Проблема смертності, безсмертя і сенсу життя людини ( філософські аспекти).

Усе, що має початок, має і свій кінець. Народження і смерть – ось перший та останній акти п'єси під назвою «Життя», яку судилося зіграти кожному з нас.

Смерть – це лише припинення нашого індивідуального існування, яке так само природне, як і захід сонця. І доки існуватимуть люди, доти триватимуть повторення їхніх народжень і смертей. Так що лякає нас найчастіше не наша майбутня смерть, а те, що може чекати нас після неї. Інакше кажучи, нас лякає тільки невідомість.

Багато філософів прагнули свідомо перебороти страх перед смертю. Ось деякі з їхніх міркувань:

— смерть припиняє не тільки те, що прекрасне і приємне у житті, але також його гіркоти та страждання, тому для людини, яка втомилася від життєвих незгод і страждань, смерть може бути благом і порятунком;

— іноді смерть може зберегти людську гідність, врятувати людину від ганьби, тому краще мужньо померти, ніж безчесно жити;

— своєю смертю людина може врятувати життя іншої людини або визволити з біди багатьох людей; така смерть, яка прийнята за Батьківщину або інших людей,– благородна;

— добровільна смерть, прийнята за інших людей заради їх життя,— це геройство або подвиг, така смерть може зробити людину безсмертною;

— поваги й захоплення заслуговує й той, хто йде на смерть, не бажаючи відмовитися від своїх переконань.

Таким чином, смерть інколи може бути не тільки злом, але й благом. Як природне закінчення життя – вона не має нічого страшного. Але зовсім інша річ, коли людина внаслідок безглуздої випадковості, хвороби або насильства гине у розквіті сил. Така смерть, справді,– страшна, і сприймається нами як величезна несправедливість, бо вона – протиприродна.

Особливо несправедлива і страшна насильницька смерть. Нема важчого злочину, ніж позбавити життя людину, незалежно від того, роблять це окремі люди чи суспільство, держава. Тому в багатьох цивілізованих країнах взагалі скасована смертна кара як-міра покарання. Насильницьке позбавлення людини життя може бути допустимим лише в одному випадку: коли немає ніякої можливості запобігти ще більшому злу, яке чинить саме існування даної людини іншим людям.

Уже у давнину почали складатися різні погляди на потойбічне існування людини, яке, на відміну від обмеженого, конечного життя, розглядалося як вічне існування, або безсмертя. При цьому чимало мислителів вважали, що людина після смерті знов перетворюється у ті «першостихії» чи «першоелементи», з яких вона колись виникла. Найчастіше цими першостихіями вважалися земля, вода, повітря та вогонь. І зараз ще від людей похилого віку інколи можна почути вираз: «Із землі людина вийшла і в землю піде». Мабуть, саме з цими уявленнями пов'язаний і звичай хоронити людину: віддавати її тіло землі, вогню чи розвіювати її попіл у повітрі чи воді.

У всіх релігіях утвердилася точка зору, згідно з якою тільки тіло людини смертне, а душа її – вічна, і вона може продовжувати своє потойбічне існування. Але нерідко висловлювалися й інші точки зору. Наприклад, про те, що людина стає безсмертною завдяки пам'яті про неї інших людей. Давньокитайський філософ Лао-Цзи писав: «Хто вмер, але не забутий, той безсмертний».

Висловлювалися також судження про те, що людина досягає свого безсмертя у своїх дітях. Проте вже англійський філософ XVII століття Френсіс Бекон (1561–1626) з цього приводу говорив, що через потомство можуть досягти безсмертя і тварини, а істинно людське безсмертя – «у славі, заслугах і діяннях».

У всі часи люди замислювалися над сенсом свого життя. Але одні вбачали цей сенс у праці, другі – у коханні, треті – у самовдосконаленні, четверті – в боротьбі.

Враховуючи, що людське життя нерозривно зв'язане з існуванням усього суспільства, багато мислителів висловлювали думку про те, що, насамперед, сенс життя людини полягає у сприянні процвітанню і роз­витку людства. Жити тільки заради самого себе або для себе – безглуздо, бо це означає жити заради того, щоб жити.

Сприяти розвитку людства можна лише тоді, коли живеш його болями та тривогами, коли відчуваєш і розумієш їх, сприймаєш їх, як свої власні. Це важливо ще й тому, що тривоги та турботи, проблеми і потреби людства не лишаються незмінними: на кожній сходинці історії або у кожному конкретному суспільстві, у кожної нації і навіть у кожного покоління – вони свої. Тому необхідно, насамперед, їх добре знати, щоб відчувати за них відповідальність і щоб правильно вибирати саме ті з них, які найбільшою мірою можуть скласти сенс і мету нашого життя.

І все ж визначення сенсу життя залежить не лише від потреб конкретного суспільства, у якому ми живемо, а й від наших власних задатків, нахилів і здібностей. Бо ж безглуздо робити справу, до якої у тебе нема ні найменшого покликання, а тим більше – присвячу­вати їй усе своє життя. (ідея "спорідненої праці") Якщо ми не знайшли себе і без будь-якого задоволення, через силу або тільки з почуття обов'язку робимо абияк те, що набагато краще могли б зробити інші, то тим самим ми не приносимо великої користі ні суспільству, ні самим собі. Тому треба прагнути робити насамперед те, що ми можемо зробити краще за інших, або що, крім нас, не зможе зробити ніхто.

Таким чином, потреби суспільства, з одного боку, і наше власне покликання, з іншого – ось те головне, чим визначається і в реалізації чого полягає сенс нашого життя. Людині, котра зуміла знайти для себе і об'єднати ці сторони, життя ніколи не буде здаватися пустим або нікчемним. А визначивши для себе сенс життя, легше знайти і його мету.

Мета – це уявний або очікуваний результат наших дій. Майже все, що ми робимо, спрямоване на досягнення певної мети. І перш ніж щось зробити, ми обов'язково ставимо перед собою ту чи іншу мету. Тому мета або ціль – це своєрідний маяк, який спрямовує наші дії і не дає нам збитися з дороги.

Мета життя нам необхідна для того, щоб свідомо об'єднати всі наші вчинки та дії у щось єдине ціле, вміти бачити у кожній своїй дії частинку свого життя і погоджувати ці дії між собою. Без такої загальної мети людина дрібнішає, вона живе лише одним днем, за принципом: «день минув і слава Богу».

Життя нерідко підтверджує це правило: чим важливіші й піднесеніші наміри, які людина ставить перед собою в юності, тим більше їй вдається досягти.