Погляди Цицерона на право як найвищий закон

Теорія Панування закону Аристотеля

Наука визнає, що подальший розвиток і поглиблення античної політичної та правничої думки після Платона пов’язані з іменем його учня Аристотеля (384–322 рр. до н. е.). Всім відомо, що саме Аристотелю належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина — великий друг». До аналізу якого б явища він не вдався — людини, суспільства, держави, державного устрою, права, закону, — скрізь було присутнє його нама­гання розглядати усе це крізь призму «правильного» і «неправильного», «корисного» і «шкідливого», «розумного» і «нерозумного», «справедли­вого» і «несправедливого». Пишучи про те, що там, де відсутня «влада закону», немає місця і для певної форми державного устрою, про те, що «закон повинен па­нувати над усім», що «закон повинен мати верховенство над вла­дою», Аристотель водночас порушував питання про його наслідки, про те, «яка буде від нього користь у розв’язанні» певних «ускладнень».

Поняття «закон» і в Аристотеля і у Платона — це не завжди і не зовсім те, що пе­реважно виступає чи подається як акт парламенту. Прикладом слугує твердження мислителя про те, що «той закон, за яким влада належить більшості, не може вважатися справедливим», з чим кореспондується його висновок про те, що навряд чи «буде справедливо, коли правити­ме меншість, яку становлять багаті».

Іншим у цьому відношенні прикладом є таке розуміння Аристотелем справедливого, під яким він розумів такий порядок речей, такий стан, коли б «всі рівні владували тією ж самою мірою, якою вони ко­ряться, і щоб кожен поперемінно то повелівав, то корився». Це — той стан, той порядок речей, який він і називав законом: «В такому випад­ку ми маємо справу із законом, бо порядок і є закон. Тому доцільніше, щоб панував закон, а не котрийсь з-поміж громадян».

Отже, у цьому випадку Аристотель під поняттям «закон» цілком чітко розумів аж ніяк не акт законодавця, а певний стан, а саме — по­рядок, суть якого полягає у тому, що його встановлено і що він існує на засадах справедливості.

«Отже, хто вимагає, аби панував закон, очевидно хоче, щоб пану­вали Божество і Розум, а хто вимагає, аби панувала людина, проявляє (у своїй вимозі) певне дикунство; бо пристрасть саме і є таким (чимось тваринячим), до того ж вона зводить навіть найкращих правителів з істинного шляху; навпаки, закон — це розум поза пристрастями і бажаннями».

Саме завдяки цим твердженням вважається, що один зі складників такого явища, як сучасне «верховенство права» (знане як “ the rule of law ”), на самому початку був саме версією Аристотеля, що стосувалася усього способу життя і була представлена в його вченні ідеєю «влади розуму» (“the rule of reason”).

За оцінками західних вчених, ця версія Аристотеля вмістила «вели­чезний етичний та інтелектуальний об’єм». Крім того, його версія — це також «арґументація, спрямована проти влади абсолютного ко­роля», яка, по суті, містила в собі вимогу стосовно того, щоб «таку владу правителів було обмежено рамками права».

Там, де Аристотель вів мову про «панування закону», у нього однозначно йшлося про «закон» у розумінні панування порядку на засадах справедливості, а не про панування позитивних правил, занесених до акта, ухваленого парламентом.

 

Погляди Цицерона на право як найвищий закон

Ідеї мислителів античної Греції стосовно таких понять, як «держа­ва», «право», «закон», «справедливість», «добро», набули розвитку в творчості такого видатного мислителя античного Риму, як Марк Тулій Цицерон (106–43 рр. до н.е.). Звертаючись передовсім до спадщини стоїків, Аристотеля і Платона, аналізуючи (часом досить критично) погляди цих грецьких попередників, Цицерон, зі свого боку, висуває низку нових і цілком ориґінальних ідей стосовно зазначених вище та супутніх їм понять. У творчості Цицерона (працях і промовах), що була в усі віки і не перестає бути дотепер невичерпним джерелом знань для різних наук (філософії, права, літератури), особливе місце посіда­ють ті його міркування про державу, право та справедливість, без яких абсолютно неможливо осягнути в усій повноті таке сучасне явище, як «верховенство права».

Його принципова позиція полягає в тому, що «при обґрунтуванні права» слід виходити з того «найвищого закону», який ще «був спіль­ним для всіх віків», який «виник раніше, ніж будь - який писаний за­кон», тобто раніше, «ніж будь-яка держава взагалі була заснована».

«Адже тим, кому природа дарувала розум, вона дарувала і здоро­вий глузд. Звідси випливає, що вона їм дарувала і закон, який є здоро­вим глуздом — як у веліннях, так і в заборонах. Тому якщо вона дару­вала їм закон, то дарувала й право. Розум же був даний усім. Значить, право було дано всім».

Те, що «право коріниться в природі», Цицерон вважає запорукою збереження «чеснот». Він застерігав: якщо «право не буде корінитися в природі, то всі чесноти будуть знищені». Саме такі речі, як «шляхет­ність», «любов до вітчизни», «почуття обов’язку», «бажання служити ближньому або виявити йому свою вдячність», народжуються від того, що люди «за своєю природою схильні любити людей». Саме в цьому він вбачав «основу права».

У такий спосіб Цицерон заклав підвалини свого фундаментально­го вчення про природнє походження самого права, тобто про природнє право. Він висловлював сподівання, що «ці підвалини будуть схвалені якщо не всіма людьми» (що він сам визнав за неможливе), то принай­мні тими, «хто визнає за потрібне домагатися всього того, що само по собі справедливе і чесне.

Принципова позиція вчення Цицерона про право полягає в обсто­юванні того, що «право» — це те, що встановлено природою, а не те, що вирішила людина.

Червоною ниткою у вченні Цицерона проходить думка про те, що «законом», який ухвалюють люди, можна називати тільки те, що «є справедливим», що відповідає сутності природи взагалі й приро­ди людини зокрема. Відповідність чи невідповідність людських законів природі виступає у Цицерона головним критерієм справедливості чи несправедливості тих правил, які запроваджуються самою людиною. Це стало одним із наріжних каменів усього вчення Цицерона про при­роднє право.

Цицерон у за­гальному вигляді сформулював і такий принцип права, згідно з яким «під дію закону мусили підпадати всі», оскільки, на його думку, «сутність закону полягає саме в тому, що він прийнятий і встановлений для всіх».

Він погоджувався з думкою Аристотеля і Платона стосовно того, що справедливість сама є «чеснотою», «гідною найвищої похвали», оcкіль­ки «віддає кожному своє та зберігає рівність між усіма».

Ідеї, думки, фор­мули, конструкції та окремі вчення цих авторів, за висловом російсь­кого правознавця В. Нерсесянца, «вивільнилися» від свого власного «конкретно-історичного контексту» й «увійшли до теоретико-мето­дологічного арсеналу людського пізнання, що перебуває у постійному розвитку», і тепер їх можна розглядати як попередники складників, як їх античні відповідники того, що в сучасному світі розуміють під поняттям «верховенство права». Виконання цього завдання, на нашу думку, є важливим особливо з огляду на можливості, і передовсім — на неодмінні потреби, застосування такого «теоретико-методологічного арсеналу» в умовах становлення та з урахуванням перспектив розвит­ку українського суспільства й української держави відповідно до най­кращих зразків, досягнутих людством.

Елементи із вчення античних мислителів які слід відносити до попередників - складників верховенства права.

1. Концепції «правильно побудованої», «цілком досконалої держа­ви» (Платон), «правильної», «найкращої форми державного устрою» (Аристотель), «найкращого державного устрою» (Цицерон).

Незалежно від того, чи мова в рамках цих концепцій іде про ту державу, «якої слід бажати» (Платон), тобто уявну, «ідеальну» держа­ву, чи ту, «яка могла б існувати» (Цицерон), тобто таку, приклад якої вже був відомий практичному досвіду людини, «реальну» державу, спільним знаменником творчого пошуку античних мислителів (попри властивий кожному з них свій власний пошук) є прагнення визначити конкретний зміст, якості найкращої держави, тобто такої, яка: «дає людині можливість чинити якнайкраще і жити щасливо», спрямовує до «загального щастя» (Аристотель); є «суспільним благом» (Цицерон); є такою, в якій «повинна справдитися справедливість» (Платон).

2. Ідеї добра та справедливості. «Найкращу державу» античні мислителі не уявляли іншою, ніж ту, призначення якої полягає в забезпеченні добра та справедливості.

Саме ідея добра надає «істинності пізнаваним предметам», а «лю­дину наділяє силою пізнання»; саме добро «належить ставити вище від усього», тому що воно — «понад усяке існування», воно — «щось най­достойніше і найсильніше з усього». Ідея добра — це «причина всьо­го, що слушне і прекрасне», вона «народжує правду і розум».

Добро — «найяскравіший складник буття», через пізнання добра слід прагнути до правди, а «правда» полягає у тому, щоб «правителі» здійснювали «керівництво» державою «якнайкраще» (Платон).

Добро — це те, на досягнення чого мають бути спрямовані зусилля людей, тому що саме воно «велить робити» «єдиний для всіх закон», який одночасно «велить» «відвертати зло» (Цицерон).

Справедливість — це саме те поняття, з яким пов’язується як по­ходження держави («без насіння справедливості у людини не виникла б сама держава» — Цицерон), її існування («де немає справедливості, там немає і держави» — Цицерон), так і «уявлення про державу» в ро­зумінні її призначення (держава створюється для того, «щоб жити щас­ливо» — Аристотель). Одним із важливих завдань, яке покладається на владу в державі, полягає у тому, щоб вона вирішила, щó є «справедли­вим у взаємних стосунках громадян між собою».

3. Вчення про природнє (позадержавне) походження права (теорія природнього права). Основний внесок у розвиток вчення про природнє (тобто поза­державне) походження права зробив Цицерон, хоч у своїх розмірковуваннях, як можна було бачити, він часто спирався на ідеї Платона і Аристотеля, а також на ті, що їх висловлювали ще поперед усіх грецькі стоїки. Згідно з цим ученням, основу права становить справедливість, яка властива самій природі.

4. Ідеї стосовно забезпечення справедливого способу здійснення де­ржавної влади. При обґрунтуванні права слід виходити з наявності «найвищого закону», який «був спільним для всіх віків», «виник раніше, ніж будь-який писаний закон» (тобто закон, створений людиною в рамках де­ржавної діяльності), виник раніше, «ніж будь-яка держава взагалі була заснована».

5. Заперечення тиранії в будь-яких формах її прояву. Влада однієї особи (англійською — “the rule of man”), яка здійс­нюється для отримання «вигоди одного правителя» (Аристотель) чи за якої панує «воля і примха однієї людини» (Цицерон), знайшла пов­не й категоричне заперечення як така, що не відповідає ідеям добра та справедливості. Така влада сама по собі заперечує державу в розумін­ні «справи народу», бо панує в ній тиран.

6. Ідея, згідно з якою дія закону поширюється на всіх.

Цей принцип права сформулював Цицерон, який казав, що «під дію закону повинні підпадати всі».

7. Право на життя та право на приватну власність як природні права людини. За визначенням Цицерона, «справедливість» полягає у тому, щоб «людину не вбивати, до чужого майна не доторкатися».

8. Думки про належне мистецтво правосуддя. Мірилом справедливості є правосуддя (Аристотель). Коли пра­восуддя здійснює «добрий суддя», то можна говорити про «належне мистецтво правосуддя» (Платон).

9. Сутність справедливої людини. «Справедлива людина» — це та, яка «знає право і закон». Людина має бути «чесною», бо тільки «чесна людина» є «справедливою».

Викладене вище дає підстави впевнено сказати, що всі ці ідеї, фор­мули, конструкції та концепції, висунуті мислителями ще в античні часи, склали філософську основу доктрини «верховенства права», яка з’явилася незрівнянно пізніше. Саме здійснений античними мислите­лями пошук «найкращої держави », а також того явища, яке має «па­нувати», «верховодити» як над людиною, так і навіть над «найкращою державою» в особі її органів влади та посадовців, було взято за основу концептуального наповнення цієї доктрини у ХІХ і ХХ століттях.

Найяскравіше вчення античних мислителів знайшло відображен­ня і логічний розвиток у працях домініканського монаха, вченого-бо­гослова Томи Аквінського (Thoma Aquinas ). Свої думки цей автор викладав, узявши за основу погляди Аристотеля.