Арістотель – «Все, те що людина має від природи, вона первісно дістає тільки як можливості, а лише згодом перетворює ці можливості у реальність завдяки своїм діям, які зв'язують її із зовнішнім світом та іншими людьми».
Український мислитель Касіян Сакович (1578 – 1647) у «Трактаті про душу» зробив спробу здійснити типологію людей, взявши за основу самовизначення і самовиховання.
Великий чеський реформатор школи Я.А.Коменський (1592 – 1670), родинними зв'язками близький до України, обґрунтував принцип «природовідповідності» навчання, відстоював потребу вивчати природу дітей і молоді, їхні вікові особливості, на які слід зважати у процесі навчання.
Російський мислитель В.М.Татищев (1686 – 1750) дотримувався думки про те, що розвиток дитини залежить не від спадковості, а від навчання і виховання. Йому належить спроба періодизації дитинства. Французький мислитель К.Гельвецій (1715 – 1771) вважав, що люди від природи однакові і все в їх розвитку залежить від умов життя, навчання і виховання. Його співвітчизник Д.Дідро (1713 – 1784) був в основному згоден з цим положенням, проте зауважував, що виховання може зробити багато, але не все. Подібної думки дотримувались український мислитель Г.С.Сковорода (1722 – 1794). Так Г.С.Сковорода, розвиваючи гуманістичні погляди на розвиток дитини, відстоюючи думку, що не соціальний статус батьків обумовлює успіхи у навчанні і вихованні дітей, все ж зазначив, що дитині притаманні певні здатності і здібності. Він вважав, що завдання вчителя полягає в тому, щоб допомогти підростаючій особистості усвідомити свої потенційні можливості. Цей процес він пов'язував не тільки з майстерністю учителя, а й з віком підростаючої особистості, з розвитком її самосвідомості.
Швейцарський вчений-педагог Й. Песталоцці (1746 – 1827) і обстоював ідею розвиваючого навчання, вважав, що при розробці проблем навчання важливо враховувати вікові особливості учнів, а завданням навчання має бути розвиток їх активності, допитливості, спостережливості і здатності логічно мислити.
І. П. Котляревський (1769 – 1838) закликав учителів «стукати до розуму і серця своїх привілейованих собратіїв, щоб викресати з цього глухого й черствого оточення іскри співчуття до народу».
Важливі положення про розвиток дитини на різних етапах її розвитку розробив німецький філософ Г. Гегель (1776 – 1841). Так, у роботі «Феноменологія духу» він визначив емоційне спілкування з дитиною, її предметні дії тощо як важливі психічні функції для подальшого розвитку особистості. Ці та інші його положення були творчо використані Л. Виготським, Д. Ельконіним та іншими психологами.
Німецький педагог і психолог Ф.Фребель (1782 – 1852) висловив ряд положень про розвиток дитини дошкільного віку і на їх основі розробив першу систему виховання дітей дошкільного віку.
Ф.А.Дістервег (1790 – 1866) вважав, що шкільне навчання має враховувати вік та індивідуальні особливості учнів.
Дослідники історії психології відзначають, що виникнення й розвиток вікової психології припадає на другу половину ХІХ і на XX ст. Отже, тільки у другій половині ХІХ ст. вікова психологія почала складатись як спеціальна галузь психологічної науки. Грунт для цього був підготовлений у минулому.
Великий український і російський педагог та психолог К.Д.Ушинський розглядав психічні явища, що відносяться до вікової психології у складі педагогічної антропології. Йому належить і перше вживання терміну «педагогічна антропологія». У його зміст Ушинський вкладав думку про те, «що однобічність знань і мислення шкідлива як у педагогіці, так і у психології. Не можна дивитись на людину тільки з позиції фізіолога, патолога, психіатра, історика, політеконома, філолога тощо». Тому система освіти повинна враховувати специфічні вікові та індивідуальні особливості, а також особливості історії і розвитку даного народу. К.Д.Ушинський став основоположником української іі російської дитячої психології. Свої ідеї про вікову психологію він І втілив у шкільних підручниках та методичних посібниках.
На основі даних з вікової та педагогічної психології Ушинський сформулював ряд важливих положень з питань морального становлення підростаючої особистості. Моральному вихованню він надавав навіть більшого значення, ніж розумовому. Моральне виховання, зазначав він, є головним завданням виховання, більшим, ніж розвиток розуму взагалі, наповнення голови пізнанням. Без духовного розвитку людини все фактичне пізнання, зокрема математичні чи мікроскопічні дослідження, відмічав він, не несуть користі, а можуть призвести навіть до шкоди самій людині і її оточенню. Ушинський зробив важливу спробу пояснити психологічні механізми формування моральної духовності дитини. Ними він вбачав стремління підростаючої особистості до вдосконалення, яке вважав природженим.
Український психолог М.М.Ланге (1858 – 1921) здійснив ряд досліджень з проблем психіки дитини, опублікував книгу «Душа дитини у перші роки життя» (1892).
Російський психолог П.Ф.Лесгафт (1837 – 1909) на основі спостережень дав психологічні характеристики дітей у тодішніх умовах родинного життя і виховання.
