Зал № 8. Діорама давнього Києва.

Текст оглядової екскурсії по експозиції розділу

СХІДНІ СЛОВ’ЯНИ. ДАВНЬОРУСЬКА

ДЕРЖАВА КИЇВСЬКА РУСЬ.»

Тривалість екскурсії 45 хв.

Екскурсія розрахована на студентів, учнів старших

класів, на всіх, кого цікавить історія України.

 

Автор: Зав. сектору

Стрельник М.О.

 

Київ – 2007

Фойє музею.

Екскурсовод знайомиться з групою, називає тему екскурсії, запрошує екскурсантів до залів розділу.

ЗАЛ № 5.

Давні слов’яни у ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.

Ідеологічні уявлення слов’ян (ІІ ст. до н.е. – Х ст.)

Матеріали розділу «Східні слов’яни. Давньоруська держава Київська Русь» висвітлюють історію східнослов’янських племен, процес становлення давньоруської державності та виникнення могутньої Києво-Руської держави, розповідають про цікаву та самобутню культуру Русі.

Однією з найгостріших проблем вітчизняної археології є проблема етногенезу слов’ян, які ніколи не були однією етнічною спільністю. Вони вже з самого початку, в найвіддаленіші епохи виступали як окремі, хоч і споріднені праслов’янські і слов’янські, більші чи менші етномовні групи (об’єднання родів, племена, союзи племен). Найдавніші писемні згадки про слов’ян датуються першими століттями н.е. Слов’яни згадуються римськими авторами Плінієм Старшим, Тацітом і Птолемеєм під збірним іменем «венедів». Венеди були великим, знаним у тогочасному світі народом і вже на початку тисячоліття займали територію між Віслою, східними відрогами Карпат та Дністром.

Важливе місце у дослідженні слов’янського етногенезу належить лінгвістиці та антропології, проте, найвагоміший внесок у вивчення слов’янської історії внесла археологічна наука. Існуючий на сьогодні в науковій літературі понад десяток концепцій стосовно локалізації прабатьківщини слов’ян можна звести до чотирьох груп:

І. Найбільш ранньою є карпатсько-дунайська концепція, пов’язана з іменем літописця Нестора.

ІІ. Вісло-одерська концепція.

ІІІ. Найбільша група дослідників дотримується Вісло-дніпровської теорії.

ІV. І, нарешті, остання теорія, яка певною мірою об’єднує попередні, розширює межі ймовірної локалізації давніх слов’ян від Дніпра до Одри.

На території України із слов’янами пов’язують носіїв зарубинецької (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), київської (кінець ІІ – сер. V ст. н.е.) та частину черняхівської (ІІ ст. н.е. – поч. V ст. н.е.) археологічних культур.

Першовідкривачем зарубинецької культури був Хвойка В.В., який у 1899 р. розкопав кілька поховань на могильнику в с. Зарубинці Київської обл. (звідси назва культури). Основними категоріями пам’яток зарубинецької культури є укріплені або не укріплені поселення та могильники. Зараз відкрито понад 500 поселень та могильників. В експозиції представлено матеріали з поселення І ст. до н.е. – І ст. н.е., дослідженого у 1965-73 рр. Г.М. Шовкопляс в Києві, на Оболоні.

Провідною галуззю господарства давніх слов’ян було землеробство. Значну роль відігравало скотарство, полювання, рибальство, бортництво. Досить розвинутими були домашні ремесла: гончарне, залізоробне та ковальське, деревообробне, обробка кістки та каменю. Вся кераміка ліпна, посуд поділяється на 2 великі групи: кухонний (товстостінний, з шерехатою, горбкуватою поверхнею) та столовий (високоякісний з гладенькою, лискованою поверхнею) (див. вітрину). Знахідки пряслиць свідчать про розвиток ткацтва. Залізоробна справа повністю задовольняла місцеві потреби у виробах, виникають навіть окремі центри, де працювали ремісники професіонали. Прикладом подібного центру може слугувати поселення поблизу с. Лютіж, біля Києва. Важливе значення в житті слов’янських племен мали обмін та торгівля (в експозиції уламки античних амфор та римські монети, карбовані у 200 р. до н.е., знайдені на горі Киселівці в Києві).

Для соціальних відносин населення характерні родові общини, які входили до складу племені. Всі члени общини були кровними родичами. Основною суспільною одиницею була велика патріархальна сім’я.

Біля поселень знаходилися безкурганні могильники з кремаціями, рідше з трупопокладеннями. Померлих супроводжували посуд, прикраси, побутові речі (у вітрині матеріал з могильників біля сіл Зарубинці, Корчувате та Вишеньки, Київської обл.). В похованнях простежуються елементи майнового розшарування.

У І ст. н.е. зарубинецька культура занепадає. Частина населення відходить на Десну, частина на Південний Буг. На основі пізньозарубинецьких старожитностей сформувалася слов’янська київська культура, яка була відкрита в кінці 40-х – на початку 50 рр. В. Даниленком. Основними категоріями пам’яток є невеликі поселення та могильники. Носії київської культури займалися землеробством і скотарством. Житла на поселеннях розташовувалися на значній відстані одне від одного. Серед них переважають підквадратні, зрубні напівземлянки з вогнищами. Зрідка в житлах зустрічаються глинобитні печі (в експозиції малюнок-реконструкція житла-напівземлянки ІV ст., розкопаного біля с. Роїще, Чернігівської обл.).

Кераміка київської культури ліпна. За функціональним призначенням посуд поділяється на кухонний та столовий. У вітрині посуд з Обухова, Києва та с. П’ятихатка на Київщині. На поселеннях знайдено також знаряддя праці, побуту та прикраси. Могильники київської культури досліджені слабо. Обряд поховання – трупоспалення.

З носіями цієї культури пов’язують оригінальні речі, виготовлені в техніці виїмчастої емалі. У вітрині емалеві предмети убору ІІІ – ІV ст. та малюнок-реконструкція функціонального призначення цих предметів в одязі. Про торговельні зв’язки з балтськими племенами свідчать дві чудові фібули з с. Михайлівки, Черкаської обл. та з с. Ольховки (Республіка Білорусь). Київська культура залишилась за межами провінційно-римських впливів, що позитивно позначилось на збереженні її самобутності.

Одночасно з київською культурою в Прикарпатті існувала культура карпатських курганів (ІІІ – ІV ст. н.е.), носіїв якої дослідники пов’язують з фракійськими племенами карпів. Назва культури походить від курганних поховань, відкритих у 1893 р. у передгір’ї Карпат. Дослідженням культури займали Л.В. Вакуленко, М.Ю. Смішко та інші. Цікаві матеріали дали розкопки біля с. Пилипи Івано-Франківської обл. Тут було розкопано поселення та могильник. Головним заняттям населення було землеробство. Померлих ховали під невисокими (1-1,2 м) курганними насипами. Вважають, що ця культура має пряме відношення до літописних племен білих хорватів.

Одним з найпомітніших явищ в європейській історії першої половини І тис. була черняхівська археологічна культура (ІІ – V ст.), що виникла на основі старожитностей вельбарської культури при сильному провінційно-римському впливові. Одним з її компонентів були слов’яни-венеди. Культура займає всю степову та лісостепову частину України, Молдову, значну територію Румунії, сягаючи на південному заході Дунаю.

Відкрив пам’ятки черняхівської культури В.В. Хвойка, який у 1899 р. розкопав могильник у с. Ромашки на Київщині. Назва «черняхівська» походить від розкопаного Хвойкою ж у 1900-1901 рр. великого могильника в с. Черняхів, Київської обл. Культура представлена численними пам’ятками: поселеннями і могильниками (загальна кількість понад 2000), а також трьома городищами. Городища виконували не лише оборонні функції, а й були адміністративними центрами та резиденціями військових вождів.

Більшість черняхівських поселень розташовувалася на низьких берегах невеликих річок. На деяких поселеннях простежується правильне планування – наземні або заглиблені (напівземлянки, землянки) житла утворюють вулицю або кілька вулиць. На фото в експозиції рештки житла ІІІ – ІV ст. з с. Ломовате, Черкаської обл. Представлений також комплекс речей з поселення ІІІ – ІV ст. біля с. Жуківці, Київської обл.

Основною галуззю господарства населення Лісостепу було орне землеробство. Саме з черняхівською культурою пов’язане масове поширення у Східній Європі залізних, вузьколезвійних наральників, нових типів серпів та кіс, ручного млина, стійлового утримання худоби. Див. наральники із сіл Пражів та Ягнятин Житомирської обл., с. Долиняни Вінницької обл., малюнок-реконструкцію млинової споруди з с. Іванківці Хмельницької обл. (ІІІ – ІV ст.). Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами були пшениця, ячмінь, просо, гречка. Сіяли також жито, овес, горох, віку, коноплю. Врожай збирали серпами. Зерно зберігали в спеціальних ямах-сховищах, ємність яких іноді сягала 5 т. Займалися також городництвом, розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней, коней, свійську птицю. Певну роль в господарстві відігравало мисливство, бортництво, рибальство (див. глиняні грузила з с. Августинівка, Дніпропетровської обл.).

Характерною особливістю черняхівської культури є наявність посудин з календарними знаками. Цікавий глек із зображенням землеробського календаря (з 2 травня по 7 серпня) було знайдено в с. Ромашки на Київщині (розкопки В.В. Хвойки). На посудині символічно позначено явища природи і землеробські роботи (дощі, колосіння хлібів, жнива, язичницькі свята, такі, як Ярилін день, Купала, Обжинки, дні, коли відбувалися моління про бажані вологу та сонце). «Календар» на весь рік було зображено на вінцях посудини, знайденої біля с. Лепесівка, Хмельницької обл. (див. малюнок). Вінця були поділені на 12 секцій, що відповідали місяцям року.

Для поховального обряду черняхівської культури характерна різноманітність, в залежності від регіону. Майже всі могильники біритуальні: трупопокладення та кремації В експозиції матеріали з могильників біля с. Черняхів (розкопки В.В. Хвойки у 1900-1901 рр.), с. Велика Бугаївка (Київської обл.), та с. Каплівка (Чернівецької обл.). Серед знахідок – глиняний посуд, намисто, гребінці, прикраси, побутові речі.

Черняхівська культура принесла із собою нові технології і в ремісничому виробництві. Швидкими темпами розвиваються металургія та металообробка, ювелірне та косторізне ремесла, гончарство та каменярство, деревообробка. Саме в цей час поширюється гончарний круг та спеціальні гончарні горни для випалювання посуду (Див. малюнок-реконструкцію горна з передгорновою спорудою з с. Малополовецьке Київської обл.). В окрему галузь виділяється косторізне ремесло, спеціалізація якого відбулася завдяки масовому попиту на багатоскладові гребені з оленячого рогу. Прядіння і ткацтво залишалися традиційними домашніми виробництвами (у вітрині прясла, голка). Експонуються також глиняний посуд, фібули-застібки, пряжки, предмети озброєння.

Значного розвитку досягає торгівля населення Східної Європи з античним світом. Отримували вино, сіль, олію, одяг, прикраси. Продавали головним чином рабів, худобу та шкіру. Скляні вироби йшли з Константинополя та Близького Сходу (у вітрині скляні келихи ІV ст. з м. Керч та скляні грально-рахувальні жетони з с. Привільне Запорізької обл.). Від римлян надходив також бронзовий посуд (див. бронзовий світильник ІV ст.). На території Східної Європи відомо багато тисяч знахідок римських монет, переважно срібних денаріїв, карбованих у ІІ ст. Ці монети відзначалися високим вмістом срібла (див. у вітр.).

У ІІ – V ст. швидкими темпами іде процес формування класового суспільства, створюються умови для майнового розшарування в середині общини, в якій виділяються окремі заможні сім’ї. Виникають великі союзи племен, очолювані одним вождем. У першій половині V ст. черняхівська культура припинила своє існування.

Для більшості населення І тис. н.е. були характерні язичницькі вірування, суть яких полягала у вірі в потойбічне життя, як продовження земного, обожненні сил природи та поклонінні їй, обрядах і ворожіннях, пов’язаних з турботами про новий врожай. Своїх богів слов’яни уявляли подібними до себе, надавали їм людських рис. Найдавнішою формою релігійних уявлень слов’ян був анімізм – вірування в злих та добрих духів, пізніше поклонялися Роду та Рожаницям, як божествам Всесвіту, домашнім богам, а з моменту виникнення давньоруської держави головним божеством стає Перун – бог блискавки, грому, війни та зброї. Поклонялися також Дажбогу – божеству сонця, Велесу – «скотьєму богу», Сварогу – богу вогню, Макоші – богині родючості, Ладі – богині весни, кохання та шлюбу, іншим божествам.

Релігійні обряди відбувалися в спеціально збудованих святилищах, де приносились жертви божествам. Подібне святилище ІІІ – ІV ст. було досліджене в с. Ставчани Хмельниької обл. Цікавим є зображення святилища – «Перунового пагорба» і в Радзивіллівському літописі (див. у вітрині). У 1908 р. В.В. Хвойка розкопав у Києві, на Старокиївській горі святилище VІІІ – Х ст., пов’язане з культом бога Рода (в експозиції виставлено макет святилища).

Найважливішими атрибутами святилищ були ідоли – кумири. Уявлення про зовнішній вигляд такого кумира дає копія кам’яного Збруцького ідола VІІІ –Х ст., (оригінал зберігається в Краківському Археологічному музеї). Цього ідола було знайдено у 1848 р., в річці Збруч на Волині і цікавий він тим, що являє собою не зображення якогось одного конкретного божества, а цілу космогонічну систему. Висота ідола становила 2 м 67 см а його чотиригранна, пофарбована у червоний колір, постать була поділена на три яруси. Нижній ярус це бог підземного світу Велес (Волос), що тримає на собі землю; середній ярус – зображення землі з фігурками людей; і, нарешті, верхній ярус – чотири небесних божества-покровителя. Головною фігурою верхнього ярусу виступає богиня Макош, зображена з рогом родючості у руках. Поряд з нею богиня, яка тримає обручку. Це Лада. З другого боку – зображення чоловічого божества з конем та зброєю, найвірогідніше, Перуна. Четвертим божеством був Дажбог. Всі чотири бога увінчані однією шапкою. Збруцький ідол, із його загальним фалічним виглядом, був божеством Всесвіту, відомим під іменем Рода (Святовита), а його чотири грані означали прагнення людей поширити силу свого Кумира «на всі чотири боки».

Духи добрі та злі, за віруваннями слов’ян, оточували їх всюди, тому, для захисту від злих сил носили амулети – обереги. Музей володіє цікавою колекцією таких виробів Х – ХІІІ ст., які походять з різних регіонів України. У перших століттях нової ери на територію сучасної України починає проникати християнство (у вітрині предмети християнського культу ІV – VІІ ст.).

Внаслідок переселень гунської доби вирішальною силою у лісостеповій зоні стають слов’янські племена, творці празької, пеньківської та колочинської культур V – VІІ ст. н.е. Землі Середнього Подніпров’я були ядром формування давньоруської держави Київська Русь, про яку мова піде у наступному залі.

Зал № 7.

Східні слов’яни у VІ – ІХ ст. Слов’яни та оточуючий світ.

Утворення Києво-Руської держави та етнокультурні процеси (сер. ІХ – поч. ХІІ ст.).

У ІІ половині І тисячоліття в Європейській історії швидко зростає роль слов’янських племен, іде процес формування великих племінних об’єднань, які в подальшому своєму розвитку зумовлюють виникнення державних утворень. На період з кінця V – поч. VІ ст. відноситься і велике розселення слов’ян. Потребу в освоєнні нових земель викликав розвиток економіки та зростання кількості населення. В північно-східному та північному напрямках процес розселення проходив повільно і спокійно. Слов’яни поступово обживали напівпусті райони з нечисленним балтським та угро-фінським населенням. Найінтенсивніші могутні потоки слов’янського розселення були спрямовані на південь до кордонів Візантійської імперії, що призвело до військових зіткнень. Починаючи з 512 р., візантійські джерела фіксують, крім венедів, існування ще двох великих слов’янських народів – склавінів та антів. На території України вони представлені пам’ятками празької, пеньківської та колочинської археологічних культур (V – VІІ ст. н.е.).

Важливою складовою частиною пеньківської і, якоюсь мірою, колочинської культур є багаті скарби, які належали представникам військової верхівки і були нагромаджені ними в ході воєнних дій, в тому числі і в походах на багату Візантію (у вітрині розміщено чудові литі срібні вироби з антських скарбів, знайдених у селах Мартинівка та Хацьки Черкаської обл., а також в с. Фативиж Сумської обл.). Скарби включали як чоловічі, так і жіночі набори. До всіх скарбів входили поясні набори, які в давнину були відображенням бойових заслуг воїна, своєрідною відзнакою дружинника, вказували на місце їх власника у військовій ієрархії.

Цікаві матеріали походять із слов’янських городищ, будівництво яких починається з кінця V ст. н.е. Городища були економічними і політичними центрами союзів племен, місцем збору військових дружин, осередками державності, що виникала лише тоді, коли виникала більш-менш значна кількість таких центрів. Найдавнішими в землях склавінів були такі городища, як Київське, Зимне, Лежниця, Хотомель, у антів – Будище, Пастирське.

Пастирське городище, дослідження якого почалося ще у 1898 р. розкопками В.В. Хвойки існувало з сер. VІІ ст. і до сер. VІІІ ст. Тут було знайдено понад 200 виробів прикладного ювелірного мистецтва (див. вітр.).

У VІІІ – ІХ ст. на основі празьких, пеньківських та колочинських старожитностей виростають райковецька, волинцевська та роменська археологічні культури. В межах цих культур виокремлені групи пам’яток із специфічними, властивими лише для них рисами, які територіально збігаються з визначеними літописом племенами, що входили в більш широкі племінні об’єднання. На Правобережжі Дніпра, де відкриті численні пам’ятки райковецької культури, жили поляни, древляни, волиняни, хорвати, уличі та тіверці, значну частину Лівобережжя займали сіверяни, представлені пам’ятками волинцевської та роменської культур. Саме ці племена склали ту частину східнослов’янського населення, яке в подальшому своєму розвитку приводить до утворення своєрідної етнокультурної спільності із своїми мовними особливостями, що стала ядром формування українського народу. В експозиції можна побачити посуд, знаряддя праці та прикраси, що належали представникам різних слов’янських племен.

За доби «великого переселення народів», яка розпочалася переміщенням готів, рух кочовиків став одним з найважливіших факторів, що активно впливав на хід історичних подій у Європі. До середини V ст. проіснував могутній гунський союз племен. У 451 р. гуннське військо на чолі з Аттілою зазнало поразки в Галлії, а остаточно цей союз розпався після смерті Аттіли. Частина гуннів відійшла у Причорномор’я (див. гунські жіночі прикраси та малюнок-реконструкцію обладунку гунського воїна). З VІ ст. південноруські степи займає етнічно змішане населення, ядро якого складали тюркомовні племена. Економічною базою суспільства було кочове скотарство, велику роль відігравало і облавне полювання. Розвивалися також різні ремесла, зокрема залізоробне та ювелірне, обробіток шкіри та кістки, виготовлення кінської збруї. Більшість товарів степовики одержували від сусідів, внаслідок обміну, торгівлі, або й військового грабунку. Захоплення нових територій стимулювало укладання племінних союзів, що відповідало економічним та політичним інтересам кочовиків. Одним з найсильніших об’єднань був Аварський союз, а у другій половині VІІ ст., як самостійні політичні утворення, утверджуються болгари та хозари. Східні слов’яни та кочовики перебували у тісних контактах і досить активно впливали один на одного (у вітрині пізньоготські жіночі сережки та чоловічі ремінні пряжки, скляний посуд, деталі поясного набору VІ – VІІ ст., фібули).

Найбільшою політичною силою Східної Європи протягом VІІ – початку Х ст. був Хозарський каганат. Хозарія являла собою різноплемінну державу напівкочового типу, до складу якої входили хозари, алани, булгари та певна кількість населення Нижнього Дону. Економічною базою каганату були розвинуте землеробство, скотарство і ремесло. Велику роль відігравали військові походи та транзитна торгівля між північчю Європи та країнами Сходу. У кінці VІІІ – ІХ ст. слов’янські племена радимичів, в’ятичів, полян і древлян виплачували хозарам данину. Із Хозарським каганатом пов’язуються пам’ятки салтово-маяцької археологічної культури VІІІ – Х ст. (див. «Карта розміщення пам’яток малтово-маяцької культури», реконструкція вбрання хозарського воїна, малюнок з Радзивіллівського літопису «Данина хозарам», жіночі прикраси, предмети озброєння, деталі поясного набору, посуд).

У ІХ ст. йде процес формування держави Київська Русь. Найдавніше датоване повідомлення про «Русь» міститься у так званих Бертинських анналах – франкській хроніці ІХ ст. під 839 р. Існує кілька теорій походження цієї назви. «Повість временних літ» викладає легенду про закликання братів-варягів Рюрика, Синеуса і Трувора княжити в Новгород. Ці відомості були без критичного аналізу використані багатьма істориками-норманістами, щоб довести положення про заснування давньоруської держави норманами. Існує також і місцева теорія: в Середньому Подніпров’ї склалося державне об’єднання – Руська земля, до якого входили поляни, древляни і сіверяни. Характерно, що спочатку назва «Руська земля» вживалася тільки щодо Середнього Подніпров’я і лише згодом поширилася на всі землі східних слов’ян. Головна роль у створенні об’єднання, що стало називатися «Руссю» належала полянам. Характерно, що саме в землях полян найбільше гідронімів, пов’язаних зі словом «Русь»: Рось, Росава, Роставиця.

На сер. ІХ ст. в східнослов’янських землях існувало два ранньодержавних утворення: північне, з центром у Новгороді, де князював варяг Рюрик та південне, з центром у Києві. Київський стіл посідав князь Аскольд, яким було здійснено ряд заходів, спрямованих на зміцнення Київської держави та утвердження її військової могутності. Найбільше значення мали славнозвісні походи проти Візантійської імперії та укладені з греками мирні угоди. Русь було визнано великою державою, достойним супротивником імперії. Вона міцно утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке у тогочасних документах називали «Руським морем». Аскольд приділяв величезну увагу ідеологічному та культурному розвиткові держави. Саме до його князювання відноситься перше хрещення Русі у 860 р.

Наприкінці ІХ – на поч. Х ст. державотворчі процеси набувають якісно нового змісту. Князь Аскольд трагічно загинув 882 р. внаслідок перевороту, здійсненого реакційною антихристиянською верхівкою за допомогою ладозького воєводи Олега, що став володарем північної Русі у 979 р., після смерті князя Рюрика. Формально на княжому столі знаходився малолітній син Рюрика Ігор, Олег же був лише регентом. В Києві утверджується князівська династія Рюриковичів, Південна та Північна Русі стають єдиним територіальним та адміністративно-політичним простором. Утворюється могутня держава – Київська Русь, яка являла собою ранньофеодальну монархію з певними ознаками федералізму. На чолі держави стояв Великий князь Київський, окремими її частинами управляли удільні князі та бояри. Слід відзначити цікаві матеріали з дружинних поховань, пов’язаних з великокнязівським оточенням. Це різні предмети озброєння, поясні набори, прикраси та монети. Чимало речей походить з Київського могильника, який у Х ст. розташовувався на Старокиївській горі, за лінією міських укріплень. Безсумнівно, саме з дружинним середовищем слід пов’язувати багаті скарби срібла Х – поч. ХІ ст. Так, у 1928 р. в с. Копіївка Вінницької обл., в невеличкому глиняному горщику було знайдено скарб, до складу якого входили 2 зливки срібла, 40 прикрас та 500 монет-дирхемів. Чудові вироби походять і з Юрковецького скарбу Х ст., знайденого на Вінничині.

За часів княжіння Олега, влада Києва поширювалася на полян, древлян, сіверян, новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, чудь і мерю. Значних успіхів досягла Русь на міжнародній арені. У 907 р. Олег здійснив вдалий похід на Константинополь, уклавши дуже вигідну для Русі торгову угоду (див. малюнок з літопису). Ще більш вигідним для Русі був договір 911 р.

Після смерті Олега у 912 р. князем на Русі стає Ігор, який здійснив два походи проти Візантії: невдалий 941 р. та успішний 944 р. Війна вимагала значних коштів, що викликало посилення економічного тиску щодо власного народу. В 945 р. київський князь вирішив повторно зібрати данину з древлян. Спалахнуло повстання, під час якого князівську дружину було розбито, а самого Ігоря жорстоко вбито. Князівський стіл до повноліття сина Святослава посіла християнка княгиня Ольга. Початок її правління ознаменувався жорстоким придушенням древлянського повстання. Древлянську столицю було знищено, а вцілілі люди змушені були платити важку данину й визнати зверхність Києва.

Ольга здійснила адміністративно-господарську реформу, суть якої полягала в чіткій регламентації та впорядкуванні податків і данини з різних племен, підвладних Києву. Для налагодження стосунків з греками, Ольга здійснила поїздку до Константинополя і домоглася особистого прийому у візантійського імператора Константина VІІ Багрянородного. Ольга померла 969 р. на 77 році життя.

Її син Святослав став великим князем ще у 964 р. і весь свій час віддавав військовій справі. Під час східної війни 965-966 рр., було завдано нищівного удару Хозарському каганату. Відстоював Святослав свої інтереси і на Балканах. Перший болгарський похід, який відбувся у 967-968 рр. був успішним. Восени 969 р. князь відправляється у другий болгарський похід, який закінчився загибеллю князя (див. карту «Походи Святослава»).

Святослав поклав початок державній реформі, в результаті якої вся руська земля опинилася під владою однієї князівської династії. На Київському столі він посадив старшого сина Ярополка, в древлянській землі – Олега, в Новгороді – Володимира. Після смерті Святослава у 972 р. спалахує тривала усобиця між його синами, в результаті якої Володимир у 980 р. зайняв київський стіл і «нача княжити в Києве єдин» (у вітрині олеографія 1903 р. худ. Їжакевича «Святі Володимир і Ольга»).

Під час правління князя Володимира Святославича (980-1015 рр.). Русь досягла найбільшої політичної могутності, економічної стабільності та культурного піднесення. Було завершено об’єднання східнослов’янських земель під владою Великого князя Київського та проведено ряд реформ, спрямованих на зміцнення Київської держави (адміністративна, військова, релігійна).

Найбільше уславився Володимир релігійною реформою. На початку свого правління він вдається до створення в Києві пантеону язичницьких богів, покликаного об’єднати місцеві культи і перетворити їх на єдину державну релігію. Проте, бажаних наслідків це не дало. В 988 р. Володимир офіційно запроваджує християнство, як державну релігію. Християнська церква швидко стає однією з важливих суспільно-політичних сил Русі, по суті, частиною самої держави, згідно з «Уставом» Володимира, церкві належала десята частина князівських доходів (у вітрині предмети озброєння Х – ХІ ст., дискос – таріль для причастя, процесійний хрест, хрести-енколпіони, змійовики, плінфа з тризубом, денця посуду з клеймами у вигляді двозубів та тризубів). Володимир-християнин карбує власні гроші – златники та срібляники (див. вітрину) із зображенням Ісуса Христа.

За князювання Володимира розпочинається будівництво кам’яних християнських храмів, яке було важливою державною справою. У 996 р. було врочисто освячено Десятинну церкву. В експозиції колона та барельєф Богоматері з немовлям, процесійний хрест та дзвін з Десятинної церкви, а також макет Десятинної церкви. Давньоруські храми були багато оздоблені, як ззовні, так і в середині. Підлоги викладалися мармуровими або полив’яними плитками (див. полив’яні плитки з с. Білгородка Київської обл.). Освітлювали приміщення хоросами. Оздобою слугували і шиферні плити (див. шиферну плиту із зображенням воїна з Іринінської церкви).

У ІІ половині Володимирового правління Русь процвітала, вона досягла високого рівня військової могутності, економічної стабільності і культурного піднесення. 15 липня 1015 р. Володимир раптово помирає в своїй заміській резиденції у Берестові. Смерть князя призвела до кривавої боротьби за владу між його синами, переможцем з якої вийшов Ярослав.

За князя Ярослава Мудрого (1015 – 1054 рр.) Київська Русь досягла рівня єдиного територіально-політичного та правового організму. Зростали численні міста, підтримувалися сталі політичні та економічні стосунки з іноземними державами. Було розроблено першу збірку правових норм, чинних на території всієї держави, так звану «Руську правду».

В експозиції можна побачити скульптурний портрет Ярослава Мудрого, виконаний на основі реконструкції М.М. Герасимова по черепу князя. Найбільш цікавою можна вважати випадково знайдену у Києві, на вул. Золотоворітській у 1961 р., вислу печатку із зображенням св. Георгія, що належала Ярославу Мудрому і яка датується останніми роками його правління (див. вітр.).

Як великий князь київський, Ярослав найважливішим своїм завданням вважав збереження цілісності держави. Саме тому, основними принципами його внутрішньої політики стали боротьба з місцевими автономіями та абсолютна влада київського князя. У зовнішній політиці головною метою було відновлення та зміцнення старих кордонів на заході, а також підтримка дружніх та союзницьких відносин з сусідніми країнами. Не останнє місце посідала й боротьба з кочовиками. У 1036 р. він нарешті поклав край печенізькій загрозі, розгромивши їх орди під Києвом.

Ярослав намагався не повторювати помилок Володимира і ще за життя залишив своїм синам політичний заповіт – настанови про те, як жити далі. Хоч держава і була поділена між Ярославовими синами й племінниками, але належала вона всьому роду. Конкретний княжий уділ після смерті князя знову повертався до загального володіння. Ярослав закликав синів слухати старшого брата Ізяслава, який ставав великим князем київським й верховним сюзереном. Таким чином, мудрому князеві на кілька десятиліть уперед вдалося визначити характер державної структури та певний час уникати усобиць між синами.

За Ярослава було також видано Церковний статут. Церква отримала ряд привілеїв, що збільшили її значення у громадсько-соціальному та моральному житті суспільства. Досить швидко Церква увійшла у державний апарат, сама стала великим землевласником, якому належали численні земельні угіддя з великою кількістю залежного населення. НМІУ є власником унікальної за своїм значенням колекції церковних старожитностей Х – ХІІІ ст. Сюди входять як речі прямого літургійного призначення, так і предмети, які були невід’ємною частиною церковного богослужіння, тобто облачення священників та літургійного облаштування храмів. Серед них: ліпіди-віяла (ХІ – ХІІІ ст.), які використовувалися в таїнстві Євхаристії і були атрибутом тільки архієрейської служби (подано також фото мозаїки Софії Київської «Євхаристія»); кацея з кришкою (кадило) ХІ – ХІІ ст., іконки, хрести-тільники та хрести-енколпіони, лампади, барми, водолії, фрагменти мозаїк та фресок.

Зал № 8. Діорама давнього Києва.

Формування міста Києва починається в кінці V – VІ ст. Літопис згадує легендарного князя Кия, що заснував місто і династію полянських князів – Києвичів. «Биша три братья: єдиному ім’я Кий, а другому Щек, а третьому Хорив, і сестра їх Либідь. І створиша град во імя брата свого старейшаго і нарекоша ім’я йому Київ». На Київщині, на полянській землі у V – VІІ ст. сходилися кордони трьох культурних груп – пам’яток празької, пеньківської та колочинської культур, а в VІІІ – ІХ ст. – райковецької, волинцевської та роменської, тому місто з самого початку свого існування було значним міжплемінним центром, а згодом стало й столицею давньоруської держави. Серед київських знахідок привертає увагу срібна, досить масивна, лита антропозооморфна фібула VІ – VІІ ст., випадково знайдена на вул. Малій Житомирській у 1890 р. У вітрину також вміщено чудові вироби київських майстрів (ХІ – ХІІІ ст.): скляні та срібні браслети, кераміку, дерев’яну чашу, фрагменти фресок та полив’яні плитки.

Вигляд Києва Х – ХІІІ ст. відтворено на діорамі худ. О.В. Казанського. Перед нами постає величне середньовічне місто, взірець для розбудови інших давньоруських міст. Особливістю розташування Києва було те, що воно займало високий правий берег Дніпра, розділений річками, річечками, струмками (Либіддю, Глибочицею, Киянкою, Кловом) і ярами на багато окремих, а іноді майже повністю ізольованих пагорбів-плато, зручних для розселення і вигідних у фортифікаційному відношенні.

Ймовірно, первинне поселення Кия знаходилося на Замковій горі. Археологи виявили там рештки житлових будівель, кераміку та візантійські монети кінця V – VІ ст. Порівняно невеликі розміри Замкової гори стали однією з причин будівництва нового городища в північно-західній частині Старокиївської гори, круті схили якої були чудовим природнім захистом. Штучних укріплень потребувала лише південна частина території. Огорожа на валу «міста Кия» і вся його забудова були дерев’яними. Площа нового городища становила 2 га. В центральній його частині виявлено кераміку VІ – VІІІ ст., житла тих часів. Тут знаходився і ритуальний центр з язичницьким капищем, розкопаний у 1908 р. В.В. Хвойкою. З поселенням на Замковій горі місто Кия, ймовірно, було зв’язане мостом. Поступово, навколо укріплень «містечка Кия» будуються садиби киян. Зростають площа та кількість населення.

Місто Володимира.

За часів князювання Володимира Святославича (980 – 1015 рр.) засипається старий рів і будуються нові потужні укріплення. Їх лінія пройшла, приблизно, до сучасної лінії фунікулеру, звідти,огинаючи сучасну Михайлівську площу, повертала вздовж вул. Великої Житомирської аж до самих схилів в бік Гончарного яру. Площа дитинця збільшилася до 10 га. У місто Володимира із західної сторони вели головні, парадні триярусні Софійські ворота (пізніше їх стали називати «Батиєвими»). У першому ярусі воріт розміщувався проїзд, шириною близько 4 м, а на двох верхніх – бойові приміщення. Перед ворітьми проходив глибокий рів, через який було споруджено міст. Ще одні ворота вели на Поділ. В «місті Володимира» розташовувалися князівські кам’яні палаци, купецькі та боярські двори, житла ремісників.

Мабуть, найбільш раннім є палац княгині Ольги. Він розташовувався на північний схід від збудованої пізніше Десятинної церкви. Західний палац – найбільший, можливо, це палац Святослава, в який, як в отчий, увійшов у 980 р. Володимир, зайнявши княжий стіл. Третій палац розташовувався на південь від Десятинної церкви. Всі палаци складалися з квадратного та двох прямокутних приміщень, вони були оздоблені біломармуровим і шиферним різьбленням, мозаїками, фресками і, судячи з товщини стін, були дво-, а може навіть і триповерховими. Верхні поверхи могли бути дерев’яними. Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирискатними дахами, покритими черепицею. Ремісники мешкали в зрубних будинках. Найбідніший люд жив в землянках та напівземлянках.

Літопис скупо оповідає про будівництво Володимира в Києві, коли він після хрещення «повеле рубити церкви и поставляти по местом, идеже стояше куміри і поставі церковь святого Василья (Володимир прийняв у хрещенні його ім’я) на холме, идеже стояше куміри Перун и прочії, идеже треби творяху князь и людіє». «Перуна же повєлє привязати к коневі хвосту и влещі с гори к Боричеву на Ручаі». Дерев’яна Василівська церква стала першим християнським храмом охрещеної Русі. Згодом на цьому місці була збудована кам’яна Трьохсвятительська церква (1183 р.).

У 989 р. Володимир звелів розпочати будівництво митрополичого кам’яного храму – церкви святої Богородиці Десятинної. На будівництво та утримання Богородичної церкви, освяченої у 996 р., була виділена десята частина князівських доходів, звідси і її друга назва – «Десятинна». Десятинна церква стає важливим культурним центром. В її бібліотеці зберігалися державно-правові акти, в тому числі договори Русі і Візантії, перші хронікальні записи власної історії, болгаро-візантійські богослужбові книги. Не випадково, саме тут виник перший осередок давньоруського літописання. На сьогодні, від цієї будівлі залишились лише рештки фундаментів.

За Десятинною церквою, перед князівським палацом, по дорозі до Боричевого узвозу розташовувалася парадна площа – Бабин торжок. Тут відбувалися народні зібрання та оголошувалися державні розпорядження.

Місто Ярослава.

Новий і надзвичайно важливий етап в розвитку Києва настає за часів князювання Ярослава Мудрого. Значно збільшується територія міста, будуються могутні оборонні споруди. Новий вал починався від укріплень «міста Володимира» і йшов на південь, в напрямку сучасного майдану Незалежності. Потім він повертав на захід, йшов вверх, до Золотих воріт і далі, до Львівської площі, де знову повертав на північний схід і тягнувся вздовж схилів, паралельно вул. Великій Житомирській до укріплень Володимира. В основі валу були шість безперервних ліній квадратних (3x3 м) «клітей», заповнених добре ущільненою землею та глиною. Ширина основи валу становила 18 м, висота – 14 м, а довжина укріплень сягала 3,5 км. Перед валом, там, де він проходив по відносно рівній поверхні, знаходився глибокий рів, а на валу була збудована потужна дерев’яна стіна. Площа дитинця розширилася до 72 га.

Ця лінія укріплень включала троє воріт: Східні, або Лядські, що знаходилися в районі сучасного майдану Незалежності; Західні або Жидівські – в районі сучасної Львівської площі і, нарешті, парадні Золоті, увінчані церквою Благовіщення, рештки яких збереглися до наших днів. Золоті ворота, збудовані у 1037 р., сприймалися сучасниками, як головний, тріумфальний в’їзд до міста.

В 1037 р. споруджується новий архітектурний ансамбль, центром якого став кафедральний Софійський собор, Храм Премудрості Божої, резиденція митрополита Київського і всієї Русі, місце, де відбувалися урочисті державні церемонії – «сідали на столи» князі. При соборі було засновано бібліотеку та центр книгописання. Під пізнішими надбудовами Софійський собор добре зберіг свої первісні форми. Софія Київська становила величезну п’ятинефну хрестовобанну споруду з 13 банями, критими листовим свинцем, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Довжина собору – 37 м, ширина – 35 м, висота – 29 м. Особливо вражало своєю красою внутрішнє опорядження храму. Фресковим живописом, мозаїками були вкриті стіни, стовпи, арки, підбанний простір, косяки віконних прорізів. Мозаїчні зображення прикрашали головний вівтар і баню собору.

Довкола Софії Київської Ярославом будуються близькі за типом, але значно менші за розміром, три інших храми, рештки яких виявлені археологами. Вони, безперечно входили в заздалегідь задуманий ансамбль київського центру. Два з них ототожнюють з церквами монастирів Георгія та Ірини (на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди), що про них розповідається в літописі під 1037 р. В опорядженні храмів широко вживалися мозаїки і фрески, різьблений камінь, майолікові плитки.

До комплексу споруд «міста Ярослава» слід віднести і кам’яний палац, виявлений К. Лохвицьким у 1834 р. південніше Іринінської церкви. Доповнювали міський ансамбль боярські та купецькі двори з домашніми церквами та високими хоромами, господарськими спорудами і приміщеннями для прислуги. Ширина головних вулиць не перевищувала 5-6 м, а другорядних – 3 м. У місті Ярослава і на Подолі археологами виявлено дерев’яні мостові.

Розмах будівельних робіт, здійснених енергійним князем, відповідав міжнародному престижу держави і значенню її столиці. Русь, за словами митрополита Іларіона, «Ведома і слишима єсть всеми четирми конці землі».

Місто Ізяслава–Святополка.

Із смертю Ярослава Мудрого (20 лютого 1054 р.) починається новий період містобудівної історії Києва. Місто ще більше розростається. В кінці ХІ – на початку ХІІ ст. зводиться новий архітектурний ансамбль на горі, яка пізніше дістала назву Михайлівської (нині – Володимирська гірка). Близько 1060 р. син Ярослава Мудрого Ізяслав будує тут Дмитріївський монастир. Між 1085-1087 рр. син Ізяслава, Святополк (Михайло) – монастир святого Михайла. За Святополка монастирі, збудовані на Михайлівській горі, були оточені укріпленнями, площа укріпленого дитинця досягла 80 га.

У 1108-1113 рр. великим князем київським Святополком Ізяславичем зводиться шестистовпний, хрестовобанний собор Михайлівського Золотоверхого монастиря – «заложена бисть церкви святого Михаіла, Золотоверхая». Вперше в практиці культового будівництва Русі було використане покриття бань золотом. Головною святинею храму стали мощі святої великомучениці Варвари, привезені з Візантії дружиною Святополка, Варварою Комнін. Собор пережив монголо-татарську навалу, довгі роки литовсько-польського панування, але був зруйнований у 1934-35 рр. Зараз комплекс споруд Михайлівського Золотоверхого Монастиря відбудовано (1999 р.). Від оздоблення Михайлівського собору збереглися мозаїки (загальною площею 45 м²), що є шедеврами давньоруського мистецтва, та частина фрескового живопису.

Одночасно із забудовою Михайлівської гори, в межах «міста Володимира» зводиться архітектурний ансамбль, до складу якого увійшли монастирі святого Андрія (1086 р.) та святого Федора (1129-1133 р.). Поряд з величними соборами розповсюджується будівництво невеличких чотирьохстовпних, однобанних храмів, які надавали Києву різноманітності і неповторності. Як і інші давньоруські міста, Київ складався з дитинця та торгово-ремісничих посадів.

Копирів кінець.

З північного заходу до центральної частини міста прилягав укріплений торгово-ремісничий посад, який в літопису згадується, як Копирів кінець (походження назви невідоме). Археологічні дослідження дали можливість більш-менш точно визначити його межі. Копирів кінець починався одразу ж за Західними воротами, площа його становила близько 40 га. Тут було виявлено фундаменти чотирьох храмів. Літопис повідомляє, що на території Копирвого кінця в 1121 р. була збудована церква святого Іоана – «заложи церкві святого Іоана в Копиріве конці», а у 1147 р. князь Святослав Ярославич заснував монастир святого Сімеона. В кінці ХІІ ст. князь Святослав Всеволодович збудував на Копиревому кінці Новий двір і переніс сюди свою резиденцію. Фундаменти церкви, дослідженої М.К. Каргером у 1947 р., ототожнюють з церквою святого Василя на Новому дворі, закладеної в 1197 р. князем Рюриком Ростиславичем. Ймовірно, в цій частині міста були двори княжих слуг і навіть деяких бояр, але основним його населенням був ремісничо-купецький люд. Садиби ремісників на Копиревому кінці були різними. Тут поряд існували і напівземлянки, і двоповерхові житла. Відомо, що в районі сучасної Львівської площі із задоволенням селилися купці зі Сходу.

До посадських районів Києва ХІ – ХІІІ ст. належали також гори Замкова, Дитинка і Щекавиця. На Замковій горі відкриті ремісничі майстерні, кам’яні будівлі ХІІ – ХІІІ ст., поховання цього часу. Особливо густо ремісники заселяли схили Гончарного і Кожум’яцького ярів. Їх садиби утворювали терасну забудову.

Поділ.

Найбільшим торгово-ремісничим посадом Києва був Поділ. Його площа становила близько 200 га. Крім купців та ремісників, в Нижньому місті мешкала найбільш злиденна частина київського населення. Поділ не був беззахисним. У ХІІ ст. у північно-західній його частині зводяться могутні укріплення, «столпії». З північного сходу Поділ омивали води Дніпра й Почайни, з півдня і південного заходу насторожі стояв Київський Дитинець. Через Поділ протікала річка Глибочиця, що впадала в ріку Почайну. Почайна мала зручну гавань: сюди заходили каравани купецьких кораблів. Недалеко від берега Почайни, в центрі Подолу знаходилося «торговище» найбільша ринкова площа Києва (район сучасної Контрактової площі). Древній торг Подолу займав територію в 2-3 га. До нього підходили вулиці від пристані в гирлі Почайни. Археологічними дослідженнями Подолу в 1974-1981 рр. виявлені елементи їх упорядкування: мостові, дренажні канави, водовідводи.

Характерною рисою культового будівництва на Подолі було те, що його замовниками виступали не князі або монастирі, як в інших районах міста, а торгово-ремісничі об’єднання. Одним з перших був збудований храм святого Іллі на Подолі, згадуваний в літопису під 945 р. Найвідомішим подільським храмом була Пирогоща, збудована протягом 1131-1136 рр. (зараз відновлена). Особливої святості церкві надавала ікона Пресвятої Богородиці («Пирогощі») – покровительки торгівлі, вивезена з Візантії. Ця церква була церквою гостей, тобто купців, які торгували зерном і стояла вона на хлібному торгу.

Церкви Михайла і Бориса та Гліба згадуються літописом під 1146 р. Церква Михайла (Новгородська божниця) була збудована новгородськими купцями, а будівництво церкви Бориса та Гліба (Турової божниці) слід пов’язати з діяльністю купців Турової землі.

Торгівля та ремесло були головними заняттями мешканців Подолу. Тут ставили свої двори ювеліри і гончарі, зброярі і ковалі, ремісники інших спеціальностей. Конфігурація садиб майже не змінювалася. Після сильних повеней, що зносили забудову, садиби поновлювалися в тих же межах.

Околиці Києва.

Площа давнього Києва не обмежувалася територією дитинця та торгово-ремісничих посадів. Невід’ємною частиною міста були, розташовані навколо нього приміські слободи, села, князівські та боярські двори, монастирські та прилеглі до них садиби. На півночі, на Кирилівських висотах у 1140 р. князь Всеволод Ольгович заснував Кирилівський монастир і збудував кам’яну церкву. У літопису вона згадується під 1171 р. Церква стояла на високому пагорбі, біля якого сходилися головні шляхи з Чернігова, Вишгорода та Білгорода. Поблизу Кирилівського монастиря знаходилася місцевість Дорогожичі, яка нерідко ставала ареною князівських усобиць. Значне місце в житті Києва посідала р. Либідь, що слугувала ніби умовним кордоном міста. В давнину вона була повноводою, мала ставки та озера, на яких стояли водяні млини. В долині Либіді знаходилося князівське село Предславино, у якому в 980 р., за свідченням літописця, князь Володимир Святовлавич поселив свою дружину Рогніду. Полочанка народила тут дочку Предславу, іменем якої назвали село.

На південь від центральної частини Києва, на Печерській височині розміщувалися Кловський та Печерський монастирі, урочище Аскольдова могила та с. Берестове. Кловський монастир було засновано в останній чверті ХІ ст. Перша літописна згадка про нього відноситься до 1096 р. У 1108 р. тут було завершено будівництво церкви Богородиці – Богоматері Влахернської. Найвірогідніше, Кловський монастир був зруйнований у 1240 р.

В кількох кілометрах від Києва, нижче по Дніпру, стояло село Берестове – заміська князівська резиденція. Тут знаходився князівський замок, неодноразово згадуваний в літописах. В середині ХІ ст. пресвитер церкви Святих апостолів Петра і Павла, що стояла на князівському дворі, Іларіон став першим руським Митрополитом. Храм, збудований ще за Володимира Святославича був спалений у 1096 р. при нападі половецького хана Боняка. Наприкінці ХІ ст. згадується Спаський монастир, що був поряд з князівським двором. У цьому монастирі будується церква Спаса на Берестові, що частково збереглася до наших днів. Про рік її спорудження літописи не сповіщають; перша згадка про неї є у Лаврентіївському літописі під 1138 р. Дослідники відносять заснування храму до часів князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Цей час підтверджує аналіз форм і будівельної техніки храму. Частково зберігся і унікальний фресковий живопис початку ХІІ ст.

Поблизу Берестова, в ХІ ст. виникає Печерський монастир. У «Повісті временних літ» під 1051 р. у подробицях розповідається про його заснування. Першу печеру викопав Іларіон, який пізніше став київським митрополитом. Потім у цій печері оселився Антоній, виходець з м. Любеча, який і заходився збирати братію. Коли монахів стало дванадцятеро, Антоній призначив ігуменом Варлаама, а сам викопав собі нову печеру на сусідній горі. За князя Ізяслава Ярославича (1054-1078 рр.) ченцям було пожалувано надпечерну гору і розпочалося будівництво монастиря з церквою, келіями та іншими спорудами. Таким чином, до ансамблю Києво-Печерського монастиря увійшли комплекси Дальніх, Ближніх печер і Верхнього монастиря. Новозаснований монастир невдовзі перетворюється на значний православний духовний осередок не тільки в київських масштабах, а і всієї Русі. У 1073 р. було закладено фундамент першої мурованої Великої Церкви Печерського монастиря – собору Успіння Божої Матері. У ХІІ ст. Печерський монастир збагатився новими кам’яними спорудами. На південь від Успенського собору, в 1108 р. була зведена трапезна з критим обіднім залом. До цього ж часу відноситься і будівництво «святих воріт» монастиря з Троїцькою надбрамною церквою. У кінці ХІІ ст., за ігумена Василя, навколо Печерського монастиря споруджується кам’яна стіна, що замінила дерев’яне «столпіє» 1051 р. Ширина стіни досягала 2,2 м. Монастир перетворився на добре укріплену фортецю.

В трьох кілометрах на південь від Печерського монастиря знаходилося урочище Видубичі із зручною переправою через Дніпро. Ця місцевість мала ще одну назву – Звіринець. Сюди київські князі їздили на полювання. У другій половині ХІ ст. князь Всеволод Ярославич збудував тут позаміський Красний двір і заснував поруч монастир, а у 1070 р. розпочалося спорудження Михайлівського собору Видубецького монастиря. Храм будували довгих вісімнадцять років і у 1088 р. церкву, нарешті, було освячено. З Видубицьким монастирем слід пов’язати і Звіринецькі печери, виникнення яких відноситься ще до Х ст.

Таким чином, у пору найвищого розквіту, Київ займав Замкову, Старокиївську та Михайлівську гори, місто Ярослава, Копирів кінець, гори Щекавицю і Дитинку, схили Гончарного і Кожум’яцького ярів, Поділ, а також ближні передмістя на Дорогожичах, Клові, Угорському, Берестовому, Печерську, Предславиному, Видубечах. Загальна площа міста досягала 380 га, а кількість населення наближалася до 50 тисяч чоловік.

Зал № 9.

Соціально-економічний розвиток Русі. ІХ – ХІІІ ст.

Міжнародні відносини Київської Русі.

Основу економіки давньоруського суспільства становило сільське господарство, найважливішою галуззю було землеробство. В Київській Русі існувало кілька землеробських систем: перелогова, вирубна та парова з двопільною та трипільною сівозмінами. Поступово відбувається перехід до плужної оранки з обертанням шарів ґрунту. Панівною формою феодальної експлуатації на Русі був збір данини – «полюддя». Данина концентрувалася у спеціальних осередках – погостах, які й відвідувалися князями та чиновниками. Численні повинності включали також повоз, будівництво міст та укріплень, відробітки. Основною категорією сільського населення були смерди.

Найпоширенішим орним знаряддям був колісний плуг (див. наральник, лемех, чересло, спиці від колеса, малюнок з літопису «Оранка плугом»). Широко використовувалися ручні знаряддя: заступи, мотики, серпи, коси. (див. експ.). Вирощували жито, просо, пшеницю, овес, ячмінь. Були відомі садові та городні культури: ріпа, морква, буряк, вишня, яблука, груші, сливи.

Структура сільського господарства Київської Русі, крім землеробства, включала також тваринництво, мисливство, рибальство, бджільництво, городництво та садівництво. У вітрині шипи дереволазні, рибальське приладдя, знаряддя скотарства.

Переважна більшість населення Київської Русі проживала в неукріплених поселеннях – «селах», «селищах», «весях», «погостах», «сельцях», «деревнях» та «дворах». Одним з найбільш досліджених є поселення кінця Х – початку ХІІІ ст. поблизу с. Автуничі на Чернігівщині. Господарська діяльність мешканців була багатопрофільною. Важливе місце посідало гончарне виробництво. Див. комплекс матеріалів з давньоруського поселення поблизу с. Автуничі.

Значними політичними, релігійними та культурними осередками, центрами ремесла і торгівлі на Русі були міста – «гради». Згідно з літописами на Русі нараховувалося близько 300 міст. Найбільшими були Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Білгород, Смоленськ, Псков, Ладога та ін. (див. карту давньоруських міст). Населення міст поділялося на міську аристократію (князі, бояри, вище духівництво, заможне купецтво) та міські низи (ремісники, дрібні торговці, челядь). Великі міста мали населення до 50 тис. чоловік, малі – 1-2 тис.

Адміністративними та господарськими центрами феодальних володінь були городища – укріплені двори-замки. Досить повне уявлення про феодальний двір дає городище на Княжій Горі, літописне місто Родень, згадуване в літописі під 980 р. (див. малюнок-реконструкцію городища). Княжа Гора розташовувалася на правому березі Дніпра, вище річки Рось, біля с. Пекарі Черкаської обл. Площа городища 0,25 га.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства посідало ремесло. За соціальною формою воно поділялося на вотчинне, церковно-монастирське, посадське та державне. Провідною ремісничою галуззю була чорна металургія. Залізо видобувалося з болотяної руди і плавилося в спеціальних сиродутних горнах – «домницях» (див. малюнок-реконструкцію). Виплавка заліза була виключно сільським промислом. Звідси метал поставлявся до ковальських майстерень. В кузнях майстри виготовляли вироби, асортимент яких включав 150 назв. Неабиякою досконалістю відзначається ковальський інструментарій: наковальні, молотки, кліщі, зубила, пробійники (див. інструменти з Княжої Гори). Давньоруські ковалі володіли різними прийомами обробки заліза: куванням, зварюванням, цементацією, обточуванням, інкрустацією кольоровими металами, поліруванням. У вітрині різноманітні ковальські вироби.

Значного розвитку набули ремесла, пов’язані з будівельною справою: обробка дерева, каменю, виготовлення вапна та цегли, причому ремісники цих спеціальностей працювали в кожному місті.

Важливу роль відігравало гончарство. В Києві навіть існувала вулиця «Гончарна» (біля схилів Старокиївської гори), де жили і працювали майстри цієї професії. Керамічне виробництво представлене різноманітним посудом, світильниками, іграшками, цеглою та декоративними полив’яними плитками.

Вишуканістю та оригінальністю вражають кістяні вироби. Серед них ручки ножів, накладки луків та сідел, наконечники стріл, голки, стилі для письма, ґудзики, гребінці, різьблені шахові фігурки, багато інших необхідних речей.

Найвищим досягненням давньоруських ремісників ХІ – ХІІІ ст. було склоробне виробництво. У Києві відкрито і досліджено рештки склоробних майстерень, зокрема, на території Києво-Печерської Лаври. Були розкопані горни, знайдено скляні браслети і персні, уламки посуду, шлаки, скляний сплав, мозаїку та смальту.

До рідкісних знахідок відносяться вироби із шкіри. До домашніх ремесел належали прядіння і ткацтво.

Розбудова давньоруських міст та значне культове будівництво сприяли розвиткові монументального та станкового живопису. У 1938 р. під час розкопок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря була досліджена напівземлянка, де знаходилася майстерня київського художника. Житло згоріло під час монголо-татарської навали 1240 р. Зберігся весь інвентар, який знаходився в ньому на момент катастрофи. Це різноманітні побутові вироби, дерев’яний та глиняний посуд, бронзова лампада. Про професію майстра свідчив набір маленьких глиняних горщиків для фарб та понад 600 г бурштину – обов’язкового компоненту домішок до оліфи.

Надзвичайно високої майстерності досягли давньоруські ремісники, які працювали із кольоровими та дорогоцінними металами. Майстри-ювеліри володіли всіма технічними прийомами обробки золота, срібла, міді та бронзи, відомими у середньовіччі: литвом, волочінням дроту, сканню, зерню, емаллю, тисненням, штампуванням тощо. Справжньою перлиною Національного музею історії України є скарб, знайдений 6 серпня 1986 р. в Києві, по вул. Кудрявській, 10. Художньою довершеністю та технічною досконалістю відзначається золотий колт з рясною зі скарбу. Колт змонтований з двох опуклих тиснених пластин, звужених у верхній частині та розширених до низу. Виконаний в техніці перегородчастої емалі. Колти були парадними, навіть весільними прикрасами, в яких жінки носили ароматичну траву. На Русь цей тип прикрас прийшов, ймовірно, з Візантії і був невід’ємною частиною князівсько-боярського головного убору. До складу скарбу входить також чудове золоте намисто ХІІ ст., що складається із 23 намистин, виготовлених у техніці скані та тиснення. Вишуканістю вражають і два срібні браслети – «наручі» ХІІ ст., із Кудрявського скарбу.

Київські майстри у ХІІ ст. винайшли мистецтво відливок в так званих імітаційних формах. В цій техніці виготовляли прикраси, які були схожі на коштовні золоті або срібні вироби й призначались для широкого вжитку. В експозиції представлено 43 формочки ХІІ – ХІІІ ст., більшість з яких походять із тайника Десятинної церкви, відкритого у 1939 р. Усі формочки зроблені з каменю (пірофіліту від світло-сірого до майже чорного кольорів), за винятком семи одиниць грубо зліплених з глини, які призначалися для відливки кістенів.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства стали товарний обмін та торгівля. Вони сприяли підвищенню продуктивності праці в усіх галузях виробництва, подальшій майновій диференціації та зміцненню зв’язків між окремими регіонами Русі. Вже наприкінці Х ст. торгівля має ознаки внутрішньої та зовнішньої. Головною особою торгу виступав «купець».

Загальним грошовим еквівалентом на Русі було срібло. Використовувалися золоті та срібні монети, як іноземного, так і власного карбування. З середини ХІ ст. монети поступово замінюються зливками срібла – гривнями.

В південноруських степах у Х – ХІІІ ст. жили різні кочові племена, які в своєму розвитку сягнули етапу зародження ранньокласових структур. У 915 р. з’явилися печеніги, місце яких, після розгрому 1036 р., зайняли торки. Велику загрозу для Русі становили половці-кумани, що підійшли до її кордонів у 1055 р. Половці здійснили на Руські землі 46 значних грабіжницьких набігів. Неодноразово вони були на Русі і як союзники окремих князів.

В господарстві степовиків, крім скотарства, велике значення мало облавне полювання. Розвивались окремі ремесла. Але більшість товарів отримувалася від сусідів внаслідок обміну, торгівлі чи військового грабунку.

Оборона Русі була найважливішим завданням держави. У Х ст. в Середньому Подніпров’ї починається будівництво унікальної оборонної системи – «Змійових валів», що складалася з 23 багатокілометрових насипів, котрі об’єднувалися у 9 оборонних ліній.

Головну роль у давньоруському війську відігравала легка та важкоозброєна кіннота. Важливими були і піші полки. Флот, як правило, використовувався для перевезення сухопутних сил. Набір бойового спорядження руського воїна включав наступальну та захисну зброю. Особливою міцністю відзначалися кольчуги, а давньоруські мечі, за свідченням хорезмського вченого ХІ ст. аль-Біруні, були речами «дивними і виключними».

Вигідне географічне положення Криму значною мірою визначало долю народів, що його населяли. Протягом V – ХІV ст. Таврика перебувала під сильним культурним впливом спочатку Риму, а потім Візантії, Хозарії, Русі, Золотої Орди. В степовій частині півострова панували кочові племена. Родючі гірські долини та прибережні території займало осіле населення, різне за своїм етнічним складом.

Значним економічним та культурним центром, осередком поширення в Тавриці християнства був Херсонес-Корсунь. З кінця Х – в ХІ ст. східна частина Криму знаходилася під протекторатом Київської Русі.

Русь у період феодальної роздробленості (середина ХІІ – перша половина ХІІІ ст.)

В 30-х рр. ХІ ст. в історії Київської Русі завершився ранньофеодальний період. Внаслідок подальшого розвитку давньоруських земель, росту феодальної власності, економічного та політичного посилення окремих князівств, що намагалися вийти з-під влади князя київського, розпочалася доба феодальної роздробленості. На політичній карті країни з’явилося 15 самостійних князівств, в кожному з яких сиділи представники тієї чи іншої лінії династії Рюриковичів. На цьому процес дроблення не завершився і на початок ХІІІ ст. кількість удільних князівств досягала 50. Водночас на Русі зберігається монархія з номінальним центром в Києві, а також єдина руська православна церква з центром-митрополією в Києві. Отже, Русь монархія одноосібна розпадається на монархію федеративну, своєрідний союз князівств. За рівнем економіки та культури Русь, як і раніше, належала до найбільш розвинутих європейських країн.

Київське князівство, на відміну від більшості земель, не стало спадковою вотчиною якоїсь князівської лінії, а вважалося власністю київського великокнязівського столу і навіть загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду. Тривалий час за право володіти Києвом велася невщухаюча боротьба між князями, яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Русі.

Ключове значення в змаганнях за Київ мало Переяславське князівство. Як правило, тут сиділи князі, які були першими претендентами на київський стіл. Під 1187 р. Літопис, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, вперше фіксує назву «Україна».

Процес формування Чернігівського удільного князівства завершився в кінці ХІ ст. Тоді ж, за рішенням князівського з’їзду в Любечі, було утворене і Новгород – Сіверське князівство. Князівства управлялися династіями Ольговичів та Давидовичів. Значним політичним та економічним центром Русі виступало стольне місто Чернігів. Важливими були також міста Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Любеч, Вщиж.

Одними з перших від Києва відділилися такі державні утворення, як Великий Новгород, Полоцьке та Володимиро-Суздальське князівства. Новгородська земля на момент розпаду Київської Русі являла собою боярську феодальну республіку. У Володимиро-Суздальській землі княжила династія Юрійовичів, а у Полоцькій – Брячиславичів. Стрімко підносяться місцеві осередки – Володимир-на-Клязьмі, Смоленськ, Рязань, Ростов, Суздаль, Полоцьк та інші. Під 1147 р. в Літописі вперше згадується місто Москва, яке в кінці ХІІІ – ХIV ст. стає центром консолідації північносхідних земель Русі.

Південно-західні князівства Русі – Волинське і Галицьке – остаточно сформувалися протягом XІІ ст. З 1097 по 1199 р. Галичина була спадковою вотчиною династії Ростиславичів. Волинь в середині ХІІ ст. закріплюється за родом Мономаховичів. У 1199 р. утворюється єдине Галицько-Волинське князівство. Цьому значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, а також необхідність спільної боротьби проти агресії з боку Польщі та Угорщини. На середину ХІІІ ст. Галицько-Волинське князівство, а з 1253 р. – королівство, перетворилося на могутню державу, яка ще на ціле століття після занепаду Києва продовжила державницькі та культурні традиції Київської Русі. У вітринах – чудові вироби давньоруських майстрів ХІІ – ХІІІ ст.

Монголо-татарська навала на Русь. Золота Орда.

Роз’єднана, послаблена нескінченними усобицями й нападами половців, Русь в 20-х рр. ХІІІ ст. зустрілася з новою хвилею кочовиків – монголо-татарами. Перше збройне зіткнення русичів з монголами сталося у 1223 р. на річці Калці. Об’єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки. Протягом 1237-1239 рр. військами хана Батия було завойовано всю Північно-Східну Русь, здобуто Чернігівське та Переяславське князівства. 6 грудня 1240 р. після тривалої облоги війська хана Батия штурмом захопили Київ. В 1241 р. завойовники підкорили Галицько-Волинські землі та вторглися на територію Центральної Європи.

1242 р. монгольські завойовники заснували нову державу у складі Монгольської імперії – Золоту Орду із столицею у місті Сарай. Русь як незалежна держава перестала існувати. Вона опинилася в економічній, політичній та військовій залежності. На її землях встановилося багатолітнє іноземне іго. Занепали ремесла і торгівля, були зруйновані майже всі міста. У 1300 р. митрополит змушений був переїхати з Києва до Володимира. Безперервні напади монголів на Русь продовжувалися. До середини ХІV ст. було здійснено понад 20 значних військових походів.

Культура Київської Русі.

Однією з найцікавіших сторінок історії Київської Русі є своєрідна, високорозвинута давньоруська культура, вирішальну роль у формуванні якої відігравали релігійні, філософські та естетичні уявлення, запозичені після 988 р. з Візантії.

Великим досягненням культури Русі була поява писемності. Найдавнішими слов’янськими письменами вважаються та