Украйнські землі у складі Великого князівства Литовського, особливості розвитку.

Протягом 14-16ст на українських землях у складі Литви відбулися істотні соціально-ек зміни. Самі ж землі поступово перетворювалися в провінцію Польсько-Литовської держави. У 14сь українські землі, що являли собою території, роздрібнені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під навалу кількох феодальних країн. Зокрема, в 1349р. Польщею була захоплена Галичина. У 1351-1352рр. між Польщею і Литвою тривала війна на Галицько-волинську землю. За перемир'ям 1352р. Галичиною володіла уже Угорщина, а у 1387р. за короля Ягайла, Галичина остаточно была приєднана до Польщі. Молдавське князявство захопило Буковину.

В 50-х роках 14ст. розпочався наступ Литви на Придніпров'я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355-1356рр. литовський князь Ольгерд завоював Чернігове-Сіверщину, а в 1362р. захопив і Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362р. військо Ольгерда на р.Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило татарські війська; Київщина і Поділля остаточно відійшли до Литви. Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за князювання Ольгерда намагалась встановити свою владу і над Північно-Східною Руссю, але тримала відсіч з боку Московського князівства, позіції якого зміцніли після Куликовської битви 8 серпня 1380р., коли російське військо, до якого входили й загони з йкраїнських та білоруських земель, рогромило ординські війська хана Мамая. Позиції Польщі в Литві зміцніли і після розгрому 15 липня 1410р. під Грюнвальдом Тевтонського ордену, який визнав себе васалом Потщі.

Згідно з Городельською унією 1413р. литовські бояри-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою. В литві був уведений польський адмінистративний поділ, зростав вплив католицької церкви. Все це спричинило до активізації руху опору проти польських феодалів у Литві. Очолив цей рух після смерті Вітовта в 1430р. великий князь литовський Свидригайло Ольгердович, який аж до 1435р. чинив опір експансійній політиці Польщі в Литві і припинив цю боротьбу після поразки в бітві під Вількомиром 1 вересня 1435р. з військами великого князя литовського Сигізмунда (брата Вітовта (1432-1440). У 1458р. за київського князя Семена Олельковича православна церква України ьа Білорусі була вудокремлена від московської метрополії й перетворена на самостійну київську метрополію. Але намагання схилити православне населення до унії з католіцизмом у 15ст литовським правлячим колам не вдалося. В 1471р. було ліквідовано і Київське князівство. Після скасування місцевої автономії Волинь, КИївщина і Поділля були перетворені на воєводства. Землі-воєводства поділялися на повєти, в котрих управляли старости. Посилилась експлуатація населення, яке поступово перетворювалось на кріпаків.

Наприкінці 14 - у першій половині 16 ст на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. З останнім пов'язані угноєння грунту та використання плуга і сохи (із залізними лемешами). Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалися в господарствах феодалів. Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городницство, садовництво, бджільниство. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство. Промисли відігравали значну роль й у селянському господарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.

Протягом 14-15ст. на українських землях зростало велике феодальне землеволодіння - князівське й боярське - за рахунок захоплення пустищ, общинних земель, купівлі в інших власників, великокнязівських дарувань. Відбувався загальний наступ феодалів на селянські громади. Верховним власником усієї землі був великий князь (у Литві), але дарувати землі він міг лише за згодою "панів-Ради". Зростали й володіння православної церкви. Великокнязівський уряд надавав землі Києво-Печерському, київському Миколо-Пустинському та іншим монастирям. Маєтки київського метрополіта (метрополія була відновлена в 1458) розташовувалися на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Монастирі багатіли й за рахунок відписувань, дарувань з боку князів та бояр. Великий князь, місцеві феодали-пани вели власне господарство. Центром вотчини був замок або двір, де розташовувалися житла для слуг і "черляді невольно", господарські будівлі - комори, стайні, хліви тощо. Орні та інші угіддя оброблялися челяддю та навколишніми залежними селянами. Наприкінці 14-у першій половині 15ст селянство становило основну масу населення українських земель. Воно зазнавало різних форм феодальної експлуатації, посилюваної протягом указаного періоду. Селяни сплачували натуральну і грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки й відбували різні повинності на користь держави. Головним загальнодержавним податком на землях, загарбаних Литвою, була серебщина. З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринку зростали потреба феодалів у грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини 15ст. всі виплати і штрафи вже стягалися грошима. Отже, в силу різних причин, передусім через стихійність, перші масові селянські виступи 15- початку 16ст. зазнали поразки. Та незважаючи на це, в народі міцнішало прагнення до розподілу землі поміж тих, кто її обробляє, посилювалася боротьба проти національного і релігійного гноблення.

*Хоча складні зовнішньополітичні і внутрішні умови негативно впливали на економічний розвиток українських земель, але спинити його не могли. Розвиток ремесла, торгівлі, виникнення нових міст зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільськогосподарські продукти, передусім на хліб. Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і діставати за них гроші.

Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства — двори, які дістали назву “фільварки” (хутори). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою зиску селян були різні види данини, переважно натуральні, то у фільварку — панщина. З виникненням фільваркового господарства залежність селян від феодала набагато зросла. Отже, фільварок — багатогалузеве феодальне господарство, яке ґрунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.

Зрозуміло, що для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва. Якщо на початку 15 ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або з волоки, то наприкінці століття — 2 дні на тиждень, а в середині 16 ст. в деяких фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень.

1557 р. був прийнятий закон про проведення аграрної реформи на території князівства Литовського “Устава на волоки господаря его милости во всем Великом княжении литовском”. Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доходності грунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях — волоки, що дорівнювали від 16,8 — до 21,8 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державне володіння та передавалися магнатам під фільварки, а гірші — між селянськими господарствами по одній волоці на дворище. “Устав на волоки” мав за мету впровадження єдиної системи замлеподілу, але одночасно став засобом збільшення відробіткової ренти. Це й закон значно обмежив права переходу селян і встановив для них низку натуральних повинностей. З появою цього закону право селян на власну землю вже не визнавалося законом;

вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.

Волочна реформа ще не прикріплювала остаточно селянина до землі. Проте, селяни підпадали під нагляд дрібної адміністрації, втрачалося значення сільської громади, ламався зв'язок, який її підтримував.