Виникнення і становлення античної філософії.

 

Філософія починалася з пошуку відповідей на питання, вже поставлений до неї в міфології, - про походження світу. Філософія сформулювала його в більш чистому теоретичному вигляді і зуміла знайти принципово нове рішення за допомогою вчення про першооснову. Ідея першооснови була висунута першими грецькими філософами, представниками милетской школи: Фалесом (Кінець VII - пров. Пол. VI ст. До н. Е.), Анаксимену (VI ст. До н. Е.), Анаксимандром (VI ст. До н. Е.). Особливість цієї школи полягала в тому, щов ній уперше свідомо було поставлене питання про першооснову всього сущого.

Спираючись на світогляд Гомера і Гесіода, на досягнення близькосхідної мудрості: вавилонської, єгипетської, фінікійської, - послідовно звільняючи їх від міфологічної форми, мілетці совершлі прорив від міфу до логосу, створивши парадигму наукового мислення. Основним принципом думки стало правило: світ повинен бути зрозумілий, виходячи з нього самого, а не з зовнішніх (гетерономний) причин. Цей принцип залишається наріжним каменем і для сучасного наукового знання.

Засновником мілетської філософської школи був Фалес (Ок 625 - 547 до н. Е.). За переказами, Фалес вважався одним з семи мудреців. Його називали «першим філософом», «першим математиком», «першим астрономом». Він був першим, хто почав доводити геометричні теореми. Фалес передбачив сонячне затемнення (585 р. До н.е. е.). Йому було відомо річний рух сонця. Він розділив рік на 365 днів, визначивши тривалість місяця в 30 днів.

Філософське вчення Фалеса полягало в пошуку першооснови різноманіття світу. Основою всього сущого Фалес вважав воду. Відповідно до його навчання все починається з води і в неї повертається. Тим самим, вода розумілася і як першооснова, і як першооснова, з якого виникають всі речі.

Фалесу приписують такі вислови:

Древнє всього сущого - бог, бо він не народжений.

Найпрекрасніше - світ, бо він створення бога.

Найбільше - простір, бо воно обіймає все.

Швидше за все - розум, бо він оббігає все.

Найсильніше - неминучість, бо вона панує всім.

Наймудріше - час, бо воно розкриває все.

 

Його запитали, що на світлі важко? - «Пізнати себе». Що легко? - «Радити іншим». Що найприємніше? - «Удача».

Що божественно? - «Те, що не має ні початку, ні кінця». Що він бачив небувалого? - «Тірана в старості».

Коли найлегше зносити нещастя? - «Коли бачиш, що ворогам ще гірше».

Яке життя найкраща? - «Коли ми не робимо самі того, що засуджуємо в інших».

Хто щасливий? - «Той, хто здоровий тілом, сприйнятливий душею і податливий на виховання».

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксимандр (Бл. 610 - 546 до н. Е.). Всі його роботи втрачені, серед них називають його твір «Про природу». За першооснову всього існуючого Анаксимандр приймав апейрон - абстрактне і безмежне речовина, яке неможливо визначити ні як воду, ні як що-небудь інше. У Анаксимандра апейрон активний. Завдяки його руху одні речі народжуються, інші вмирають. Анаксимандр був стихійним діалектиком. Він вчив, що з єдиного апейрона виділяються протилежності теплого і холодного, сухого і вологого. Виникнення світу він розглядав як боротьбу і відокремлення протилежностей, перш за все як боротьбу тепла і холоду. Анаксимандр був першим в грецькій філософії, які поставили питання про походження тварин і людини.

Учнем і послідовником Анаксимандра був філософ Анаксимен. (585 - 524 до н. Е.) Подібно Фалесу і Анаксимандру, він вивчав астрономічні явища, які він прагнув пояснити природним шляхом. У своїх філософських поглядах Анаксимен дотримувався вчення Анаксимандра, але вносив у це вчення ряд істотних змін. Так, першоосновою всього, по Анаксимену, єповітря. Розряджаючись, повітря стає вогнем, Згущаючи, - перетворюється в вітер, потім - в хмару, робиться водою, потім землею, камінням та іншими речами.

Піфагорійський школа. Піфагор (2-я половина VI ст. До н. Е.) - Основоположник і творець пифагорейского союзу. Він народився, мабуть, на острові Самосі в Іонії, який був змушений покинути через тиранії Полікрата. Відправившись за порадою Фалеса до Єгипту, він навчався там протягом 22 років у єгипетських жерців. Коли в 525 р. До н.е. е. Єгипет був захоплений персами, Піфагор разом з іншими полоненими був відправлений на схід, де на протязі 12 років навчався у жерців Вавилонії, а також, можливо, і у мудреців Індії. Потрапивши в подальшому в «Великої Еллади», він заснував в місті Кротоні піфагорійський союз - школу, науково-філософське та етико-політичне співтовариство, чиє вчення було таємним, а організація - закритої для сторонніх. У союз приймалися вільні громадяни обох статей, які витримали багаторічну попередню перевірку.

Про навчання самого Піфагора відомо досить мало. Ряд джерел приписує цьому вченому і філософу різні надприродні здібності, інші автори прямо звинувачують його в фабрикації подібних «чудес». Піфагор, так само як і його послідовники, поділяв віру в метемпсихоз (переселення душ) і навіть нібито знав про свої минулі втіленнях, першим з яких був син бога Гермеса Ефіальт. Виділяючи себе з маси людей, Піфагор вважав, що на світі, окрім богів і людей, є ще і «подібні Піфагору», що походять з насіння кращого, ніж людське.

Головне в навчанні Піфагора - субстанціональністьчисла, яке управляє як матеріальної, так і духовної сферою, включаючи сюди навіть моральність. Душа, на думку піфагорійців, - гармонія, - також числове відношення. Цей висновок був зроблений Піфагором на основі власних емпіричних спостережень за зв'язком між вагою ковальського молота і висотою звуку, виробленого ним при ударі об ковадло.

Піфагор славиться великим математиком, який багато зробив для перетворення цієї науки з емпіричної в теоретичну. Йому приписується доказ «теореми Піфагора» і відкриття явища неспівмірності. Йому приписується ідея про зв'язок п'яти фізичних елементів з п'ятьма видами правильних багатогранників. В астрономії з його ім'ям пов'язується відкриття косого положення зодіаку і визначення тривалості «великого року». Піфагор - в числі перших геоцентрістов і творець вчення про «гармонії сфер».

Відомі імена цілого ряду ранніх піфагорійців, серед них: Парменікс, Перкопс, Петрон, Алкмеон, Бронтін, Теано (дейноніх) - за однією версією дочка, а за іншою - дружина Бронтіна, а можливо і самого Піфагора, Гіпас - другий після Піфагора лідер Пифагорейского союзу.

Геракліт з Ефеса (бл. 520 - 460 до н. Е.) - Один з основоположників діалектики. Від творів Геракліта, названих пізніше «Про природу», збереглося близько 150 фрагментів, а також кілька сот свідчень про його вченні. Геракліт походив з Царського роду Кодрідов, що правив в місті Ефесі (в Іонії). Як мислитель він продовжив лінію стихійного матеріалізму милетских філософів, розвинувши її наївну діалектику. Виклад ідей Гераклітом відрізнялося труднощами, за що ще за життя його прозвали «темним». Першоосновою сущого Геракліт счіталогонь, який управляється міровимлогосом.

Фундаментальний образ, використовуваний Гераклітом, - образ вогню як життєвизначальних початку. Ритмічної пульсацією вічно живого вогню, його розміреним загорянням і згасанням він пояснював світові процеси; виникнення і зникнення речей складають суперечливу єдність. Але космос Геракліта - це не просто єдність, згоду, гармонія протилежностей, а й їх боротьба. боротьба - Творить початок життя і буття

Ідея боротьби протилежних начал поєднувалася у Геракліта з думкою про вічність відбуваються в світі змін, Символизируемое в образі потоку, течії річки. Висловлювання Геракліта «все тече, все змінюється»І Кратіла«не можна двічі увійти в одну і ту ж річку»Давно увійшли в філософську культуру.

Діалектика Геракліта ще не була виражена в поняттях, а будувалася на основі наочних, гранично конкретних, чуттєво достовірних образах-поняттях і Смислообраз.

Зароджується грецька філософія хоча вже вийшла на рівень філософських проблем, але ще не була філософією у власному розумінні слова, а протофілософія, або предфілософіі. Для неї була характерна наявність багатьох образів міфології, нерозробленість власної філософської термінології, відсутність філософської аргументації.

Елейський школа. Відома під цією назвою філософська школа виникла, як і піфагорійський союз, в «Великої Елладі», в полісі Елея, на південному узбережжі Апеннінського півострова, і відноситься до «філософії италийцев». Філософи, що визначили обличчя школи -Ксенофан (Її творець),Парменід Зенон і Меліс. Можливо, саме в філософії елеатів, де з граничною гостротою були поставлені проблеми теорії пізнання, т. Е. Проблеми пізнання філософської думкою самої себе, відбувається остаточне перетворення античної протофілософія в власне філософське вчення.

Елеати зробили серйозний крок вперед від некритично -нерасчлененного мислення перших філософів до логічного прояснення сформованих філософських уявлень і вироблення нових філософських понять.

Парменід вперше виробив філософське поняття «буття». Він також поставив питання про те, як можна мислити буття, в той час як його попередники мислили буття, не замислюючись про це.

У центрі уваги Парменіда були проблеми співвідношення буття і небуття, буття і мислення. На питання про співвідношення буття і небуття Парменід відповідав: буття є, а небуття немає. Він вперше застосував докази для обґрунтування своєї тези. Те, що є, можна висловити в думці; то, чого немає, висловити в думці не можна. Небуття невимовно, пізнати, недоступно думки, тому воно і є небуття

Буття - це те, що завжди є; воно єдине і вічне - ось головні його ознаки.

Вічність буття і його єдність для Парменіда нерозривно пов'язані. Те, що у буття немає ні минулого ні майбутнього, як раз і означає, що воно єдине, тотожне собі. Вічне, єдине, неподільне буття, за Парменід, нерухомо. Бо звідки взятися руху з того, що не змінюється.

Неможливість руху доводив послідовник Парменіда Зенон у своїх апориях «Дихотомія», «Ахіллес і черепаха», «Стріла», «Стадіон». Логіка доказів Зенона наступна: мислити рух можна, так як думка про можливість руху призводить до протиріч. А то, що не можна мислити, не існує.

Якщо Парменід першим почав доводити філософські тези, то Зенон цілком справедливо названий Аристотелем батьком діалектики (мається на увазі мистецтво ведення діалогу, в якому спростовуються твердження опонента).

Метод, який використовується Зеноном, - доказ від протилежного. Якщо Парменід апелював до «закону протиріччя, то Зенон додав до нього«закон виключеного третього». Знамениті аргументи Зенона: «Ахіллес», «Дихотомія», «Стріла», «Стадіон» і ін. - Отримали назву апорії Зенона, стали каменем спотикання для багатьох, включаючи і наших сучасників, поколінь філософів.

З ім'ям Демокрита(Бл. 460-370 до н. Е.) І ім'ям його вчителя Левкіппа, хоча про нього практично немає відомостей, пов'язане створення атомістичної теорії. Демокріт був різнобічно освіченою людиною. Його твори були присвячені різним галузям знання: натурфілософії, теорії пізнання, математики, астрономії, політики, етики. Античний письменник Діоген Лаертський - автор книги з історії грецької філософії - називає до 70 робіт Демокріта, що охоплюють практично всі галузі знань того часу. Однак до наших днів не дійшло жодного праці Демокріта. Зараз відомі лише окремі висловлювання Демокрита з різних галузей знання, що наводяться іншими античними філософами. Згідно з ученням Демокріта буття складається з атомів, а небуття з порожнечі. Атоми - це дрібні тіла, що не мають якостей. Атоми неподільні і розрізняються за формою, порядком і положенням. Вони знаходяться в безперервному русі в порожнечі.

Атомистическое погляд Демокріт поширював не лише на природу, а й на душу живих істот. Душу утворювали особливі атоми: кулясті, вогняні, дуже рухливі. Життя і смерть живих організмів залежала від з'єднання і роз'єднання атомів. Душа є смертної: коли тіло вмирає, атоми душі залишають його, розсіюючись в просторі. Вчення Демокріта про душу протистояло панував релігійним уявленням про її безсмертя.

Важливе місце в філософії Демокріта займали проблеми пізнання. Він розглядав два роду пізнання, заснованих на розрізненні чуттєвого (темного) і розумового (істинного) знання. На його думку, з поверхонь предметів відокремлюються, «закінчуються» найтонші образи («ідоли» по-грецьки), які уловлюються органами почуттів людини, в результаті чого виникають відчуття (темне пізнання). До нього він відносив зір, слух, запах, смак, дотик. Однак це «темне» пізнання не здатне саме по собі дати знання атомів. Тому необхідна участь «істинного» пізнання - розуму, який виправляє неповні знання і відкриває те, що не сприймається почуттями. У цих поглядах Демокріта виявлялася позиція, яка отримала пізніше назву матеріалістичної тенденції в філософії. Багато уваги Демокріт приділяв етичним і політичних питань. Він вважав, що метою життя людини є земне щастя, що розуміється як розумне задоволення потреб. Стан душі повинно бути світле і спокійне. Досягнення такого стану забезпечується навчанням і вихованням.

Головне завдання політики полягає в забезпеченні вільним громадянам умов для хорошого настрою. Ідеалом Демокрита є життя, забезпечена добре керованою державою, загальним законом, порядком.

У атомистическом вченні Демокрита (460-370 до н. Е.) Була висунута ідея множинного першооснови, яка дозволяла мислити рух, виникнення і знищення речей. Демокріт виходив з того, що, не тільки буття, але і небуття існують. При цьому він представляв буття у вигляді атомів (найдрібніших, неподільних, невидимих??частинок), а небуття як порожнечу. Рухом атомів Демокріт пояснював ті властивості чуттєвого світу, які Елейська оголосили порожній видимістю - мінливість всіх предметів і явищ.

У концепції Демокріта атом розглядався одночасно і як матеріальна причина існування речей, і як їх сутність, не видима зором, але яку можна опанувати розумом.

На основі атомістичної гіпотези пропонувалося рішення цілого ряду філософських проблем. Перш за все пояснювалося єдність світу - світ єдиний, так як основу його складають атоми. Далі, давалося рішення проблеми множинності речей і станів світу. На основі принципу атомізму стало можливим пояснити утворення безлічі різноманітних речей шляхом різних поєднань атомів. Нарешті, атомізм пояснював процеси виникнення і знищення речей як процеси з'єднання і роз'єднання атомів. Атоми вічні, а їх поєднання носять тимчасовий, перехідний характер. До кінця V ст. до н. е. вчення атомістів являло собою останню і найбільш теоретично розвинену форму класичної натурфілософії, яка вже завершувала свій розвиток і приходила до саморазложению.