Формування та реалізація стратегій транснаціональних корпорацій

У розвитку ТНК можна виділити два основні періоди, які характеризуються різними організаційними формами ведення бізнесу й різними підходами до розробки та впровадження стратегій. До 70-х років XXст. транснаціональні корпорації провадили бізнес у різних країнах переважно через свої філії, які здійснювали оперативну діяльність автономно, максимально враховуючи особливості національних ринків, на яких вони оперували. При цьому головні офіси ТНК централізовано координували, як правило, функції фінансів, передачу технологій, експорт. Починаючи із 70-х років, найбільші ТНК конкурують між собою на глобальному ринку, а не на окремих національних ринках. У таких умовах ТНК організують виробничу діяльність з огляду на вартість ресурсів на різних 136 національних ринках і рівень оподаткування в різних країнах. При цьому все більшого значення набуває трансфертне ціноутворення. Стратегія ТНК формується також з урахуванням очікуваної динаміки відсоткових ставок на різних національних ринках, курсів валют, умов кредитування та фінансування експортних операцій у кожній країні, де розміщені підрозділи ТНК. ТНК може отримувати й використовувати такі конкурентні переваги: • консолідація фінансових ресурсів для конкуренції з національними компаніями; • використання певної збутової мережі для створення переваги при входженні в нові види бізнесу; • використання своєї торгової марки з тим, щоб утвердити нові види діяльності; • централізоване координування досліджень і розробок, результати яких у майбутньому можуть використовувати філії як у різних країнах, так і в різних видах бізнесу, який здійснюють підрозділи ТНК. Потенційна інтернаціональна стратегія ТНК має відповідати досягнутому рівню присутності компанії на різних регіональних ринках і меті, яку компанія планує досягти в результаті реалізації цієї потенційної стратегії. Аналіз такої стратегії повинен проводитися, виходячи з ефективності впровадження діючої стратегії. Наскільки успішною буде стратегія ТНК, значною мірою залежить від того, чи зможе компанія визначити свої ключові компетенції і конкурентні переваги. Ключові компетенції можна визначити як певну спроможність, що дає компанії можливість створювати конкурентоспроможну вартість для споживачів або нейтралізувати загрози зовнішнього середовища. Важливий інструмент для розробки стратегії — SWOT-аналіз (strengths, weaknesses, opportunities, threats). Його призначення — визначення сильних і слабких сторін компанії, можливостей та загроз, що існують у середовищі, у якому вона функціонує. Загальна стратегія компанії, яка здійснює діяльність у 137 декількох країнах, може формуватися, виходячи з певних цілей, які можуть бути відмінними на різних регіональних ринках і в різних ринкових сегментах. Здійснюючи діяльність у міжнародному економічному середовищі, ТНК перебуває під дією конкурентних сил як на національному ринку, так і на ринках глобального економічного середовища. Загальний підхід до розробки стратегії компанії з урахуванням конкурентних сил, які діють на ТНК, полягає в необхідності здійснення таких заходів: • захист компанії від конкурентних сил; • спрямування їх у вигідному для компанії напрямі; • створення переваг для компанії в довгостроковому періоді. За умов глобалізації ТНК використовують нові типи стратегій, що визначаються як глобальні. Глобальні стратегії формуються під впливом соціально-економічних умов у різних країнах та культурних особливостей, що існують на певних ринках, але при їх здійсненні використовується єдиний стратегічний підхід. Багатонаціональна стратегія базується на основних стратегіях конкуренції (найнижчих витрат, диференціації, фокусування), але має специфічну особливість: використовуючи її, ТНК вносить зміни до свого стратегічного підходу в різних країнах залежно від конкурентних умов і потреб споживачів у кожній з них. При цьому стратегічні дії компанії можуть бути неоднаковими в різних країнах, передусім з огляду на базу споживачів компанії. Організаційна структура ТНК. В основі формування структури управління компанії — необхідність розробки моделі, яка дає можливість максимізувати ефективність управлінської функції та діяльності компанії в цілому. Найважливішими аспектами, що беруться до уваги при розробці організаційної структури менеджменту ТНК, є такі: • рівень диверсифікації діяльності компанії в різних галузях; • рівень організаційно-правової та фінансово-економічної незалежності різних видів діяльності, що здійснюються в рамках ТНК; 138 • рівень присутності на різних регіональних ринках та види операцій, які здійснює компанія на кожному з них. Функціональна організація компанії передбачає виділення підрозділів, які концентруються на певних функціональних сферах діяльності, таких як дослідження та розробки, виробництво, маркетинг, фінанси тощо (рис. 10.2). При розробці та впровадженні стратегії компанії завдання головних менеджерів полягає в чіткій координації дій підрозділів, які вони очолюють. Завдяки функціональній структурі управління компанія досягає чіткого зв'язку між завданнями, що доводяться до кожного її підрозділу, та загальною стратегією компанії. У рамках одногалузевої компанії це дає змогу ефективно виконувати функцію контролю з боку менеджменту компанії. Оскільки ТНК у своїй переважній більшості є багатогалузевими диверсифікованими структурами, застосування функціональної структури управління накладає обмеження на ефективність управління. Регіональна структура є наслідком зміни в організаційній структурі, спричиненій географічною експансією. Вона відповідає завданням досягнення ефективного менеджменту підрозділів у різних країнах. Одним із головних етапів такої еволюції є виділення функцій, що централізовано координуються на рівні материнської компанії. Найважливіша функція головної (материнської) компанії — управління грошовими потоками, яке передбачає використання переваг, наданих законодавством у певній країні для мінімізації податків, хеджування від валютних ризиків, доступу до унікальних чи дешевих виробничих ресурсів. Через головний офіс ТНК традиційно координує дослідження та розробки, що потребують значних фінансових витрат. Серед переваг регіональної структури управління виділяють здатність враховувати регіональні особливості, які виникають при веденні бізнесу на різних національних ринках. Однак, з іншого боку, за такої структури управління виникає додатковий рівень управління — регіональні менеджери, що може ускладнювати оперативність у впровадженні рішень, прийнятих на рівні компанії. 139 У межах матричної структури менеджменту організація процесу управління передбачає поєднання функціональних повноважень і повноважень керівників проектів або окремих видів бізнесу. Кожен вид діяльності чи проект здійснює група спеціалістів, які представляють різні функціональні підрозділи компанії, підзвітні як менеджеру відповідного функціонального підрозділу, так і керівникові проекту (або менеджеру, відповідальному за певний вид бізнесу). Матрична структура управління особливо доцільна в диверсифікованій компанії, яка здійснює операції на багатьох національних ринках.

23. Наддержавне регулювання ТНК

Еволюція наддержавного регулювання діяльності ТНК. Щоб краще зрозуміти проблеми сьогодення стосовно регулювання діяльності ТНК, бажано звернутись до минулого. Процес створення єдиного міжнародного стандарту у взаємовідносинах між ТНК і країнами, в яких діють філії корпорацій, розпочався у 20-ті роки XX ст. Ліга Націй 1929 р. провела дипломатичну конференцію, на якій було вироблено міжнародну конвенцію, що регламентувала відносини закордонних фірм і приймаючих країн. На Гаазькій Конференції 1930 року було ухвалено Кодифікацію міжнародного права, до якої увійшло положення про відповідальність держави за дискримінаційні дії щодо закордонних виробництв. У Гавані 24 березня 1948 року була підписана Хартія міжнародної торгової організації, яка складалася з декількох положень, що регламентували регулювання закордонних інвестицій корпорацій: з одного боку, розглядалися пропозиції щодо захисту зарубіжних вкладень, а з іншого — обстоювалися права урядів приймальних країн здійснювати контроль за діяльністю на своїй території закордонних філій ТНК. 1970 року країни Андійської групи (Болівія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела) поширили погоджений між усіма учасницями документ: «Андійський кодекс регулювання закордонних інвестицій». Його ухвалення визначальним чином вплинуло на еволюцію взаємовідносин між ТНК і приймаючими країнами, засвідчивши, передусім, можливість вироблення багатостороннього документа з цього питання. Андійським кодексом, у його версії 1970 року, було запроваджено обмежувальний режим у регулюванні закордонних інвестицій у регіоні. Цей режим передбачав: — класифікацію філій ТНК залежно від частки закордонної власності в них; — обмеження на створення нових підрозділів, репатріацію капіталів, реінвестицію прибутку філій і використання закордонних кредитів; — контроль за передачею технології від материнських корпорацій підрозділам. Чилі стала першою країною, що вийшла 1973 року з цієї угоди. Інші учасники домовилися призупинити на своїй території дію Андійського кодексу. Водночас прагнення до укладення міжнародної угоди, яка б регулювала діяльність ТНК, у країнах Андійської групи після першої невдалої спроби не ослабло. У 1986 і 1991 роках було ухвалено Резолюції 220 і 291, що істотно лібералізували Кодекс 1970 р. У них, зокрема, зазначено: «Закордонні інвестори повинні мати такі ж: права і зобов 'язання, як і національні, за винятком випадків, передбачених у законодавствах країн-учасниць». 1972 р. Економічна і Соціальна Рада ООН запропонувала Генеральному Секретарю ООН створити групу з провідних економістів, завданням якої стало б отримання відповіді на питання, як діяльність ТНК впливає на розвиток світової економіки і на міжнародні відносини. У процесі діяльності ця група перетворилася на Комісію ООН із транснаціональних корпорацій і поставила за мету розроблення проекту Кодексу поведінки ТНК. 1975 р. на другій сесії Комісії було створено Міжурядову робочу групу з розроблення проекту Кодексу на основі пропозицій країн-членів ООН. Було вирішено, що Кодекс міститиме дві рівноправні частини: перша — діяльність ТНК, друга — взаємовідносини ТНК з урядами приймаючих країн. У результаті зміни співвідношення сил у світі на початку 90-х років інтерес до ухвалення Кодексу з боку промислово розвинутих країн згас. Вони усвідомили, що за існуючої економічної ситуації більшість країн «Групи 77» неспроможна чинити істотний тиск на діяльність ТНК. Тому країни — члени ОЕСР під керівництвом уряду США вирішили здійснювати власну політику щодо ТНК, сподіваючись на обмеження спроб запровадження в рамках ООН жорсткого регулювання функціонування ТНК. Друга причина укладення угоди про ТНК між країнами — членами ОЕСР — необхідність виконання вимог самих країн щодо посилення нагляду за функціонуванням ТНК. Такі країни, як Канада, Голландія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, особливо наполягали на цьому. Більше того, вимоги щодо нагляду за функціонуванням ТНК висували профспілки, які входять до міжнародної організації профспілок країн — членів ОЕСР. З іншого боку, представники великого бізнесу, які є членами Промислового Комітету ОЕСР, вимагали усунення будь-яких перепон на шляху вільного переміщення прямих закордонних інвестицій. Таким чином, угода про ТНК країн — членів ОЕСР може також розглядатися як «корпоративна» ініціатива. Для досягнення своїх цілей ОЕСР створила в січні 1975 р. Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій. 21 червня 1976 р. угоди про ТНК було схвалено країнами-учасницями (за винятком Туреччини, яка утрималася) як Додаток до Декларації країн ОЕСР про міжнародні інвестиції і транснаціональні корпорації. Угода про ТНК країн- членів ОЕСР сформувала сучасну систему розвитку міжнародних стандартів у регулюванні відносин ТНК із країнами, що приймають їхні інвестиції. 2. Угода про ТНК країн-членів ОЕСР Варто звернути увагу, що Угода про ТНК країн — членів ОЕСР не визначає чітких меж взаємовідносин національних органів і ТНК. Так, у параграфі 7 записано: «Філії ТНК, що знаходяться на території різних держав, діють у суворій відповідності з законами цих країн. Причому закони не повинні суперечити міжнародному праву і міжнародним договорам, до яких приєдналася приймальна країна». Це свідчить, що Угода про ТНК країн — членів ОЕСР не ставиться вище від національних законодавств. Однак у цьому параграфі підкреслено, що в разі конфлікту між ТНК і урядом приймаючої країни корпорація має право звернутись до міжнародних судових органів. Потрібно акцентувати увагу на інструментах взаємодії і кооперації в галузі прямих закордонних інвестицій та діяльності ТНК: національний режим, положення про стимули і перегони у сфері міжнародних капіталовкладень, рішення про суперечливі вимоги та директиви поведінки ТНК. Для розв’язання спірних питань в ОЕСР 1975 р. було створено спеціальний орган — Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій. На нього покладено функції розгляду скарг і повідомлень, а також внесення пропозицій щодо уточнень та доповнень до Угоди про ТНК країн-членів ОЕСР. Для кращого засвоєння матеріалу теми студентам пропонується ознайомитись з основними напрямками зобов’язань ТНК, відображених в Угоді. І. Загальна політика · У своїй діяльності філії ТНК зобов’язані прагнути до поліпшення економічної ситуації в приймаючій країні, включаючи захист довкілля, скорочення безробіття, підвищення загального технологічного рівня виробництва. · У процесі функціонування ТНК не повинні виявляти будь-яких форм національної та расової дискримінації. · ТНК мають діяти чесно, тобто утримуватися від давання хабарів чи інших заохочень державним службовцям і представникам впливових громадських організацій, за винятком легальних пожертвувань та внесків. · ТНК зобов’язані утримуватися від політичної діяльності, тобто фінансової підтримки будь-яких політичних діячів чи партій. ІІ. Надання інформації ТНК мають надавати достатньо фактичної інформації про структуру, діяльність і політику організації в цілому. Обсяг і зміст таких відомостей визначаються законодавством приймаючої країни. Звіти публікуються та передаються відповідним фінансовим установам щорічно. Звіти повинні охоплювати: 1. Структуру корпорації, у тому числі назву й розміщення материнської компанії, її філій тощо. 2. Перелік країн, на території яких здійснюється діяльність філій ТНК. 3. Поточні результати обсягу продажу. 4. Істотні капіталовкладення в цій географічній зоні. 5. Офіційний звіт про джерела і використання фондів корпорації. 6. Середню кількість робочого персоналу. 7. Інформацію про цінову політику. У процесі реалізації перелічених вимог виникають такі складнощі: * розголошення інформації може мати негативні наслідки для ТНК з огляду на можливість її використання з боку конкурентів. У таких випадках Угода передбачає деякі послаблення у звітності корпорацій; * нестача часу і досвіду для складання звітів, збільшення витрат, пов’язаних з ними (передусім стосується невеликих філій). Тому Угода забезпечує гнучкість у регулюванні термінів подання звітності; * розмаїття національних форм звітності й правил бухгалтерського обліку. ІІІ. Конкуренція Ø ТНК не повинні у своїй діяльності використовувати демпінгові ціни для захоплення чи утримання ринку своєї продукції. Ø ТНК не повинні брати участь у створенні міжнародних картелів. Для розв’язання проблем, пов’язаних з несправедливою діловою практикою ТНК, Угода не пропонує нових рішень. Вона лише дозволяє країнам-учасницям використовувати власне антимонопольне законодавство. IV. Фінанси і податки ♦ ТНК зобов’язані здійснювати свою фінансову діяльність у суворій відповідності з законодавством країни, в якій ця діяльність проводиться. ♦ ТНК мають подавати в національні податкові органи всю необхідну інформацію про своє функціонування. Водночас слід зазначити, що пункт 4 є формальним і не містить нічого нового з проблем, пов’язаних з фінансовою діяльністю ТНК та їхніх взаємовідносин з податковими службами приймаючих країн. V. Наука і технології ü ТНК мають бути впевнені, що їхня діяльність відповідає науковим і технологічним цілям приймаючої країни. ü Філії ТНК повинні сприяти підвищенню технічної кваліфікації робочої сили в приймаючій країні. ü Підрозділи ТНК мають сприяти захисту інтелектуальної власності, стежити за правильністю використання ліцензійних угод. Основною метою цього розділу є забезпечення розподілу наукових і технологічних потужностей між країнами, в яких ТНК здійснюють господарську діяльність, а отже сприяють підвищенню наукового потенціалу приймаючих країн. VI. Екологія Цей напрям було затверджено 1991 року. Він передбачає, що: Ø ТНК за жодних умов не повинні споруджувати екологічно незахищені виробництва; Ø хоч у якій би країні не випускалася продукція ТНК, вимоги до її «екологічної чистоти» мають бути не нижчими, ніж у країні розміщення головного офісу корпорації. Аналізуючи всі аспекти Угоди про ТНК країн-членів ОЕСР, слід зазначити, що в ній є баланс між регулюючими заходами з боку держави і надмірною її активністю, що перешкоджає ефективній діяльності ТНК. Ця угода є консенсусом між інтересами країн-членів та ТНК. Слід звернути увагу, що нормативні документи, які регламентують наддержавне регулювання діяльності ТНК, постійно коригуються. Так, останні доповнення й уточнення було ухвалено урядами 33 країн (29 країн ОЕСР, а також Аргентина, Бразилія, Чилі, Словаччина) у червні 2000 р.; мета — в умовах глобалізації світової економіки і зростаючої могутності ТНК посилити відповідальність великого бізнесу перед суспільством. 3. Адаптація ТНК до умов наддержавного регулювання їхньої діяльності Під час вивчення теми необхідно ознайомитись із напрямками адаптації ТНК до умов наддержавного регулювання їхньої діяльності. Перш за все, потрібно добре усвідомити, що більшість країн, які розвиваються, готові на будь-які поступки, щоб отримати інвестиції ТНК. Спочатку в цих країнах було створено державно-приватні компанії зі страхування іноземних інвестицій. 1969 року в США було створено Корпорацію з захисту закордонних інвестицій (ОПІК). На сучасному етапі ОПІК страхує будь-які форми інвестицій американських ТНК за кордоном. Однак така ділова практика поширюється лише на країни, з якими США уклали угоди про захист капіталовкладень. Страхування інвестицій здійснюється від експропріації, війни, неконвертованості національної валюти приймаючої країни. Така форма страхування підвищує впевненість ТНК у збереженні закордонних вкладень. Це пов’язано з тим, що в разі загрози втрати інвестицій ТНК мають справу не з місцевими органами влади, а з ОПІК, відносини корпорацій з якою регламентуються не національним законодавством приймаючої країни, а «стійкими» американськими законами. Інші промислово розвинуті країни також сформували подібну систему захисту іноземних інвестицій ТНК. Так, у Великобританії страхування капіталовкладень здійснює Корпорація з гарантій закордонних інвестицій, створена 1991 р. У Голландії існує, приватне агентство НКМ, що страхує закордонні вкладення ТНК. Його власники — 13 банків і 10 страхових компаній. Міністр фінансів Голландії обіймає найвищу посаду в правлінні НКМ. Операції цього агентства страхує держава. У Німеччині систему захисту іноземних інвестицій ТНК було створено 1959 р., в Японії — 1956 р. Окремої уваги у вивченні теми заслуговують спроби промислово розвинутих країн спільними зусиллями створити міжнародну організацію з розглядуваного захисту. Так, 1966 р. в рамках групи Світового банку була створена автономна організація для врегулювання суперечностей між урядами та іноземними інвесторами, відома як Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних суперечностей — МЦВІС (Іntеrnational Сenter fоr Settlement of Investment Disputes — ICSID). Відповідно до інвестиційного законодавства приблизно 20-ти країн будь-які суперечності щодо вкладень мають розглядатись у МЦВІС. Таку саму умову містять близько 700 двосторонніх інвестиційних угод, підписаних між різними державами світу. Ще одним багатостороннім механізмом, що частково регулює міжнародні капіталовкладення, є підписана в рамках ВТО Угода про інвестиційні заходи, пов’язані з торгівлею (Agreement on Trade — Related Investment Measures — ТRІМ). Створений в рамках ВТО Комітет з інвестиційних законів, пов’язаних з торгівлею, здійснює моніторинг виконання цієї угоди. 1988 року в межах групи Світового банку, але з фінансово незалежним від нього статутним капіталом, було створено Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій — БАГІ (Multilateral Investment Guarantee Agency — МIGА) для здійснення страхування іноземних капіталовкладень. Розгляньте і прокоментуйте основні функції, що виконує БАГІ. До них належать: Ø сприяння збільшенню припливу інвестицій в країни, що розвиваються, через надання відповідних гарантій; Ø проведення досліджень, збирання та розповсюдження інформації для сприяння інвестиціям; Ø надання технічної допомоги країнами та проведення консультацій з інвестиційних питань. БАГІ здійснює свої операції лише в країнах-членах Агентства. На жовтень 2000 р. учасницями цієї організації були 154 країни (22 промислово розвинуті і 132 країни, що розвиваються). 27 липня 1994 р. Україна стала повноправним членом БАГІ. Вступ до цього об’єднання чи укладення з ним угоди відкривають перед будь-якою країною перспективи отримання інвестицій ТНК. У такому разі іноземні капіталовкладення ТНК у приймаючій країні підпадають під захист БАГІ, що, у свою чергу, страхує корпорації від додаткових некомерційних ризиків. Окрему увагу у вивченні теми потрібно приділити двостороннім інвестиційним угодам, які активно почали формуватись за останні 20 років XX століття, та договорам про стимулювання внутрішньорегіональних капіталовкладень, котрі уклали між собою всі країни- члени АСЕАН. Зверніть увагу, що Україна бере активну участь у цьому процесі. На 30 липня 2000 р. вона мала 24 двосторонні державні договори щодо захисту інвестицій. Серед промислово розвинутих країн Україна має такі угоди із США (укладено 1996 р), Канадою (1994 р.), Німеччиною (1993 р), Францією (1994 р.), Італією (1993 р.), Грецією (1994 р.). Для більш поглибленого вивчення цього питання, студентам пропонується звернутися до додаткової літератури. Після засвоєння теоретичного матеріалу перевірте свої знання, відповідаючи на наведені нижче запитання. Підготуйтесь до детального аналізу окремих питань, винесених на обговорення в ході семінару, а також ознайомтесь із змістом навчальних завдань і складіть план відповіді на них.