Ще раз про Революцію гідності і завдання організованого українства.

Василь Куйбіда

За останній місяць з’явилося декілька статей, автори яких аналізують революційні події, які відбулися в Україні у листопаді 2013 р.- лютому 2014 р. і роблять певні оцінки. Не сперечаючись із ними, пропоную читачеві свої міркування з цього приводу для того, щоб через дискусію сформулювати для організованого українства завдання на ближнє майбутнє і середньострокову перспективу.

Отож спочатку потрібно проаналізувати процеси, які протікають у державі і суспільстві та вибрати сценарії найбільш ймовірного розвитку подій. Відтак, виходячи з національних інтересів і зважаючи на реальну здатність організованого українства формувати і здійснювати політичний вплив, вибрати відповідні цілі і спосіб їх досягнення.

Головними чинниками, які визначають сьогоднішній стан суспільства і держави є незгасаючі імпульси Майдану. Під терміном “Майдан” чи “Революція гідності” ми розуміємо одночасно революцію соціальну, в якій клас дрібних і середніх власників протистоїть олігархам, і національну, в якій організоване свідоме українство – носій українських модерних і традиційних цінностей бореться за національну державу з нащадками колишніх окупантів, які не сприйняли відновлення української державності, совєтизованими колаборантами і новітніми російськими окупантами.

Ці революції є взаємопов’язаними, індукують одна одну, хоч почалися в різний час, мають різні основні рушійні сили і протікають з різною швидкістю.

На сьогоднішній день в Україні не існує штабів кожної революції зокрема чи об’єднаного штабу, який би виробляв стратегії цих революцій, мав беззаперечних лідерів, організаційні структури, вів осмислену організаційну діяльність і мав потрібні на те ресурси. Теоретично цими питаннями міг би займатися або Майдан, як організаційна структура або влада, яку привів Майдан. Але як показала діяльність першого уряду, сформованого у лютому 2014 року він таким центром не став, а разом з новообраним Президентом України зробив усе, щоб таким центром не став і Майдан. Рада Майдану з березня місяця не працює, а найбільш активних і відданих ідеям Майдану його учасників спроваджено добровольцями в АТО притому, що вони не володіють навиками сучасної війни і не озброєні відповідним чином. На відміну від революції контрреволюція має такий центр, лідера(Путіна), забезпечує спадковість боротьби, має стратегію і серйозні ресурси для її реалізації. Головні сили контрреволюції – зовнішні(Москва). Внутрішні – не без допомоги влади, яку привів Майдан,здобули представництво у Верховній Раді України і оформилися організаційно у “Опозиційний блок” чи точніше “Окупаційний блок”.

Цього не сталося б якби на вибори до парламенту не були допущені політичні сили, які вчинили конституційний переворот і допомагали терористам та Росії у здійсненні її агресії. Кількість представників антиукраїнських сил у ВРУ була б мізерна, якщо б принаймні вибори до парламенту відбулися на пропорційній основі, що потребувало або внесення змін до діючого ЗУ “Про вибори народних депутатів України” або прийняття, як вимагав того Майдан, нового закону про вибори до парламенту на пропорційній основі з відкритими списками, або визнання КСУ окремих норм ЗУ “Про вибори народних депутатів України” неконституційними.

Проте ні політичні сили у ВРУ, які себе позиціонували як майданні ні Президент України цього не зробили. Відтак вони фактично сприяли появі у парламенті антиукраїнських депутатів-мажоритарників і ”Окупаційного блоку”, який після свого відтворення у парламенті проголосили єдиною опозиційною силою до сформованої коаліції депутатських фракцій. Це до болю нагадує дії відомих політичних сил у попередньому парламенті, які називали себе єдиною опозицією до кримінально-окупаційно-олігархічного режиму.

Як тоді так і тепер такі дії покликані на не допущення відновлення впливу у великій політиці національно-демократичних сил.

Отож відповідь на питання, інтереси яких сил, що протистоять одна одній у революції Гідності, відстоюють ті, що реалізовують сьогодні владу, покликаючись на ідеали Майдану не є очевидною.

Тому не дивно, що на сьогодні жодна з революцій не завершилася ні поразкою ні перемогою. Адже хоч сьогодні в Уряді уже не присутні мільярдери, не відбулося реставрації старого режиму, але й ще немає ні відкритої ринкової демонополізованої економіки, ні новітньої конкурентоспроможної української держави, яка культивує у суспільстві традиційні і модерні українські цінності.

Ті, хто внаслідок подій на Майдані перейняли владу, не тільки ефективними діями не усунули економічні і соціальні причини, які привели до революційної ситуації у листопаді 2013 року, а й навіть не приступили до модернізації України і проведення економічних реформ. Вони поводять себе так, наче Майдану не було.

Сформований новообраною ВРУ новий уряд, з огляду на політичні сили в ній представлені і їх лідерів, швидше всього поводитиметься аналогічно. Виписані у коаліційній угоді пропоновані економічні реформи не є ні системними ні цілісними. Цікаво, що тим хто себе вважає українськими патріотом і говорить про війну з агресором не вистачило духу назвати по імені цього агресора – Росію.

А в той же час не реформована українська економічна система деградує. Вона не в стані задовольняти потреби ні людей ні фронту бо не перебудована відповідно до обставин воєнного часу, не переведено промислове виробництво на воєнні рейки і не організовано відповідно тил. Олігархи, порозумівшись із новою владою, продовжують експлуатувати народ і багатства України. Демонтувати олігархічну систему, яка пронизує і ув’язує політику і економіку, за умов повного контролю олігархами Адміністрації Президента України і визначального їх впливу на парламент навряд чи вдасться у близькій перспективі. Без тиску зсередини на них суспільства, громадських організацій і позапарламентських демократичних партій, що представляють інтереси дрібних і середніх власників та ззовні міжнародних кредиторів України, які хочуть бути впевнені у поверненні наданих ними кредитів, перемогти олігархію не можливо.

Отож причини Революції гідності не усунуті і найближчим часом не будуть усунуті. Це без сумніву, приведе до нового революційного загострення, але тепер уже в умовах падіння довіри і до сьогоднішніх владних політичних сил, які ще вчора асоціювалися з Майданом і підтримувалися ним.

Національна революція ставить за мету змінити авторитарно-колоніальний тип влади на національно-демократичний, реформувати відповідно систему влади, сформувавши нові її інститути і ліквідувавши старі. Вона обов’язково виводить на політичну арену якісно нові політичні сили, які перемігши реалізовують владу в інтересах широких мас і рушійних сил революції. Саме в цьому є і сенс і мета цієї Революції, а не тільки в тому, щоб замінити на дверях кабінетів прізвища людей, які реалізовують владу

Національна революція,не здійснивши зміни ні системи влади ні правлячого політичного класу,перейшла,очевидно, у тривалу збройну війну за незалежність з Росією, яка стояла за колоніальною адміністрацією Януковича і була та є головним нашим ворогом. Підписані тими, хто або не має української національної гідності або є підручними Москви, Мінські угоди і антиконституційні закони прийняті на їх виконання – є фактично капітуляцією перед Росією, а їх реалізація веде до втрати Україною державності.

Заяви про Вітчизняну війну не підкріплюються ні оголошенням Донбасу окупованою територією, ні введенням воєнного стану і докорінною зміною у забезпеченні армії новітньою зброєю. Заяви про мир, перемир’я, режим тиші супроводжуються безглуздою загибеллю українських воїнів, які стоять як мішені, та втратою контролю над значною територією України. Реформа системи національної безпеки загалом і воєнної зокрема не проводиться. Фактично війну з російськими окупантами веде український народ в той час коли влада, не здійснюючи реформи та проводячи нікому не зрозумілу АТО, прирікає його на животіння і винищення. Але попри все найбільших здобутків треба очікувати саме у національній революції. Поставлений на межу існування український народ змусить владу і олігархів діяти у національних інтересах. І на відміну від революції соціальної олігархи у революції національній, незважаючи на свій компрадорський капітал, можуть діяти спільно з народом. Але для цього потрібно, щоб в Україні принаймні влада була національна.

А поки що утвердження українських цінностей маючи на початку найбільші здобутки, значно уповільнилося, що відображається на процесі формування єдиної помісної української церкви, єдиного українського культурного, освітнього та інформаційного простору, іншими словами українського гуманітарного простору чи простіше, українського світу супроти “русского міра”.

Але найголовніше, після знищення колоніального режиму, який здійснив конституційний переворот і узурпував владу, не було в конституційний спосіб легалізовано новопосталу владу, а також не було юридично доведено, що попередні можновладці зловживали владою. Режим Януковича не було визнано злочинним ні законодавчим актом ні у судовому порядку. Останнє утруднює притягнення до кримінальної відповідальності осіб, причетних до злочинів проти держави та українського народу і усунення через люстрацію антидержавних сил з політичної арени. Отож, Революція гідності продовжується, бо не вирішено проблеми, які її спричинили. Відтак, сьогодні треба шукати відповідь, як її допровадити до перемоги і відстояти нашу національну гідність.

Теоретично у найближчій перспективі можливі такі варіанти завершення революцій: народ переможно завершить обидві революції, переможе тільки у якійсь одній революції, програє в обох революціях.

Зазначу, що на мою думку основною з революцій є революція національна, яка утверджує українські національні цінності, в першу чергу духовні. Перемога чи поразка в ній пришвидшить перемогу чи поразку соціальної революцій. Перемога в національній революції не можлива без утвердження в Україні національною елітою українських національних цінностей. Тому при виборі, яку потрібно будувати стіну перш за все між українським і ”руськім міром” вибір очевидний – духовну!

Гасло «Геть від Москви!» в духовному плані є більш актуальним ніж у економічному, а тому у цій царині співпраця з державами ЄС є не менш важливою. Утвердження українських національних цінностей і кінцева перемога національної революції означає повернення України у європейський гуманітарний простір і робить будь-які воєнні перемоги Росії – тимчасовими.

Кожна з революцій має шанс стати успішною, якщо з’являться центри вироблення, прийняття і реалізації рішень, спрямованих на їх розвиток. Сьогодні конче потрібна координація ініціатив і дій громадських організацій та політичних партій-учасників Майдану, які не є частиною діючої влади.

Без такої координації дій важко впливати через тиск чи співпрацю на владу і змушувати її робити потрібні суспільству і державі перетворення.

Без організаційного центру, який виробляє стратегію і тактику революції, без дієвої і сконцентрованої влади Революція загине від внутрішньої анархії і контрреволюції внутрішньої чи зовнішньої.

На жаль центру такого досі не має, влада не сконцентрована і недіяльна. А тому, як наслідок досі на свободі ідеологи і архітектори кримінально-олігархічного режиму Януковича, а також він і ті, хто був організатором злочинів режиму та зловмисно завдав шкоди національній безпеці України. Вони або стали народними депутатами або їм допомогли втекти за кордон і вивести гроші з рахунків в Україні. Досі не покарано вбивць Небесної сотні. Не названо і не покарано тих, з вини яких без жодного пострілу окуповано Крим і частину Донецької і Луганської областей, з вини яких захоплено стратегічні підприємства і воєнну техніку. Досі не заборонено партію регіонів і компартію через факти причетності їх членів до сепаратизму і фінансування тероризму.

Чому Україна після нападу Росії негайно не заявила про свій вихід з СНГ та не відмінила закон про позаблоковий статус?

Чому після анексії Криму і конфіскації там державного майна, Україна не націоналізувала власність РФ в Україні, не інтернувала засновані росіянами підприємства, принаймні не зупинила діяльність філій російських банків?

Чому ми втратили військову техніку в Криму, чому після нападу на Крим не було вивезено стратегічні об’єкти з південно-східних областей України у центральні і західні?

Чому Україна вимагає від інших держав застосування санкцій щодо Росії, але не запроваджує свої санкції і навіть не запровадила візовий режим з державою, з якою перебуває у стані війни?

На десятки таких чому відповідей не має.

Влада веде себе безвідповідально: виголошує суперечливі гасла, але для їх реалізації(особливо радикальних гасел) нічого не робить. Внаслідок аналогічних дій влади ми втратили Крим, а тепер можемо втратити Україну взагалі. Сподіваємося новообраний парламент з’ясує хто з керівництва нашої держави і армії винуватий у її поразках через непрофесіоналізм, а хто є зрадником.

Не дивлячись на надзвичайну важливість для успіху революції,очищення влади ведеться неефективно. Як наслідок, реваншистські сили, репрезентовані в тій чи іншій мірі у всіх областях України, оговтавшись починають наступати. Головні їх сили в Україні зосереджені у Луганській і Донецькій областях, де разом з російськими військами вони ведуть війну з Україною. Але війна з Росією не позбавляє нас обов’язку боротьби з внутрішніми ворогами, з повзучою контрреволюцією, а робить його виконання нагальним. Яскравим прикладом такої повзучої контрреволюції вчора є вибори до ВРУ, а сьогодні, наприклад, - події у Вінниці 6-8 грудня. Там, як ви знаєте, колишні регіонали намагалися взяти реванш у обласній раді, але люди їм не дали цього зробити. Прикро, що ці сили діяли спільно з президентською фракцією “Солідарність”, яка виступила їх поплічником.

Тому критично важливо швидко очистити від ворогів України і поплічників Януковича владу як в центрі так і на місцях та задушити контрреволюцію. Для цього, щоб впливати на владу, у люстраційних процесах необхідна участь пересічних громадян, адже вони найкраще знають хто є who.

Осередки контрреволюції є в судах, прокураті, СБУ,міліції, у військовому керівництві, у місцевих підрозділах центральної влади, у органах місцевого самоврядування, бізнесі, який працював з Росією, релігійних і громадських організаціях, центри яких розташовані у Росії чи які фінансуються з Росії. Ці контрреволюційні осередки повинні бути знищені.

Як показали останні місяці, влада не тільки не стала рушійною силою революції гідності, але вона навіть не в змозі контролювати негативні процеси, які наростають у суспільстві. Складається враження, що вона сама робить найбільше, для нового сплеску революційної активності, спрямованої тепер уже і проти неї. Потрібно негайно зміцнити владу через її очищення і реформу державної служби.

Ми чекаємо від Президенту України вжиття заходів, гідних величного характеру революції гідності. В іншому випадку він трактуватиметься як контрреволюціонер. Але ми повинні не тільки вимагати енергійних заходів для боротьби з грізною небезпекою, яка нависла над Україною, а й самі діяти.

Кров наших братів не тільки кличе нас на передній край війни з Росією, алей лягає на нас обов’язком зміцнити Україну зсередини. І ті, кому народ виявив довіру повинні зробити це.

Найбільшими ж ворогами в середині України є ті, хто її грабує і доводить народ до відчаю. Ті ж, хто терпить ці злочини, хто бачить їх і мовчить, є їх співучасниками.

Революція буде продовжуватися до тих пір, поки не будуть реалізовані вимоги Майдану, поки не буде забезпечено незалежність демократичної правової новітньої України. А до перемоги Революції гідності на всяку діючу владу в Україні треба дивитися як тимчасову.

З цього короткого аналізу видно, що найбільш ймовірною в найближчій перспективі є перемога національної революції, яку Народний Рух України розпочав і очолив у 1989 році. Зважаючи на зовнішню агресію, перед нами стоїть двоєдине завдання: відновлення режиму функціонування національної державності і перемога на фронті, іншим словами перемога над внутрішньою і зовнішньою контрреволюціями. Ставлячи перед собою таку найближчу мету, ми повинні разом з тим:

1) ініціювати створення центру вироблення стратегії, тактики і координації дій патріотичних організацій України у революції, що продовжується;

2) домогтися обвинувального судового вироку щодо режиму Януковича, як такого що вчинив низку злочинів проти держави, в тому числі і конституційний переворот;

3) Вимагати прийняття нової Конституції України, закону «Про громадянство»;

4) не тільки бути активними у процесах люстрації, але й стати організуючими центрами її проведення на місцях;

5) вимагати і активно включитися у проведення десоветизації і декриміналізації суспільства;

6) зважаючи на війну з Росією відновити на міжпартійній основі діяльність Воєнної колегії, яка мала б взяти на себе обов’язок підготувати нову Концепцію національної безпеки, нову Воєнну доктрину і стратегію військового будівництва;

7) вимагати від ВРУ прийняття ЗУ “Про вільне володіння зброєю”, щоб уможливити кожному українцю реалізацію його обов’язку захищати Україну, оскільки відповідно до стаття 17 КУ захист суверенітету і територіальної цілісності України є не тільки найважливішими функціями держави а й справою всього Українського народу;

8) вимагати від нової ВРУ відміни всіх законів, які були прийняті з порушенням процедури. В першу чергу відміни тих законів, на підставі яких було набуто нової власності;

9) вимагати від ВРУ заборони існування тоталітарних та антиукраїнських громадських, релігійних і політичних організацій(зокрема ПР і КПУ);

10) вимагати внести зміни до ЗУ “Про воєнний стан”. Спираючись на ці зміни, КМУ має визначити сектори економіки і окремі підприємства, які працюватимуть на потреби війни та організувати їх функціонування на командних принципах;

11) вимагати проведення соціальних і структурних економічних реформ, які згуртують суспільство та зміцнять державу;

12) домогтися від парламенту прийняття нового закону “Про партії”, який би передбачав фінансування парламентських партій з державного бюджету, забороняв їх фінансування юридичними особами і обмежував фінансування фізичними особами та нового закону “Про вибори народних депутатів України”, який давав би право ЦВК не реєструвати на виборах чи знімати з виборчих перегонів партії, які проводять антиукраїнську політику а також забороняв би комерційну рекламу партій на ТБ, радіо, біг-бордах. Нашими спільниками в цьому можуть бути громадські організації і непарламентські партії;

13) вимагати від ПУ, ВРУ, КМУ вжиття термінових заходів по зміцненню через модернізацію української держави, її інститутів.