Небанківські кредитно-фінансові структури (інститути).

У Росії й Україні це Державні Фонди сприяння зайнятості (Біржі праці), ощадні установи, страхові компанії, пенсійні фонди й інвестиційні компанії, Пенсійні фонди, Фонди соціального страхування, дорожні й екологічні фонди, ломбарди й ін.

У світовій практиці це: небанківські інвестиційні, фінансові й страхові компанії, пенсійні фонди, ощадкаси, ломбарди й кредитна кооперація. Не будучи банками, вони виконують багато банківських операцій, зосереджують величезні грошові ресурси й впливають на сферу грошового обігу. Це так звані недепозитні фінансові установи.

Страхові компанії, головна функція яких – страхування життя, майна й відповідальності, перетворилися в цей час у найважливіший канал акумуляції грошових заощаджень населення й довгострокового фінансування економіки. Основна увага страхові суспільства зосередили на фінансуванні найбільших корпорацій в області промисловості, транспорту й торгівлі.

Страхові компанії для залучення фінансових ресурсів продають страхові поліси, а потім вкладають їх у цінні папери компаній і держави, надають їм кредити.

Пенсійні фонди, як і страхові компанії, активно формують страховий фонд економіки, що здобуває все більшу роль у процесі розширеного відтворення. Пенсійні фонди вкладають свої накопичені грошові резерви в облігації й акції приватних компаній і цінні папери держави, здійснюючи в такий спосіб фінансування, як правило довгострокове, економіки й держави. Пенсійні фонди акумулюють кошти в основному із внесків працівників у фонди соціального страхування. Частина з них інвестує ці кошти в цінні папери й потім за рахунок цього збільшує суму коштів на виплати пенсій. Частина з них управляється страховими компаніями або банками за дорученням.

Інвестиційні компанії виконують роль проміжної ланки між індивідуальним грошовим капіталом і корпораціями, що функціонують у нефінансовій сфері. Інвестиційні компанії розрізняються залежно від коливань курсів цінних паперів. Підвищення ціни на акції, якими володіє компанія, приводить до росту курсу її власних акцій. Основною сферою додатка капіталу інвестиційних компаній служать акції корпорацій.

Інвестиційні компанії залучають кошти шляхом випуску акцій, їхнього продажу дрібним акціонерам і покупки цінних паперів промислових компаній різних галузей промисловості.

У сучасних умовах саме спеціалізовані банківські й небанківські кредитно-фінансові інститути зайняли найважливіше місце на ринку позичкових капіталів, перетворившись в основний резервуар довгострокового капіталу на грошовому ринку, істотно потіснивши в цій сфері комерційні банки. Однак падіння питомої ваги комерційних банків у сукупних активах кредитно-фінансових установ не означає, що їхня роль в економіці зменшилася. Вони продовжують здійснювати найважливіші функції банківської системи: депозитно-чековую емісію, комерційний кредит, короткострокове фінансування.

Закономірністю розвитку сучасної кредитно-банківської системи є посилення небанківських інститутів, їхнє зрощування із промисловими, торговельними, транспортними компаніями, транс націоналізація їхньої діяльності й посилення тут конкуренції.

ПІДСУМКИ

1. Всі цілі монетарної політики поділяються на кінцеві та проміжні. Кінцеві цілі — це такі макроекономічні змінні, від яких залежить рівень економічного розвитку країни і на досягнення яких монетарна політика має націлювати весь комплекс своїх заходів. До таких цілей відноситься зростання реального ВВП, зменшення безробіття та зниження інфляції. Окремі кінцеві цілі можуть вступати в протиріччя між собою. Якщо зростання реального ВВП узгоджується із зниженням безробіття, то зменшення інфляції може суперечити зростанню реального ВВП і зниженню безробіття. Конфлікт цілей монетарна політика може розв’язувати лише на основі принципу пріоритетів.

2. Монетарна політика спирається на певний ланцюг причинно-наслідкових зв’язків, в якому кінцеві цілі є завершальною ланкою. Тому вона не може впливати на кінцеві цілі безпосередньо. Для цього використовуються проміжні цілі. До проміжних цілей належать такі макроекономічні змінні, які опосередковують вплив інструментів монетарної політики на кінцеві цілі. До їх складу можна віднести темпи приросту грошової маси, зміна процентної ставки, обсяг кредитування, рівень заборгованості тощо. Головними серед них є темп зростання грошової маси та зміна процентної ставки. Але проміжні цілі, як правило не узгоджуються між собою. Тому проблема вибору проміжних цілей вирішується в залежності від пріоритету відповідних їм кінцевих цілей. Для досягнення цілей монетарної політики центральний банк застосовує ряд інструментів. Серед них головними є такі: операції на відкритому ринку, операції на валютному ринку, облікова ставка, норми обов’язкового резервування.

3. Операції на відкритому ринку — це купівля/продаж центральним банком цінних паперів на відкритому ринку. До таких цінних паперів відносяться облігації внутрішньої державної позики, облігації зовнішньої державної позики, депозитні сертифікати центрального банку тощо. За допомогою цих операцій центральний банк впливає на банківські резерви і в такий спосіб змінює грошову масу. Операції на валютному ринку — це валютні інтервенції, які здійснюються у формі куплі/продажу центральним банком іноземної валюти. Ці операції теж безпосередньо впливають на банківські резерви, що дозволяє змінювати грошову масу. Облікова ставка — це процентна ставка, по якій центральний банк надає кредити комерційним банкам. Змінюючи облікову ставку, він регулює попит комерційних банків на свої кредити і в такий спосіб впливає на їх резерви і грошову масу. Норма обов’язкового резервування — це мінімальна норма депозитів, які комерційні банки зобов’язані зберігати на рахунках центрального банку. Змінюючи цю норму, центральний банк змінює банківські надлишкові резерви та грошовий мультиплікатор і у підсумку грошову масу.

Рекомендована література до теми:

Основна навчальна література:

1. Воробьев Е.М. Экономическая теория в вопросах и ответах: Учеб. пособие. – Харьков: ТОВ «Р.И.Ф.». – 2002. – 640 с.

2. Гукасьян Г.М. Экономическая теория: ключевые вопросы: Учеб. пособие. – М.: Инфра-М. - 2000. – 198 с.

3. Економiчна полiтика. Навчальний посiбник. - Тернопiль: ТАНГ, 1997.- с. 55-60, 68-83.

4. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2001. – 581 с.

5. Ефимова Е.Г. Экономика для юристов: Учебник. – М.: Флинта: Московский психолого-социальный институт,1999. – 472 с. - С. 314-355.

6. Курс экономики: Учебник/Под ред. Б.А. Райзберга. - М.: ИНФРА-М, 1997.- с. 94-96, 266-312.

7. Мочерний С.В. Економічна теорія: Підручник / С.В. Мочерний, М.В. Довженко. – К.: ВЦ „Академія”. - 2004. – 855 с.

8. Основи економiчних теорiй: Навчальний посiбник / За заг. ред. доц. Петрової К.Я. - Харкiв: ун-т внутр. справ, 1999. - с.36-37, 142-149.

9. Основи економiчної теорiї: Короткий курс. - Тернопiль: Астон, 1999. - с. 25-42, 108-123.

10. Основи економiчної теорiї: Посiбник /Авт. кол.: C.В. Мочерний, С.А. Єрохiн, Л.О. Канiщенко та iн.; За ред. С.В. Мочерного. - К.: ВЦ "Академiя" 1997. -с. 93-99, 337-333.

11. Основы экономической теории: Учеб. пособие /Под ред. В.Д. Камаева. - М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана,1997.- с. 135-139.

12. Экономическая теория (политическая экономия): Учебник / под ред. В.И. Видяпина, Г.П. Журавлевой. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Российская экономическая академия. – 2000. – 588 с.

13. Экономическая теория: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. В.Д. Камаева. - 10-е изд., перераб. и доп. – М.: Гуманитар. изд. центр ВЛАДОС, 2004. – 592 с.

14. Экономическая теория: Учебник /Н.И. Базылев, А.В. Бондарь, С.П. Гурко и др. - Мн.: ИП "Экоперспектива", 1997.- с. 78-85, 279-292.

15. Экономическая теория: Учебное пособие / Е.М. Воробьев, А.А. Гриценко, М.Н. Ким и др. – Харьков: «Фортуна-Пресс», 2000. - с. 303-329.

 

Нормативна та довідкова література:

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Голос України. – 2003. - №49-50. – С. 6-27.

2. Про цінні папери і фондову біржу: Закон України від 18 червня 1991 року № 1201-ХІІ // http//www.rada.gov.ua.

3. Про промислово-фінансові групи в Україні: Закон України від 16 листопада 1996 р. // http//www.rada.gov.ua.

4. Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999 р. // ВВР України. – 1999. - №29. – Ст. 238.

5. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р. № 2121 // http//www.rada.gov.ua.

6. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ. // http//www.rada.gov.ua.