Етапи масового терору в Україні

30 липня країни колишнього СРСР відзначають трагічну дату нашої історії – 70-ті роковини Великого терору. Саме 30.07.1937 р. був підписаний оперативний наказ НКВС №004477, за яким 5 серпня розгорнулася масова позасудова акція знищення „ворогів народу”.
В Україні ряд заходів по увічненню пам’яті жертв Великого терору передбачений Указом Президента України № 431/2007 від 21 травня 2007 року „Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років”. В Указі зазначено, що ці заходи проводяться „з метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства та у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років, на підтримку ініціативи громадськості”.
Фізичне знищення власних громадян, світогляд яких відрізняється від комуністичного, почалося одразу після більшовицького жовтневого перевороту 1917 р. Воно було спрямоване на видатних діячів та на певні категорії населення і періодично сягало своїх піків. Нечуваних масштабів досягли масові репресії після штучного голодомору 1932-33 років. Вони охопили в 1937-38 роках усю територію Країни Рад.
Підготовка цих заходів почалася ще в 1936 р. З жовтня 1936 до лютого 1937 була проведена перебудова каральних органів, установка на чистку партійної, військової, адміністративної еліти від потенційної опозиції. 9.03.1936 р. була видана Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) „Про заходи, що унеможливлюють проникнення в СРСР шпигунських, терористичних, диверсійних елементів”, 28.04.1936 р. - Постанова РНК СРСР „Про виселення з УРСР і господарське облаштування в Карагандинській обл. Казахської АРСР 15000 польських і німецьких господарств” та ряд інших директив.
ІІ етапом, 03.1937 - 06.1937 рр., було декретування тотальної боротьби з „дворушниками”, „агентами іноземних розвідок”, планування і розробка масових операцій проти „соціальної бази” потенційних агресорів – куркулів, „колишніх” людей, представників національних діаспор тощо. 17.03.1937 р. був оприлюднений Закон СРСР про заборону селянам залишати колгоспи без згоди адміністрації і підписаної трудової угоди з майбутнім роботодавцем. Це було законодавче оформлення позбавлення селян права на свободу пересування.
ІІІ етап, що тривав 07.1937 – 10.1938 рр., ознаменувався декретуванням і реалізацією масових репресивних операцій – куркульських, національних, проти ЧСИР (члени сімей зрадників батьківщини), інтенсифікацією боротьби з „військово-фашистськими змовами” в РККА, із „шкідництвом” у сільському ті іншому господарстві.
11.07.1937 р. виданий Оперативний наказ НКВС СРСР № 00485 „Про ліквідацію польських диверсійно-шпигунських груп і ПОВ (Польської військової організації)”. Заборонялося звільнення з таборів по завершенні терміну покарання усіх підозрюваних у шпигунстві на користь Польщі, яких рекомендовано передавати на ОС (особое совещание). Найжорстокіші репресії чинилися проти представників польської діаспори, культурних товариств, працівників стратегічних галузей. Наказ створював новий позасудовий орган – „двійку” (Комісар Наркому внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР) та „альбомний” розгляд справ (списки, зшиті в альбоми). Цей механізм застосовувався проти всіх національних операцій. По „польській операції” 1937-38 рр. засуджено 139 815 ос., з них розстріляно 111 071 ос.
У липні 1937. Політбюро дає усні вказівки застосовувати фізичні засоби впливу на допитах і в ході слідства по контрреволюційних злочинах. Тоді ж почалось і повсюдне їх застосування.
31.07.1937 р. Політбюро затверджує оперативний наказ НКВС СРСР №00447 „Про операції по репресуванню колишніх куркулів, кримінальних та інших антирадянських елементів”, терміни, асигнування, контингенти, що підлягають репресіям, створення нових ВТТ, ліміти по І (розстріл) і ІІ (відправка у табір) категоріях для кожного регіону СРСР. Фіксується персональний склад „трійок” (начальник УНКВС, секретар обкому, обласний прокурор). Вироки виносяться заочно і оскарженню не підлягають. Розстріли вимагається виконувати таємно щодо часу і місця. Заплановано за 4 місяці розстріляти 75 950 ос., відправити до таборів 193 000 ос. Кожний регіон отримував заплановану цифру арештів і розправ по кожній категорії, з розрахунку на 0,15 % числа населення регіону. Надалі терміни продовжувалися, регіонам давалися додаткові ліміти. У багатьох регіонах влада сама просила збільшити „ліміт ворогів”. До літа 1938 р. було засуджено не менше 436 000 ос., а всього по цьому наказу – понад 600 тис. ос.
У рамках „операції по наказу № 00447” окремо проводилося знищення в’язнів у таборах. У Республіці Комі, згідно „розстрільних актів”, тоді були розстріляні 2 517 в’язнів.

 

У жовтні-листопаді 1937 р. були знищені 1 111 політв’язнів Соловецького табору особливого призначення. Розстріл приурочений до 25-річчя Радянської влади і здійснений в урочищі Сандармох біля Медвежєгорська. Серед розстріляних близько половини – громадяни України. Щороку 4-7 жовтня Петербурзький і Архангельський „Меморіали”, за участі національних делегацій, проводять там акції пам’яті. У цьому році готується до участі в них і велика українська делегація.
15.08.1937 р. видається черговий Оперативний наказ НКВС СРСР № 00486 „Про репресування „дружин зрадників батьківщини, членів право-троцькістських шпигунсько-диверсійних організацій, засуджених Військовою колегією і військовими трибуналами по І і ІІ категоріях, починаючи з 08.1936 р.”. Встановлено порядок арешту і засудження ОС НКВС жінок-ЧСИР на 5-8 р. і розміщення їх дітей у дитбудинках. Діти, старші 15 р. і визнані „соціально небезпечними”, підлягали арешту. Всього по цій операції заарештовано 18 000 жінок і „вилучено” понад 25 000 дітей.
17.08.1937 р. - Директива НКВС про поширення дії наказу № 447 на Молдавську АРСР щодо „румунських шпигунів”. Арешту підлягали перебіжчики та емігранти з Румунії. „Румунська операція” була поширена на територію України та інших регіонів СРСР. По ній арештовано 8 292 ос., з них розстріляно 5 439 ос.
4.09.1937р. в Україні та інших регіонах почалася друга стадія „куркульської операції” – по ІІ категорії (ув’язнення).
5.09.1937 р. Політбюро розширює права ОС при НКВС: по польських та інших антирадянських справах дозволені вироки 10 р. ув’язнення.
10.09.1937 р. телеграма РНК СРСР і ЦК ВКП(б) до всіх регіонів СРСР зобов’язує провести 2-3 показові суди над шкідниками по охороні зерна, засудити до ВМ, розстріляти й оприлюднити це у пресі.
2.10.1937 р. з’являється Постанова ЧВК СРСР про введення покарання за шпигунство, шкідництво, диверсії, яка поширює термін покарання до 25 років.
17.02.1938 р. вийшла Постанова Політбюро про додатковий ліміт по „куркульській операції” для України – 30 000 ос.
17.09.1938 р. - Наказ НКВС СРСР № 00606 про створення „Особих трійок” для розгляду справ на арештованих у порядку наказів НКВС СРСР № 00485 та інших (національні контингенти). Вони замінили „альбомний порядок”, введений у 1937 р.
IV етапом Великого терору можна вважати період 11.1938 – 1939. Це так звана „Беріївська відлига”: припинення масових операцій, скасування більшості надзвичайних механізмів позасудової розправи, часткове звільнення арештованих, ротація і знищення виконавців – „єжовських” кадрів у НКВС.
Берія змінив Наркома внутрішніх справ Єжова 25.11.1938 р. Вже 26.11.1938 р. виходить Наказ НКВС СРСР № 00762, за яким відміняються усі попередні оперативні накази й директиви про проведення масових операцій. 10.01.1939 р. надійшла телеграма Сталіна усім регіональним керівникам ВКП(б) та НКВС про застосування катування. Метод фізичного впливу повинен і надалі застосовуватися у виняткових випадках щодо явних ворогів народу.
За статистичними підсумками „Великого терору” 10.1936 – 11.1938 рр., які склали Н. Охотін і А. Рогінський з Міжнародного „Меморіалу”, по справах, які провадили органи держбезпеки (ГУГБ НКВД), арештовано понад 1 710 000 ос., засуджено понад 1 440 000 ос., у т.ч. до розстрілу – понад 725 000 ос. З них „Трійками” по „куркульській операції” понад 436 000 ос., Комісією Наркома внутрішніх справ СРСР і Прокуратури СРСР („двійками”) до 09.1938 та „особими трійками” 09-11.1938 по „національних операціях” – понад 247 000 ос., ВКВС СРСР, Спецколегіями обласних судів, військовими трибуналами – понад 41 000 ос. Крім цього, за цей же період „Міліцейськими трійками” як „соціально шкідливий елемент” (СВЕ) засуджено понад 400 000 ос. Зазнали заслання і депортацій в адміністративному порядку понад 200 000 ос. Засуджено судами загальної юрисдикції по кримінальних звинуваченнях – не менше 2 000 000 ос., з них понад 800 000 відправлені до таборів. Загалом за період сталінських репресій 1934-1953 рр. у таборах ГУЛАГу одночасно перебували близько 2,5 млн. осіб.
Репресивні акції наступних років мали вже менші масштаби. Так, за Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 5.03.1940 р. підлягали розстрілу 14700 колишніх польських офіцерів та службовців у таборах Осташкова, Козельська і Старобєльська, а також 11000 „ворогів радянської влади” у в’язницях Західної України та Білорусії. Згідно зі звітом голови КДБ СРСР А, Шелєпіна від 3.03.1959 р., за цією постановою у квітні-травні 1940 р. було знищено „всього” 21 857 ос., з них 7 305 – у в’язницях Західної України й Білорусії. Про розстріл офіцерів у Катині стало відомо ще в час німецької окупації, відтоді цей злочин носить ім’я Катинського. Тепер відомі й імена замордованих офіцерів. Лише в 90-ті роки оприлюднений список 3 435 цивільних в’язнів, розстріляних у в’язницях України, чиї справи були скеровані восени 1940 р. до Москви і напевно за порадою Шелєпіна знищені. Серед розстріляних кілька сотень українців. Досі не встановлені місця цих розстрілів і поховання. Російський уряд і тепер відмовляється реабілітувати жертви „Катинської справи”.
Масові репресії проти „інакомислячих” громадян СРСР тривали до розпаду імперії зла. Після Хрущовської відлиги масові розстріли в’язнів сумління припинили. З 1947 до 1950 р. була навіть відмінена смертна кара. Але залишалися катування у в’язницях, психлікарнях, таборах особливого режиму, каторжні роботи, видворення за межі країни.
Великий терор характеризують гігантські масштаби репресій, фальсифікацій звинувачень, безпрецедентна плановість, надзвичайно закритий характер, непередбачуваність загрози арешту, загальний страх, кругова порука, цинізм, офіційна пропагандистська брехня, і як наслідок – девальвація цінності людського життя і свободи, роз’єднання суспільства, відмова від вільного мислення.
Голодомор, ГУЛАГ, Великий терор – це такі ж символи ХХ століття, як Освєнцим та Хіросима. Пам’ять про ці віхи історії має бути для нас пересторогою у розбудові незалежної України.

50. Українські січові стрільці.
1914 р. був сформований легіон українських січових стрільців (УСС). Запис проводився на цілком добровільних засадах. Основний контингент становили молоді вихованці воєнізованих українських організацій: спортивно-громадської — "Сокіл", пожежної — "Січ", учнівсько-шкільної — "Пласт" (назва походить від формувань запорозьких козаків, які виконували сторожову і розвідувальну службу). До міста Стрия на Львівщині, де формувався легіон, прибуло понад 10 тис. добровольців. Але австрійське військове командування хотіло бачити українців мобілізованими до імперської армії, де б вони "розчинилися" у масах солдат інших національностей. Тому дозвіл на легіон УСС було дано лише у складі 2,5 тис. осіб. Військову присягу приймали двічі: вперше — загальну для всього австрійського війська, а вдруге — "свою", національно-патріотичну, на вірність Україні.
Оцінюючи здобуте, можна стверджувати, що Перша світова війна застала українство Галичини на половині визвольного шляху. Виходячи з умов війни, політичні українські партії в Галичині вирішили об'єднатись і підняти питання про створення українського легіону в австрійській армії. З цією метою 1 серпня за ініціативою Костя Левицького відбулась спільна нарада представників українських партій, яка пристала до ідеї єдиної української національної акції. Як наслідок наради 2 серпня утворено Головну українську раду (ГУР) у складі: Кость Левицький — голова, Михайло Павлик і Микола Ганкевич — заступники голови, Степан Баран — секретар, а також: Микола Балицький, Іван Боберський, Микола Лагодинський, Михайло Левицький, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, Кирило Трильовський, Володимир Старосольський, Льонгін Цегельський, Іван Кивелюк.
Організувати військовий легіон Головна українська рада доручила військовій колегії у складі Т. Рожанківського, М. Волошина, С. Шухевича і Д. Катамая. На засіданні військової колегії 2 серпня, в якому взяли участь І. Боберський, М. Геник, Д. Катамай, Т. Рожанківський і С. Шухевич, прийнято для українського війська назву "Українські Січові Стрільці". З серпня військова колегія прибрала назву "Генерального штабу" і призначила начальником українського військового легіону Т. Рожанківського. ГУР затвердила це призначення.
Проте Головна українська рада настільки захопилася українською ідеєю, що вона не змогла відчути всі нюанси слів "Генеральний штаб". Не дивно, що австрійська влада вказала ГУР на її справжнє місце і не затвердила цієї назви. Але вже 4 серпня з'явилась взаємоприйнятна: Українська бойова управа (УБУ).
Було утворено дві секції УБУ: секція акції і секція організації.
До секції організації увійшли К. Трильовський (голова), С. Шу-хевич (заступник), К. Бірецький, Д. Вітовський, І. Боберський, С. Горук, В. Темницький. Завдання секції полягало у вербуванні добровольців, забезпеченні матеріального постачання.
Секція акції у складі Т. Рожанківського (голова), Д. Катамая (заступник), М. Волошина, М. Геника повинна була займатись формуванням стрілецьких підрозділів. Цю роботу УБУ розпочало відразу після оголошення війни між Австрією і Росією. Наступного дня, а саме 6 серпня, ГУР і УБУ видали спільний документ — Маніфест "Головна українська рада до всього українського народу!". Цим документом офіційно проголошено утворення нової військової організації — Українські січові стрільці.
Отже, 6 серпня 1914 р. увійшло в історію України як день відновлення українських збройних сил, як день завершення першого етапу галицько-українського відродження, що тривав 96 років.
У відповідь на заклик Головної української ради і Української бойової управи в кожному повітовому містечку було утворено повітові комітети з набору і формування українського стрілецтва.

 

Розмах цієї роботи породив дві складних проблеми. Перша — однотипно одягнути УСС, що свідчило б про наявність певної організації. На збірні пункти зголосилося близько 28 тис. молоді. І хоч заходами українського жіноцтва був створений "Фонд на потреби України", проте зібраних ними 9000 корон для цих потреб, звісно, не вистачало.
Друга — брак українського старшинського (теперішньою термінологією — офіцерського) корпусу. Природно, в австрійській армії служили українці, які обіймали старшинські посади, але ж була вже оголошена війна — і всіх їх мобілізували до армії. І хоч ГУР домовилася з Міністерством війни Австро-Угорщини про виділення для українського легіону близько 100 старшин-укра-їнців, фактично до формування загону УСС кадрові військові не прибули. Скерування одержали тільки ті, що були в запасі, й на той момент їх не мобілізували, та й то замість 100 тільки 16, які перебували у Львові. Серед них старшини запасу: Кость Бірецький, Михайло Волошин, Сень Горук, Теодор Рожанківський, Степан Шухевич, Василь Дідушок, Осип Семенюк, Євген Бородієвич, Дмитро Вітовський, Дмитро Катамай, Михайло Геник та ін. І потім серйозної підтримки справа військового формування УСС фактично не отримувала. Більше того, дозволено було утворити тільки 8 піхотних куренів: два — у Львові, два — у Станіславові і по одному — в Коломиї, в Чорткові, в Тернополі і в Стрию, при цьому кожен курінь мав бути незалежною військовою одиницею.
Бойове хрещення "усуси" (так одним словом з абревіатури УСС почали називати Українських січових стрільців) прийняли 25 вересня, захищаючи Ужоцький перевал Карпатських гір. Тут проти них вела наступ дивізія кубанських козаків. Отже, відразу ж проявилася загальнонаціональна для українців трагедія світової війни: адже змушені вони були битися один проти одного у лавах ворожих армій.
Насторожено сприймали український патріотизм "усусів" і австро-угорські власті. Зважаючи на те, що основною метою "усусів" були національно-визвольні змагання в ім'я самостійної України, австрійці намагалися не допускати широких контактів стрільців з українським населенням Прикарпаття і Закарпаття. Австрійське командування навіть замислило позбавитися від підозрілого у своїх кінцевих намірах легіону. Для цього легіон поділили на розвідувальні стежі (загони по 20 вояків), які повинні були переходити лінію фронту і вести бойові дії у тилу противника. Ясна річ, що людські втрати "усусів" у таких небезпечних військових операціях мали бути максимальними. Зрештою, так і сталося, коли цей план, розрахований, за визнанням офіцерів генерального штабу австрійської армії, "на цілковиту ліквідацію" легіону УСС, почав виконуватися. Лише окремі вояки повернулися з розвідувальних рейдів, а кілька сот взагалі зникли безслідно.
Єзуїтський план методичного й повного винищення роздрібнених загонів УСС збройними силами супротивника був зірваний широкомасштабним наступом російських військ. Внаслідок цього австрійське командування змушене було кинути на оборону весь український легіон. Протягом жовтня-листопада 1914 р. запеклі оборонні бої змінялися наступальними. Міста Борислав, Дрогобич, Стрий були зайняті то одною стороною, то іншою. У той час, як десятки тисяч примусово мобілізованих (у тому числі й українців) не виявляли бажання воювати за Австро-Угорську імперію, "усуси" показали себе найстійкішими солдатами австрійської армії. Тому австрійське командування змінило своє ставлення до них. "Усусів" нагороджували, їм доручали найвідповідальніші завдання. Генерал Фляйшман писав у одному з наказів по дивізії, якою командував і в лавах якої перебували "усуси", що "вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та золотий лавровий вінок в історії їхнього народу". Йшлося про найзапекліші бої за гору Маківку в Карпатах, які відбувалися з початку квітня до початку травня 1915 р.
У липні з двох військових підрозділів — "куренів" легіону УСС та новоутвореного "куреня" було створено полк УСС з особовим складом 2.200 вояків на чолі з отаманом Грицем Коссаком. Вже сам факт утворення полку УСС був тим доробком визвольної боротьби, заради якого УСС і пішли на війну.
Організаційно полк склався з двох куренів. Команданти куренів: І — С. Горук; II — В. Дідушок. Кожний курінь мав 4 сотні. Сотня складалася з 4 чет, кожна чета — з 4 роїв по 10—15 стрільців. Отож, кількісний склад сотні коливався в межах 100— 150 стрільців. Крім того, у сотні був кравець, швець, писар, помічник писаря, два телефоністи, п'ять осіб санітарної служби. У серпні полк уже був на фронті. До листопада під шаленим артилерійським вогнем вояки полку відбивали безперервні атаки супротивника, "Усуси" знову здобули собі велику славу. "Врятували ситуацію", — проголошував їхній отаман. Та й німецьке командування зазначало, що полк УСС — "найкращий відділ із усієї австро-угорської армії". Однак людські втрати були настільки великі, що залишки полку відвели на переформування у тил.
На фронт "усуси" повернулися на початку травня 1916 р. А наприкінці місяця велика делегація полку УСС прямо з окопів виїхала до Львова на похорон Івана Франка, який більше ніж півроку в кінці життя провів у львівському "Приюті для хворих і виздоровців УСС"; сини його Петро і Тарас одними з перших вступили до лав "усусів" і брали безпосередню участь у боях. Фронтовій делегації "усусів", яка принесла вінок з багатозначним написом "Великому Каменяреві — Ми ломимо скалу", довірили виносити в останню путь труну з тілом померлого. Сотник полку УСС Зенон Носковський у прощальній промові над труною Івана Франка зазначив, що "його духовні діти — українські січові стрільці, виховані та викормлєні його думками й ідеями, перейняті до глибини душі його животворними словами", пішли "в бій сповнити дослівно та найточніше його заповіт", — пішли з оружем у руках ломити ворожу скелю, щоб промостити шлях народному щастю".
Протягом серпня-вересня 1916 р. полк УСС знову витримував щоденний шаленний артилерійський вогонь та безперервні атаки противника. Бойовим завданням полку було прикриття залізничного шляху Підгайці — Бережани на Тернопільщині. Ще одна гора Лисоня, на якій закріпилися "усуси", стала місцем їхньої геройської слави і непоправних втрат убитими, пораненими й військовополоненими. Потрапивши в оточення більших сил ворога, полк УСС перестав існувати. Лише 150 стрільцям і 16 старшинам удалося вирватися з оточення. Ці вояки наприкінці 1916 р. прибули на Волинь, де їх зобов'язали допомогти австрійським окупаційним властям організувати поповнення армії рекрутами з місцевого населення. "Усуси" відразу зосередилися наосвітній роботі, організували у селах 46 початкових шкіл і почали працювати вчителями.

ОУН

Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році[2].
ОУН виникла внаслідок об'єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок:

Групи української національної молоді;

Легії українських Націоналістів;

Союзу української націоналістичної Молоді.

У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані члени підтримали Андрія Мельника (ОУН-М), тоді як молодші і радикальніші члени — Степана Бандеру (ОУН-б). Остання група отримала контроль над націоналістичним рухом на Західній Україні, в тому числі над військовим крилом ОУН — Української повстанської армії (УПА), яка була найбільшим українським збройним рухом опору.

Становлення ОУН
Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.
Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури.
Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.
Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української Народної Республіки 1917-1920, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».

Методи боротьби

Діяльність організації спрямована проти польського режиму
Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів».[3] Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.[4]
За даними сучасних українських істориків «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»[3]
Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Сучасний український історик Я.Грицак відзначає, що «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість — 36 — були українцями (з них один комуніст!)».[4] Найвизначнішими жертвами терористичних актів ОУН були польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький (особисто відповідальний за т. зв. пацифікацію, що призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату Олексій Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 в УСРР) та колишній сотник УГА, директор Української академічної гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співпраці з поляками.
Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «Пацифікація» 1930 року), тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до 5 років (спеціально для ув'язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька») та поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля.[4]
1934 року польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у тому числі Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни.
1938 - після утворення у Чехословаччині української автономії на території сучасного Закарпаття ОУН охопила своїми впливами її політичне, економічне, культурне життя. ОУН створила в краї воєнізоване формування «Карпатська Січ» - фактично збройні сили автономії. У лютому 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. 15 березня 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України, після чого (за потурання Німеччини) на її терен увійшли угорські війська. «Карпатська Січ» вела боротьбу з окупантами, проте сили були нерівними і новостворену державу було ліквідовано.
Після подій у Карпатській Україні, що виявили справжнє ставлення німців до українського питання, Провід українських націоналістів (ПУН) зайняв чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка стала виразно антинімецькою [Джерело?]. У постановах Римського Збору відзначалося: «Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і ні в якій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України… Тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборницького визволення». ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни [Джерело?], розраховуючи на власні сили і готуючись до протистояння з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.

Розкол ОУН

Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938.
Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. Краєві кадри прагнули відстоювали авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Д.Донцова, який пропагував культ сили. Старші провідники ОУН хоча і не цурались терору, були більш поміркованими.
Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. 27 серпня 1938 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням».[3]
Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, домагалася від ПУН та його голови А.Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів (Ярослава Барановського, Олекси Сеника та Сидора Чучмана). Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники Бандери в лютому 1940 року утворили «Революційний Провід ОУН» й перебрало собі назву ОУН(б) (пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)).
Члени цього крила ОУН стали називати себе «бандерівцями», членів же другого крила — «мельниківцями» або ОУН(м).
Із листа Степана Бандери до Андрія Мельника 10 серпня 1940 року[5]:«10 лютого ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений революційний Провід ОУН на ініціативній нараді відвернувся від кліки в ПУНі та її починів і сам зачав кермувати найістотнішими частинами й галузями діяльності ОУН. Не мали ми тоді нічого того, що дає позиція офіційного Проводу, ані такої свободи в наших руках, ані тої зовнішньої позиції, що її завдяки боротьбі впродовж довгих років здобула собі ОУН, а змогу користуватися нею мав передусім офіційний Провід. Зате ми мали на своєму боці правду, чисту справу, віру і незламне рішення довести справу до успішного кінця. А передусім між нами були тільки люди чину й ми мали повне довір'я членських кадрів.
Причину розколу ОУН «мельниківці» пояснюють особистими амбіціями «бандерівців» та прагненням до влади в середині ОУН. [6][7] Бандерівці ж в свою чергу звинувачують мельниківців в колабораційній концепції співпраці з гітлерівською Німеччиною, гітлерівським урядом і гестапо; згідно з Я. Барановським, який мав надзвичайний вплив на Андрія Мельника в часи розколу ОУН, ця політика узагальнювалась як "підкоритись волі Гітлера і щирою співпрацею заслужити в Гітлера створення Української Держави".[8]

Друга світова війна
ОУН сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 році, в той час коли була проголошено її незалежність, викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною.
ОУН посилала похідні групи в Україну. Їхня чисельність становила близько 2000 чол.
У вересні — на початку жовтня 1941 в с. Збоїськах на околиці Львова відбулася конференція ОУН(б). Її делегатами були лідери Організації, котрі тоді ще перебували на свободі — Микола Лебідь, Мирослав Прокоп, Дмитро Мирон-Орлик, Іван Климів, І. Павлик, І. Ребак, Василь Кук, Михайло Степаняк. Було вирішено працювати у двох рівноцінних напрямках: користуватися усіма нагодами легальної роботи в культурних, політичних, адміністративних структурах окупаційної влади і одночасно перевести основну частину організаційних кадрів на нелегальне становище, готуючись таким чином до тривалої боротьби з Третім рейхом[9].
Похідна група, яка досягнула у вересні 1941 року Києва, налагодила випуск газети «Українське Слово», функціонування Спілки українських письменників, низки інших громадських установ, сформувала Українську Національну Раду (УНРаду) у Києві (на чолі з Миколою Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Після заборони діяльності УНРади у Києві, її представники підписали акт злуки з Національною Радою у Львові, до цього акту долучився Сейм Карпатської України, таким чином навесні 1944 р. постала Всеукраїнська Національна Рада. Членів київської УНРади було заарештовано у грудні 1941 року, й більше 40 з них, включно з Оленою Телігою, були знищені.
Андрія Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 року, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен.
Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням «Поліської Січі», очоленої Т. Боровцем, який контактував і з ОУН. Восени 1942 року обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами.
У вересні 1942 бульбівці вступили в переговори з представником Генштабу РСЧА полковником Лукіним. Переговори завершилися безрезультатно через відмінність у позиціях[10].
У 1943 ОУН(б) захопила контроль в УПА.
Навесні 1944 року у Львові ОУН заснувала Всеукраїнську Національну Раду.
У кінці війни Андрій Мельник знову очолив ОУН.
ОУН після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30 серпня 1947 року обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції.

Післявоєнний період
Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Раді.
ОУН та її союзники здобули контроль над Радою. ОУН і ОУН(р) мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН та ОУН(р) як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН(р) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя.
Після смерті Андрія Мельника у 1964 році ОУН очолювали О. Штуль-Жданович, Д. Квітковський (1977–1979) та Микола Плав'юк (1981-2012).
Суперництво між оунівцями та «революційниками» тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організацій, що служили їхнім прикриттям. З метою примирення націоналістичних угрупувань різних напрямків СКВУ мав пожертвувати принципом більшості голосів і ефективної процедури прийняття рішень.

 

У 1980 ОУН(р) перебрала контроль над Українським Конгресовим Комітетом Америки; таким чином останній перестав представляти українську громаду в цілому. Сила та вплив ОУН і ОУН(р) занепадають внаслідок асиміляційного тиску, ідеологічних розходжень з західними ліберально-демократичними цінностями.

Сучасний етап
Зі здобуттям Україною незалежності ОУН починає переносити свої структури до Києва та відновлювати організаційну мережу по країні. З 1992 року ОУН легалізувалася як громадська організація, фактично при тому зберігши статус понадпартійної центральної формації. ОУН починає розбудову фасадних організацій, таких як: Фундація імені Олега Ольжича, Бібліотека імені Олега Ольжича, Видавництво імені Олени Теліги, ВУЖТ імені Олени Теліги, Об'єднання студіюючої молоді «Зарево» тощо. Офіційний часопис — газета «Українське Слово», існує офіційний сайт Голови ПУН ОУН Миколи Плав'юка, а також територіальних структур організації.

52. УПА
УПА була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань Німецької окупаційної влади. Головнокомандуючим УПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла Німецьким і Радянським каральним військам.

Жахливі наслідки діяльності Радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р., масові вбивства, катування, четвертування людей в тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939р. по 1941р. та не менш миролюбна політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московського більшовизму.

Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.
УПА це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.

Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім'я віри, правди, справедливості з диявольським більшовизмом, котрий потопив в крові тисяч священослужителів мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам'яті народу і сприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.

В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув'язненні з тюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.

Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.

Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.

З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.

Останній військовий обов'язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на кордоні з Венгрією, щоб допомогти Венгерському анти-комуністичному повстанню.

Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.

Карпатська Україна

Мюнхенською угодою 1938 року частина території Чехословаччини була передана Німеччині. У закарпатських українців з'явилася надія на отримання автономії для Закарпаття.
З жовтня 1938 року щойно створена Руська національна рада висунула вимогу реальної автономії від центру. Уряд Чехословаччини змушений був погодитись на це. 11 жовтня було створено перший уряд так званої Карпаторуської держави. Головою уряду став Андрій Бродій, який вже через 2 тижні був заарештований як угорський агент. 26 жовтня 1938 року прем'єром був призначений Августин Волошин. 22 листопада 1938 року було прийнято закон Чехословацької Республіки про Конституцію Карпатської України. На цій основі автономний уряд розгорнув роботу з підготовки виборів до Сейму Карпатської України. Але останнє слово в розв'язанні проблеми "Підкарпатської Русі" належало Німеччині і карпатські українці сподівалися на її підтримку.
Тим часом уряд угорського диктатора Хорті висунув свої претензії на Закарпаття. 2 листопада віденський арбітраж оголосив рішення про передачу Угорщині частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове і Мукачеве. Після цього столиця Карпатської України була перенесена з Ужгорода до Хуста.
Уряд Волошина заходився будувати українську державність. Почалася українізація освіти та адміністрації. 12 листопада 1939 року відбулися вибори до Сейму — вищого законодавчого органу країни. Українське національне об'єднання отримало на виборах 86,1 відсотка голосів. У зовнішній політиці український уряд орієнтувався на Німеччину. Але Гітлер вирішив передати все Закарпаття Угорщині
У ніч з 14 на 15 березня німецькі війська вступили на територію Чехословаччини, а угорські — на територію Закарпаття.
15 березня 1939 року сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Сейм ухвалив закон, який містив такі пункти:
1. Карпатська Україна є незалежною державою.
2. Назва держави: Карпатська Україна.
3. Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України.
4. Державною мовою Карпатської України є українська мова.
5. Барвами державного прапора Карпатської України є синя і жовта. Волошин звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську
Україну під свій протекторат, але та порадила українцям не чинити опору угорцям.
Проте закарпатські українці не збиралися розлучатися з державністю, яку щойно проголосили. Кілька тисяч бійців воєнізованого формування "Карпатська Січ" вступили до нерівного бою з 40-тисячною угорською армією. У боях полягло близько 5 тисяч закарпатців. Закарпатська Україна була окупована фашистською Угорщиною. Головною причиною падіння Карпатської України було те, що вона не отримала міжнародної підтримки. З відкритою неприязню ставилося до неї керівництво СPCP, вбачаючи в ній небезпечне вогнище українського самостійництва. У промові на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року Сталін героїчну боротьбу карпато-українців охарактеризував словами: "Комашка, що хоче прилучити до себе слона". Карпатська Україна проіснувала кілька днів, але залишила глибокий слід у боротьбі за національну державність. Західноукраїнське населення дістало ряд важливих уроків. Головний із них—небезпечність орієнтації на підтримку інших держав. Проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, оскільки знову продемонструвало світові непереборне прагнення українського народу до створення власної держави.

Процес проголошення Карпатської України
Закарпатській Україні, цьому відносно маленькому краєві, судилося зіграти несподівано велику роль у міжнародних подіях напередодні Другої світової війни. 30 вересня 1938 року, після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину своєї західної території. Послабленням Чехословаччини скористалися словацькі лідери, які 6 жовтня проголосили автономію Словаччини.
Закарпаття пішло за словацьким прикладом. 8 жовтня на зборах українських лідерів одноголосно вирішили домагатися для Підкарпатської Русі автономного статусу. Чеське керівництво задовольнило їхню вимогу– 11 жовтня 1938 р. було офіційно надано автономію. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі у складі 4-х міністрів і 2-х державних секретарів. Його прем'єром став русофіл Андрій Бродій, який займав відкриту античеську позицію і виношував план приєднання Закарпаття до Угорщини. Наприкінці жовтня його заарештували, а новим прем'єр-міністром призначили українофіла Августина Волошина. У результаті цих змін в уряді та в політичному житті автономного краю взяли гору українські сили. Але наступні події розвивались не на користь українців. 2 листопада німецько-італійський арбітраж у Відні присудив Угорщині не лише південну частину Словаччини, де проживали мадяри, а й велику частину Підкарпатської Русі (Закарпаття), включаючи найбільші міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, до Угорщини відійшло 1856 км2 з 180 тисячами населення. Уряд Волошина евакуювався до нової столиці – Хуста. Незважаючи на зовнішній політичний тиск, уряд автономної Карпатської України активно проводив розбудову державних структур та забезпечення нормальної життєдіяльності краю:
1. Було українізовано освіту і пресу.
2. Розширено мережу кооперативів.
3. Налагоджено комунікації і зв'язок.
4. Організовано роздачу продовольства.
5. Створено власні збройні сили – Українську національну самооборону, згодом реорганізовану в Карпатську Січ (приблизно 12 тисяч).
6. Перемога коаліції українських партій – Українського національного об'єднання (УНО) на виборах до автономного сейму 12 лютого 1939 року (86% голосів, і це в краї, де в 1924 році лише 12% населення вважали себе українцями) тощо.
15 березня на засіданні сейму Карпатської України було прийнято історичної ваги документи (закони), в яких вказувалось:
· Карпатська Україна є незалежна держава;
· Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним сеймом;
· державною мовою Карпатської України є українська мова;
· барви державного прапора синя і жовта.
Схвалено герб і гімн; прийнята Конституція; президентом обрано А. Волошина.
Події у Закарпатті викликали занепокоєння у всіх сусідніх державах, а найбільше – у Польщі та Угорщині. Трагізм зовнішньополітичної ситуації полягав у тому, що Карпатська Україна опинилася у повній міжнародній ізоляції, і єдиним “гарантом” її існування була фашистська Німеччина. Гітлер, зберігши Карпатську Україну, залишав у своєму активі серйозні засоби тиску на Угорщину, Польщу та СРСР, використовуючи у власних геополітичних інтересах ''українську карту''.
Можливість перетворення Карпатської України у зародок самостійної Української держави створювала додаткову напруженість у відносинах між Москвою і Берліном. Радянське керівництво у Москві злякав сам державотворчий приклад українського населення на одній із частин пошматованої України. Сталін з роздратуванням зупинився на проблемі Карпатської України у своїй звітній доповіді на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року: “…в Німеччині є божевільні, котрі мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну (авт.: приблизно 30 млн. чол.), до кузьки, тобто до так званої Карпатської України (авт.: приблизно 700 тис. чол.)''. Німецьке керівництво сприйняло виступ Сталіна як відмову Радянського Союзу від претензій на цю частину української землі: це послужило поштовхом до німецько-радянського зближення, що завершилося укладанням пакту Молотова-Ріббентропа.
Тим часом події навколо Карпатської України розвивалися драматично. 14 березня 1939р. угорське військо вчинило військовий напад на Карпатську Україну (отримавши на це дозвіл від Німеччини), а вже 16 березня був захоплений Хуст. Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом п’яти днів чинила опір регулярній армії. Майже половина січовиків загинула. Але навіть після поразки, ще до середини квітня, у Карпатах точилась партизанська війна.
Таким чином, Карпатська Україна була першою, яка вчинила збройний опір угорсько-фашистській агресії, відкинувши домагання нацистської Німеччини капітулювати. Вона стала однією з перших жертв агресорів у переддень Другої світової війни. Вона допомогла закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.