Кризові періоди. Особливості формування позитивних і негативних симптомокомплексів у кризових періодах.

Види вікових криз у дитинстві:

1) критерії – місцезнаходження та джерело розвитку:

а) вікові нормативні, або об’єктивні (кризи дня народження, 1 року, 3 років, 7 років, 13 років, 17 років;

б) суб’єктивні (знаходяться в будь-якому місці вікового розвитку і не є обов’язковими); 3) подвійні (результат збігу об’єктивної та суб’єктивної криз);

2) критерій – спрямованість і перспективи розвитку:

а) кризи розвитку як умова успішного подальшого становлення особистості;

б) кризи ”не-розвитку“ як чинник регресивних ознак в розвитку та його можливого подальшого ускладнення.

Вихідною позицією для з’ясування психологічної природи вікових криз є необхідність поділу онтогенезу на окремі етапи (ідея дискретності та циклічності розвитку) з наступним з’ясуванням їх особливостей на основі експериментального вивчення, а не деклараційних міркувань і побудови споглядальних схем.

1. Перехідні періоди є кризовими періодами. Позиція протиставлення понять ”кризовий“ і ”перехідний“ є недоказовою, оскільки виходить із розуміння кризового періоду як сукупності винятково негативних явищ у розвитку: перехід існує, а кризи може і не бути. Однак наявність негативних явищ у симптомокомплексі перехідного періоду – це вторинна його ознака. Головна ознака полягає в тому, що негативна симптоматика, із зростанням якої відбувається зростання позитивної, є тіньовою, зворотною стороною позитивних зрушень, що розгортаються в структурі особистості. Криза перехідного періоду полягає не в існуванні негативних явищ, а в небезпеці упущення в розвитку позитивних психологічних особливостей, які постають за ними. ”Згладжувати“ негативні моменти в розвитку – означає розвивати ці психологічні особливості.

2. Позиція безкризовості психічного розвитку також є деклараційною. На сьогодні відсутні експериментальні дослідження, які б її підтверджували. Прихильники ”безкризовості“ психічного розвитку традиційно апелюють до наукових робіт 60–70-х років ХХ ст., коли ця проблема тільки осмислювалася.

3. Кризові явища характерні для всього процесу розвитку, що начебто суперечить тлумаченню про тотожність понять ”кризовий“ і ”перехідний“. Дійсно, негативні явища властиві будь-якому етапу психічного розвитку. Перехідний період є результатом внутрішньої логіки розвитку за певних умов (сприятливиих або несприятливих): йдеться про об’єктивну кризу, яка, як наслідок розгортання генної програми, характеризується появою якісно нових утворень у психічному розвитку під впливом різних соціальних чинників й обов’язково сприяє проявам негативного і позитивного симптомокомплексів. Суб’єктивна криза – це наслідок педагогічної занедбаності й стресової для дітей ситуації як результату некомпетентних впливів дорослих. У випадку збігу двох названих криз виникає подвійна криза як особливе загострення суперечностей особистості в різних соціальних системах, акцентуацією негативного симптомокомплексу. У руслі гіпотези А.Л. Венгера, Б.Д. Ельконіна, В.І. Слободчикова про кризовий стан історії сучасного дитинства (1992) потребує розв’язання завдання адекватності виховних впливів психологічним особливостям особистості в період подвійної кризи, оскільки її перебіг ризикує додатково загостритися. Така постановка проблеми є значущою, бо йдеться про моральне становлення особистості. Цей процес визначається рівнем її комфорту в кризових періодах, які загострюються через посилення дії в суспільстві несприятливих соціально-економічних чинників, що спричинюють прогресування дефіциту інтимно-особистісних взаємин навіть у родині, зменшення і збіднення процесу спілкування і, як наслідок, втрату емоційного благополуччя, ”уміння співпереживати“, – якості, яка детермінує поведінку особистості (І.Д. Бех).

4. Основними одиницями, які поєднують особливості середовища і особистості, є переживання та рівень осмисленого орієнтування у власних переживаннях (К. Гроос, 1916). Ця думка прозвучала ще на початку XX ст., однак акцентовано привернула увагу лише Л.С. Виготського. Експериментальні дані свідчать, що переживання в кризових періодах найбільше проявляється в почуттях гордості за власні досягнення, обов’язку, у ставленні до власних успіхів (невдач) та співпереживанні.

5. Показником становлення особистості в кризових періодах є поведінковий симптомокомплекс. Моменти в розвитку, які відзначаються зростанням (інколи неочікуваним) кількісних величин складових симптомокомплексу, називаються фазою вступу у перехідний період. Моменти в розвитку, які відзначаються поступовою зупинкою в рості кількісних величин складових симптомокомплексу, супроводжуючись незначною амплітудою коливань, називаються фазою стабілізації перехідного періоду. Моменти в розвитку, які відзначаються відносною зупинкою в спаді кількісних величин складових симптомокомплексу (інколи неочікуваною), називаються фазою спаду або виходу з перехідного періоду.

Специфікою динаміки розвитку кожної складової симптомокомплексу в перехідних періодах є їх універсальність.

Урахування психологічних особливостей дітей в перехідні періоди означає побудову спілкування з ними на засадах гуманізму, коли враховуються позитивні емоції та негативні переживання. Це прояв оптимістичного погляду на природу психічного розвитку. Стратегія вікового та індивідуального підходів у період вікових криз полягає в розвитку позитивних утворень, які розгортаються за негативними психологічними особливостями.

У сучасній науці поширення міждисциплінарного підходу до проблеми розвитку людини, який передбачає інтеграцію конкретних наукових знань із різних галузей знання (психології розвитку, вікової фізіології, генетики) призводить до перегляду уявлень про співвідношення біологічного і соціального в розвитку людини, внаслідок чого стверджується позиція соціальної детермінованості біології людини. Генетичне вже не протиставляється соціальному. Навпаки, висувається теза, що генотип утримується в розгорнутому вигляді, що необхідно для забезпечення реалізації видової генної програми, а також індивідуалізації розвитку. Такий підхід, визнаючи детермінованість психічного розвитку соціальними чинниками, не заперечує особливої його логіки, наявності в ньому саморуху і передбачає аналіз взаємодії біологічного і соціального як ланок системної детермінації єдиного процесу розвитку людини. З позицій системного підходу розвиток розуміється різнорівневим процесом, має макро- і мікроскопічні зміни, диференціацію та інтеграцію системи. У Росії ця позиція активно доводиться психогенетиками (М. Єгорова, Т. Марютіна, 1992; О. Александров, 2006).

За І. Равич-Щербо, співвідношення між двома основними програмами успадкування: біологічною (генотипом) та соціальною (середовищем) є складним і невизначеним.

Вивчати особистісний розвиток – означає вивчати переходи між віковими стадіями, які відбуваються в конкретних соціально-історичних умовах.