Релігійні вірування слов’ян.

Авсень (Овсень) — бог зміни пір року і початку весни та осені;

Белбог — бог світла, добра, вдачі, щастя;

Берегиня — велика богиня, мати всього існуючого;

Велес (Волос) — син Сварога, бог скотарства, уособлення господарської мудрості;

Громислав — бог-велетень, помічник Сварога під час створення Землі;

Дажбог — син Сварога, бог Сонця;

Денниця — старший син Сварога;

Діверкіз — заячий бог;

Дід — бог подружнього кохання;

Діділія — богиня жіночої родючості, покровителька вагітних жінок;

Догода — бог тихого вітру і ясної погоди;

Додола — богиня літа і молодості;

Зевана — богиня звірів і мисливства;

Зімцерпа (Зірниця) — богиня ранкової зорі;

Злебог (Злодій, Худіч) — бог вічних мук злодіїв після смерті;

Золота баба — богиня тиші і спокою, домашнього статку;

Карачун — підземний бог, повелитель морозів;

Квасура — бог виноробства;

Кришень — бог знань;

Купало — бог літа, плодових дерев і літніх квітів;

Лад — бог злагоди, примирення і дружби;

Лада — дружина Сварога, богиня краси, кохання і шлюбу;

Лед — бог зими;

Лель — бог кохання;

Магура (Перуниця) — покровителька воїнів;

Марцана — богиня смерті тварин;

Мокоша — богиня родючості;

Морена — богиня смерті;

Ніян — бог покарань;

Озем — бог підземного царства;

Переруг — бог розбрату і сварок;

Перун — бог-громовержець, управитель грому і блискавок;

Подага — бог гарної погоди;

Позвізд — бог бур і непогод; Полазник — бог щастя у Новому році;

Полеля — бог шлюбу;

Поренута — бог — покровитель мореплавців;

Припекало — бог блуду і розпусти;

П'ятниця — покровителька померлих;

Радегаст — бог війни;

Радогост — бог гостинності;

Род — бог-творець видимого і невидимого світу;

Родомисл — бог мудрості і красномовства;

Руевіт — бог — покровитель воїнів

Сварог — верховний володар Всесвіту, родоначальник богів;

Святобор — бог лісів, покровитель мисливства;

Сева — богиня плодових садів;

Стрибог — бог вітрів;

Сумерала — богиня підземного царства;

Триглава — богиня землі;

Тур — бог землеробства;

Уд — бог любовних зв'язків;

Услад — бог веселощів і насолоди;

Усуд — бог — вершитель долі;

Хворост — бог хвороб;

Хорс — бог світла;

Ярило — бог кохання і веселощів;

Яровіт — бог весняного грому, хмар і вихору.

Релігійні уявлення слов'ян-праукраїнців еволюціонували так само, як і в інших давніх народів. Історична література свідчить про те, що вже у IX ст. вздовж середньої течії Дніпра жили поляни, на лівобережжі Дніпра і берегах Десни — сіверяни, на узбережжі Бугу — бужани, навколо річки Дністер — уличі, між Бугом і Прутом — тиверці, біля берегів цих та інших річок проживали ще кривичі, ільменці, радимичі та ін. їхній світогляд релігієзнавство визначає як сукупність антропоморфного анімізму, тотемізму і магії. Підставами для таких визначень є як давні літературні джерела, так і пережитки ранніх народних вірувань у народів сучасних України, Білорусі, Росії.

Наші пращури поклонялися й лісу, бо там, на їх думку, живе лісовик; воді, оскільки в ній живе водяник; полю, тому що в ньому хазяйнує польовик. Вони поклонялися також дереву, дотик до якого вважався цілющим, приносили йому в жертву хліб, сіль, яйця, прикрашали як живу істоту стрічками, нитками тощо. Поклонялись і померлим. Праукраїнці, як і інші стародавні народи, вважали померлих живими, але наділяли їх властивостями, що робили їх небезпечними. На їхню думку, мерців можна побачити, їх можна зустріти на горі, якщо там ховали померлих; утопленики продовжують жити під водою і не проти того, щоб затягнути на дно людей, які купаються. Мерців треба годувати, задовольняти їхні бажання та примхи і попереджати їх, бо інакше вони можуть наробити безліч неприємностей; на перехрестях доріг потрібно ставити камінь, щоб мерці під час своїх подорожей могли присісти й відпочити; слід пам'ятати, що вони не відмовляться помитись у бані, а тому необхідно ввечері, напередодні миття, натопити її і приготувати воду та віники; мерці одружуються і виходять заміж, тому, про всяк випадок, померлу дівчину або померлого парубка одягали як до вінця. Мерці ходять селами до крику півня, умертвляють людей, але вміють і воскрешати їх своїми чарами. Українська казка розповідає, як один солдат насилу врятувався від мерця, якого мав поховати. Вночі, коли солдат віз небіжчика до попа, мрець піднявся з домовини і накинувся на солдата, але той заховався на дубі. Мрець підгриз той дуб, і тоді солдат перескочив на інший дуб. Мрець підгриз і цей дуб, і солдат врятувався лише на третьому дереві, бо якраз заспівали півні. Казка — свідчення того, що закопування мерців у землю колись вважалось засобом захисту від них і що мерці нібито це розуміли. Але мрець може і допомогти своєю силою: відкрити людині скарб, зцілити від хвороби, зарадити лиху.

Культи військово-купецької аристократії праукраїнців мали переважно міське походження. Вони присвячувались богам з власними іменами і зображеннями, тобто ідолам. Ідол вважався не просто зображенням божества, але також його вмістилищем. Ідоли — це вже не звичайні фетиші, що їх періодично виробляють і викидають, а постійні та вимогливі боги.

Літописи свідчать про ідолів двох богів — Перуна, культ якого панував у Києві, і Велеса, або Волоса, бога скотарства, кам'яний ідол якого стояв у Ростові ще на початку XI ст. Перун — це блискавка, таким є первісне значення цього імені. Він же — бог-воїн, Бог — покровитель військових і торгівців, саме йому присягала частина дружини князя Ігоря на одному з київських пагорбів. Кияни звертались до Перуна з проханням про допомогу під час захисту від нападів ворога. Отже, слов'яни шанували Перуна, як греки Зевса, а римляни Юпітера. Вплив візантійських вірувань простежується й у ставленні до інших богів: бога Сонця — Дажбога, вогню — Сварога, вітру — Стрибога. Загалом, слов'янський пантеон мав такий вигляд:

Приведен выше

 

Культура Київської Русі.

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ» (малюнок), створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів - зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.