Відносини України з Росією 2 страница

69. Україна – ГУУАМ: досягнення, проблеми, перспективи

Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ — регіональне об'єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. В основі утворення цієї форми співробітництва лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями. Організація була створена 1997 року для протистояння впливу Росії в регіоні й отримала підтримку Сполучених Штатів. У 1999 організація була перейменована у ГУУАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї, яка, однак, вийшла з організації 5 травня 2005, викликавши повернення початкової назви.

Україна, виходячи з політичних та економічних міркувань, прагне до створення багатополярної системи міжнародного співробітництва. Така система має забезпечити стабільну політичну та економічну безпеку держави за рахунок розширення міжнародних контактів, що мають не лише стимулювати інтеграцію України до світової спільноти, а й сприяти зростанню впливу країни в різних регіонах, розвитку торгівлі та виробництва, пошуку перспективних ринків. Україна має значні транспортно-енергетичні інтереси у Транскавказькому регіоні та Центральній Азії, відіграє важливу роль у зміцненні міжнародного співробітництва, у пожвавленні інтеграційних процесів. Багато в чому її інтереси збігаються з інтересами інших держав ГУУАМу.

Політико-консультативний форум чотирьох держав пострадянського простору - ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова) утворено 10 жовтня 1997 р. в м. Страсбург на зустрічі президентів цих держав. Страсбурзька декларація зафіксувала рівень політичного зближення та практичного співробітництва між країнами цієї групи, збіг їхніх позицій з ключових міжнародних проблем щодо процесів на пострадянському просторі. Згодом, 24 квітня 1999 р. під час Вашингтонського саміту країн-членів і країн-партнерів НАТО до форуму приєднався Узбекистан. Розширене об’єднання держав отримало назву ГУУАМ.

Прийнята тоді ж заява президентів країн-членів визначає принципи та основні напрями діяльності нової організації: зміцнення різнобічної співпраці в межах міжнародних організацій і форумів, розвиток взаємодії у роботі Ради Євроатлантичного партнерства та у програмі НАТО ПЗМ, взаємодія в галузі мирного врегулювання конфліктів і криз, поглиблення практичного співробітництва в укріпленні миротворчого потенціалу, боротьба проти етнічної нетерпимості, сепаратизму, релігійного екстремізму й тероризму, укріплення режимів нерозповсюдження ядерної зброї та інших видів засобів масового знищення, запобігання постачанню озброєнь до зон конфліктів, співробітництво в розвитку транспортного коридору Європа-Кавказ-Азія, проведення регулярних консультацій з усіх питань, що становлять взаємний інтерес.

Спільні економічні інтересидержав ГУУАМунайбільше сконцентровані навколо двох питань - транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.

Україна має значення стратегічного транзитного маршруту енергоносіїв для європейських країн і з огляду на її переробні потужності може стати важливою ланкою економічної безпеки Європи. Використання території України дає можливість більше ніж удвічі скоротити довжину шляху транспортування нафти з регіону Близького Сходу до Європи. Прибуток від транзиту енергоносіїв з Прикаспійського регіону до Європи надасть змогу Україні компенсувати витрати на їх імпорт та частково вирішити свою енергетичну проблему. Існує тристороння українсько-грузинсько-азербайджанська угода про створення транскавказького транспортного коридору, що п ередбачає формування єдиної транспортної лінії для обслуговування пасажирів та вантажопотоків (вона сполучатиме Баку, Тбілісі, Поті, Одесу й Київ).

Ефективними напрямами економічного співробітництва є розвитокінвестиційної діяльності між державами ГУУАМу, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і транспорту. В перспективі в межах ГУУАМу може утворитися самодостатня у багатьох аспектах регіональна зона економічного співробітництва.

Іншим важливим напрямом співпраці країн-членів ГУУАМу є проблеми безпеки та стабільності в регіоні. Реалізація масштабних проектів вимагає формування субрегіональних структур безпеки, що утворили б спільну платформу для співпраці у цій сфері з максимальним урахуванням інтересів усіх держав регіону.

Перед кожною з країн ГУУАМу постають труднощі, що багато в чому мають спільне походження і, можливо, інспіровані з одного джерела (Абхазія, Крим, Карабах, Придністров’я). Подібність проблем у галузі безпеки зумовлює і взаємне тяжіння держав. Із створенням ГУУАМу з’являються нові можливості для вирішення конфліктів спільними зусиллями в умовах, коли втручання міжнародних структур може бути блоковане позицією РФ.

Україна спроможна взяти на себе частину миротворчих функцій на Чорноморсько-Каспійському просторі. Власні інтереси України як позаблокової держави найбільшою мірою збігаються з інтересами підтримання миру і стабільності в регіоні. Її геополітичне розташування і статус регіональної потуги дозволяє враховувати політичні, кліматичні, соціально-економічні та культурно-етнічні особливості регіону. Надання Україною технічної та гуманітарної допомоги, а також поглиблення військового та військово-технічного співробітництва є одним із стратегічно важливих завдань зміцнення стабільності й безпеки у регіоні в цілому.

Допомога у рамках військового співробітництва спрямована на підготовку кадрів у вищих військових учбових закладах України для національних армій Молдови, Грузії та Азербайджану, надання технічної допомоги у створенні та розвитку національних Збройних cил цих країн, їх прикордонних служб, військово-морських сил, надання виробничих послуг щодо ремонту та модернізації військової техніки та озброєнь національних армій, розвиток військово-промислової кооперації з Молдовою, Грузією та Азербайджаном, надання матеріально-технічної допомоги у разі виникнення безпосередньої воєнної загрози для цих країн.

У контексті завдань підтримання миру та безпеки відзначається спільне прагнення держав ГУУАМу до об’єднання зусиль у цьому напрямі. Зокрема, під час зустрічі міністрів оборони Азербайджану, Грузії та Молдови, що відбулась у січні цього року в Баку, окремо розглядались проект Угоди між країнами ГУАМу про створення спільної миротворчої частини для підтримання та встановлення миру і міжнародної безпеки, проект рішення про заходи щодо створення та формування грузино-українсько-азербайджано-молдовського миротворчого батальйону. Прийняття подібних угод має сприяти “активізації та підняттю на вищий рівень чотиристороннього військового співробітництва, забезпеченню і зміцненню безпеки держав”.

Формування ГУУАМу за відносного лідерства України та підтримки інших країн, що розуміють усі переваги створення регіональних угруповань, заснованих на принципах рівності та взаємної підтримки, є ознакою початку нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені колишнього СРСР. Виникнення ГУУАМу не має на меті створення якогось антиросійського блоку чи "буферної зони" між країнами НАТО та РФ. Це пов'язано, насамперед, із пошуками найефективніших і взаємовигідних схем регіонального співробітництва в межах пострадянського простору

.В цілому визначилися такі головні напрями співпраці в межах ГУУАМу:

· формування системи політичних консультацій і координації зусиль у вирішенні спільних проблем безпеки; політична взаємодія в міжнародних організаціях - ООН, ОБСЄ, НАТО, включаючи Програму ПЗМ;

· розбудова Євразійського транспортного коридору, співробітництво в галузі видобутку й транспотрування нафти до європейських країн;

· розвиток багатостороннього співробітництва в галузі безпеки, врегулювання конфліктів і боротьби з сепаратизмом;

· військове та військово-технічне співробітництво, включно зі створенням багатостороннього миротворчого батальйону; посилення миротворчої діяльності України та сприяння у врегулюванні міжетнічних конфліктів.

Як спадкоємниця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР в Чорноморському регіоні, Україна має відігравати значну роль в організації тут нової системи порядку. Для неї життєво важливим є вирішення конфліктних ситуацій у регіоні, формування моделей стратегічного партнерства з країнами ГУУАМу.

Україні доцільно активізувати процеси багаторівневого субрегіонального співробітництва в межах ГУУАМу, зокрема з ключових питань транспортування енергоносіїв та розбудови транскавказьких шляхів сполучення.

Подальша політика безпеки України в межах ГУУАМу має бути.

70. Україна – ОЧЕС: досягнення, проблеми, перспективи.

Україна є однією з одинадцяти країн, що 25 червня 1992 р. підписали Стамбульську декларацію про Чорноморське економічне співробітництво /ЧЕС/, в якій були визначені загальні рамки діяльності цього міждержавного об’єднання.4-5 червня 1998 р. у м. Ялта відбулась Четверта зустріч глав держав та Урядів країн-учасниць ЧЕС, в ході якої був підписаний Статут Організації ЧЕС - документ, який перетворив міжурядовий механізм співробітництва у повноцінну регіональну організацію. Проведення Саміту ЧЕС на українській землі, проголошення нової міжнародної регіональної організації стало реалізацією прагнення України, як однієї з найбільших причорноморських держав, підтвердити свій конструктивний підхід до участі у Чорноморському регіональному процесі, сприяло підвищенню міжнародного авторитету нашої держави.Україна є активним учасником Парламентської асамблеї ЧЕС, Ділової ради, Чорноморського банку торгівлі та розвитку та Міжнародного центру чорноморських досліджень.В рамках Організації підписано низку регіональних угод та Меморандумів, учасником яких є Україна: Додатковий протокол про привілеї та імунітети ОЧЕС, Угода про співробітництво у боротьбі зі злочинністю, зокрема організованою та Додатковий протокол до цієї Угоди, Угода про співробітництво у галузі запобігання та ліквідації наслідків природних та техногенних катастроф, Додатковий протокол до Угоди між урядами держав-учасниць ЧЕС про співробітництво у наданні надзвичайної допомоги і ліквідації надзвичайних ситуацій, що виникли внаслідок лих природного і техногенного характеру (підписаний 20 жовтня 2005 р. в м. Київ), Угода між ОЧЕС та Урядом Турецької Республіки про штаб-квартиру ОЧЕС, Угода між ОЧЕС та Урядом Турецької Республіки про штаб-квартиру ПАЧЕС, Меморандум з розвитку водних магістралей та Меморандум зі спільного розвитку автомагістралі „Чорноморське кільце”.Готується до підписання ще ряд проектів документів ОЧЕС, зокрема, Угода про спрощення візових процедур для підприємців, Угода про спрощення візового режиму для водіїв вантажного автотранспорту.У сферах запобігання надзвичайним ситуаціям та співробітництва правоохоронних органів завершено підготовку до започаткування діяльності мереж офіцерів зв’язку з метою здійснення координації країн-членів на зазначених напрямках.Україна бере активну участь в діяльності галузевих допоміжних органів ОЧЕС.В рамках програми українського головування в ОЧЕС у 2002 р. було проведено низку заходів, три з яких на міністерському рівні: Другу Міжнародну Чорноморську транспортну конференцію (м. Київ, 6-7 березня 2002 р.), П’яту зустріч Міністрів внутрішніх справ країн-членів ОЧЕС (м. Київ, 14-15 березня 2002р.) та Шосте засідання Ради міністрів закордонних справ, підсумком яких стало підписання, відповідно, Меморандуму про взаєморозуміння щодо автомобільних перевезень вантажів у регіоні ЧЕС, Додаткового протоколу до Угоди між урядами країн-учасниць ОЧЕС про співпрацю у боротьбі зі злочинністю, Угоди між ОЧЕС та Урядом Турецької Республіки про штаб-квартиру ПАЧЕС.Важливою подією в ОЧЕС у 2004 р. став початок функціонування Фонду розвитку проектів. Одним із перших ухвалених для фінансування з Фонду став проект, представлений Інститутом колоїдної хімії та хімії води ім. А.В.Думанського НАН України спільно з науковцями Росії і Туреччини. Позитивно сприйняті також інші проекти, до яких наукові установи України долучаються в якості співрозробників.В 2006 р. Україною успішно завершено 2 – річний термін координації Робочої Групи з питань науки і технології, а з 1 листопада того ж року Україна була затверджена країною – координатором Робочої групи ОЧЕС з питань інформаційних технологій та зв’язку на наступні два роки.25 червня 2007 р. в м. Стамбул відбувся Ювілейний Самміт ОЧЕС, присвячений 15-й річниці заснування Організації. Делегацію України на Саміті очолював Президент України В.А. Ющенко. Під час спеціального засідання Ради міністрів закордонних справ, що передувало Саміту, Міністр закордонних справ України А.П. Яценюк підписав Меморандуми про взаєморозуміння з розвитку морських магістралей у регіоні ОЧЕС та про скоординований розвиток Чорноморського транспортного кільця швидкісних автомагістралей з метою приєднання України до цих документів, що були підписані іншими державами-членами Організації у ході засідання Ради Міністрів закордонних справ 19 квітня ц.р. в Белграді (Сербія).25 жовтня 2007 р. в м. Анкара відбулося 17-те засідання Ради Міністрів закордонних справ країн-членів ОЧЕС за результатами якого була підписана Анкарська декларація. Засідання РМЗС завершила урочиста церемонія передачі Україні піврічного головування в Організації (1 листопада 2007 р. – 30 квітня 2008 р.).Протягом першої половини періоду головування України в ОЧЕС було проведено низку заходів, направлених на активізацію діяльності Організації, серед них науково-практична конференція з питань науково-технологічної політики, Міжнародна науково-практична конференція „Безпека і стабільність в регіоні Чорного моря: регіональна співпраця і врегулювання „заморожених” конфліктів”, Перший Міжнародний Чорноморський контейнерний Саміт, Перший банківський форум країн-членів ОЧЕС та засідання статутних робочих органів Організації.Враховуючи те, що одним із головних пріоритетів головування України в Організації є посилення співробітництва між ОЧЕС та ЄС шляхом механізму Тройка на політичному рівні, спільної участі у заходах високого рівня країн-членів ЄС та ОЧЕС, розробки механізмів співробітництва у конкретних галузях, залучення країн-членів ЄС, які мають статус спостерігача в ОЧЕС, до практичної діяльності Організації, 14 лютого 2008 року було проведено спеціальне засідання Ради міністрів закордонних справ ОЧЕС за участі представників ЄС, що відбулось поряд із зустріччю міністрів держав Європейського Союзу та Чорноморського регіону.Підсумки засідання закріплено у Декларації Міністрів про посилення співробітництва між ОЧЕС та ЄС.В рамках програми головування України в ОЧЕС протягом березня – квітня відбудуться зустрічі Міністрів енергетики, транспорту, керівників митних відомств країн-членів Організації, а також низка засідань галузевих робочих органів. Підсумки виконання програми буде підведено на регулярному засіданні Ради Міністрів закордонних справ, що заплановане на 17 квітня 2008 року у Києві.

74. Від НБСЄ до ОБСЄ (Будапешт, 1994 р.). Основні інституції та місії ОБСЄ: суть, структура і вплив на сучасні міжнародні відносини.

Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), що раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), було започатковано як політичний консультативний орган, до якого увійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. входять 56 держав-учасниківВідправною точкою в історії Організації є гельсінкський Заключний акт 1975 року та установа Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Нарада була скликана як постійно діючий міжнародний форум представників 33 європейських держав, а також США і Канади для вироблення заходів зменшення військового протистояння і зміцнення безпеки в Європі в період "холодної війни".Перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі відбулося у 1994 році на саміті в Будапешті.На даному етапі ОБСЄ діє в трьох "вимірах" - військово-політичному, економіко-екологічного і людському. "Людський вимір" має на увазі дотримання прав людини та основних свобод, без яких, на думку організації, неможлива міцна безпека (87). У цій області ОБСЄ працює за такими напрямками, як боротьба з торгівлею людьми, демократизація, проведення виборів, затвердження рівноправності чоловіків і жінок, права людини, свобода ЗМІ, права меншин, верховенство закону, терпимість і не дискримінація. Вищим органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів - Саміт (Зустріч на вищому рівні) - періодичні зустрічі глав держав чи урядів країн-членів ОБСЄ. Центральним керівним органом ОБСЄ є Рада міністрів закордонних справ (раніше Рада НБСЄ), який несе відповідальність за прийняття рішень. Крім того він може приймати рішення про створення груп для запобігання конфліктів і вирішення суперечок, про початок проведення операцій з підтримання миру і т.д. (85). РМЗС також вибирає Генерального секретаря ОБСЄ на трирічний термін. Основна функція останнього полягає в організаційній підтримці Діючого голови. Канцелярія Генерального секретаря здійснює операційну підтримку ОБСЄ під безпосереднім керівництвом Генсека. Повноваження Секретаріату містять у собі: підтримку місій і проектів ОБСЄ; здійснення контактів з міжнародними урядовими та неурядовими організаціями; координацію політики ОБСЄ у сфері економіки та захисту навколишнього середовища. Вища рада (Керівний рада) збирається на рівні директорів політичних департаментів або на відповідному йому рівні. Він покликаний обговорювати і формулювати принципи політичного і загального бюджетного характеру.Необхідно відзначити, що основою ОБСЄ є рівноправність для всіх держав-учасників, що ставить у рівне положення всі країни, не беручи до уваги рівень їх економічно-соціального розвитку, і відкриває двері для широкого діалогу з різних, в тому числі і економічних проблем. Те ж саме спостерігається і в політичному плані - всі держави-учасники ОБСЄ мають рівним статусом. Рішення приймаються на основі консенсусу, вони не носять юридично обов'язкового характеру, але мають велике політичне значення. Діяльність ОБСЄ має і ряд інших проблем, які перешкоджають створенню моделі загальної безпеки. Так, зоні дії ОБСЄ бракує умов для формування ефективного спільноти безпеки, так як вона охоплює демократичні і авторитарні держави і тягнеться від сучасних, багатих західноєвропейських та північноамериканських товариств до бідних, традиційних суспільств Центральної Азії.Незважаючи на те, що організація вважається унікальною, вона має слабкі сторони. По-перше, в рамках організації рішення приймаються на основі консенсусу, тобто вони не носять юридично обов'язкового характеру. Саме у зв'язку з вищезазначеним пунктом можна стверджувати, що ОБСЄ в якості системи колективної безпеки недієздатна. У неї відсутня формально міжнародно-правовий статус. По-друге, ОБСЄ не має механізмів примусу держав-членів виконувати взяті на себе зобов'язання в рамках організації. Саме з цієї причини ряд положень документів організації зневажаються. Гельсінські угоди та наступні документи ОБСЄ є політичними деклараціями (урочисто підписаними на вищому рівні), а не договорами і не вимагають ратифікації парламентськими установами та реєстрації в ООН на підставі статті 10 2 Статуту ООН як "договору і міжнародної угоди". Це означає, що нормативні акти організації висловлюють тільки політичну волю держав-учасників і не є міжнародними договорами в юридичному сенсі цього слова. Однак це не позбавляє їх правового значення - у практичному плані вважається, політична і моральна сила їх зобов'язань набагато вище ніж їх конкретний юридичний статус.

75. Процес розширення НАТО на Схід в 1990-х роках.

НАТО розширення на Схід — один із напрямків трансформації НАТО в умовах пристосування до нового військ.-політ, середовища 1990-х. Метою процесу розширення НАТО за рахунок країн Центр, та Схід. Європи проголошено поширення безпеки на весь євроатлантичний регіон. Із поч. 1990-х НАТО активно розвивала та інституціалізувала відносини з країнами Схід. Європи і СРСР. Створення в 1991 Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС) було покликано закріпити партнерські відносини, що почали формуватись між колишніми супротивниками в дип. та військ, сферах. У січні 1994 на Брюссельському саміті НАТО було проголошено про відкритість Альянсу для вступу інших європ. д-ав і започатковано ініціативу, спрямовану на поглиблення співробітництва з можливими кандидатами — програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Вона стала першим механізмом, який забезпечив реалізацію між країнами-членами НАТО та країнами, що бажали приєднатися до Альянсу, співробітництва на засадах, що діють усередині НАТО. 26.09.1995 на розгляд країн-членів НАТО було представлено «Дослідження з питань розширення НАТО», у якому визначались політ, та військ, аспекти розширення НАТО на Схід, а також окреслювались напрямки співпраці з країнами, що не мають планів вступати до НАТО. Велику увагу було приділено розвитку особливих відносин із Росією, що мали здійснюватися паралельно з розширенням Альянсу; водночас наголошувалось, що в питанні розширення Росія не може втручатися в процес прийняття остаточних рішень. Щодо процедури вступу зазначалось, що в НАТО статусу асоційованого членства запроваджуватись не буде, і тому виконання всіх передумов є необхідним для вступу. До таких передумов було, зокрема, віднесено обов'язкове розв'язання усіх міжетнічних і територ. суперечок мирними засобами. Одночасно із заходами розвитку діалогу з країнами-кандидатами та внутр. адаптації Альянсу до розширення відбувався процес формування політики НАТО, спрямованої на подолання можливих негативних наслідків розширення. Ця політика включала налагодження конструктивних відносин з Росією та непряме забезпечення безпеки для тих країн, які не будуть прийняті до НАТО у числі перших. 10.12.1996 країни-члени НАТО виступили із заявою, що вони не мають намірів, планів та причин розміщувати ядерну зброю на території нових членів Альянсу, а також жодної потреби змінювати будь-які аспекти ядерної політики. США також зобов'язувались продовжувати переговори про скорочення стратегічних ядерних арсеналів. Навесні 1997 було внесено зміни до програми ПЗМ, спрямовані на посилення механізму політ, консультацій з країнами-парт-нерами, що залишаться за межами розширеного НАТО, того-таки року були підписані Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО та РФ 1997 і Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО 1997. 30.05.1997 програми співробітництва у РПАС та ПЗМ було об'єднано в інсти-туційних рамках Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка остаточно визначила новий рівень співробітництва НАТО з країнами-парт-нерами. Практична реалізація планів розширення НАТО на Схід розпочалась на Мадридському саміті НАТО 1997, коли було ухвалено рішення про запрошення Польщі, Чехії та Угорщини розпочати переговорний процес щодо вступу до НАТО. На Вашингтонському саміті НАТО 1999 ці країни підписали Вашингтонський договір 1949 і вступили до НАТО. Празький саміт НАТО 2002 ухвалив рішення про початок другого етапу розширення, на якому 29.03.2004 до Альянсу приєдналися Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія.

76.Посилення ролі Західно - європейського Союзу в системі регіональної безпеки

Західноєвропейський Союз існує з 1954 року і нині включає 10 держав Європи: Бельгію, Великобританію, Грецію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Португалію і Францію. Він має свою Раду та Секретаріат, які в січні 1993 року були переведені з Лондона до Брюсселя, та розташовану в Парижі Парламентську асамблею. У 1984 році діяльності Західноєвропейського Союзу було надано нового імпульсу з метою розвитку "власне європейської системи спільної оборони". У серпні 1987 pоку, під час ірано - іракської війни, експерти Західноєвропейського Союзу зустрілись у Гаазі, щоб обговорити спільні дії в Перській затоці для забезпечення свободи навігації по нафтових морських коридорах регіону, а в жовтні 1987 р. відбулась нова зустріч держав ЗЄС для координації їхньої військової присутності у Перській затоці у відповідь на здійснені у цьому регіоні напади на торговельні судна.У жовтні 1987 року в Гаазі ухвалили "Платформу щодо європейських інтересів безпеки", в якій заявили про свою рішучість зміцнити європейську опору НАТО. У цьому документі визначено відносини Західноєвропейського Союзу з НАТО та іншими організаціями, а також перспективи розширення ЗЄС.В листопаді 1989 pоку, коли Рада ЗЄС вирішила заснувати в Парижі Інститут вивчення проблем безпеки з метою сприяння розвитку власне Європейської системи безпеки.На засіданні Європейської ради, яке відбулося 9-10 грудня 1991 року в Маастрихті, було ухвалено низку рішень щодо спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки Європейського Союзу.. У свою чергу держави - члени Західноєвропейського Союзу ухвалили рішення стосовно ролі ЗЄС та його відносин з Європейським Союзом та Північноатлантичним альянсом. Передбачено: запросити членів ЄС приєднатись до ЗЄС чи звернутись із проханням про надання їм статусу спостерігачів;здійснити поетапне перетворення ЗЄС на оборонний компонент ЄС, втілювати в життя ухвалені ЄС рішення і заходи оборонного значення…19 червня 1992 року міністри закордонних справ і міністри оборони держав - членів ЗЄС провели зустріч поблизу Бонна, присвячену подальшому зміцненню ролі ЗЄС, і ухвалили Петерсберзьку декларацію. Декларація накреслює головні напрями майбутнього розвитку Західноєвропейського Союзу. Держави ЗЄС заявили про свою готовність виділити свої військові контингенти з усього спектра звичайних збройних сил для виконання військових завдань під керівництвом ЗЄС. "Петерсберзькі місії", включають гуманітарні та рятувальні операції, завдання з підтримки миру та застосування збройних сил для врегулювання кризових ситуацій, включно з миротворчими операціями. У Петерсберзькій декларації члени ЗЄС зобов'язуються підтримувати заходи, здійснювані НБСЄ та Радою Безпеки ООН з метою запобігання конфліктам і підтримки миру.Амстердамський договір передбачає, що ЗЄС є невід'ємним чинником у розвитку ЄС. ЗЄС має надавати підтримку ЄС у формулюванні оборонних аспектів спільної зовнішньої політики та політики безпеки; в свою чергу ЄС має сприяти зміцненню інституційних зв'язків із ЗЄС "з метою можливої інтеграції Західноєвропейського Союзу в ЄС, якщо таке рішення буде прийняте Європейською радою". 9 травня 1994 року Рада міністрів ЗЄС на своєму засіданні в Люксембурзі оприлюднила Кірхберзьку декларацію, у якій висловлено згоду на надання дев'ятьом центрально- і східноєвропейським країнам, що підписали з ЄС "Угоди про Європу", статусу "асоційованих партнерів"² (на відміну від асоційованого членства Ісландії, Норвегії та Туреччини). Була створена гнучка система з трьома різними рівнями членства та партнерства плюс статус спостерігача:

члени (усі члени ЗЄС є водночас членами НАТО та ЄС);

асоційовані члени (члени НАТО, але не члени ЄС);

асоційовані партнери (не є членами ні НАТО, ні ЄС);

спостерігачі (члени ЄС але не НАТО. Данія також вибрала для себе статус спостерігача).

77. Маастрихтський процес і утворення ЄС у 1992 р.

Ідеї створення домінуючого міждержавного утворення, які лунали на протязі історії Європи, з особливою силою почали набирати обертів після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з’явився цілий ряд організацій – Рада Європи, Західноєвропейський Союз, НАТО.Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).

18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.

Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.

Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.