Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства

Дефініція техніч­ного розвитку та оцінка техніч­ного рівня підприємства. Фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємства стають усі пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу. Технічний розвиток відображає процес формування та вдос­коналення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати його виробничо-господарської, комерційної чи іншої діяльності.
Технічний розвиток як об'єкт організаційно-економічного уп­равління охоплює різноманітні форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і за­безпечувати просте та розширене відтворення основних фондів підприємства. Із сукупності форм технічного розвитку доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одного боку, підтриму­вання техніко-технологічної бази підприємства, а з іншого — її безпосередній розвиток через удосконалення й нарощування ви­робництва.
Оцінку технічного рівня різногалузевих підприємств треба про­вадити періодично (один раз на кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступінь технічної оснащеності праці персоналу, рівень прогресивності за­стосовуваної технології, технічний рівень виробничого устаткуван­ня, рівень механізації та автоматизації основного й допоміжного виробництва.
Найбільш важливі й типові для всіх підприємств (незалежно від галузевої належності) показники наведено в табл. 10.2.
Таблиця 10.2.
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ ТЕХНІЧНОГО РІВНЯ ПІДПРИЄМСТВА
Ступінь технічної оснащеності праці
• Фондоозброєність праці
• Енергоозброєність праці
Рівень прогресивності технології
• Структура технологічних процесів за трудомісткістю
• Частка нових технологій за обсягом або трудомісткіс­тю продукції
• Середній вік застосовуваних технологічних процесів
• Коефіцієнт використання сировини і матеріалів
Технічний рівень устаткування
• Продуктивність (потужність)
• Надійність, довговічність
• Питома металомісткість
• Середній строк експлуатації
• Частка прогресивних видів обладнання в загальній кількості
• Частка технічно та економічно застарілого обладнан­ня в загальному парку
Рівень механізації та автоматизації виробництва
• Ступінь охоплення робітників механізованою працею
• Частка обсягу продукції, що виробляється за допомо­гою автоматизованих засобів праці
Об'єктивність такої оцінки можна забезпечити лише за умови не тільки методично правильного обчислення відповідних показників, а й порівняння їхньої динаміки на даному підприємстві за кілька років, а також порівняння з досягнутим рівнем на інших споріднених підприємствах. Для поглибленої аналітичної оцінки рівня технічного розвитку підприємства, необхідність у проведенні котрої, як правило, виникає за розробки спеціальної перспективної програми, треба застосовувати також інші показники, включаючи ті з них, що характеризують галузеві особливості виробництва, а саме:
• механоозброєність праці (відношення середньорічної вартості машин та устаткування до кількості робітників у найбільшій зміні);
• коефіцієнт фізичного спрацювання устаткування;
• коефіцієнт технологічної оснащеності виробництва (кількість застосовуваних пристроїв, оснастки та інструментів у розрахунку на одну оригінальну деталь кінцевого виробу);
• рівень утилізації відходів виробництва;
• рівень забруднення природного середовища;
• частка екологічно чистої продукції.
Основні етапи і планування технічного розвитку підприємства. У зв'язку з визначальним впливом на результати господарської діяльності технічного розвитку, а також у зв'язку з його багатоспрямованістю і великою складністю важливе практичне значення
Має постійно здійснювана та збалансована за всіма елементами система економічного управління цим процесом на підприємстві. Процес економічного управління технічним розвитком підприємства зазвичай включає такі основні етапи:
• установлення цілей — визначення, ранжирування, виокремлення пріоритетів;
• підготовчий — аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;
• варіантний вибір рішень — розробка, вибір критерію та оцінка ефективності можливих варіантів;
• програмування (планування) робіт — узгодження вибраних і прийнятих рішень, їхнє інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;
• супроводження реалізації програми — контроль за виконанням передбачених програмою заходів, проведення необхідного коригування програми.
Цілі та пріоритети технічного розвитку треба визначати згідно із загальною стратегією підприємства на тому чи тому етапі його функціонування. Конкретні стратегічні напрямки технічного розвитку підприємства можуть бути зв'язані з вирішенням проблем:
• кардинального підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому й вітчизняному ринках;
• розробки й широкого впровадження ресурсозберігаючих (передовсім енергозберігаючих) технологій;
• скорочення до максимально можливого рівня затрат ручної праці, поліпшення її умов і безпеки;
• здійснення всебічної екологізації виробництва згідно із сучасними вимогами до охорони навколишнього середовища тощо.
У процесі економічного управління технічним розвитком підприємства стрижневими є завдання якісної розробки й коригування, забезпечення необхідними ресурсами, постійного відстежування здійснення програм (планів).
Зміст програм (планів) технічного розвитку підприємства визначається сукупністю конкретних заходів, що входять до їхнього складу. Як правило, такі програми (плани) охоплюють кілька розділів, а кожен з останніх — певну групу цілеспрямованих заходів (рис. 10.3).
Науково-дослідні і
проектно-конструкторські
роботи
Дослідження і розробки власними силами за певною тематикою з визначенням для кожної теми:
• мети дослідження (розробки)
• місця впровадження результатів
• головного виконавця і співвиконавців
• строків початку та закінчення роботи
• кошторисної вартості
• очікуваних результатів

Створення, освоєння нових і підвищення якості тих, що виготовляються, видів продукції
• Створення та освоєння випуску нових видів продукції
• Організація виробництва за ліцензія­ми або продукції, створеної іншими організаціями
• Розробка нових стандартів (технічних умов), складання карт технічного рівня
• Сертифікація продукції
• Зняття з виробництва застарілих видів продукції

Запровадження прогресивної технології, модернізація та автоматизація виробничих процесів
• Розробка та застосування нових технологій
• Запровадження нових видів устаткування та інструменту
• Капітальний ремонт і модернізація устаткування
• Механізація ручної праці
• Автоматизація виробництва і процесів управління

Зведені результати здійснення заходів технічного розвитку
За окремими напрямками технічного розвитку:
• зниження матеріальних витрат і собівартості товарної продукції
• приріст виробничої потужності підприємства
• відносне вивільнення працівників
Для всієї сукупності заходів:
• загальні витрати та результати
• динаміка основних техніко-економічних показників
Головним недоліком чинного нині в Україні порядку розробки програми (планів) технічного розвитку підприємства є механічне «підсумовування» різних пропозицій, брак їхньої реальної інтеграції в єдиний цілеспрямований комплекс заходів. Подолати цей недолік дає змогу попереднє опрацювання програми (плану) технічного розвитку в так званому режимі групової роботи. Мета такої роботи полягає в ретельному перегляді та узгодженні пропозицій, що рекомендуються для включення до проекту програми (плану). Саму роботу бажано проводити у вигляді проблемної наради, учасниками якої мають бути керівники підприємства і група експертів, включаючи незалежних. Це певною мірою забезпечує здійснення конкурсного відбору конкретних об'єктів і напрямків технічного розвитку підприємства.

Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва (діяльності)

Суть і види. Розвиток техніко-технологічної бази виробницт­ва (діяльності), який за належних умов господарювання має супроводжуватися систематичним її оновленням, по­требує значних інвестиційних ресурсів. Проте сучасний етап гос­подарювання для переважної більшості його суб'єктів позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування вироб­ництва (діяльності) за рахунок власних коштів. Ось чому в разі тимчасового браку чи нестачі власних інвестицій і сучасних за­собів праці підприємства та організації можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї технічної бази таким поширеним у світі методом фінансування, як лізинг (оренда на тривалий термін рухо­мого й нерухомого майна).
Згідно із Законом України «Про лізинг», який набрав чинності 10 січня 1998 року, лізинг — це підприємницька діяльність, спря­мована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, і яка полягає в наданні лізингодавцем (юридичною особою або індивідуальним підприємцем, які здійснюють лізингову діяльність) у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу (особі, котра одержує майно за договором лізингу) майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність (з дору­чення і за погодженням з лізингоодержувачем) у продавця (поста-чальника-виробника майна), за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме й рухоме май­но, що належить до основних фондів, у тім числі машини, устатку­вання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, систе­ми телекомунікацій тощо, стосовно яких немає обмежень щодо пе­редавання їх у лізинг (оренду). Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти (мисливські угіддя, ліси, водоймища тощо).
Можливі види лізингу за певними класифікаційними ознаками наведено в табл. 10.3.
Таблиця 10.3
ЗАГАЛЬНОВЖИВАНА КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ЛІЗИНГУ
Класифікаційна ознака Вид лізингу
О Строк використання об'єкта лізингу
• Оперативний (із неповною окупністю) • Фінансовий (із повною окупністю)
О Масштаб поширення лізинго­вих відносин
• Внутрішній (загальнодержавний) • Міжнародний
О Характер лізингових операцій
• Сервісний • Зворотний

Оперативним заведено називати лізинг із неповною окупністю орендованих основних фондів. Він здійснюється за договором лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач одержує у платне користування від лізингодавця відповідне майно на строк, менший за період амортизації 90 відсотків вартості об'єкта лізин­гу (оренди). Відтак лізингодавець може надавати майно в тимчасо­ве користування кілька разів. Зрозуміло, що в такому разі зростає ризик щодо відшкодування залишкової вартості майна, оскільки воно зазнає фізичного спрацювання й техніко-економічного старі­ння. Важливо наголосити, що за оперативного лізингу обов'язки з технічного обслуговування та ремонту орендованих засобів праці бере на себе лізингодавець.
Найбільшого поширення набув так званий фінансовий лізинг, тобто лізинг з повною окупністю орендованих матеріальних еле­ментів основних фондів. Офіційно під фінансовим лізингом розу­міють договір лізингу, згідно з яким лізингодавець надає лізинго-
одержувачу майно на час, не менший за строк, протягом котрого нараховується 60 відсотків амортизаційних відрахувань від повної вартості об'єкта лізингу (на день укладення договору). Після закі­нчення строку дії договору фінансового лізингу орендоване майно переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. За умови фінансового лізингу ризик втрати майна, а також здійснення його технічного обслуговування та ре­монту бере на себе лізингоодержувач.
Внутрішній лізинг за своєю сутністю і масштабом поширення буває внутрішньо- або загальнодержавним. Його суб'єктами є ук­раїнські підприємства (організації) чи їхні інтеграційні утворення. Українські суб'єкти лізингу можуть практично здійснювати дві його форми — зворотний та пайовий лізинг. Зворотний лізинг передба­чає викуп лізингодавцем майна у власника (виробника) і передачу цього майна в лізинг тому самому власнику. За пайового лізингу оренда здійснюється за участю кількох суб'єктів лізингу із залу­ченням одного чи кількох кредиторів. При цьому сума інвестова­них кредиторами коштів не може перевищувати 80 відсотків вар­тості набутого для лізингу майна.

Чинне законодавство України дозволяє здійснювати міжнарод­ний лізинг. Останній реалізується суб'єктами лізингу, які перебува­ють під юрисдикцією різних держав, або тоді, коли лізингове май­но чи платежі перетинають державні кордони. Інакше кажучи, суб'єктами міжнародного лізингу завжди є інвестори інших країн. Це дає змогу вітчизняним підприємствам (організаціям) оновлювати свою технічну базу за рахунок конкурентоспроможного ус­таткування, транспортних та інших засобів праці зарубіжного по­ходження.
Сервісний лізинг зазвичай застосовується за умови придбан­ня на лізингових засадах складної техніки або такої, що зазнає швидкого техніко-економічного старіння (наприклад, комп'ютер­но-обчислювальна та розмножувальна техніка, транспортні за­соби тощо).
Суть зворотного лізингу було розглянуто вище. Відповідно до чинного законодавства (Закон України «Про лізинг») його було на­звано формою внутрішнього лізингу. Проте з наукового погляду (за характером лізингових операцій) його коректніше буде вважа­ти одним із видів лізингу.


Організаційно-правові основи.Організаційно-правові основи здійснення лізин­гових операцій базуються на чинному законо­давстві (Законі України «Про лізинг» та інших
нормативно-правових актах України), а також на укладених відпо­відно до цих активів договорах про лізинг (крім відносин, урегу­льованих нормативно-правовими актами про оренду та приватизацію державного майна). Основною правовою формою регулювання взаємовідносин між суб'єктами лізингу є договір (угода), що укладається між ними.
Договір лізингу укладається у формі багатосторонньої угоди за участю продавця об'єкта лізингу, лізингодавця та лізингоодержувача або двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Строки договору лізингу визначаються за домовленістю сторін.
Важливе значення для організації діяльності всіх суб'єктів лізин­гу мають чітко визначені умови відповідного договору. Найістотніші з них такі:
найменування сторін;
об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки;
термін, на який укладається договір лізингу;
розмір, склад і графік сплати лізингових платежів, умови їхньо­го перегляду;
умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно із законо­давством України;
умови повернення об'єкта лізингу за банкрутства лізингоодержувача;
умови страхування об'єкта лізингу та його реєстрації;
умови експлуатації й технічного обслуговування, ремонту та модернізації об'єкта лізингу, а також надання інформації щодо його технічного стану;
умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закін­чення дії договору та дострокового розірвання договору лізингу;
відповідальність сторін (суб'єктів лізингу);
дата і місце укладення договору.
Чинне законодавство України чітко визначає права та обов’язки лізингодавців і лізингоодержувачів.
Лізингодавець має право:
1) здійснювати контроль за умовами експлуатації та належним використанням лізингоодержувачем об'єкта лізингу;
2) вимагати повернення переданого в лізинг майна у разі несплати лізингових платежів протягом двох черго­вих строків;
3) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих унаслідок його дій або бездіяльності. Лізингода­вець зобов'язаний:
а) передати належне йому на правах власності майно в користування лізингоодержувачеві;
б) не втручатися у вибір лізингоодержувачем продавця майна та у визначення специфікації об'єкта лізингу;
в) своєчасно і в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язання щодо утримання об'єкта лізингу відповідно до умов договору;
г) прийняти об'єкт лізингу після закінчення стро­ку договору, якщо його не буде викуплено лізингоодержувачем.
Лізингоодержувачу надано право:
1) відмовитися від прийнят­тя об'єкта лізингу у разі порушення умов договору та затримати лізингові платежі до усунення порушення;
2) вимагати від лізин­годавця відшкодування збитків, заподіяних унаслідок його дій або бездіяльності під час виконання договірних зобов'язань. Лізинго-одержувач зобов'язаний: а) прийняти і належно користуватися об'єктом лізингу, утримувати його в потрібному технічному стані; б) своєчасно виплачувати лізингові платежі; в) у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу; г) повідомляти лізинго-давцю докладні відомості про технічний стан об'єкта лізингу й свій фінансовий стан; д) повернути об'єкт лізингу у разі, коли лізингоодержувач не реалізує своє право викупу об'єкта лізингу та не продовжує строку чинності договору.
Об'єкт лізингу, який потребує реєстрації в державних наглядо­вих органах (транспортні засоби, обладнання, експлуатацію якого пов'язано із підвищеною небезпекою тощо), реєструється за домо­вленістю сторін на ім'я лізингодавця або лізингоодержувача в ус­тановленому порядку.
Майно, передане за договором фінансового лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з позначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця, з позначкою, що його передано в лізинг.
Об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця. За переходу права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи договір лізингу залишається обов'язковим і для нового власника. У разі банкрутства лізинго­одержувача, арешту чи конфіскації його майна об'єкт лізингу відок­ремлюється від загального майна лізингоодержувача та підлягає поверненню лізингодавцю, який може розпоряджатися ним на влас­ний розсуд.
У лізингових операціях беруть участь, як правило, п'ять суб'єктів:
1) виробник (постачальник, продавець);
2) лізингодавець;
3) лізингоодержувач;
4) банк;
5) страхова установа.

Витрати на на­дання та ефек­тивність лізин­гових послуг. Передусім варто наголосити, що всі витрати на утримання лізингового майна несуть лізингодавець (за оперативного лізингу) або лізингоодер­жувач (за фінансового лізингу). Основні витрати
лізингоодержувача складаються із лізингових платежів за користу­вання об'єктом лізингу. Лізингові платежі включають:
амортизаційні відрахування, тобто суму, яка відшкодовує під час кожного платежу частину вартості об'єкта лізингу, що аморти­зується протягом строку, за котрий вноситься лізинговий платіж;
плату за користування кредитними ресурсами (суму, що спла­чується лізингодавцю як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу);
комісійну винагороду лізингодавцю за отримане в лізинг май­но у відсотках від його балансової або середньорічної вартості;
відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем;
інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

В операціях міжнародного лізингу сплачуються державне мито, податок на додану вартість та акцизний збір за ввезення об'єктів лізингу на митну територію України.
У процесі підготовки та реалізації договору лізингу можуть за­стосовуватися (за згодою сторін) кілька методів обчислення абсо­лютної величини лізингових платежів, а саме:
метод фіксованої загальної суми, коли загальна сума лізин­гових платежів нараховується однаковими частинами протягом усього строку дії договору;
метод авансу, що передбачає попередню виплату авансової суми в погодженому зі всіма сторонами розмірі, і розподіл решти суми лізингових платежів (рівномірно або Іншим способом) на весь термін чинності договору лізингу;
метод мінімальних платежів, за застосування якого загальна сума лізингового платежу включає такі складові: амортизаційні відрахування від вартості об'єкта лізингу; плату за позикові кош­ти; комісійну винагороду; плату за додаткові послуги лізингодав­ця; вартість лізингового майна.

Дуже важливим є усвідомлення сутності та дії економічного механізму лізингових операцій. За сучасних умов господарювання головною вимогою до розробки й реалізації проектів лізингу необ­хідних засобів праці є швидка окупність інвестиційних ресурсів. Як підтверджує зарубіжна практика господарювання, окупність таких фінансових коштів не повинна перевищувати три роки.
Загальновідомо, що віднесення лізингових платежів на со­бівартість продукції, з одного боку, скорочує оподатковувану базу, а з іншого — збільшує валові витрати виробництва і може призвести до зростання ціни продукованих виробів. Ось чому, оцінюючи ефек­тивність лізингових операцій, передусім (з допомогою економіч­ного аналізу) необхідно встановити межі збільшення собівартості та можливої ціни продукції, що виготовляється.
Оскільки кожне підприємство (організація) за умов ринкових взаємовідносин має можливість придбати виробничо-господарсь­ке майно за рахунок банківської позики або взяти його в лізинг, необхідно порівняти загальні витрати за можливими варіантами й визначити ефективність лізингових операцій. Тому в процесі еко­номічного аналізу насамперед треба порівняти обсяг витрат на про­дукування товарів (послуг) за умови використання лізингу (з ура­хуванням плати за банківський кредит) з витратами на придбання майна на підставі звичайної операції купівлі-продажу.
З урахуванням основних обмежень, обумовлених процедурою аналізу, можна встановити засадне співвідношення
Р0=С + ЛП + Д (10.1)
за таких обмежень:
Р0 ≤ РК; (10.2)
ЛП ≤ С1; (10.З)
ЛП ≤ С2, (10.4)
де Р0 — ціна реалізації товарів з урахуванням лізингових пла­тежів;
Рк — ринкова ціна товарів;
С — собівартість товарів (послуг);
ЛП — абсолютна величина лізингових платежів;
Д — очікувана (мінімально необхідна) дохідність виробництва;
С1 — витрати на придбання об'єкта лізингу за умови одержан­ня кредиту;
С2 — витрати на придбання майна, що відповідає об'єкту лізин­гу, з допомогою звичайної операції купівлі-продажу.
Якщо наведені обмеження (10.2—10.4) виконуються, то здійснення лізингової операції є економічно виправданим (ефек­тивним). В іншому разі (передовсім за умови Р0 > Рк) необхідно
відмовлятися від практичної реалізації лізингової угоди або нама­гатися відшукати способи зменшення абсолютної величини лізинго­вих платежів та інших витрат, пов'язаних із наданням лізингових по­слуг. За інших однакових умов ефективність застосування лізингу можна визначати як економічну доцільність виробничих інвестицій за методикою, викладеною в розділі 8.5 цього підручника.