Вплив держави на економічну рівновагу.

 

В розділі 9 розглядалися моделі економічної рівноваги в умовах приватної закритої економіки. В цих моделях держава не враховувалася. Тепер перейдемо до змішаної економіки закритого типу і врахуємо державу. Включення держави в економічну систему не порушує рівноваги в економіці, але суттєво впливає на її параметри.

Почнемо з моделі “видатки-випуск ”. Пригадаємо, що в межах приватної закритої економіки сукупні видатки дорівнюють сумі приватного споживання та приватних інвестицій. В таких умовах економічна рівновага за цим методом визначається як тотожність між ВВП і приватними видатками У = С + І. З появою держави сукупні видатки доповнюються державними закупівлями. Внаслідок цього модель економічної рівноваги приймає такий вигляд:

У = С + 1 + G (2)

 

В наведеній моделі сукупні видатки відрізняються від їх аналога в умовах приватної закритої економіки не лише державними закупівлями, а й кількісною визначеністю приватного споживання. Це обумовлено тим, що з появою держави суттєво трансформується функція споживання.

В межах приватної закритої економіки споживання домогосподарств визначається як функція наявного доходу приватної закритої економіки, який співпадає з ВВП–доходом, тобто DI = У. Тому функція споживання визначається так: С = + с· У. З урахуванням держави з’являються, з одного боку, податки, з іншого – трансфертні платежі приватному сектору. Податки зменшують наявний дохід домогосподарств, а трансферти – збільшують його:

 

DI= У +TR–AT (3)

 

Звідси функція споживання приймає такий вигляд:

 

C= + c (У + ТR – AT) (.4)

 

Слід зазначити, що податки суттєво переважають трансферти. Оскільки різниця між ними визначається через чисті податки (Т), то це означає, що у підсумку наявний доход домогосподарств зменшуеться на величину чистих податків:

DI = У – Т (5)

Звідси функція споживання спрощується до такого вигляду:

С = + с (У – Т) (6)

Функцію споживання можно виразити і в іншій спосіб. Для цього в чисті податки, в тому числі валові податки і трансферти, слід виразити як функцію від доходу. Податки (валові) знаходяться в прямій залежності від ВВП– доходу, який на макрорівні приймається за податкову базу. Тому чим більший ВВП, тим більші податкові надходження до бюджету. І навпаки.

Що стосується трансфертів, то вони знаходяться в оберненій залежності від доходу: чим більший ВВП, тим вищі доходи домогосподарств і тим менше вони потребують допомоги у формі соціальних трансфертів.

Спираючись на рівняння (1), залежність податків і трансфертів від доходу виразимо через залежність чистих податків від доходу. При зростанні доходу чисті податки збільшуються, оскільки зростають валові і зменшуються трансферти; при зменшенні доходу вони скорочуються бо зменшуються валові податки і збільшуються трансферти. Це свідчить про те, що чисті податки знаходяться в прямій залежності від доходу. На цій підставі функцію чистих податків можна виразити так:

(.7)

У рівнянні (7) літера t – це гранична податкова ставка. Вона показує на скільки одиниць зростають чисті податки (або збільшуються валові податки та зменшуються трансферти) при зростанні доходу на одиницю. Іншими словами, гранична податкова ставка відображає відношення між зміною чистих податків і зміною доходу, . Наприклад, зі збільшенням ВВП на 10 млрд.грн.. чисті податки збільшилися на 2 млрд.грн.. Звідси випливає величина граничної податкової ставки: t=2/10=0,2. Це означає, що при зростанні доходу на 1 грн. Чисті податки зростають на 0,2 грн.

Крім податків і трансфертів, які є функцією доходу, залишаються ще податки і трансферти, що не залежать від доходу, але впливають на наявний дохід і споживання. Їх можна врахувати окремо як чинники, що впливають на автономне споживання . Проте слід зауважити, що на автономне споживання вони впливають не повною величиною, а згідно з граничною схильністю до споживання, тобто за такими формулами: .

Якщо у формулі (6) чисті податки визначити за формулою (.7), а частину податків і трансфертів, що не залежать від доходу, врахувати як чинники, що впливають на автономне споживання, то отримаємо функцію споживання у такому вигляді:

(.8)

У формулі (.6) застосовується гранична схильність до споживання з наявного доходу домогосподарств (У-Т), яка дорівнює с і визначається за формулою (7.8); у формулі (8) застосовується гранична схильність до споживання з доходу (У), яка дорівнює: с (1-t). Спільним у обох формулах є те, що з появою держави в економічний системі споживання домогосподарств зменшується порівняно з приватною закритою економікою за будь-якого рівня доходу. Але якщо у формулі (.4) споживання зменшується в наслідок скорочення наявного доходу на величину податків і трансфертів, то у формулі (8) воно зменшується за рахунок зниження граничної схильності до споживання пропорційно величині 1-t.

Тепер звернемося до моделі економічної рівноваги за методом “вилучення-ін’єкції”. В умовах відсутності держави економічна рівновага за цим методом визначається за допомогою тотожності між приватними заощадженнями та приватними інвестиціями: S = І. Після врахування держави вилучення із економічного кругообігу доповнюються чистими податками, а ін’єкції – державними закупівлями. Звідси у загальному вигляді модель економічної рівноваги можна представити як тотожність між сумою вилучень і сумою ін’єкцій:

S + T = I + G (9)

У формулі (.9) приватні заощадження суттєво відрізняються від їх аналога в умовах закритої приватної економіки. В “бездержавній” економіці національні заощадження зводяться до приватних і визначаються як та частка доходу, що залишається після приватного споживання: S = У – С. З появою держави приватні заощадження зменшуються на величину вилучень у формі чистих податків. Отже, у змішаній закритій економіці приватні заощадження можна визначити так:

S = У – Т - С (10)

Напротивагу зменшенню приватних заощаджень виникають державні заощадження. Згідно із загальним правилом їх величина визначається як різниця між наявним доходом держави у формі чистих податків і державним споживанням:

S_g = Т - С_g (.11)

де S_g,С_g – відповідно державні заощадження і державне споживання

Державне споживання – це державні закупівлі споживчих товарів та послуг. Іншою частиною державних закупівель є державні інвестиції (І_g). Звідси державні закупівлі можна визначити за формулою:

 

G = С_g + І_g (.12)

 

У загальну модель економічної рівноваги, що представлена формулою (.9), підставимо значення приватних заощаджень за формулою (10) і державних закупівель за формулою (12):

 

У – Т – С + Т = І + С_g + І_g (13)

Тепер перенесемо державне споживання в ліву частину рівняння (11.13) і згрупуємо його члени в такий спосіб:

 

(У – Т – С) + (Т - С_g) = І + І_g (14)

 

У формулі (.14) вираз (У – Т – С) – приватні заощадження, а вираз (Т - С_g) – державні заощадження. Сума приватних і державних заощаджень – це національні заощадження (S_N), які можна визначити так: S_N=У – С– С_g. Сума приватних та державних інвестицій дорівнюють національним інвестиціям (І_N), тобто І_N=І+І_g. Отже, у змішаній закритій економіці рівновага забезпечується за умов, коли національні заощадження дорівнюють національним інвестиціям. Якщо у правій частині рівняння (14) розкрити дужки, то рівновага між національними заощадженнями національними інвестиціями прийме такий вигляд:

 

У – С – С_g = І_n (15)

Вирішальну роль в економічному зростанні відіграють приватні інвестиції. Тому більш вагоме аналітичне значення має рівновага між приватними інвестиціями та внутрішніми джерелами їх фінансування. Для відображення такої рівноваги розв’яжемо рівняння (.14) відносно І:

(У – Т – С) + (Т – С_g + І_g) = 1 (16)

 

Оскільки С_g + І_g = G, то рівняння (16) трансформується таким чином:

(У – Т – С) + (Т – G) = I (17)

 

Ліва частина рівняння (17) відображає величину внутрішніх фінансових ресурсів приватного інвестування. При цьому вираз (У – Т – С) презенттує приватні заощадження, а вираз (Т – G) характеризує сальдо державного бюджету, тобто співвідношення між чистими податками (наявним доходом уряду) і державними закупівлями. В залежності від цього співвідношення державний бюджет може бути дефіцитним або профіцитним.

Якщо бюджет з дефіцитом, то внутрішні фінансові ресурси приватного інвестування менші за приватні заощадження на величину державного запозичення. Якщо бюджет з профіцитом, то внутрішні фінансові ресурси приватного інвестування перевищують приватні заощадження на величину держаних кредитів. Це означає, що від стану державного бюджету залежить внутрішніх фінансових ресурсів приватного інвестування, а значить і рівень інвестування національної економіки.

 

Стабілізаційна політика

 

Стабілізаційна політика – це сукупність державних заходів, спрямованих на пом’якшення економічних коливань у короткостроковому періоді з метою підтримання повної зайнятості та оптимальної інфляції. В залежності від інструментів (засобів), за допомогою яких держава здійснює свою стабілізаційну політику, слід розрізняти дві її складові: фіскальна (бюджетно-податкова) політика і монетарна (грошово-кредитна) політика.

Фіскальну політику проводить уряд під контролем парламента. Під фіскальною політикою розуміють заходи уряду, спрямовані на досягнення цілей стабілізаційної політики за допомогою державних витрат і податків. При цьому слід враховувати, що державні видатки здійснюються за рахунок коштів державного бюджету, а податки є основним джерелом цих коштів. Тому у підсумку фіскальна політика – це маніпулювання державним бюджетом, тобто знаходження раціональних рішень щодо доходів і витрат державного бюджету. До фіскальної політики входять лише такі маніпуляції державним бюджетом, які не викликають зміни грошей в обігу.

В залежності від цільової спрямованості розрізняють два види фіскальної політики: стимулююча (експансіоністська) і стримуюча (рестрикційна). Стимулююча політика застосовується для пожвавлення економічної кон’юнктури, тобто стимулювання сукупного попиту і/або сукупної пропозиції. З цієї метою уряд може збільшувати державні закупівлі, трансфертні платежі і зменшувати податки. Стримуюча політика застосовується в умовах інфляційного зростання, коли спостерігається “перегрів” економіки. Для цього зменшуються державні видатки і підвищуються податки.

В залежності від рівня керованості фіскальними інструментами розрізняють дискреційну (свідому) і недискреційну (автоматичну) фіскальну політику. Дискреційна фіскальна політика – це політика, в межах якої зміна державних витрат і податків здійснюється на підставі спеціальних рішень уряду і парламенту. Недискреційна фіскальна політика стосується лише податків і трансфертів, які є функцією від доходу. Тому не дискреційною є така фіскальна політика, яка встановлюючи певну залежність податків і трансфертів від доходу, забезпечує їм можливість змінюватися в автоматичному режимі в разі зміни доходу.

Монетарну політику контролює центральний (емісійний) банк, який в Україні має назву – Національний банк. Під монетарною політикою розуміють заходи національного банку, які змінюють грошову пропозицію з метою досягнення цілей стабілізаційної політики.

Монетарна політика спрямована або на стимулювання економіки (монетарна експансія) або на її стримання (монетарна рестрикція). В умовах скорочення виробництва і зростання безробіття центральні банки намагаються пожвавити економічну кон’юнктуру на основі прискорення грошової емісії, зниження процентної ставки і стимулювання інвестицій. І навпаки, в умовах інфляційного зростання центральні банки намагаються протидіяти надмірній економічній кон’юнктурі на основі гальмування темпів грошової емісії, підвищення процентної ставки і стримання інвестиційної активності.

Між фіскальною та монетарною політиками існує тісний взаємозв’язок. Це пояснюється тим, що заходи фіскальної політики безпосередньо стосується товарного ринку. Але опосередковано вони впливають і на грошовий ринок, який є об’єктом безпосереднього впливу монетарної політики. І навпаки, заходи монетарної політики безпосередньо стосуються грошового ринку. Але через процентну ставку вони впливають і на товарний ринок, який є об’єктом безпосереднього впливу фіскальної політики. Крім того, заходи фіскальної політики, що спрямовані на збільшення обсягів виробництва мають супроводжуватися збалансованим збільшенням грошей в обігу, що є необхідною умовою адекватного збільшення купівельної спроможності національної економіки.

Наприклад, при збільшенні державних закупівель збільшується попит на товарному ринку (сукупний попит) і на грошовому ринку (попит на гроші для угод). Якщо центральний банк не здійснить збалансоване зростання номінальної грошової маси, то можуть зрости ціни і процентна ставка. Це викличе зменшення попиту на споживчі та інвестиційні товари, що зведе ефективність фіскальної політики до нуля.

Існування тісного взаємозв’язку між фіскальною і монетарною політиками означає, що їх автономне застосування зменшує ефективність стабалізаційної політики. Тому для забезпечення стабілізаційній політиці високої ефективності заходи фіскальної та монетарної політики повинні узгоджуватися між собою. Стабілізаційна політика, яка поєднує між собою заходи фіскальної та монетарної політики, називається змішаною (комбінованою). В реальному житті не існує чистої фіскальної чи монетарної політики, а як правило, застосовується змішана політика.

Ефективність будь-якої політики залежить від її спроможності досягати поставлених цілей. Згідно з визначенням стабілізаційної політики її основними цілями, які відображають кінцеві результати економічного розвитку, є наближення обсягів виробництва до потенційного ВВП, зменшення безробіття до природного рівня та зниження інфляції до оптимальної величини. Якщо збільшення ВВП і зменшення безробіття узгоджується між собою, то досягнення цих цілей входить у протиріччя з іншою ціллю – зниженням інфляції. Це означає, що ключовою проблемою стабілізаційної політики є знаходження раціонального співвідношення між темпами інфляції і рівнем безробіття.

Можливості стабілізаційної політики щодо знаходження оптимального співвідношення між інфляцією і безробіттям розкриває крива Філіпса у короткостроковому періоді. Згідно з її рівнянням, інфляція залежить від очікуваної інфляції, циклічного безробіття і збурень сукупної пропозиції. Серед них очікувана інфляція і збурення сукупної пропозиції є недосяжними для політичного впливу. Отже, уряд може досягати цілей стабілізаційної політики лише впливаючи на циклічне безробіття.

В основі вирішення цієї проблеми лежать рекомендації кейнсіанської теорії, згідно з якими циклічне безробіття свідчить про дефіцит сукупного попиту в економіці. Для усунення цього явища держава може застосовувати заходи, що стимулюють сукупний попит. Збільшуючи сукупний попит уряд отримує можливість впливати на циклічне безробіття і оптимізувати співвідношення між інфляією і безробіттям. При цьому слід зазначати, що знаходження цього оптимума є не лише економічною, а й складною політичною проблемою. Її вирішення залежить від того, на яке зростання інфляції уряд здатний погодитися задля бажаного зростання обсягів ВВП.

На ефективність стабілізаційної політики негативно впливають два фактори: лаги стабілізаційної політики, очікування суб’єктів приватної економіки. Сутність першого фактора полягає в тому, що стабілізаційні заходи впливають на економіку не відразу, не за правилом “сьогодні на сьогодні”, а з певною затримкою в часі, тобто з лагом. Слід розрізняти два види лагів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішній лаг вимірюється проміжком часу від моменту виникнення збурення в економіці до моменту прийняття відповідних стабілізаційних заходів. Існування внутрішніх лагів обумовлено тим, що суб’єктам стабілізаційної політики потрібен певний час аби виявити і оцінити дестабілізаційні явища та розробити відповідні стабілізаційні заходи. Зовнішній лаг вимірюється проміжком часу, який необхідний для того, щоб з’явилися результати від впровадження стабілізаційних заходів. Як правило, запровадження заходів стабілізаційної політики відразу дає незначні результати, але згодом –відчутні.

У фіскальній політиці внутрішній лаг триваліший, ніж у монетарній. Це пояснюється тим, що прийняття рішення про коригування фіскальної політики супроводжується тривалою адміністративною процедурою. Натомість заходи монетарної політики можуть схвалюватися національним банком негайно. Однак монетарна політика має триваліші зовнішні лаги порівняно з фіскальною, оскільки в її основі лежить складнішій причинно-наслідковий зв’язок між політичним рішенням щодо зміни грошової пропозиції і змінами в економіці.

Лаговий характер стабілізаційної політики свідчить про те, що її заходи – це політико-економічні інвестиції. Тому по аналогії з інвестиційними рішеннями підприємств стабілізаційні заходи держави є ризикованою справою. Ризики стабілізаційної політики пов’язані з одного боку, з екзогенними подіями, на які вона не може впливати (різке зростання або зниження цін на зовнішніх ринках, фінансова криза у торгових партнерів тощо). З іншого боку, вони пов’язані з неможливістю точно передбачити реакцію економіки на стабілізаційні заходи – у майбутньому періоді вона може бути не такою як у минулому.

Іншим фактором є очікування суб’єктів приватної економіки. Вони відіграють важливу роль в процесі прийняття рішень економічними суб’ектами. Так, домогосподарства, визначаючи обсяг споживання, виходять із очікувань щодо своїх майбутніх доходів; інвестори - спираються на свої очікування майбутньої прибутковості інвестиційних проектів. На ці очікування впливає багато факторів, в тому числі і заплановані заходи стабілізаційної політики. Традиційні методи обґрунтування стабілізаційної політики, до яких відносяться економетричні моделі, недостатньо враховують вплив очікувань на поведінку людей, що зменшує її ефективність.

Світова практика післякейнсіанського періоду засвідчує, що поряд з ринком суттєву роль в стабілізації економіки відіграє держава. Але незважаючи на це, серед макроекономістів точиться гостра дискусія щодо стабілізаційної функції держави. В епіцентрі цієї дискусії тривалий час знаходиться питання про необхідність державного втручання в економіку за допомогою стабілізаційної політики.

Одна група макроекономістів вважає, що завдяки регулюючому потенціалу ринку економіка є внутрішньо стабільною і не потребує державного втручання. На їх думку, ринки працюють краще коли в них не втручаються. Тому державне невтручання є найкращою економічною політикою. Теоретичні підвалини щодо політики невтручання були закладені класичною теорією. В її основі лежить припущення, що ринки є досконало конкурентними, а ціни і зарплата – абсолютно гнучкими. Тому, наприклад, при падінні сукупного попиту ціни швидко знижуються. З такою ж швидкістю скорочується попит на ринку праці і падає зарплата. Внаслідок цього, з одного боку, зниження цін швидко повертає сукупний попит до потенційного ВВП; з іншого – зменшення зарплати утримує пропозицію робочої сили на умовах природного безробіття, а сукупну пропозицію – на потенційному рівні. Отже, у підсумку абсолютно гнучкі ціни і зарплата здатні швидко відновлювати повну зайнятість, що виключає необхідність стабілізаційного втручання держави в економіку.

Наведені вище положення класичної теорії не є лише історічною спадщиною макроекономічної науки. Вони отримали подальший розвиток в сучасних теоріях, серед яких найбільш рельєфно виділяються монетаристська теорія і теорія раціональних очікувань як різновид неокласичної теорії. Монетаристська теорія доповнює класичну тим, що надає грошам роль вирішального чинника, від якого залежить обсяг ВВП у короткостроковому періоді і рівень інфляції – у довгостроковому. Теорія раціональних очікувань до інструментів регулювання економіки додає очікування людей, які використовуючи інформацію, приймають раціональні рішення, спрямовані на підтримання економіки в стабільному стані.

Інша група макроекономістів виходить із припущення, що ринки не є досконало конкурентними, а ціни і зарплата не є абсолютно гнучкими в короткостроковому періоді. Тому не має підстав розраховувати, що в умовах падіння обсягів виробництва ціни і зарплата здатні негайно знижуватися пропорційно зменшенню сукупного попиту і швидко відновлювати повну зайнятість. Для підтвердження своєї позиції вони наводять фактичні приклади того, що в економіці періодично виникають певні збурення, які на тривалий час викликають падіння обсягів виробництва, надмірне безробіття та високу інфляцію. Тому на їх думку, щоб пом’якшити коливання економічного циклу, держава має застосовувати відповідну стабілізаційну політику, яка здатна компенсувати дефіцит приватного попиту. Незалежно від того, на якій фазі економічного циклу знаходиться економіка, стабілізаційні заходи мають іти проти “вітру”, тобто стимулювати економіку під час спаду і стримувати її в період інфляційного зростання. Виходячи з цього, відмова від стабілізаційної політики оцінюється цією групою макроекономістів як марнотратство.

Теоретичною основою стабілізаційної політики є кейнсіанська теорія. Згідно з цією теорією об’єктом стабілізаційної політики має бути сукупний попит, а основними її елементами – фіскальна та монетарна політика. Фіскальна політика може стимулювати сукупний попит за допомогою збільшення державних витрат, і/або зниження податків, монетарна – через зниження процентних ставок, яка може викликати підвищення граничної ефективності капіталу і збільшення на цій основі інвестиційного попиту.

У 80-х роках ХХ століття з’явилося нове покоління прихильників кейнсіанської теорії, яких називають неокейнсіанцями. Вони, як і кейнсіанці, дотримуються думки, що для стабілізації економіки держава може і повинна вдаватися до активної економічної політики. Від кейнсіанців вони відрізняються тим, що намагаються дати теоретичне обґрунтування негнучкості цін зарплати в короткостроковому періоді, що обумовлює необхідність застосування стабілізаційної політики.

Іншим предметом полеміки, яка точиться навколо стабілізаційної політики, є альтернатива у формі такого запитання – пасивною чи активною має бути економічна політика.При цьому під активною розуміється така політика, яка реагує на поточну або майбутню ситуацію в економіці. Якщо політика не реагує на ситуацію в економіці, то вона є пасивною, або власне кажучи, її взагалі не має. Тому по своїй суті зазначена альтернатива співпадає з головним предметом дискусії – потрібна чи не потрібна стабілізаційна політика, яка є лише іншим виразом поняття активна економічна політика. Але якщо в межах першого предмета дискусії опоненти стабілізаційної політики в якості головного аргумента на свою користь висувають здатність ринку самостійно виконувати стабілізаційну функцію, то в межах іншого – вони намагаються довести, що стабілізаційна політика є неефективною і тому непотрібною. В форматі альтернативи щодо вибору між пасивною і активною політикою найбільш дискусійними є два питання.

Перше – вплив лагів на стабілізаційну політику. На думку прихильників пасивної економічної політики, наявність тривалих і мінливих лагів робить стабілізаційну політику неефективною. Це пояснюється тим, що протягом часу між ухваленням стабілізаційного заходу і початком його дії ситуація в економіці може змінитися. Тому, наприклад, заходи, які будуть запроваджені під час спаду з метою пожвавлення економіки, зможуть вплинути на економіку уже тоді, коли таке пожвавлення з’явиться і без державного втручання. Результатом цього може стати порушення процесу пожвавлення і стимулювання інфляційного процесу. За цих умов застосування антиінфляційних заходів може спрацювати в той момент, коли в економіці знову з’явиться спад.

Поряд з цим, опоненти активної економічної політики вказують ще на одну обставину пов’язану з лагами. Вона полягає в тому, що в процесі обґрунтування стабілізаційних заходів державні органи змущені спиратися на прогнози, яким не можна довіряти. Якщо, наприклад, прогноз засвідчує, що через два роки в економіці виникне спад або інфляційне зростання, то це слугує підставою для запровадження упереджувальних стабілізаційних заходів. Але прогнози, як правило, не забезпечують необхідну точність. Звідси робиться висновок, що політика стимулювання або стримання економіки, яка базується на помилкових прогнозах, скоріше викличе погрішення ситуації, а не її покращення.

Прихильники активної економічної політики погоджуються з тим, що існування лагів та помилок в процесі прогнозування зменшує ефективність стабілізаційної політики. Але це аж ні як не є підставою для відмови від її застосування, оскільки недостатньо ефективна політика не є політикою, яка зменше ефективність економіки. На їх думку, питання полягає не в тому, що економічна політика має бути пасивною, а в тому, що вона повинна бути не амбіційною, а обережною.

Теза про обережну економічну політику означає наступне. Якщо збурення в економіці є тимчасовим або незначним, то стабілізаційна політика має утримуватися від суттєвого реагування. За таких умов повинен застосовуватися режим “терапевтичного лікування”, який має передбачати дозоване коригування економіки за методом поступових наближень. Але якщо збурення в економіці свідчить про виникнення в ній глибоких диспропорцій, для усунення яких в найближчій перспективі ринковий механізм не має передумов економічна політика повинна застосовувати режим “хірургічного втручання”. За таких умов запровадження хірургічних заходів практично виключає ризики, що пов’язані із запізненням політики, оскільки тривалість часу, який потрібний для усунення глибоких диспропорцій може дорівнювати лагам стабілізаційної політики..

Друге – вплив очікувань на стабілізаційну політику. Як ми уже зазначали, важливу роль в поведінці економічних суб’єктів відіграють очікування. Це означає, що поведінка домогосподарств і підприємств залежить не лише від того як вони оцінюють поточну ситуацію в економіці, а й від того, що вони очікують у майбутньому. На думку Лукаса – одного з провідних представників теорії раціональних очікувань – традиційні методи обґрунтування стабілізаційної політики не спроможні враховувати вплив цієї політики на очікування. Тому така політика є неефективною. Критику стабілізаційної політики, яка не враховує її вплив на очікування, називають критикою Лукаса.

Для ілюстрації позиції прихильників теорії раціональних очікувань звернемося до умовного прикладу. Припустімо, що центральний банк оголосив про застосування стимулюючої монетарної політики. Її метою може бути зниження процентної ставки, зростання інвестицій, сукупного попиту і збільшення обсягів виробництва. На думку прихильників даної теорії, сприймаючи цю інформацію, суб’єкти приватної економіки можуть очікувати зростання інфляції і тому вживатимуть захисних заходів. Так, наймані працівники будуть вимагати підвищення номінальної зарплати, підприємці підвищуватимуть ціни, позикодавці збільшуватимуть процентні ставки. У підсумку перелічені дії економічних суб’єктів викличуть загальне зростання цін. Пропорційно цінам зросте номінальна ставка процента, що унеможливить зниження реальної процентної ставки, зростання інвестицій, збільшення сукупного попиту і обсягів виробництва.

Отже, метою стимулюючої монетарної політики було збільшення сукупного попиту і реального ВВП. Проте за сценарієм теорії раціональних очікувань суб’єкти приватної економіки, спираючись на свої очікувані щодо результатів стимулюючої монетарної політики, повністю нейтралізували її вплив на економіку і унеможливили досягнення позитивного ефекту. Звідси випливає висновок про неефективність стабілізаційної політики.

Прихильники стабілізаційної політики не оспорюють можливість негативного впливу очікувань на її ефективність. Але вони не погоджуються з тим, що очікування здатні звести заходи стабілізаційної політики нанівець. На користь своєї позиції вони наводять кілька контраргументів, серед яких основними можна вважати три.

Перший – немає ніяких підстав припускати, що всі люди володіють повною інформацією і, тим більше на професійному рівні, про функціонування економіки і, зокрема, щодо конкретних заходів центрального банку та їх результативності. Факти свідчать про те, що навіть ті економісти, які мають доступ до повної інформації і спеціалізуються на прогнозуванні, часто помиляються в своїх очікуваннях. Другий – роль очікувань не слід перебільшувати, оскільки бажання людей адекватно реагувати на свої очікування можуть обмежуватися екзогенними умовами ринку. Наприклад, підприємці не завжди зможуть підняти ціни, тому що це залежить не лише від їх бажання відреагувати на очікування, а й від рівня конкуренції та попиту на відповідних ринках. Намірам найманих працівників підняти номінальну зарплату протистоять довгострокові трудові угоди та інтереси роботодавців. Теж саме стосується і позикодавців, конкуренція між якими може стримувати їх від бажання підвищити процентну ставку.

Третій – очікування незавжди можуть негативно впливати на дієвість стабілізаційної політики. Це пояснюється тим, що різні люди володіють неоднаковою інформацією, по-різному формують свої очікування, мають різний ступінь довіри до органів державної влади і приймають різні рішення щодо своєї поведінки. Тому поведінка одних може протидіяти стабілізаційній політиці, інших- бути нейтральної до неї, а третіх - сприяти їй. Наприклад, чому не припустити, що певна частина людей повірить в намір центрального банку стимулювати сукупний попит і тому буде сприяти політиці, яка закликає всіх до зростання обсягів виробництва і, як наслідок, до збільшення своїх доходів.

Порівнюючи між собою пасивну і активну економічну політику, слід спиратися на відомий афоризм: з двох бід вибирають меншу біду. Прихильники стабілізаційної політики вважають, що недосконала активна політика є меншим злом, ніж пасивна політика. Неможливо довести і не має достатніх підстав припускати, що заміна стабілізаційної політики на пасивне спостереження держави за економічною кон’юнктурою є кращим способом протидіяти економічним коливанням, особливо під час глибокого спаду і /або високої інфляції.

До важливих предметів полеміки відносно стабілізаційної політики слід віднести ще одну альтернативу – правила чи свобода дій в економічній політиці. Це означає, що предметом дискусії є питання про те, яка стабілізаційна політика є кращою – та, що здійснюється на основі заздалегідь встановлених правил, чи та, що ґрунтується на свободі дій. Згідно з політикою за правилами інституції, що визначають економічну політику, мають запроваджувати заходи у повній відповідності з наперед оголошеними правилами, які регламентують параметри цієї політики у всіх потенційно можливих економічних ситуаціях. Політика на основі свободи дій передбачає попередню оцінку ситуації яка спостерігається в економіці, і відповідно до цієї ситуації обрання найефективніших стабілізаційних заходів.

В основні позиції прихильників політики за правилами лежить їх недовір’я до чиновників, які розробляють стабілізаційну політику. На їх думку, підставою для недовір’я до суб’єктів стабілізаційної політики є їх недостатня компетентність та можливість використання ними влади для досягнення своїх цілей, які часто не узгоджуються з інтересами громадян. Тому вони виступають проти політики на основі свободи дій і напротивагу їй розробили певні правила, які стосуються переважно монетарної політики. Серед цих правил можна виділити такі: правило дотримання постійних темпів зростання грошової маси, правило підтримки запланованих темпів зростання номінального ВВП, правило забезпечення цільового рівня інфляції.

Серед правил монетарної політики найбільш показовим є правило дотримання постійних темпів зростання грошової маси. Прихильники цього правила наполягають на тому, щоб нестабільність темпів грошової емісії є головної причиною економічних коливань. Тому для забезпечення економічної стабільності потрібно дотримуватися постійних темпів приросту грошової маси.

Для практичної реалізації монетарної політики за правилами Фрідман запропонував встановити на законодавчій основі спеціальне монетарне правило, дотримання якого повинно бути обов’язком центрального банку. У різні часи він пропонував встановити темпи приросту грошової маси у межах 2-4%. Але, на його думку, точне цифрове значення постійних темпів грошової емісії має другорядне значення. Головне, щоб емісійний банк дотримувався цього правила за будь-яких обставин і ніяк не реагував на ситуацію в економіці.

Прихильники політики на основі свободи дій не вважають, що дотримання цього монетарного правила є найкращим варіантом монетарної політики. На їх думку, усталені темпи грошової емісії можуть створювати передумови для стабілізації економіки лише в тому випадку, якщо швидкість обігу грошей була б постійною. Але практика свідчить, що вона є нестабільною в короткостроковому періоді. Тому прихильники політики на основі свободи дій приходять до висновку, що монетарна політика повинна мати можливість змінювати темпи приросту грошової маси відповідно до економічної ситуації.

Як уже зазначалося вище дискусія щодо правил стабілізаційної політики стосується здебільшого монетарної політики. Для фіскальної політики дана проблема є менш актуальною. Це пояснюється тим, що в розробці фіскальної політики приймає участь значна кількість інституцій, наприклад, центральний уряд, місцеві органи влади, парламент та інші. Крім того, сукупність проблем, які має вирішувати фіскальна політика набагато перевищує ту їх кількість, що відноситься до компетенції монетарної політики. Враховуюючи ці складнощі, запрограмувати дії фіскальної політики за допомогою певних правил практично неможливо. І все ж, на думку більшості прихильників політики за правилами, існує гостра необхідність в запровадженні таких правил, які передбачали б жорстку залежність між державними видатками і податковими надходженнями до бюджету. До таких правил можна віднести, наприклад, дотримання збалансованого бюджету або фіксованих обмежень бюджетного дефіциту.

Прихильники політики на основі свободи дій виступають проти застосування правил у фіскальній політиці, оскільки вважають, що її головною функцією є стабілізація не бюджету, а економіки. Тому заради виконання функцій по стабілізації економіки фіскальна політика повинна мати можливість інколи спиратися на бюджет з дефіцитом або профіцитом.

Отже, згідно з позицією прихильників політики на основі свободи дій стабілізаційна політика повинна діяти не за правилами, а гнучко реагувати на коливання економічної кон’юнктури. Лише за цих умов вона може виконувати стабілізаційну функцію в економіці. Критерієм ефективності політики є не рівень довір’я до політиків, а її відносна ефективність. Політика на основі свободи дій є ефективнішою за політику, яка грунтується на правилах, оскільки спроможна адекватно реагувати на несприятливі зміни в економічній кон’юнктурі. Що стосується недовір’я до політиків, то слід зазначити, що влада вибирається більшістю громадян країни. Це свідчить по те, що ця більшість кредитує владу своїм довір’ям, а не довіряти їй може лише меншість. Якщо політика легітимної влади буде не ефективною, то вона втратить кредит довір’я в наслідок чого до політики прийдуть інші люди.

 

ПІДСУМКИ

 

1. Роль держави в системі макроекономічного регулювання проявляється через функції, які вона виконує в кругопотокі ресурсів, доходів і продуктів. По-перше, вона виконує перерозподільчу функцію в економіці. Змінюючи рівень податків і трансфертів, держава перерозподіляє доходи між приватним сектором економіки і державним сектором, який займається виробництвом суспільних благ. Крім того, стягуючи податки із заможних домогосподарств, держава за допомогою трансфертів, що надаються незаможним домогосподарствам, зменшує розрив у доходах. По-друге, держава виконує стабілізаційну функцію в економіці. Так, в умовах надмірного безробіття уряд може збільшити свої видатки, що збільшить сукупний попит і зменшить безробіття. Цього він може досягти і за допомогою зниження рівня оподаткування. В умовах високої інфляції уряд може вдатися до протилежних заходів.

2. Вплив держави на параметри економічної рівноваги за методом «видатки—випуск» проявляється з двох боків. З одного боку, сукупні видатки доповнюються державними закупівлями, які відображають видатки уряду на закупівлю товарів і послуг, що фінансуються за рахунок чистих податків. З іншого боку, з появою держави суттєво трансформується функція споживання. В основі її трансформації лежить зменшення наявного доходу приватної економіки на величину чистих податків. Це означає, що держава зменшує приватне споживання за будь-якого рівня доходу.

3. Включення держави до економічної системи доповнює вилучення з економічного кругообігу чистими податками, а ін’єкції — державними закупівлями. При цьому приватні заощадження зменшуються на величину чистих податків, за рахунок яких здійснюється державне споживання і державні заощадження. Тому в змішаній закритій економіці національні заощадження є сумою приватних та державних заощаджень, а економічна рівновага трансформується в рівновагу між національними заощадженнями та інвестиціями. Важливе аналітичне значення має рівновага між приватними інвестиціями та внутрішніми ресурсами їх фінансування. Величина цих ресурсів залежить від приватних заощаджень та стану державного бюджету.

4. Стабілізаційна політика — це сукупність державних заходів, спрямованих на пом’якшення економічних коливань у короткостроковому періоді з метою підтримання повної зайнятості та оптимальної інфляції. В основі стабілізаційної політики лежить фіскальна і монетарна політика. Між фіскальною та монетарною політиками існує тісний взаємозв’язок. Це пояснюється тим, що фіскальна політика безпосередньо впливає на товарний ринок, а опосередковано на грошовий ринок. Монетарна політика, навпаки, безпосередньо впливає на грошовий ринок, а опосередковано на товарний ринок.

5. Ефективність стабілізаційної політики залежить від її спроможності досягати поставлених цілей. До її основних цілей відносяться наближення обсягів виробництва до потенційного ВВП, зменшення безробіття до природного рівня та зниження інфляції до оптимальної величини. Збільшення ВВП і зменшення безробіття узгоджується між собою. Але досягнення цих цілей входить у протиріччя з іншою ціллю — зниження інфляції. Це означає, що ключовою проблемою стабілізаційної політики є знаходження раціонального співвідношення між інфляцією і безробіттям.

6. На ефективність стабілізаційної політики негативно впливають два фактори: лаги фіскальної та монетарної політики, сподівання суб’єктів приватної економіки. Сутність лагового фактора полягає в тому, що стабілізаційні заходи впливають на економіку не відразу, а з певною затримкою в часі. Це робить стабілізаційні заходи ризикованою справою, оскільки протягом лагового періоду в економіці можуть відбутися непередбачені зміни. Негативний вплив сподівань на ефективність стабілізаційної політики полягає в тому, що вони можуть входити у суперечність із її цілями. Тому ефективність стабілізаційної політики залежить від того, в якій мірі вона здатна сформувати у домогосподарств і підприємств сподівання, що відповідають її цілям.

7. В епіцентрі дискусії, що точиться навколо стабілізаційної політики, знаходиться питання про необхідність державного втручання в економіку. Одна група макроекономістів спирається на припущення, що ринки є досконало конкурентними, а ціни і зарплата — абсолютно гнучкими. Завдяки цьому ринковий механізм здатний швидко відновлювати повну зайнятість, що не потребує державного втручання. Інша група макроекономістів виходить із припущення, що ринки не є досконало конкурентними, а ціни і зарплата не є абсолютно гнучкими в короткостроковому періоді. Тому для пом’якшення економічних коливань держава має застосовувати стабілізаційну політику.

8. Іншим предметом полеміки навколо стабілізаційної політики є питання про те, якою має бути економічна політика — пасивною чи активною. В межах цього питання опоненти активної стабілізаційної політики роблять спробу довести, що вона є неефективною і тому зайвою. На свою користь вони наводять вже відомі аргументи — лаги стабілізаційної політики та сподівання суб’єктів приватної економіки. Прихильники активної стабілізаційної політики визнають, що названі чинники можуть зменшувати її ефективність. Але вони не погоджуються з тим, що вони зводять ефективність стабілізаційної політики нанівець.

9. Ще одним предметом полеміки навколо стабілізаційної політики є питання про те, яка політика є кращою — що діє за правилами чи ґрунтується на свободі дій. Прихильники політики за правилами вважають, що чиновникам, які розробляють цю політику, не можна довіряти. Це пояснюється тим, що чиновники не завжди є компетентними а також можуть використовувати владу для досягнення своїх цілей, які часто не відповідають інтересам громадян. Тому вони розробили певні правила, які стосуються переважно монетарної політики. Прихильники політики на основі свободи дій дотримуються думки, що стабілізаційна політика повинна діяти не за правилами, а гнучко реагувати на коливання економічної кон’юнктури. Критерієм доцільності застосування політики на основі свободи дій є не рівень довір’я до політиків, а її відносна ефективність.

Рекомендована література до теми:

Основна навчальна література:

1. Воробьев Е.М. Экономическая теория в вопросах и ответах: Учеб. пособие. – Харьков: ТОВ «Р.И.Ф.». – 2002. – 640 с.

2. Гукасьян Г.М. Экономическая теория: ключевые вопросы: Учеб. пособие. – М.: Инфра-М. - 2000. – 198 с.

3. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2001. – 581 с. – С. 131

4. Ефимова Е.Г. Экономика для юристов: Учебник. – М.: Флинта: Московский психолого-социальный институт, 1999. – 472 с.

5. Мочерний С.В. Економічна теорія: Підручник / С.В. Мочерний, М.В. Довженко. – К.: ВЦ „Академія”. - 2004. – 855 с.

6. Экономическая теория (политическая экономия): Учебник / под ред. В.И. Видяпина, Г.П. Журавлевой. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Российская экономическая академия. – 2000. – 588 с.

7. Экономическая теория: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. В.Д. Камаева. - 10-е изд., перераб. и доп. – М.: Гуманитар. изд. центр ВЛАДОС, 2004. – 592 с.

8. Основи економiчних теорiй: Навчальний посiбник/ За заг. ред. доц. Петрової К.Я. - Харкiв: ун-т внутр. справ, 1999. - с. 150-165.

9. Основи економiчної теорii: Короткий курс. - Тернопiль: Астон, 1999.- 218 с.

10. Основи економiчної теорiї: посiбник /Авт. кол.: C.В. Мочерний, С.А. Ерохiн, Л.О. Канiщенко та iн.; За ред. С.В. Мочерного. - К.: ВЦ "Академiя" 1997-с. 347.

11. Экономическая теория: Учебник /Н.И. Базылев, А.В. Бондарь, С.П. Гурко и др. - Мн.: ИП "Экоперспектива", 1997. - с. 221-232, 267-278.

 

Нормативна та довідкова література:

1. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року № 2542-ІІІ // http//www.rada.gov.ua.

2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Голос України. – 2003. - №49-50. – С. 6-27.

3. Про податок на добавлену вартість: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 21. - Ст. 156.

4. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 17. - Ст. 181.

5. Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України: Закон України від 23 березня 2000 року № 1602-ІІІ // Голос України. - 2000. - № 79. - 5 травня. - С. 6-7.