Особливості становлення філософської думки епохи Середньовіччя

На відміну від грець­кої філософії, яка була пов'язана з язичницьким багатобожжям(політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога(монотеїзм). Основу християнського монотеї­зму становлять два важливі принципи: ідея божественного тво­ріння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно вза­ємопов'язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога).

Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислен­ня за своєю суттю єтеоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог. Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити.

Філософія Ібн-Рушда

Ібн-Рушд - один з найплодотворніших арабських мислителів. Ібн-Рушд розглядає світ, що оточував людину, як самостійне буття, процеси якого визначаються самою природою.

Метою пізнання природи Ібн-Рушд вважає осягнення єдності природи в її різноманітності, пізнання найглибших початків, що покладені в основу явищ матеріального світу.

Ібн-Рушд стверджує, що реальні лише окремі речі, а універсали - тільки найменування речей.

Розглядаючи співвідносини філософського, наукового знання і віри, Ібн-Рушд стверджував, що в конкретних питаннях науки філософія та релігія розходяться між собою, тому що мають різні сфери застосування. Метод філософського міркування полягає в чистому умоспогляданні, притаманному лише колові «обраних», тоді як «істини» релігії розкриваються в образній алегоричній формі, зрозумілій для всякого простолюдина.

Номіналізм реалізм та концептуалізм

Реалізм - філософський напрямок, який визнає існування загального, загальних понять (ідей) поза речами, до існування речей в божественному розумі. На відміну від крайнього реалізму, який стверджує, що загальне існує тільки поза речей, Фома Аквінський обґрунтував позицію помірного реалізму, який стверджує трояке існування універсалій:

- до речей у божественному розумі; ідеї як вічні прообрази речей;

- у речах, як їх сутності, субстанціональні форми;

- після речей, у людському розумі, як поняття, результат абстракції.

Номіналізм - філософське вчення яке заперечує онтологічний зміст універсалій. Номіналісти стверджують, що реально існують тільки одиничні речі, а загальне - це результат діяльності розуму, який знаходить зв'язки між речами. Представники цього напрямку в середньовіччі; Росцелін, Іоанн Дуне Скотт, Вільям Оккам, Микола з Отрекура, Іоганн Бурідан та ін.

Концептуалізм - філософське вчення, яке, не приписуючи загальним поняттям самостійної онтологічної реальності, стверджує, що в одиничних предметах існує щось загальне, на підставі чого в пізнанні виникає концепт - поняття, виражене словом.

Філософія Середньовіччя

Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцент-ризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думкиі Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес —релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я. Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — ченець Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема й схоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою.

Прослідкуємо хронологію, процес виникнення й розвитку Середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II—VIII століть. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оригена. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і творчості Августина на латинському Заході. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії, а Біблія — як підкріплення відповідних положень платонізму та арістотелі-зму. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології бог розглядався як зосередження благости, справедливості, всемогутності, то в апофатичній — бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії і співвіднесеності речей, естетичне виправдання світу.

Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354—430). Пропаганді і захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про бога як абсолютне буття запозичив із неоплатонізму. За Августином, буття бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам'ятаючої, споглядаючої і чекаючоїдуші. В автобіографічному творі "Сповідь" уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена і знайшла містичне тлумачення в трактаті" Про град божий" (фактично йшлося про державу).

Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовував його ідеї з метою обгрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри. Представники сучасного екзистенціалізму вбачають у Авгус-тині одного із своїх попередників.

Другим типом середньовічного філософствування була схоластика (релігійно-філософське вчення західноєвропейсього Середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувало догматичні релігійні посилки з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики). Розрізняють ранню (XI—XII ст.) і пізню (XIII—XIV ст.) схоластику. Починаючи з XVI ст. відбувається певне відродження схоластики (так звана друга схоластика), яка була ідеологією контрреформації. Термін "схоластика" в подальшому став синонімом безплідного розумування, буквоїдства, начотництва.

Формування схоластики відбувалося в умовах панування католицької церкви. Вона була викликана до життя новим піднесенням культури, шо проявилось у виникненні міських нецерковних шкіл. У цих умовах християнська теологія, яка існувала у формі патристики, мала надати християнству формалізованого, раціонального характеру, зробивши предметом своєї систематизації теолого-філософські положення патристики. Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм та логіку арістотелізму. В цей період сформувався номіналізм і реалізм.

Пізня схоластика формувалася в умовах подальшого прогресу міського життя, виникнення університетів тощо. Треба відзначити вплив на пізню схоластику передової арабомовної філософії, шартрської школи, античної філософії, зокрема арістотелізму в християнсько-католицькому дусі. Ця обробка арістотелізму пов'язана з іменем Больштедта і особливо його учня Фоми Аквінського, засновника пізньої схоластики. Боротьба арістотеліків і августинівців до початку XIV ст. трансформувалася в боротьбу томізму з прибічниками Д.Скота.

Паралельно продовжувала точитися боротьба номіналізму з реалізмом.

Реалісти вважали, ніби загальні поняття (універсали) існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний світ духовних, безтілесних сутностей, первинних щодо одиничних речей. Наприклад, ідея людини передує буттю окремих індивідів і зумовлює їх буття; прекрасне — передує буттю одиничних прекрасних речей тощо.

Номіналісти наполягали на тому, що реально існують лише одиничні предмети, доступні органам чуття. Універсаліїж не мають реального (незалежно від речей) існування. Це звичайні імена речей. Поміркований номіналізм одержав назву концептуалізму. Оккам, Бурідан та інші мислителі поєднали номіналізм з теорією двоїстої істини і тим самим відмовилися від основної догматичної установки ортодоксальної схоластики, визнали автономне становище філософії та науки стосовно віри. У них з'явилася потреба в реабілітації природи, деміфологізації і християнської картини світу. Першим наголосив на цьому Роджер Бекан. Особливу роль у саморуйнуванні схоластичної філософії відіграв номіналізм. П.А. Абеляр, Д.Скот і У.Оккам на противагу диктатурі богословських понять висунули принцип індивідуалізації, що підготувало основу до просвітництва та методологічного скептицизму Відродження і Нового часу, сприяло становленню світського раціоналізму і дослідницької науки. Номіналісти стали першими вченими і природознавцями в Європі. Вони "повернули" природі її суверенні права, показавши примат реальності, проторюючи шлях емпіризму і сенсуалізму.

Не зайве зауважити, що ортодоксальні мислителі Середньовіччя (філософи і теологи) були одними з перших теоретиків, висновки-присуди яких були логічною підставою для переслідування інакомислячих і навіть фізичної страти.

Патристика.

Філософія Середньовіччя важливий етап у становленні універсального самовизначення мислення, що не зводиться ні до релігії, ні до науки, ні до античного, ейдетичного розуму, ні до новочасового розуму, що постійно прагне пізнавати світ. У XVII ст. поняття середніх віків уведене в науковий обіг, коли в 1671 році Ді Санде назвав тесііа aeta3 період в латинській літературі від епохи римських імператорів Антонінів (II ст. н. е.) до відродження наук (XV ст.). Інший учений, Христофор Келлер у книзі «Загальна історія в стародавній, середній і новий періоди» доводив стародавню історію до імператора Костянтина, середньовічну ж — від Костянтина (тобто від прийняття Римською імперією християнства) до захоплення в 1453 році турками Константинополя. Для цивілізації людства це найбагатший період історії духовної культури, сповнений глибоких пошуків і знахідок у галузі філософії.

Становлення середньовічної філософії поєднане з патристикою (від слова «патер» — «батько», мається на увазі «отець Церкви»), Тоді, від формування християнської церкви приблизно до VII — VIII ст., «отці Церкви» творили основи християнської догматики. Основні проблеми патристики, що успішно досліджували Квінт Септімій Флоренс Тертулліан, Оріген, Василь Великий, Григорій Нісський, Августін Блаженний та інші, — це, по-перше, проблема суті Бога і його троїстості (тринітарна проблема); по-друге, взаємодія віри і розуму, одкровення християн і мудрості язичників (греків і римлян); по-третє, розуміння історії як руху до визначеної кінцевої мети і визначення мети: «град Божий»; по-четверте, взаємодія волі людини через можливість порятунку або загибелі її душі; по-п'яте, проб лема походження Зла у світі і з'ясування, чому його терпить Бог, та ряд інших. Філософія на етапі Середньовіччя зливалася або, вірніше, поглиналася теологією. Тезу про необ'єднуваність філософії і релігійної віри активно проповідував і Квінт Тертулліан. Заслуги перед церквою полягали переважно в пропаганді християнства, захисті церкви від римської влади і від єретичних намірів. Квінт Тертулліан є одним з перших християнських мислителів, який писав латинською (частково грецькою) мовою. Основна праця — «Апологетикум» («Захист») написана десь у 197 році. Стверджувалося, що між Вірою і Розумом немає ніяких точок дотику. Принцип Тертулліана: «Вірую, тому що абсурдно» (Credo, qura asurdum est) — повністю виражає зміст вчення, де істинність Віри є зовсім іншою, аніж істинність Розуму, аніж істинність матеріального світу. Філософії протиставлялась релігія, язичеській науці — християнська віра, проти Розуму ставилось божественне одкровення. Наукові дослідження стають зайвими, коли відоме Євангеліє — єдине авторитетне джерело пізнання Бога, а тим самим і будь-якого знання.

Оріген вважав християнство завершенням елліністичної філософії, що є найкращим введенням до християнського вчення, вимагав від теологів, щоб вивчали трактати стародавніх філософів і виявляли в них правильні з погляду християнства моменти. В основному трактаті «Про початки» документується христологія як, по-перше, вчення про Бога Старого і Нового Заповітів разом; по-друге, це «спроба установити точну межу і визначити правило» про розглянуті питання і поняття, оскільки «віруючі в Христа різноголосять» про них; по-третє, про поняття плоті Христа: тілесну природу. Христологія Орігена є разом і богослов'я, і економія, вчення про втілення, і філософія. Бог є не тіло, а Дух, осмислений як «сила, що освячена», схована від непосвячених своєрідним покривалом, «грубим

 

розумінням». На думку Орігена, Бог — проста природа, що не допускає якої-небудь складності, і «всецільний розум» (розум і джерело розуму). Обґрунтовувалась і нематеріальність Бога, досконалість і вічність якого, за переконанням Орігена, з необхідністю вимагають такого уявлення. Друга вирішальна властивість Бога, теж уперше приписана Орігеном, проявляється в нескінченності. У Біблії немає такого уявлення, але, за суттю, випливає з положень негативної теології, що вимагає заперечення Бога всіх можливих предикатів. Нескінченність божественної істоти, на думку Орігена, випливає і з її нематеріальності: те, що безтілесне, не може мати ніяких меж. Ще більший відступ Орігена від ортодоксально-християнського вчення поєднаний з думкою: творення світу Богом потрібно розуміти не як одноразовий акт. Од вічність Бога допускає й одвічність процесу творення. Бог щораз створює світ, обмежений у просторі, але, оскільки будь-який світ має не тільки початок, а й кінець — теж обмежений божественною волею і в часі, — слідом за ним Бог створює новий світ, і цей процес не може мати кінця. Одвічність божественної творчості проявилася не тільки в створенні все нових і нових речовинних світів, але і в творенні ним — ще до створення світу — безсмертних і безтілесних духів.

 

У християнській історіософії здійснюється змістовна завершеність моделі історії, що базується на Святому Письмі, священному переказі і символі Віри. Модель історії в християнській історіософії має невід'ємні компоненти: акт творення Богом усього сущого, зокрема і людини. Відтоді починається власне історія людства, що здійснюється і розгортається за Промислом Божим; гріхопадіння людини, що визначає вступ людства на тернистий шлях негод і поневірянь, на шлях вибору між Добром і Злом; спокута гріхів людських Сином Творця — Ісусом Христом, жертовність якого показує всьому людству шлях до порятунку, до справжньої мети людської історії; але важкий для людини шлях служіння Господу не кожен може здолати, тяга до мирських утіх збиває зі шляху багатьох і тому передбачає кінець грішного світу, настає Страшний суд, після якого наступає тисячолітнє Царство Боже. В епоху Середньовіччя виникла і перша універсальна хронологія світової історії, що належить Євсевію Кесарійському, який поділив історію всіх народів на два основних періоди — «до Різдва Христового» і «після Різдва Христового», указавши на кульмінаційний момент усіх подій.

 

Важливий внесок у розвиток філософії Середньовіччя зробив відомий християнський богослов, вчитель церкви Августін (Блаженний) Аврелій. На думку Августіна, Бог є джерело буття, чиста форма, найвища краса, джерело блага. Підтримка буття світу є постійне творення Богом. Якби творча сила Бога припинилася, світ негайно ж повернувся б у небуття. Світ один. Визнання багатьох послідовних світів — порожня гра уяви. У світовому порядку всяка річ має своє місце. Матерія має своє місце у складі цілого. Душа, на думку Августіна, — нематеріальна субстанція, відмінна від тіла, а не проста властивість тіла. Душа безсмертна. Світогляд Августіна глибоко теоцентричний: у центрі духовних бажань — Бог як вихідний і кінцевий пункт міркувань. Августін розглядає Бога як позаречовий Абсолют, що взаємодіє зі світом і людиною як своїм творенням, протиставляє свої погляди всім різновидам пантеїзму, тобто єдності Бога і світу. Августін всіляко підкреслює абсолютну Всемогутність Бога, християнський Бог повністю опанував долею, підкоривши її всемогутній волі: доля стає промислом, приреченням. Стверджуючи принцип безтілесності Бога, Августін формує принцип нескінченності божественного начала. Міркування Августіна про творення світу Богом привели до проблеми вічності і часу, що світ обмежений у просторі, а буття обмежене в часі. Час і простір існують тільки у світі і зі світом. Початок творення світу є разом з тим і початок часу, а час є міра руху і зміни.

 

На думку Августіна, вся світова історія людства є історія боротьби двох ворожих і непримиренних царств. Ці царства — царство світла і царство пітьми, або царство Бога і царство диявола. Царство диявола Августін пов'язує з державою. Царство Бога — церква і є той «град Божий». Історія подібна стрілі, що летить, має початок, має сенс і має кінець, завершення. Зміст історії — у перемозі християнства у всесвітньому масштабі, у християнізації всього людства. її початок — створення першолюдей. В основу періодизації історії людства Августін поклав Біблію.

 Філософські погляди Фоми Аквінського

Систематизатор ортодоксальної схоластики Фома Аквінський (1225/1226—1274) був удостоєний після смерті почесного звання “ангельський доктор”, а в 1323 р. — зачислений до святих. У 1879 р. його філософія офіційно проголошена філософською доктриною Ватикану. Започаткований ним філософський напрям томізму.

Томізм — напрям у схоластичній філософії й теології католицизму, для якого характерне прагнення поєднати християнське вчення з акцентованою увагою до прав розуму і здорового глузду.

У своїх працях (“Сума істини католицької віри проти язичників” та “Сума теології”) Ф. Аквінський підсумував теологічно-раціональні пошуки зрілої схоластики (типу релігійної філософії, що характеризується принциповим підпорядкуванням теології, поєднанням догматичних тверджень з особливим інтересом до формально-логічних проблем), спрямовані на вироблення віровчення, заснованого на здоровому глузді.

Згідно з ним “існуюче” і “благе” є тотожними, а індивід — особистісним поєднанням душі і животворимого нею тіла. Душа людини нематеріальна і самосуща, проте сама по собі не є “повною” людиною, вона реалізується завдяки тілу.

Закони Ф. Аквінський поділяв на такі види:

— вічний закон (згідно з ним Бог регулює всі вчинки);

— природний закон (є відображенням вічного закону в розумних істотах, що ґрунтується на принципі, за яким необхідно домагатися блага й уникати зла);

— людський закон (сукупність державних законів, що втримують людей від зла за допомогою страху,

Спрямувавши свою діяльність на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, Фома Аквінський (1226-1274) дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем, які століттями хвилювали мислителів.

Всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, Фома стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я

 

Філософія Нового часу