Система частин мови за В. Виноградовим

ПЛАН

 

1. Частини мови і принципи їх класифікації………………………………2

2. Система частин мови за В. Виноградовим……………………………...6

3. Проблеми поділу слів на частини мови в сучасному мовознавстві…..7

4. Історія дослідження станівника………………………………………...12

5. Частиномовний статус модальника…………………………………….12

6. Список використаних джерел…………………………………………..14

 

Наскрізним питанням морфології є теорія частин мови (класів слів). Проблему поділу слів на класи намагалися розв’язати вчені різних епох і народів. У IV ст. до н. е. давньогрецький філософ Арістотель слова давньогрецької мови поділяв на чотири групи слів: ім’я, дієслово, член (вигук), сполучник (зв’язка). У V ст. до н. е. давньоіндійські граматисти Яска і Паніні в санскриті виділили п’ять груп слів: ім’я, дієслово, прийменник, частка, сполучник. Грецький учений, представник александрійської школи Арістарх Самофракійський і його учень Діонісій Фракійскій у II ст. до н. е. вперше у грецькій мові виділили місім груп слів і запровадили термін «частина мови»; ім’я, дієслово, дієприкметник, член (вигук), іменник, прийменник, прислівник, сполучник. Цю класифікацію прийняли, замінивши назву «член» вигуком, римська граматика Варрона (І ст. до н. е.) та граматика слов’янської мови Мелетія Смотрицького (XVII ст.). Російський учений Михайло Ломоносов (1711— 1765) у «Российской грамматике» стосовно російської мови назвав десять частин мови: ім’я, прикметник, числівник, іменник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник,вигук. Наприкінці XIX ст. О. Потебня і Фортунатов розробилиили принципи класифікації частин мови (О. Потебня — семантичний, а П. Фортунатов — морфологічний). У XX ст. свою теорію частин мови сформулював В.Виноградов у книзі «Русский язык. Грамматическое учение о слове» (М., 1947). Сучасна традиційна граматика виокремлює десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частка, вигук. Частини мови — граматичні класи (групи) слів, що розрізняються категоріальним значенням, притаманними їм морфологічними ознаками, синтаксичними властивостями в складі словосполучень та речень.

Ці граматичні класи слів характеризуються:

— спільністю категоріального значення, абстрагованого від лексичних значень (напр., предметність в іменників, о:інака предмета у прикметників, число у числівників, процесуальна дія у дієслів, ознака ознаки у прислівників);

— спільністю морфологічних категорій і правил словозміни (напр., рід, число, відмінок у іменників, вид, спосіб, час у дієслів);

— тотожністю синтаксичних властивостей слів (напр., підмет і додаток у іменників, присудок у дієслів, означення у прикметників, обставина у прислівників);

— спільністю суфіксів, з допомогою яких утворено відповідні слова (напр., суфікси іменників -тель, -ець, -анин, -ик, -ник, -ист, -ізм, -ач, -ук; суфікси прикметників -ний, ський, -астий, -аний, -овий; дієслівні суфікси -нути, -ичати,-увати). Класифікація за цими чотирма ознаками зафіксована в «Сучасній українській літературній мові. Морфології» (1969), «Русской грамматике» (1980) та шкільній граматиці.

Одним із принципів класифікації частин мови є здатність або нездатність слова (словоформи) бути членом речення. Одні словоформи можуть бути самостійними членами речення (напр., Україна, суверенний, будувати, радісно), виконувати номінативну функцію і вживатися в реченні як його компоненти. Це с а м о с т і й н і слова (словоформи). Інші слова самостійними членами речення не бувають: пор. слова і, але, якщо, щоб, бо, не, ні, би, адже, під, через, біля і под. Вони входять до складу речення разом із самостійними членами і вказують або на зв’язок між словоформами, або на відношення мовця до висловлюваної думки. с л у ж б о в і слова. V зв’язку з цим частини мови поділяють на самостійні та службові. Але лише цієї ознаки для класифікації частин мови недостатньо, бо межа між самостійними і службовими словами умовна, оскільки самостійні слова, втрачаючи певною мірою лексичне значення, переходять у службові {думати, вважати, почати, стати і под.). Українська морфологія (1969) класифікувала частини мови за «наявністю чи відсутністю у слові лексичного (співвідносного з поняттям) і граматичного значень». Відповідно до цього слова, а отже, й частини мови, поділила повнозначні й неповнозначні. Службові частини мови (прийменники, сполучники) відносила до тих, що не мають лексичного значення. У сучасній морфології службові слова розглядають як такі, що мають лексичне значення, оскільки кожне слово становить єдність лексичного і граматичного значення. Традиційно основним вважали морфологічний принцип поділу слів на частини мови. Прихильниками цього принципу були російський мовознавець Пилип Фортунатов (1848— 1914) і його послідовники Олександр Пєшковський (1878— 1933) та Дмитро Ушаков (1873— 1942). Морфологічні категорії є однією з суттєвих ознак частини мови: морфологічні категорії іменника (рід, число, відмінок) чітко протиставляються морфологічним категоріям дієслова (вид, спосіб, час). Але цей принцип придатний для класифікації лише тих слів, які мають систему словозміни, яким властиві флексії (іменник, прикметник, дієслово, займенник, числівник). Слова невідмінювані {таксі, бюро, депо, вчора, сьогодні, через, при, над, щоб, бо та ін.) залишаються за межами цієї класифікації. На однобічність морфологічної класифікації вказували російські вчені Лев Щерба (1880— 1944) і В. Виноградов.

Отже, морфологічний принцип суттєвий лише для певної групи слів, а тому є не визначальним, а допоміжним. ' Існує класифікація частин мови і за лексичним значенням словоформи, носієм якого є корінь слова, наприклад, назви кольорів — прикметники (білий, синій, голубий), назви дій — дієслова (читати, писати, боротися), нави осіб — іменники (сопілкар, читач, вихователь) і ін. Лексичне значення кореня є надто низьким рівнем узагальнення і надто дрібною семантичною одиницею для частин мови, бо практично неможливо всі слова мови поділити на групи за лексичним значенням із більш-менш чіткими межами між ними: колір цукру, шоколаду, мокрого асфальту. Тому для класифікації частин мови застосовується значно абстрактніша семантична одиниця — категоріальне значення, яке виражається суфіксами і закінченнями. Російський учений Михайло Панов (нар. 1920) довів, що належність слів до частин мови формально визначається не значенням коренів, а значенням суфіксів і закінчень. В українському мовознавстві на базі закінчень і суфіксів розрізняють такі типи категоріального значення: категоріальне значення предметності, категоріальне значення ознаки, категоріальне значення дії. Всі слова, яким притаманне категоріальне значення предметності, є іменниками {українець, стілець, завдання), слова з категоріальним значенням ознаки предмета — прикметниками {блакитний, ранковий, капроновий), слова з категоріальним значенням числа і кількості {три, сім) належать до числівників, слова з категоріальним значенням ознаки ознак — до прислівників {читав швидко, ставився серйозно, вивчив учора). Семантичний принцип з категоріальним значенням в основі не є універсальним, бо за допомогою значень суфіксів і флексій не можуть бути віднесені до певної частини мови:

— невідмінювані слова (іменники, прикметники, прислівники, дієприслівники, модальні слова, які не мають флексій);

— службові слова, які не мають ні суфіксів, ні флексій, не означають ні предметності, ні ознаки, ні дії;

— дієприкметники, які мають категоріальне значення і ознаки предмета, і дії; — дієприслівники, які мають категоріальне значення дії і ознаки дії;

— кількісні числівники, які за закінченням можна віднести і до категоріального значення предметності, і до категоріального значення ознаки (числівник два відмінюється як прикметник);

— запитальні (Хто?, що?}, заперечні (ніхто, ніщо), неозначені {дехто, дещо, хтось, щось) займенники, які мають закінчення прикметників, а семантику — предметності. Тому в цих розрядах слів категоріальне значення формується на базі кореневої семантики (категоріальне значення кількості і числа у числівників, категоріальне значення дейксиса (грец. бєі^ц — вказівка) у займенниках, категоріальне значення ознаки дії, ознаки у прислівниках, сполучуваності у сполучниках і т. д.). Український мовознавець Олександр Потебня (1835— 1891) перший висунув принцип семантичної класифікації, звернувши при цьому увагу й на синтаксичний принцип., Найповніше всі слова мови розподіляються на частини мови за синтаксичним принципом залежно від конкретної синтаксичної функції слова в реченні, тобто від конкретної синтаксичної позиції слова в реченні. За цим принципом окремі класи слів дуже чітко протиставляються один одному: слова, що виконують функцію підмета, тобто займають позицію підмета, є іменниками; слова, що виконують функцію (займають позицію) присудка — дієслова; всі слова, що займають у реченні позицію означення, є прикметниками і т. д. Синтаксичні функції частин мови бувають первинними і вторинними. Наприклад, іменник в українській мові може бути підметом і присудком: Студенти працюють в бібліотеці і Ми студенти. Бути підметом — первинна функція іменника, а бути присудком — вторинна. Первинна функція дієслова — бути присудком (Човен пливе), а вторинна — бути підметом, неузгодженим означенням, додатком: Жити — батьківщині служити; Бажання вчитися не залишало юнака; Ви мене навчили любити. Отже, визначальною для частин мови є первинна синтаксична функція. Цей принцип дає змогу розподілити між частинами мови невідмінювані слова, службові слова, числівники, дієприкметники, дієприслівники і субстантивовані слова. Особливого значення йому надавали російські лінгвісти Олексій Шахматов (1864— 1920), який виокремив на цій основі так звані предикативні прислівники, Л.Щерба, и. Виноградов і Микола Поспєлов (1890— 1984), які кваліфікували предикативні прислівники як самостійну частину мови слова категорії стану. Але синтаксичний принцип самостійно не розв’язує проблем розподілу всіх слів мови за частинами мови і не є єдиним при визначенні складу частин мови. Л. Щерба запропонував компромісний підхід до класифікації — поділ слів на частини мови за чотирма ознаками. Сучасна класифікація частин мови є наслідком компромісу між синтаксичним, семантичним і морфологічним принципами класифікації, що став причиною розбіжностей у мовознавстві з приводу класифікації частин мови. Але розбіжності в класифікації мають і об’єктивний характер, оскільки лексичний склад мови в частиномовному відношенні постійно змінюється, розвивається і вдосконалюється. Формуються нові частини мови, нові типи слів. У теорії частин мови є низка дискусійних питань:

1) кількість частин мови. В різних мовах виокремлюють неоднакову кількість частин мови (в українській десять, в індійській мові — лише дві: ім’я і дієслово; в китайській — три: ім’я, предикатив, прислівник; в окремих мовах Північної Америки немає таких груп слів, які ми називаємо прикметниками і прислівниками);

2) одиниці, що розподіляються між частинами мови — слова, лексеми чи словоформи (І. Милославський);

3) ознака класу слів, що є частиною мови — граматична (О. Реформатський), лексико-граматична (В. Виноградов) чи семантична група слів (І. Милославський);

4) ієрархічна система частин мови (послідовність за значущістю): іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова, прислівники, категорія стану; чи іменники, прикметники, числівники, займенники, прислівники, категорія стану, дієслово; чи іменник... дієслово; чи дієслово... іменник;

5) віднесеність слів до певної частини мови (порядкові числівники, займенники, дієприкметники).

Отже, провідними принципами класифікації частин мови є категоріальне значення, морфологічні категорії та синтаксичні властивості слів.

Система частин мови за В. Виноградовим

Класифікації частин мови В. Виноградова одна з найпоширеніших. На його думку, не всі слова є частинами мови, а до слів, які перебувають за межами частин мов, нале жать модальні слова, частки мови і вигуки. Отже, за функціями В. Виноградов усі слова поділяв на чотири групи: частини мови, модальні слова, частки мови, вигуки.

Ч а с т и н и м о в и. До них належать слова, які виконують номінативну функцію, є або можуть бути членами речення. На цій основі він виокремив сім частин мови: іменник, прикметник, числівник як іменні частини мови, залишки займенників, дієслово, прислівник, слова категорії стану

Модальні слова. Такими він вважав слова, які виражають відношення висловлюваної думки до дійсності, яке встановлює мовець. Синтаксичні функції і семантична будова модальних слів відрізняється від функції і семантики частин мови та часток мови.

Ч а с т к и м о в и. До цієї групи він відносив власне частки, зв’язки, прийменники і сполучники. Службові слова В. Виноградов, як і французький мовознавець Жозеф Вандрієс (1875— 1960), називав морфемами, тобто виразниками суто граматичних відношень.

Вигуки. За В. Виноградовим, вони перебувають за межами частин мови і часток мови й не мають нічого спільного з морфологією. На його думку, ці слова пов’язані з емоційним мовленням і не належать до структури інтелектуального мовлення. Порядкові числівники Виноградов називав прикметниками із значенням ознаки (відчислівникові прикметники). До займенників він відносив як залишкові явища лише особові займенники {я, ти, він, ми, ви, вони), зворотний займенник (себе) та їх похідні. На його думку, займенник перебуває в стані занепаду. Як і Л. Щерба, В. Виноградов виокремив і слова категорії стану, яка утворилася на основі деяких іменників, прикметників, прислівників і дієслів. ‘ Усі частини мови, як зазначав В.Виноградов, між собою генетично пов’язані і взаємозумовлені: прислівник сформувався на основі іменників, прикметників,' прислівників, займенників, дієприслівників, дієслів, дієприкметників; слова категорії стану — на основі іменників, прикметників, дієприкметників, прислівників, дієслів; дієприкметник — на основі прикметників і дієслів; дієприслівник — на основі дієслів, прислівників і дієприкметників.

Питання про частини мови нині є предметом дискусій. Для сучасного мовознавства характерним є намагання:

1) відстояти традиційну класифікацію і знайти обґрунтування граматичної та логічної її непослідовності, що виявляється в множинності принципів поділу. Російський мовознавець Віктор Жирмунський (1891— 1971) визначав, що традиційна класифікація в основному відповідає дійсності. Відсутність єдиного принципу класифікації він не вважав суттєвим недоліком, оскільки об’єкти науки в реальній дійсності не потребують послідовного поділу за єдиним принципом;

2) обґрунтувати традиційну класифікацію як ієрархічну систему виокремлених нею частин мови. Наприклад, сучасний югославський учений Й. Вукович усі частини мови поділяє за функціями на головні і другорядні (допоміжні). До головних він відносить дієслова, іменники, займенники, прикметники, числівники і прислівники.' До допоміжних — прийменники, сполучники, модальні слона, вигуки. За ієрархічною системою Й. Вуковича частини мови розташовані так: дієслово, іменник — на вершині системи, у її підніжжі — прикметник, прислівник, числівник як другорядні серед головних. Займенник займає проміжне місце між ними;

3) збільшити кількість частин мови за рахунок семантико-граматичних груп лексики, які розглядалися в межах традиційної класифікації як підгрупи. На цій основі російський мовознавець Олександр Тихонов виділяє п’ятнадцять частин мови: іменник, прикметник, дієприкметник, числівник, займенник, дієслово, дієприслівник, прислівник, слова категорії стану, модальні слова, прийменник, сполучник, частку, вигук, звуконаслідування;

4) видозмінити традиційну систему частин мови за рахунок перегрупування відомих семантико-граматичних груп слів віднесення в розряд самостійних частин мови дієприкметників, дієприслівників, модальних слів, звуконаслідувальних слів;

5) виокремити нові частини мови за рахунок специфічних слів, які не належать до традиційних частин мови:

а) слова категорії стану (Л. Щерба) — за рахунок іменників, прикметників, прислівників, дієслів {стидно, боляче, страшно, душно, холодно);

б) комунікативи (В. Кіпріянов), тобто лексико-грама тичний клас незмінних повнозначних слів, що виражають цілісну думку і функціонують винятково як однослівні нечленні речення. До комунікативів він відносить:

— слова із значенням спонукання: ау!, біс!, стоп!, тсс!, цить!, ша!, брись!, киш!, геть!, майна!, цабе!, алло!, полундра!;

слова із значенням оцінки або заперечення: браво!, баста!, шабаш!, спасибі!',

— слова, омонімні з іменниками: біда!, караул!, криш^ ка!, дурниця!, сила!, жарт!, розмови!; - — слова, омонімні з займенниками, все!, як!, тик!, нічого!; — слова, омонімні з дієсловами: кинь!, візьми!, почекай!, підожди!, постій!; — слова, омонімні з прислівниками; досить!, достатньо!, тихо!; — слова, омонімні зі службовими словами; о!, а!, так!, ну!, невже!;

в) аналітичні прикметники (М. Панов та ін.); лісо-, хлібо-, нафто-; радіо-, авто-, фото-. При цьому складні слова типу мотобол (пор. футбол), мотобот, мотовелотранспорт, мотовоз, мотогонки, мотодивізія, мотодрезина, лісозавод, партпрацівник, радіозавод розглядаються як вільні словосполучення, перша частина яких є самостійними лексемами, що мають усі ознаки слова: морфологічні (цілісна оформленість), синтаксичні (сполучуваність із частками), фонетичні (наявність самостійного наголосу).

У 1971 р. М. Панов виокремив дев’ятнадцять груп аналітичних прикметників у складі словосполучень, зокрема: форма хакі, колір беж, комі література; кіносценарій, авгаконверти, фоттгосценарій; програма-мінімум, програма-максимум, прес-секретар, прес-офіцер; чудомолот, горевинахідники; цар-пушка; експрезидент, ексчемпіон, суперзірка, оперзрадник; гама-випромінювання, ікс-промені; партквиток, профквиток, профзбори, сільрада; склотара, лісозаготовки і ін. Намагання виділити аналітичні прикметники в окрему частину мови спричинило полеміку. Позицію опонентів М. Панов пояснює звичкою ототожнювати граматичне з морфологічним. Слабкими місцями такої класифікації є те, що;

— всі ці «слова» за лексичним складом не становлять єдиної групи, єдиного класу слів (пор. ікс-промені і партквиток)', " • '

— ці прикметники не становлять єдиного класу і за (функцією означення в словосполученні (пор. сільрада і кіносценарій);

— багато «аналітичних прикметників» відносять до морфем (проф-, кіно-, авто-, фото);

— елементи мікро-, міні-, максі- відносять до префіксів; — конструкції типу тепловози, електровози розглядаються як синтаксичне стягнення.

Сучасні українські граматисти (І. Вихованець, К. Городенська) при класифікації частин мови користуються гетерогенною (за кількома різнорідними критеріями) системою трьох принципів (семантичного, морфологічного, синтаксичного). На 11 основі Іван Вихованець (нар. 1935) виокремив лише чотири частини мови: іменник, прикметник, дієслово, прислівник. Катерина Городенська (нар. 1948) — ще й числівник, однак тільки за однією семантичною ознакою, їхня класифікація відрізняється від традиційної низкою особливостей. Ці граматисти, як і російський мовознавець Олена Кубрякова (нар. 1927), у семантиці частин мови на перше місце ставлять ономасіологічну властивість слів (здатність бути номінативними знаками, знаками-назвами), а не їх синтаксичну функцію. Автори класифікації не відносять до розряду частин мови займенників, оскільки ці слова виконують лише дейктичну функцію, яку вони вважають недостатньою підставою для частиномовного статусу. І. Вихованець і К. Городенська зазначають, що прислівник не має власного лексичного значення, хоч і має категоріальне значення «ознаки ознак*, а також відстоюють нечастиномовний характер службових слів, кваліфікуючи їх як аналітичні синтаксичні морфеми, оскільки вони, передаючи семантику відношення, виконують лише релятивну функцію. Отже, в сучасній морфології тривають пошуки нових напрямів у вивченні частин мови. Поняття частин мови, на нашу думку, слід висвітлювати ширше, ніж В. Виноградов, який усі слова мови поділяв на частини мови і не частини мови (модальні слова, частки мовлення, вигуки), і до частин мови відносити всі однотипні слова (зокрема модальні слова, частки і вигуки), що виділяються з мовлення на основі спільних ознак. Слово — це звук чи комплекс звуків, які пройшли через свідомість людини, відтворені її мовленнєвим апаратом і виконують соціальну функцію, тобто є лінгвальними знаками дійсності. Тому до слів належать вигуки і всі службові слова. Усі слова мови семантично навантажені, Єдність лексичної і граматичної семантики становить сутність слова Асемантичних слів не буває, як не буває слів лише з граматичним або лише з лексичним значенням. Тому й прийменники, сполучники, частки, вигуки мають лексичне і граматичне значення, хоч і своєрідне.....Лексичним є не лише понятійне, речовинне значення, що виконує номінативну або вказівну функцію, а й таке, що має певне смислове навантаження, певний зміст, усвідомлений колективом. Найбільш прийнятною є традиційна класифікація частин мови за чотирма ознаками: категоріальним значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними властивостями, характером суфіксів. На їх основі доцільно виокремлювати дванадцять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, слова категорії стану, модальні слова, прийменник, сполучник, частку, вигук. — Лексичне значення слова має мінімальний рівень узагальнення (абстрагування), якого достатньо для розрізнення окремих слів, але недостатньо для розрізнення груп однотипних слів.

Тому частини мови розрізняються не лексичним, а категоріальним значенням, оскільки воно є вищим рівнем узагальнення і базується на лексичному значенні окремих слів. Категоріальне значення об’єднує слова з однотипним лексичним значенням в окрему групу і одночасно відокремлює Гі від групи слів з іншим лексичним значенням. Категоріальне значення мають усі частини мови, в тому числі і займенники, прийменники, сполучники, частки, вигуки. Категоріальне значення є ознакою, на основі якої всі слова мови групують у класи, паритетні між собою в комунікативному, когнітивному та структурному відношенні. Вони виконують рівнозначні, однаково важливі для мовлення функції. Ці паритетні класи слів з непаритетними функціями є частинами мови. ' Кожна з них протиставляється всім іншим (іменники — не іменники: прикметники, числівники, займенники, дієслова, прислівники; прикметники — не прикметники: іменники, числівники, займенники, дієслова). За характером функції частини мови поділяються на номінативні, вказівні, зв’язкові (прийменник, сполучник, частка) і виражальні (вигуки, звуконаслідування). Поділ на повнозначні і неповнозначні (або службові) умовний і неприйнятний, бо не охоплює всіх слів (вигук не відносять ні до повнозначних, ні до службових), а функції кожної частини мови, які б вони не були (службові чи повнозначні), є однаково важливими.

Все, що існує в мовній системі, працює на когнітивну (пізнавальну) і комунікативну функції, тому в ній усе важливе, все повнозначне і водночас (службове, бо чомусь служить. Наприклад, іменник служить дієслову, яке в свою чергу служить іменнику. Немає підстав вважати прийменник, сполучник, частку неповнозначними (неповноцінними) словами. Вони мають усе необхідне для виконання своїх функцій, зокрема стільки семантики і таку, скільки і яка їм для цього потрібна. Тому вони також повнозначні, повноцінні у своєму вияві, у своїй функції. Протиставляються самостійні і службові, тобто несамостійні частини мови. Наявність чи відсутність морфологічних категорій сама по собі вже є диференціальною ознакою частини мови. Наприклад, наявність категорії виду і часу в словах із значенням дії (читав, прочитав, читаю, прочитую) маркує їх як дієслова, а відсутність їх у словах із значенням дії (читання, прочитання) маркує ці слова як не дієслова. Але буває, що не самі морфологічні категорії, а особливості морфологічних ознак протиставляють одну частину мови іншим. Наприклад, іменники і прикметники мають морфологічну категорію роду, але грамеми роду іменника відрізняються від грамем роду прикметника несинтаксичним характером.

На основі особливостей морфологічних ознак до окремих частин мови віднесено займенник і числівник. Диференціальною ознакою частин мови є також характер суфіксів. Одні суфікси маркують лише іменник (ець, тель, -ник, -иц-я), інші — лише прикметник (ний, -ськ- ий, ов-ий, ів, ин) або лише дієслово (ти, -ся, а, ува). Але ця ознака виявляється лише в словах зі службовими словотвірними морфами. Отже, є підстави виділяти як окремі частини мови іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, станівник, модальник, прийменник, сполучник, частку, вигук за чотирма ознаками (категоріальним значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними функціями, суфіксами) і протиставляти самостійні частини мови несамостійним, тобто службовим.

Отже, схематично можна представити кількість виділюваних частин мови для флективних мов типу української у такий спосіб:

[мінімум] іменник дієслово прикметник прислівник

[оптимальна кількість] мінімум+ числівник займенник

[розширена]: оптимальна кількість+ прийменник сполучник вигук частка

[максимум] розширена + предикатив (комунікатив) (аналітичні прикметники) (артикль)

В українській мові відокремлюються одинадцять частин мови; 6 самостійних, 3 — службових та 2 — окремих:

• самостійні (повнозначні), оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення (підмет, присудок, додаток, означення та обставини)

o іменник — хто? що? Змінювана за відмінками.

o прикметник — який? яка? чий? Змінювана за відмінками.

o числівник — скільки? котрий? Змінювана за відмінками.

o займенник — хто? що? який? чий? котрий? скільки? Змінювана за відмінками.

o дієслово, дієприкметник, дієприслівник — що робити? що зробити? Змінювана за особами, окрім дієприслівника.

o прислівник — де? коли? чому? як? Незмінювана.

• службові (допоміжні) слова не виконують синтаксичних ролей у реченні, до них не можна поставити питань, є незмінюваними

o сполучник

o прийменник

o частка;

Але не всі мовознавці схиляються до такої думки. Горпинич, наприклад, серед самостійних частин мови виділяє ще модальник і станівник. Питання про станівник в лінгвістиці нині ще не ризв’язане. Одні вчені зовсім не визнавали цієї частини мови (А. Шапіро, М. Петерсон, П. Кузнецов), оскільки вбачали в них або звичайні прислівники {тихо, холодно), або іменники {жаль, страх). Інші виділяють ці слова в окрему групу, не називаючи її частиною мови. Наприклад, А. Грищенко, хоча слова цієї категорії розглядає у складі прислівника, але виокремлює їх і називає предикативними прислівниками: безлюдно, важливо, вітряно, спішно, морозно, треба, потрібно, соромно. Чеські лінгвісти ці слова виділили в окрему групу і в першій половині 50-х років XX ст. назвали предикативами, хоч і не надали їм статусу самостійної частини мови. їх ще називали «безособово- предикативними словами», «предикативними словами». Першим виокремив групу слів, які беззастережно не можна віднести до жодної частини мови {не можна, можна, жаль, треба, час, пора), об’єднав зі словами типу холодно,' ясно, весело; повинен, рад, бути напоготові, без пам’яті, замужем і назвав їх усі категорією стану, надавши їй статус самостійної частини мови, Л. Щерба у 1928 р. в статті «О частях речи в русском языке». За його визначенням, ці слова у поєднанні зі зв’язкою не є ні повними прикметниками, ні іменниками у називному відмінку. Вони виражаються або незмінюваною формою {тепло, душно, морозно), або формою іменника з прийменником {без пам’яті), або формою іменника в орудному відмінку {замужем). В. Виноградов обґрунтував статус цих слів як самостійної частини мови. Категорію стану визнали і М. Поспелов, Є. Галкіна-Федорук, М. Жовтобрюх, І. Милославський. У 60—70-ті роки XX ст. термін «категорія стану* не вживався, його було замінено терміном «предикатив». Але й предикативи не мали загального визнання як самостійної частини мови. Не визнала за предикативами статусу самостійної частини й російська академічна граматика (1970, 1980). Проте є підстави вважати слова категорії стану самостійною частиною мови і відповідно до української традиції назвати її «станівником*. Отже, станівник — це самостійна частина мови, яка відрізняється від інших категоріальним значенням і функцією.
Ще з початку ХУШ ст. мовознавці виділяли в окрему групу слова з модальним відтінком у значенні. У працях О. Востокова, О. Шахматова, В. Богородицького модальні слова, як правило, розглядаються як прислівники. Російський учений Олександр Востоков (1781— 1864) виділяв стверджувальні {дійсно, правда, істинно) та вірогідні {може, можливо, очевидно) прислівники. О. Шахматов модальні слова типу здається, можливо, очевидно, які поєднувалися з формами дійсного способу дієслів, відносив до вірогідного способу дієслів («предположительное наклонение»). Пізніше було виявлено незвичність цих прислівників — у реченні вони не пов’язані з іншими словами граматичним зв’язком. Тому Д. Овсянико-Куликовський називав їх «вставними прислівниками», а мовознавець Іван Мєщанінов (1883—1967) вказував на їх відмінність і від прислівників, і від слів категорії стану за синтаксичною функцією: «Незмінністю форми вони, певною мірою, наближаються, з одного боку, до прислівників, а з другого — до категорії стану, одночасно чітко відрізняючись від тих і інших своєю... синтаксичною функцією». Фактично слова, які нині відносяться до модальників, він відокремив від інших частин мови в самостійну групу. Л. Щерба зі своїми послідовниками відстоював думку про те, що не всі слова можуть бути частинами мови. Не- частиномовний характер, на їхню думку, мали слова типу так, ні, здрастуйте, а також невідмінювані самостійні слова, нездатні бути членом речення, тобто ті, які нині називають модальниками. Іншу позицію займав В. Виноградов. Він вважав модальними самостійні, повнозначні, невідмінювані слова, які мають синтаксичну і номінативну функцію. Ця функція виявляється в тому, що вони виражають ставлення мовця до об’єктивної дійсності і не лише до змісту, а й до форми висловлювання. На цій основі до модальних слів він зараховував і слова типу по-перше, по-друге, отже, отож, далі, останнє. Але В. Виноградов модальні слова не назвав частиною мови, а виділив в окрему групу поряд з частинами мови з тієї причини, що вони не можуть бути членами речення і не пов’язуються з іншими словами в реченні засобами граматичного прилягання, як інші невідмінювані слова (напр., прислівники). На думку І.Милославського, є чотири групи невідмінюваних слів, які розрізняються синтаксичними функціями: прислівник виступає обставиною, станівник — присудком односкладного речення, дієприслівник —..другорядним присудком, а модальник не виступає членом речення. Це, за І.Милославським, є достатньою підставою розглядати модальник як повнозначну частину мови.