Проблеми розвитку демократії в сучасній україні

Зокрема, розвиток демократії в Україні гальмують такі основні проблеми:

– посилення протистояння владних інститутів і конфліктність у політичній системі держави;

– відособленість органів державної влади та їх посадових осіб від виборців, наслідком чого є суттєва відірваність від нагальних потреб державного та суспільного розвитку;

– руйнування традиційного типу комунікації між виборцями та обраними до Верховної Ради України і місцевих рад депутатами;

– відхід політичних партій, представники яких посіли місця в органах державної влади, від положень передвиборчих програм;

– непрозорість процесів підготовки та ухвалення рішень виборними органами державної влади;

– ухвалення законів, підзаконних, а також локальних нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано ускладнюють чи скасовують процедури, спрямовані на максимальне залучення громадян до процесів прийняття рішень;

– фактична відсутність механізмів політичної відповідальності депутатів рад різного рівня перед своїми виборцями;

– стрімке зниження довіри до органів представницької влади та суспільна апатія.

Основними причинами цих тенденцій є:

а) відсутність сучасної державної еліти, представники якої мали б спільне бачення національних інтересів України, а також основопожних принципів, основних завдань та перспектив її політичного розвитку;

б) низький рівень демократичної політичної культури та громадянської свідомості населення;

в) недостатність і суперечливість окремих положень Конституції України та інших чинних державних нормативно-правових актів;

г) нерозвиненість механізмів доступу громадян до процесів підготовки та прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також громадського контролю за їх виконанням;

д) невідповідна вимогам сьогодення система державного управління та місцевого самоврядування;

е) відсутність дієвої судової влади в державі, що не дає можливості громадянам якісно та оперативно відстоювати свої права в органах правосуддя;

ж) відсутність ефективних соціально-економічних реформ.

Етнонаціональні спільноти як суб'єкти і об'єкти політики

Нинішній етап історії позначений різким зростанням ролі етнонаціональних об´єднань у вирішенні глобальних проблем світового устрою. Попри всі прогнози про неминуче зникнення етнонаціональних відмінностей внаслідок всесвітньої універсалізації життя, етнонаціональні колективи не лише вижили, а й перетворилися на один із визначальних чинників суспільного розвитку, задовольняючи потребу людей у солідарності заради досягнення спільної мети й реалізації спільних соціальних ідеалів. І оскільки розв´язання всіх соціальних проблем здійснюється через політичний процес, етнос і нація стали не тільки об´єктами, а й суб´єктами політики. У процесі співвиживання людей постійно утворюються різні форми їхньої соціальної організації — так звані групи за соціальними інтересами: фахово-професійні об´єднання, трудові колективи, виробничі осередки, класи, партії та ін.

Та як продемонструвала історія, такого роду об´єднання ґрунтуються на прагматичній раціональності, тому виникають ситуативно і не є довготривалими. За параметрами історичного часу витривалішими і життєздатнішими виявилися ті людські колективи, які об´єднані, крім прагматичних, ще й культурними, релігійними, мовними, психологічними і подібними до них зв´язками, — тобто тим, що прийнято сьогодні називати етнічно-національною неповторністю.

Етнос і нація є явищами близькими, але не тотожними. Визначення змісту, сутності обох їх поки що залишається предметом гострих полемічних дискусій.