Бідність як об'єкт соціальної політики

Поняття, критерії, концепції та види бідності. Проблема захисту населення від бідності розглядається як ключова в соціально-економічній політиці будь-якої держави світу.

Бідність перетворилася на один із найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, погіршення стану здоров'я та зростання смертності тощо.

Основними поняттями, які характеризують зазначену проблему, є бідність, малозабезпеченість та злиденність. Критерії відношення до тієї чи іншої категорії віддзеркалюються у визначеннях цих понять.

Згідно зі “Стратегією подолання бідності”, яка затверджена Указом Президента, бідність – це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу [3].

Малозабезпеченість – це отримання середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством.

Межа малозабезпеченості розраховується на основі нормативно-статистичного методу, за допомогою якого формується набір продовольчих товарів (відповідно до соціальних норм споживання для осіб непрацездатного віку), що розробляється науковими установами і організаціями відповідного профілю.

Крайня форма бідності (злиденність) – бідність, яка порівняно зі стандартами цивілізації асоціюється з межею виживання.

Згідно з прийнятими в міжнародній практиці критеріями та з урахуванням проведених в Україні досліджень, установлено єдиний критерій віднесення різних верств населення до категорії бідних, який визначається за фіксованою часткою середньодушового доходу (витрат), що дає змогу виокремити групу населення, яке живе в нестатках, відносно стандарту конкретного суспільства.

Зараз найбільш ефективним є використання відносного критерію – 75 відсотків медіанних сукупних витрат у розрахунку на умовного дорослого. Такий критерій ураховує низький рівень життя, поширення незареєстрованих видів діяльності, значні обсяги незареєстрованих доходів населення України і відповідає міжнародній практиці.

Розрізняють два підходи до аналізу бідності: концепцію відносної бідності та концепцію абсолютної бідності.

Визначення межі бідності, що використовується в щорічних доповідях ООН про людський розвиток, засноване на концепції абсолютної бідності. Межа бідності, відповідно до цієї концепції, визначається рівнем доходів або витрат у грошовому виразі, ниж­че якого неможливо забезпечити мінімально необхідне харчу­вання, а також задовольнити основні непродовольчі потреби. Та­кий підхід з успіхом може використовуватися з метою забезпечення ко­ректності міжнародних порівнянь.

Відносна концепція бідності заснована на визначенні частки від рівня доходів або рівня витрат на споживання, що вважаються для да­ної країни нормальними. За нормальний рівень доходів (витрат) беруть середній або медіанний дохід у цілому для всьому населен­ня країни.

Негативним явищем при вивченні зазначеної проблеми є відсутність єдиної класифікації видів бідності при їх різноманітності.

Деякі вчені називають відправною точкою оцінку суб’єктивної бідності, якаформується під впливом динаміки добробуту кожного опитуваного та існуючого майнового розшарування. Суб'єктивна бідність має надзвичайно важливе значення при аналізі та прогнозуванні суспільної поведінки, оскільки такий прояв бідності безпосередньо пов'язаний з маргіналізацією суспільства. Саме цей вид бідності знижує трудову активність, ініціативу та бажання шукати додаткові заробітки, розпочинати самозайнятість або підприємницьку діяльність, провокує населення до сподівань на чиюсь допомогу.

За терміном дії можна виділити тимчасову та структурну бідність. Перша носить сезонний характер, а друга – супроводжує людину все життя і пов'язана зі значними несприятливими умовами існування (хвороби, велика кількість утриманців тощо).