Таємниці мандрівного вулкана

БОРИС КОМАР

Вибрані твори

В двох

Томах

 

 

 

 

ВИБРАНІ

ТВОРИ В ДВОХ ТОМАХ

 

 

ТОМ ПЕРШИЙ

 

 

 

Диваки

 

—

 

Векша

 

—

 

Мандрівний

Вулкан

 

Для середнього

та старшого

шкільного віку

 

 

Художник

ГРИГОРІЙ ПАЛАТНИКОВ

 

 

КИЇВ “ВЕСЕЛКА” 1988

 

ББК 84Ук7-44

К63

 

До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім. Лесі Українки вміщено три повісті.

“Диваки” - про моральне й трудове виховання школярів, про взаємини між учнями й учителями, дітьми й батьками, про дружбу, веселі й незвичайні пригоди.

Історична повість “Векша” та пригодницько-фантастична повість “Мандрівний вулкан” - гостросюжетні твори про мужність, відвагу, стійкість, патріотизм наших співвітчиз­ників.

 

В первый том избранных произведений известного украинского советского писателя, лауреата Республикан­ской литературной премии им. Леси Украинки вошли три повести.

“Чудаки” - о нравственном и трудовом воспитании школьников, о взаимоотношениях учеников и учителей, детей и родителей, о дружбе и взаимовыручке, о веселых и необычных происшествиях.

Историческая повесть “Векша” и приключенческо-фантастическая повесть “Странствующий вулкан” - остросюжетные произведения о мужестве, отваге, стой­кости, патриотизме наших соотечественников.

 

Передмова

кандидата філологічних наук

В.П.Моренця

 

К КУ - № 9–3–1988

 

ISBN 5-301-00136-1 (т. 1)

 

 

	ISBN 5-301-00138-8

© Видавництво

“Веселка”, 1988,

передмова, ілюстрації

СВІТ У ЗАВ’ЯЗІ

 

Є на Полтавщині село Хвощівка. По один його бік текла колись річка Голубиха, але в неї спрямили русло Хоролу, що облягав село з другого боку, і на місці стариці лишилася вервечка маленьких озерець та ставків. За ними, підводячись до обріїв, розправляє плечі полтавський степ. А тут - схожа на велетенський полумисок, що вгруз у сонячну рівнину, волога, болотиста улоговина, де густо пахне лепехою, ситнягом і хвощем. Хвоща особливо багато: від того, кажуть, і назва - Хвощівка.

Ось у цьому селі, Хвощівці, на Хорольщині й народився 9 червня 1927 року в селянській родині Борис Панасович Комар.

Жовтневої доби багатьом випали незвичайні долі: батько письменника, Панас Сидорович - солдатський депутат на І Всеросійському з’їзді Рад, 1917 року в Петрограді бачився з Леніним. Із Петрограда привіз тоді додому чималу скриню більшовицької літератури, яку поширював у повіті. Наприкін­ці 20-х років - перший голова хвощівського колгоспу, згодом і впродовж багатьох років - ветфельдшер. Великий знавець лікувального зілля, зажив собі на старість доброї слави від людей як травник, - у нього й досі зберіга­ються вдячні листи од тих, кому покріпив здоров’я.

Мати письменника - Євдокія Платонівна - колгоспниця, людина життє­радісна, діяльна, знала безліч пісень, які охоче наспівувала, пораючись у хаті (одну з таких рідкісних, давньоруського походження пісень Борис Панасович пригадає через багато літ, викликавши подив і захоплення письмен­ницького товариства, а найбільше - Андрія Малишка. Через кого, як не через матерів та жінок, і переходить з роду в рід наша пісня - голос чистої душі народу!).

Тут, у Хвощівці, Борис Комар пішов до семирічки, шостий клас якої скін­чив у 1941 році. Вже мріли попереду веселі літні канікули. Та сталося інакше: почалася війна…

Страшні, трагічні картини тих днів і літ вкарбуються в пам’ять назавжди: жорстокі бої радянських воїнів з фашистськими загарбниками, колони по­лонених на курному ромоданівському шляху, напівживі од голоду, знущання та хвороб бранці гітлерівського концтабору, прозваного в народі хорольською ямою, - не вивітрить їх час із душі, не знебарвить. (Чимало з побаченого тоді чотирнадцятилітнім хлопцем через багато років оживе в повісті “По­воротний круг” та інших творах.)

Сталося під час окупації і таке: Борисові виповнився той вік, коли фашис­ти ось-ось мали забрати хлопця й відправити на каторжні роботи до Німеч­чини. Тоді мати подалася до сільської управи і правдами та неправдами переправила рік народження сина на пізніший, 1928-й. Так уже в документах і лишилося по сьогодні, хоча не молодила війна насправді ні батьків, ні дітей, а старила - кого враз, кого помалу - звісткою, бідою, чеканням або самотністю. Весною 1943 року матір убила блискавка, і Панас Сидорович, маючи на руках сина і двох дочок, на все життя лишився одинаком.

Визволення прийшло восени 1943 року, і Борис Комар знову сів за шкільну парту. Закінчивши семирічку, в 1944 році здав документи до Кременчуцького залізничного технікуму, але невдовзі трапилося лихо - мінованою німецькою запальничкою (такі “подарунки” фашисти розкидали з літаків) хлопцю відірвало три пальці лівої руки. Після лікарні довелося продовжувати навчан­ня в хорольській десятирічці. Потім Борис Комар за бажанням батька всту­пив на підготовчі курси Харківського ветеринарного інституту. Та, блукаю­чи містом, надибав випадково на дошку оголошень при університеті, де вичи­тав і таке: філологічний факультет, українське відділення. Було в тих словах, як нині згадує письменник, щось небуденне, чарівне і високе - мовби знак пісні чи казки, або неясний спогад (чи свій, чи пращурівський?), що манив, кликав до себе. І юнак став філологом.

1947 року Борис Комар перейшов до Київського університету. Вже на п’ятому курсі, у 1950 році він почав працювати редактором відділу дитячої літератури видавництва ЦК ЛКСМУ “Молодь”, опісля - в редакціях журна­лів “Зміна” (пізніше перейменованого на “Ранок”), “Дніпро”, щомісячника “Романи і повісті”. Згодом керував кабінетом молодого автора при Спілці письменників України, відділом прози у видавництві “Радянський письмен­ник”.

Тепер Борис Комар на творчій роботі, витоки якої - ще в хвощівській семирічці: тут він випускав стіннівку, писав свої перші дитячі (в прямому значенні) вірші, фейлетони. А перше його оповідання для дітей (“Найкращий подарунок”) було опубліковано в альманасі “Ранок”, виданому в “Молоді” 1951 року (доопрацьоване письменником, - а він полюбляє доробляти, вдо­сконалювати свої твори, - воно нині має назву “Міст”). Далі - публікації в республіканських газетах, журналах та збірниках, що підготували вихід першої книжки оповідань “Незвичайне полювання” (1956 р.). Наступна книжка - “Босонога ватага” (1958 р.) стала основою майбутньої повісті в оповіданнях “Бджолиний мед”. Це зібрання яскравих пригод, що вперше побачило світ 1976 року, витримало вже кілька перевидань.

Однак не будемо забігати наперед, де ще чекає на нас минуле (так часом трапляється!), і спробуймо почати від того, ким є письменник Борис Комар сьогодні. Адже в нашій літературі для дітей він давно і надійно посів одне з чільних місць: твори Бориса Комара здобули популярність не лише на Україні, а й у багатьох братніх республіках, перекладають їх і в країнах соціалістичної співдружності. Орієнтовний “віковий ценз” читача, очима якого письменник дивиться на світ, - від малюків-дошкільнят до випускни­ків школи. І хоча немало цікавого для себе знайде в його творах і старший читач (зокрема у присвяченій Київській Русі повісті “Векша” або “Дорозі через пекло”, в якій висвітлюються близькі нам і болючі події війни), Борис Комар - один із тих, кого можна назвати суто “дитячим” письменником.

Справа навіть не в тому, що ось уже близько трьох десятиліть він “без відхилень” працює в жанрі дитячої літератури. Ні. Йдеться не про примітивну цехову ієрархію в літературі, бо цілком природно, що про дитинство - світанок життя - рано чи пізно пишуть усі. Бачимо, як невпинно збагачуєть­ся українська проза прекрасними творами талановитих майстрів про дітей. Але ж далеко не всі вони писані для дітей. Над цим варто замислитись, оглядаючи творчість Бориса Комара, лауреата Республіканської літературної премії ім. Лесі Українки 1984 року.

Звернімося до класичного прикладу прози про дитинство - “Зачарованої десни” Олександра Довженка. Де ще почерпнемо стільки первісного світо­відчуття, сприймання дійсності усім єством, точно відтвореної дитячої уваги до навколишнього і специфічних уявлень про нього? Однак, як відомо, це “доросла” проза, тому що весь збережений у слові світ малого Сашка малюєть­ся ретроспективно, з точки зору сивого художника Олександра Довженка, свідомого свого віку. Саме він, гартований життям митець, повсякчас при­сутній за спиною хлопчика Сашка: журно-журно всміхається, коли того охоплює веселість у день смерті прабаби; спалахує гнівом, коли той нітиться перед пихатим учителем, що принижує і сина, і батька… Тобто образ автора і злютовує в єдину цілісність цей поетичний твір: він, Олександр Довженко, осмислює незабутнє, далеке, єднаючи його з майбутнім. Безконечний у незвіданості своїй світ дитини вміщується в пам’яті літньої людини і цим обмежу­ється. Тут діють свої закони художніх перспектив.

У власне дитячій прозі художній світ принципово безмежний і в часі, і в просторі, повний невичерпних можливостей і незліченних шляхів. Дійсність змальовується перспективно, у розгортанні, в русі, і точкою, з якої вона оглядається, є психологічна орієнтація певного віку. Ця позірно проста (інформативно полегшена) проза - найвищою мірою процесуальна.

Коли в літературі для дорослих конфлікти, характери, позиції тощо мо­жуть відтворюватися, подаватися в усталеному вигляді (такий от був, отак думав і відчував), ставати предметом медитації, то в літературі для дітей все це твориться ось зараз, на очах, як ніби досі такого не було зовсім.

І в прозі Бориса Комара буквально все: конфлікти, оцінки, емоції - дина­мічно формуються на очах читача. Це світ, що перебуває в постійному ста­новленні, тільки-но вибруньковується, світ у зав’язі. (До речі, й через це, а не лише через рівень розвитку читача, якому ця проза адресована, тут переважа­ють стрімкі стилістичні періоди, особлива подієва згущеність: то вирують весняні соки в молодому гіллі життєвого древа.)

У чому ж тоді роль авторського досвіду? Адже світ у становленні найкраще відомий самим дітям, отже їм би мусили належати й найкращі твори цього жанру (такі експерименти, щоправда без особливого успіху, справді робили­ся). Виявляється, вона, ця роль, насамперед у варіантності рішень, яких життя вимагає від героїв; у недоступному дитині баченні множини шляхів, з яких юний герой обирає власний. За пізнаною художником логікою життя герой помиляється, вчиться, перемагає. А з ним і юний читач.

Борис Комар володіє талантом подібної непомітної “присутності” у творі, вміє, не затуляючи собою, відкрити перед дитиною великий світ. Згадаймо принагідно повість “Бджолиний мед”, що складається з невеликих оповідань. В основі їх - переважно гострі, з погляду дитини, ситуації, які передбачають вибір поведінки. Скажімо, поламали діти з цікавості годинника і вирішили приховати це від батька. Але ж, звичайно, все стає відомим, і герої бачать, що ліпше було б відразу визнати свою провину… Бачать з перебігу подій, а не з вказівки письменника.

Письменник дуже уважний до особливостей дитячого світосприймання. Повісті “Бджолиний мед” властива належна культура психологічного малюн­ка, етична загостреність проблематики, значимість порушуваних питань, пов’язаних зі становленням особистості. В цьому - її дійовий виховний смисл. Однак відтворюваний письменником світ - це і скарбниця народних знань, традицій, народної культури, і гармонія людини й природи, і диво існування, першовідкриття. Дорослі у повсякденних своїх клопотах часом забувають, скільки радості приносять малюкові перше літнє купання, перший пухнастий сніг, перша ластівка біля вікна… Письменник - ні. Краса природи і людини, чарівність світла, тепла і звуку творять неповторну гармонію пізнання, багатство, доступне ще не так розуму, як серцю дитини.

Не обходить письменник увагою і проблеми становлення особистості, морального визрівання підлітків. Пригодницький і бешкетливий світ дітей цього віку не замикається у собі, не вичерпується розвагою чи витівкою - він злитий із життям дорослих, їхніми турботами і працею, бо ж погляд ди­тини завжди звернений на старших. Герої повісті “Диваки” (1969 р.) Микола та Сашко насторожено і недовірливо ставляться до щирого піклування про них молодої вчительки, тому що раніше працювала з ними інша, го­ловним засобом педагогічного впливу якої було погрожування виправно-трудовою колонією. Сашків батько п’є, але він же батько… Любов і гір­кота виповнюють душу малого героя, примушують його боротися за дорогу людину.

Таке поєднання дитячого світобачення і реальних житейських проблем не лишає місця ніякому спрощенню. Герої причетні до сучасності, і саме в зв’яз­ку із нею формується їх громадянська свідомість. Микола нехтує званням чемпіона, захищаючи від морозу колгоспну оранжерею; Сашко переборює свій страх перед конем, аби врятувати колгоспний ставок і допомогти бать­кові. Отже, з одного боку, тут - зрозумілі дитячі бажання чи слабкість, з другого - реальність, яка вимагає дії. Що ж переважить? Пафосом повісті, як і багатьох інших творів письменника, є перемога дітей над своєю “малістю”, утвердження високих людських принципів, обстоювання яких починається від найпростіших речей. Дивацтво ж хлопців - у тому, що задивовані вони життям, чутливі до кожного його прояву, вразливі і нестримні у вимогливій своїй допитливості.

Визначальним у поетиці Бориса Комара, на нашу думку, є героїчне начало. Від героїчного письменник виводить своє розуміння прекрасного, ідеал люди­ни, що спрямовує розвиток юної особистості, стає предметом наслідування і критерієм етичних оцінок. Недарма ватажки лубенських підлітків Іван та Борис із повісті “Поворотний круг” мають за прізвиська імена легендарних народних героїв. Захоплення величними образами багато в чому визначає їх вчинки, разом з тим воно свідчить про ті риси характеру, які вже склалися і стали моральною основою світогляду цих підлітків. Боротьба з окупантами Анатолія, Івана та Бориса, їх подвиг є логічним виявом, реалізацією сформо­ваних життєвих принципів.

Висока духовність, значимість короткого, але повнокровного життя юних героїв визначають оптимістичне звучання твору. Побудована на документаль­них матеріалах, повість “Поворотний круг”, яка вперше побачила світ 1974 року, має неабияке виховне значення і долучається до тих творів радянської літератури, що активно формують патріотичні почуття підростаючого по­коління.

Неважко помітити, що письменника приваблюють сильні, вольові, духовно багаті натури. З давніх часів Київської Русі приходить до нас Векша - могутній юнак, на долю якого випадають далекі мандри і тяжкі випробування. Герой однойменної повісті, уперше опублікованої 1960 року (ще до появи таких відомих історичних романів, як “Святослав”, “Володимир” Семена Скляренка; “Диво” Павла Загребельного), мужньо долає перешкоди на шляху до вітчизни і рятує її від підступного нападу печенігів. Романтична піднесеність “Векші” цілком доречна і має своє пояснення. Адже розповідь про древлянина наближається до художньої легенди, вона повна несподіва­них подій і величних, оповитих серпанком часу постатей.

Грунтовна обізнаність з історичним матеріалом (в процесі роботи над цим твором Борис Комар опрацював багато історичних документів з часів Київ­ської Русі), глибоке соціологічне мислення, уміле використання реалій дале­кої епохи дозволили автору створити яскравий образ героя, який належить своїй конкретній добі, а разом з тим близький і нашому сучаснику.

Векша - образ історичний (у способі життя і формах мислення), але він же - і легендарний: як носій кращих людських рис і високих моральних принципів, що витворилися в глибинах народних мас і спадково передаються з покоління в покоління. І в цьому розумінні він близький нашій сучасності. Молодому читачеві, поза сумнівом, імпонує виняткова сила Векші, його сприт­ність і мужність. Але й не менше імпонує йому (як і дорослому читачеві) не знаюча відступу правдолюбність героя, його дійовий патріотизм, висока оду­хотвореність інтимних почуттів.

Зобразити юного героя в критичній ситуації, в якій би повною мірою вияви­лися якості майбутньої людини (бо ж “день видно зранку, а людину - змал­ку”), - до такого прийому часто вдається письменник не тільки в повістях, а й оповіданнях. Все найкраще, найлюдяніше закладається в дитинстві. Це - одна з головних моральних тем усієї прози Бориса Комара.

Етичний максималізм героїв Бориса Комара в принципі зрозумілий і співзвучний всеможному дитячому баченню світу, виходить далеко за якісь певні вікові межі. Він - із соціальної свідомості, із самої етики нашого наро­ду, його вікових героїчних традицій. Тому не раз письменник підноситься над дитячим світосприйманням своїх героїв, так би мовити, вивищує його і переходить на етичну поліфонію великого звучання. Так, скажімо, прожив­ши довге трудове життя, зберігши душевну красу й доброту, гордо помирає дід Артем із повісті “Диваки”; так, дід Кузьма, із повісті “Поворотний круг”, ідучи на страту, розкриває свою душу і сповідається перед тими, для кого жив і кому заповів силу своєї незламної і невмирущої гідності. Як тут не пригадати немеркнучі образи Савки і Платона із довженківського оповідання “Ніч перед боєм”…

Думка про те, що героїчне начало є визначальним у поетиці Бориса Комара підтверджує також видана “Веселкою” 1980 року фантастична по­вість “Мандрівний вулкан”. Виступаючи і в цьому новому для себе жанрі, письменник підпорядковує властиві йому засоби зображення керівній гума­ністичній ідеї, закоріненій у реальне соціальне тло нашої епохи.

В основі сюжету повісті - боротьба Віктора Соколюка з фашистською клікою, яка втекла від заслуженої кари і підступом захопила повний усіляких чудес витвір невідомих геніїв, прагнучи тепер використати його з метою завоювання світу. Прямо скажемо, не такий уже й фантастичний сюжет, коли згадати, скільки великих відкриттів і винаходів було звернено злою волею проти людства.

Письменникові чуже загравання перед читачем, допінгування тих сторін читацького інтересу, що походять від властивого юнацтву потягу до пригод, незвичності й фантазії (а скористатися такою можливістю було авторові неважко). Багата уява художника дозволяє звести в логічну цілість складні фантастичні лінії сюжету, надати йому актуального, людяного звучання. Власне, людяність як така, боротьба за неї та її перемога є провідною ідеєю цього твору.

Юнацтво схильне до фантастики, вигадки, пригоди, - це всім відомо. Однак разом з тим воно ж і надзвичайно вимогливе щодо правди почувань, реакцій, деталей - того, що ним у житті вже звідане і відступу від чого юнацтво і за найбуйнішої фантазії нікому не вибачить. Ці вимоги, породжені категоризмом дитячого мислення, безапеляційністю малого, але ж власного (!) досвіду, письменник гостро відчуває. Він уміє зберегти рівновагу між умовні­стю сюжету і безумовністю почувань та вражень: симпатія героя до дівчини, яка зі злої волі бандитів утрачає людське єство, природно змішана з острахом, потім - жалем; відчайдушний опір хлопця злочинцям живлений природним інстинктом самозбереження, зрозумілим кожному бажанням жить. Тому ідея героїчного протиборства злу і набуває художньої переконливості.

Сила, що розуміється письменником як краса, - це передовсім духовна незламність і духовне багатство, явлені і в подвигу праці, і в подвигу боротьби. Саме ці глибоко осмислені етичні концепції зумовили появу на світ ще однієї повісті Бориса Комара - книги “Дорога через пекло”, яка вийшла у видав­ництві “Молодь” 1982 року. Працюючи над цим твором, письменник спирався на спогади колишнього бранця Бухенвальда Євгена Ніколашина. Вони ви­йшли в літературному записі Бориса Комара у “Веселці” 1972 року (“Стеж­ка, знайдена в пітьмі”).

Коли спробувати узагальнити, то драматична повість про киянина Євгена Ніколашина, на долю якого випало звідати всі жахи німецького полону аж до Бухенвальда, - це гімн людині, сила гуманістичних переконань якої долає саму смерть. Книга переконливо свідчить про новий етап творчої еволюції письменника. Перед нами - широке соціально-історичне полотно, основане на документальних фактах. Відбиті тут настрої і почування різних верств населення, людей різного віку складаються в багатогранне дослідження історичних подій, психологічної атмосфери того грізного часу.

Неабияку художню і пізнавальну цінність мають побутові описи, зокрема окупованого гітлерівцями Києва, фермерської Німеччини за часів фашизму, не кажучи вже про концтабори, хоча до них, звісно, означення “побутовий” докласти просто неможливо… Створення правдивого художнього життєпису сприяє також діалектичний підхід автора до оцінки окремих фактів (так, у фашистському таборі бачимо моральне розшарування людей, котрі по-різ­ному ставляться до шовіністичних ідей третього рейху). В цьому творі з особ­ливою яскравістю проявилися інтернаціоналістичні й гуманістичні основи письменницького світогляду.

Подібне “подорослішания” прози Бориса Комара (“Дорога через пекло” адресована читачам старшого шкільного віку, загалом молоді) аж ніяк не є для нього відходом від жанру дитячої літератури. Навпаки, саме в цьому ба­читься нам швидка реакція письменника на загальне піднесення інтелекту­ального рівня сьогочасної юні, яка і здатна, і прагне осмислювати дійсність у притаманних їй суперечностях, в усій її багатомірності. Оперативний відгук на ідейно-естетичні, інтелектуальні запити молоді, відмова від викладання ідей “на тарілочці” - цінна риса творчого обдаровання художника.

Борис Комар не забігає наперед, не повчає з піднятим догори пальцем, не медитує в кабінетному затишку. Ведучи оповідь від першої особи, він пліч-о-пліч зі своїм героєм верстає життя.

Неймовірно, але всього чотири роки відділяють київського бешкетника, кустаря-заробітчанина перших місяців окупації від загартованого бійця проти фашизму, ветерана бухенвальдського підпілля, котрий зустрів перемогу зі зброєю в руках. І ніде на цій путі не відчувається в повісті психологічного збою, “перескоку”, спрощення.

Відображення стрімкого розвитку характеру, пришвидшеного формуванням особистості в екстремальних умовах - безперечний творчий успіх Бориса Комара. Письменник уже не раз засвідчував своє вміння плідно опановувати нові для себе прозові жанри: так було з давньою історичною тематикою, зі сферою художньої фантастики. Документальний у своїй основі образ Євгена Ніколашина подовжив собою великий ряд увічнених в літературі відомих і без­іменних синів народу, котрих час і совість зобов’язали залишити країну дитинства і ступити на жорсткі терни зрілості. Хоч, по правді кажучи, були вони ще дітьми…

Про них, як про головного адресата своїх творчих трудів, Борис Комар не забуває ніколи. Коло питань, які цікавлять письменника, надзвичайно широке. Досить часто зустрічаємося в його книгах і з картинами природознавчого характеру, співзвучними світлій і прозорій прозі В.В.Біанкі.

Широко використовує Борис Комар і фольклорні мотиви. Немає сумніву, що українська дитяча проза тільки б виграла, якби сміливіше і винахідливіше користувалася народною казкою, легендою, рішучіше вводила юного читача в ясний і захоплюючий світ народного жарту, фантазії і насамперед глибокої мудрості, доброти, поданих у багатій і доступній художній формі.

Віддаючи належне тематичному й жанровому багатству прози письменника, її актуальній проблематиці, слід сказати ще й про послідовність, простоту побудови сюжетів, їх динамічну цілеспрямованість. Заради цільності викладу та ідейної концентрованості письменник іноді вдається до спрощення (на­приклад, блискавична кар’єра Векші на царській службі в Константинополі і втеча з Візантії додому або політ Віктора Соколюка в епіцентрі урагану до острова-вулкана). Однак, що дуже важливо, це завжди спрощення характеру ситуаційного, а не ідейного, це свідоме використання поетики умовності задля доведення важливої морально-філософської тези.

Взагалі Борис Комар уникає багатозначних, надто складних ситуацій і натяків, прагнучи в кожному разі створити картину ясну і виразну. Неаби­яку роль у цьому відіграє гарна, дохідлива і соковита мова письменника, що може потішити слух і досвідченого знавця. Смакам юного читача якнай­більше відповідає і природність, простота діалогів, які ведуться героями Бориса Комара.

Проза Бориса Комара є дитячою і тому, що він пропонує читачеві не художній експеримент, а в доступній формі викладає відстояні, перевірені істини, підтверджені практикою суспільного буття. Мова в його творах іде про те, в чому ми твердо переконані і що хочемо зробити моральним надбанням наших дітей.

Це - надзавдання письменника. В такому аспекті об’єктом творчих зусиль прозаїка є дитяча психологія, в якій відбиті психологія майбутнього покоління, особливі і змінні щаблі зростання, естетичне багатство світу, його етичний імператив. У такому поєднанні постає письменник-учитель і письменник-дослідник. Ці грані, як гадаємо, і визначають специфіку дитячої літератури та її об’єктивну художню цінність.

Читач жде від улюбленого автора нових книжок. І письменник йде назустріч тим, хто завтра на повний голос заявить своє громадянство. Відчуття Вітчизни, що входить у душу, дружба і кохання, що зароджуються, знада життя, що пізнається в забаві і труді, - все це та багато іншого визначає ідейно-естетичні глибини прози Бориса Комара, яка відтворює складний дитячий світ у зав’язі, що вічно дивиться в майбутнє.

 

Володимир Моринець

 

Мандрівний

Вулкан

 

ФАНТАСТИЧНА

ПОВІСТЬ

 

 

 

 

 

ВОЛОДІННЯ РОБЕРТА КОНРАДА

 

Як тільки Віктор спустився в підземелля, до нього збіглася велика юрба. Чоловіки й жінки, старі й молоді. Вони оточили щільним колом і так заливчасто сміялися, що він, не зважаючи на паморочливий біль у голові, мимоволі й собі усміхнувся.

“Це, напевно, з мене регочуть, що я не зумів як слід приземлити­ся, - подумав юнак. - Але що ж тут смішного? Адже міг на такому кам’янистому грунті й ноги поламати…”

Відкинув з себе заплутані стропи парашута, зняв шолом, неквапли­во підвівся й буркнув невдоволено:

- Ну, чого ви, чого?..

Але люди реготали ще дужче. Аж гикали, аж за животи хапалися, аж присідали. А деякі навіть не могли втриматися на ногах, падали й качалися, ніби маленькі діти.

- Та досить уже вам! - розсердився Віктор. - Посміялися й до­сить!

З гурту вийшла білява дівчина, яка також корчилася від сміху, й ледве видушила з себе:

- Не… не звертай у… уваги, зе… земляче. Ха-ха-ха!.. Це… це минеться… Ха-ха-ха!..

Він здивовано поглянув на неї. Великі сині очі дівчини були неру­хомі, мовби неживі… Придивився до решти людей - і в них такі ж. Вікторові стало страшно.

- Хто ви?.. Де я?.. - викрикнув збентежено.

- По… потім у… узнаєш… - промовила дівчина й знову вибух­нула сміхом, затупцяла ногами, наче стояла на розпеченій жаровні.

- Та годі тобі, годі! - ухопив її за руку. - Побережи своє здо­ров’я. Так же і вмерти можна… Прошу тебе, скажи: куди я потрапив?

Вона міцно стиснула його пальці і поволі обм’якла, перестала смія­тися, ворухнулись, ожили її очі.

- Хіба ти не знаєш? Це володіння Роберта Конрада… Зараз по тебе приїдуть… Дай мені фотоапарат, я заховаю, щоб вони його не за­брали…

- Хто приїде? І чого мають у ме­не щось забирати?

- Я потім усе розповім. Да­вай швидше, поки не пізно. Он уже мчать сюди, - показала на бруковану дорогу, на якій з’явився бли­ску­чий, схо­жий на човен, самохід.

Віктор зняв через голову фотоапарат і простягнув дівчині.

- Тільки дивись не засвіти плівку, - застеріг.

- Не бійся, не засвічу, - заспокоїла і шуснула в юрбу несамо­ви­тих сміхунів.

“Може, ці люди хворі, божевільні, і вона теж, а я віддав їй фотоапа­рат…” - пошкодував Віктор.

Майже безшумно підкотив самохід. Юрба принишкла, всі пере­стали сміятися і ніби остовпіли. Із самохода вилізли два здоровані у вій­сько­вій формі, з гумовими палицями, один смаглявий, вилицю­ватий, з при­плюснутим носом, а другий світлошкірий, гостроносий.

- Наш Мудрий Капітан прислав нас за тобою, - прогугнявив до Віктора вилицюватий військовий.

Вони обмацали його одяг і повели до самохода, посадили на переднє сидіння поруч з водієм.

Самохід розвернувся, помчав назад. їхали мовчки. Віктор роз­дивлявся довкола, намагаючись збагнути - куди ж все-таки він потрапив.

Обабіч дороги стояли одноповерхові скляні чи пластмасові будин­ки - без вікон, без даху, наче акваріуми. За ними простягалися плантації якихось рослин, зеленіли сади, поблискували водяні плеса. Все було осяяне щедрим промінням.

Віктор задер голову, сподіваючись побачити над собою голубе безхмарне небо, ясне сонце на ньому. Одначе ні неба, ні сонця він не побачив. Високо вгорі виднілося лише грізне кам’яне склепіння, що дивовижно промінилося денним світлом.

Невдовзі в’їхали у пальмовий гай, у якому височіла чудернацька споруда, що нагадувала велетенську рапану, котра зяяла своїм перла­мутровим отвором-входом і, здавалося, ловила кожен шерех у підзем­ному поселенні.

Самохід зупинився.

- Палац нашого Мудрого Капітана, - сказав гостроносий.

- Виходь! - смикнув за рукав Віктора вилицюватий.

Вони провели його через довгі кручені скляні коридори, дзеркальну залу з басейном і квітами в просторий мармуровий кабінет, у якому за довгим столом сиділо кілька вже літніх чоловіків. Більшість військо­ві. Між ними, певно, щойно відбувалася якась важлива розмова.

- Так оце і є той сміливець, що несподівано вдерся у моє воло­діння? - мружачи очі, поглянув на Віктора плоскогрудий, з тонкими губами й чорними вусиками-щіточками під гачкуватим носом Каштан. Усі вони розмовляли по-іспанськи. - Ану, підійди-но, голубе, сюди, ближче! - поманив пальцем.

Віктор підійшов до столу, кивнув присутнім, але йому не відповіли на привітання. Всі були похмурі, чимось стривожені.

Капітан, осідлавши ніс окулярами в золотій оправі, пильно подивив­ся на Віктора й чомусь поблід.

- Звідки ти? - запитав притишеним голосом.

- Звідти, - показав Віктор на стелю.

- Знаю, що звідти. Не про те питаю… - засовався у кріслі Капі­тан. Потім підвівся, звернувся до тих, котрі сиділи за столом: - Панове, розмову нашу відкладаємо. Ви вільні…

Вони враз підхопилися й вийшли з кабінету. Залишився тільки зовсім сивий вузькочолий дідок, що поважно сидів поруч з Капі­таном.

- І ви з ним також вийдіть. Почекайте там, у залі, - ще раз уваж­но глянувши на Віктора, сказав Капітан вилицюватому й гостро­носому.

Коли зачинилися двері кабінету, дідок кинувся до Капітана:

- Друже, що трапилося? Ти став білий, як папір…

- Мені здалося… Але ні, цього не може бути! Не може бути!.. - вхопився за голову Капітан.

- Заспокойся, дорогий, і поясни - в чому річ?

- Цей юнак дуже схожий на Діего. Такий же кругловидий, чорня­вий, такі ж великі сірі очі, такі уста, ніс… Та ти ж добре знаєш отого заклятого нашого ворога… Скажи, авжеж схожий на нього?

Дідок так наморщив вузького лоба, що сивий, густий чуб майже зійшовся з кошлатими попелястими бровами, і мовив непевно:

- Угу, наче схожий…

- Коли я побачив його, одразу подумав: чи не синок він Діего? Як ти гадаєш, скільки юнакові років?

- Дев’ятнадцять–двадцять.

- О, і синові Діего зараз має бути стільки ж!.. Боже, боже, п’ят­надцять літ уже поневіряємося в цьому підводному пекельному світі, а там, удома, господарюють фанатики-марксисти!..

- Не журись, друже, скоро закінчиться їхнє владарювання і вони стануть перед тобою на коліна, благатимуть пощади.

- Ніякої пощади!.. Усіх винищу!.. - ударив кулаком по столі Ка­пітан. - А тепер, прошу тебе, займися молодиком. Допитайся, вивідай у нього все. Ти умієш це робити… А що, коли й справді Діего підіслав сюди свого синочка, щоб і тут нам напакостити?..

- Добре, дорогий, я з’ясую, - пообіцяв дідок. - Тобі ж раджу тим часом спочити, заспокоїтися.

Той згідливо кивнув головою, ступив до стіни і набрав на рухомому, як у телефонному апараті, диску цифровий код. Дві величезні марму­рові плити розсунулися, відкривши вхід до опочивальні. Тільки-но Капітан зайшов туди, знову зсунулися докупи.

Дідок визирнув з дверей, увічливо запросив Віктора до кабінету.

- Давайте познайомимося, - простягнув суху, кістляву руку й від­рекомендувався: - Радник Мудрого Капітана Роберта Конрада до­ктор Хуанос Глобаліус.

- Студент університету Віктор Соколюк.

- Дуже приємно, - усміхнувся радник і підвів його до столу. - Будь ласка, сідайте.

Віктор охоче опустився на м’який стілець - од утоми ледве три­мався на ногах.

Хуанос Глобаліус обійшов стіл і всівся навпроти на своєму стільці біля порожнього Капітанового крісла.

- Пробачте, Соколюк, ви сказали: студент університету. Дозвольте уточнити - якого університету?

- Московського.

- Значить, ти з Радянського Союзу? - зупинив важкий погляд на Вікторовому обличчі Глобаліус.

- Так, з Радянського Союзу, - підтвердив Віктор.

- А звідки знаєш іспанську?

- Я навчаюся на факультеті романо-германської філології.

- Комуніст?

- Ні, комсомолець.

- Ясно…- значуще промовив Глобаліус і замовк.

- Дозвольте, тепер я запитаю вас, товаришу Глобаліус? - пору­шив мовчанку Віктор.

Той скривився, ніби ковтнув чогось кислого або гіркого, й попра­вив:

- Не “товаришу”, а пане.

- Пане… - механічно ворухнув губами Віктор.

- Поки що ніяких запитань! - виставив наперед суху розчепірену долоню Глобаліус. - Спочатку я розпитаю тебе, що нас цікавить.

- Прошу, запитуйте, - зніяковів Віктор.

- Найперше скажи: хто тебе підіслав?

- Як це “підіслав”? - не зрозумів Віктор.

- Не прикидайся дурнем! - суворо блимнув на нього Глобаліус. - Признавайся одразу, чий ти агент!

- Агент?.. Сміхота!.. Та нічий я не агент. І ніхто мене не підсилав.

- Тоді поясни: як ти сюди потрапив? - єхидно прискалив одне око Глобаліус.

Віктор, пригадавши, що йому довелося пережити за останню добу, важко зітхнув. Нелегко, ох і нелегко було про все те переповідати, та ще зараз, коли страшенно змучений. Однак зібрався з силою і роз­повів дивакуватому Капітановому радникові, чому і як опинився він тут, у цьому непривітному й загадковому підземеллі.

Того дня Віктор прокинувся, як йому здалося, раніше за всіх. Але, заглянувши до другої кімнати, побачив, що батько вже сидів за столом, читав газету, а мати на кухні готувала сніданок. Відчинив балконні двері. З-за дерев світило яскраве сонце, небо голубе й чисте-чисте, однак з моря дув досить сильний прохолодний вітер.

- Бачиш, тату, синоптики не помилилися - чудовий льотний день! - сказав задоволено, готуючись до фіззарядки.

- Не радій заздалегідь, - відповів батько, не відриваючи од газе­ти очей. - Зараз дуже мінлива погода…

Невдовзі до кімнати зайшла мати й мовила докірливо:

- Вітю, скільки я тебе просила - роби зарядку на балконі. Або не гупай отак. Он сусіди знизу скаржать­ся, що провалиш їм стелю. Кінчай уже, іди вмивайся, будемо снідати.

Він ще трохи потупцявся на місці, помахав руками й подався у ван­ну кімнату.

З кухні пахла кава і засмажена на салі яєчня.

- Сьогодні я сам виведу тебе в політ, - сказав батько, коли Віктор, умившись і одягнувшись, сів до столу.

- Це ж прекрасно! - зрадів Віктор. - З тобою мені певніше.

- Хоча б за столом помовчали, - незадоволено поглянула на них мати. - Я так переживаю за оті ваші польоти. А сю ніч навіть заснути довго не могла. Ви ж, ну, зовсім байдужі до мене…

- І чого тобі, мамо, переживати? - стенув плечима Віктор. - Досі нічого поганого не трапилося, і сьогодні, ось побачиш, усе буде гаразд.

Невже вона передчувала, що з ним станеться лихо? О, материне серце чутливе!..

На початку все складалося якнайкраще. Приїхали на аеродром, лікар оглянув його і дав дозвіл на політ. Віктор одягнув поверх шерстя­ного спортивного костюма теплий хутряний комбінезон, узув унти, надів шкіряний шолом, бо вгорі завжди холодніше, ніж на землі. По­тім пристібнув за всіма правилами парашут, зняв зі спинки стільця фотоапарат і в супроводі інструктора аероклубу попрямував до планедрому. Звідти помахав рукою на прощання своїм друзям-одноклубникам, котрі стояли біля ангарів, і заліз у тісну кабіну планера. В цей час підрулив літак-буксирувальник, за штурвалом якого сидів батько. Ін­структор причепив до буксирувального замка капронову линву від лі­така, підняв із землі крило, щоб вирівняти одноколісний планер, і подав команду:

- Зліт дозволяю!

Натужно заревів на літаку мотор, аеропоїзд зрушив з місця й швид­ко помчав бетонною злітною смугою. Коли вони одірвалися від землі й набрали потрібну висоту, Віктор потягнув за ручку замка - одче­пився від буксирної линви. Літак розвернувся, пішов на посадку до аеродрому, а планер залишився сам у повітрі.

Важко знайти краще місце для польоту планерів, ніж оце, біля самого моря. Тут східний вітер, упираючись у схил прибережної восьмикілометрової гори, змінює свій напрямок і починає по схилу обтікати гору. Якщо планер потрапляє у висхідну повітряну течію, його вмить підхоплює пружний потік і втримує, аж поки стихне вітер. Одначе вітри в цьому краю дмуть інколи безперестану по тижню й більше.

Навчаючись у авіаклубі, Віктор уже не раз літав понад схилами гори, спочатку з інструктором на двомісному, потім сам на одномісно­му планері, і, як кожен планерист, мав від тих польотів велику втіху.

Сьогодні ж у Віктора перший тренувальний політ на цільнометалевому планері нової конструкції, на якому через місяць візьме участь у всесоюзних спортивних змаганнях. Отже треба звикнути до незнайо­мої моделі, а ще після тривалої перерви - навчання в університеті - набратися, як мовиться, належної спортивної форми.

Планер одразу сподобався Вікторові. Він слухняно підкорявся йому, стрімко і легко ширяв у повітряному потоці. Всі прилади працю­вали бездоганно.

Усміхнувшись задоволено, юнак замилувався краєвидом, що від­крився перед ним. Угорі - голубе бездонне небо й сліпуче липневе сонце. Попереду - довжелезна гора з глибокими ущелинами і пласкою вершиною, котра нагадувала гігантську греблю. З лівого боку - скелясті відроги давно згаслого вулкана, зелені пагорби й долини, мальовничі селища. З правого - безкрає розбурхане море, над яким від горизонту пливла чудернацька темно-сіра хмара, схожа на двогорбого верблюда, що одиноко тюпає безмежною блакитною пус­телею.

Розглядати хмари - то давня Вікторова пристрасть. Він любив по­довгу спостерігати, як вони мандрують по небу, як міняють свої обри­си. Найцікавіші фотографував і мав уже цілий альбом чудових знім­ків. Ось і зараз не міг утриматися, щоб не сфотографувати хмару-верблюда.

Закінчився схил гори. Розвернув планера, набрав висоту й знову поглянув на ту хмару. Тепер вона мовби опустилася до самої морської поверхні й стала схожа на здоровецького тура чи зубра, що нестримно мчить водяною просторінню до берега.

Віктор здивувався: невже суне гроза? А може, буря?.. Досі ще не бачив, аби якась хмара так швидко виростала і так стрімко ру­халася. Ще раз сфотографував її і почав скеровувати планер на по­садку.

Коли до аеродрому залишалося не більше трьох–чотирьох кіломет­рів, хмара вже підступила до узбережжя й заволокла півнеба. І раптом у ній спалахнула яскрава блискавиця, оглушливо загримів грім, від якого аж задзвеніло боляче у вухах. А по тому неймовірної сили вихор зненацька підхопив планер і, ніби якусь невагому пір’їну, пожбурив у самісіньку хмару.

Тільки тоді зрозумів Віктор: із моря налетів ураган…

Отямившись од несподіванки, спробував спуститися нижче, до аеродрому. Але несамовитий, знавіснілий ураган міцно й чіпко утриму­вав планер у своїх лабетах і ніс за собою кудись у невідомість. Тепер у Віктора іншого виходу вже не було, як піддатися ураганові й терпели­во очікувати, поки той врешті-решт відшаленіє, знесилиться і сам від­пустить його, необачного бранця, зі свого страхітливого полону. Єдине, чого благав, так це, щоб не розвалився, витримав жорстоке випро­бування планер.

Минали година за годиною, закінчився день, наступила чорна-пречорна ніч, але ураган не лише не угамовувався, а ніби ще більше на­брав сили. Від перенапруги у планера вібрували крила, здригався фюзе­ляж. Безперестану періщив рясний дощ, раз у раз спалахували бли­скавки, що засліплювали очі, і після них неможливо було роздивитися на приладах, з якою швидкістю, на якій висоті і в якому напрямку, - на захід, схід, північ чи південь, - летить поневолений планер. І тільки тоді, коли знову розвиднілося, гроза почала поволі вщухати, став утихо­мирюватися грізний ураган.

А незабаром і зовсім утихло. Розвіялися, розтанули густі хмари, в ясному небі засяяло довгождане сонце. Висхідні повітряні потоки відразу ж ослабли і планер круто пішов на зниження.

Зітхнувши полегшено, Віктор виглянув з кабіни, щоб вибрати зручне й безпечне місце для посадки. Виглянув і вжахнувся. Унизу на всьому видноколі бушувало розлючене море.

“Все… Кінець…” - блискавкою промайнула думка.

Планер усе знижувався і знижувався. Щоб не шубовснути разом з ним у море, відстебнув прив’язні ремні, приготувався вистрибнути на парашуті.

І раптом попереду серед величезних штормових хвиль, немов примарна тінь, немов привид, виріс кам’яний конусоподібний ост­рівець.

Розвернув планер, зробив над ним одне, друге коло.

Острівець нагадував шахтний терикон. У центрі його зяяла кругла широка горловина, що вела в глибоке підземелля, яке зсередини освітлювалося, ніби денним, білим світлом.

“Чудасія!.. Що то може бути?..” - водночас здивувався і налякався Віктор.

Планер ширяв над морем уже надто низько. До води залишалося якихось триста метрів.

“Пора! Пора стрибати!” - скомандував сам собі, вхопився за кіль­це парашута й виштовхнув своє тіло з кабіни.

Кинутий напризволяще планер пролетів іще трохи, перекрутнувся кілька разів і пірнув у морську безодню.

Парашут спочатку мляво погойдався в повітрі, потім неквапливо, неохоче, ніби боячись розбурханого моря, почав опускатися на загадко­вий острівець.

Віктор міцно тримався за стропи, скеровуючи полотнище подалі від горловини. Але тільки-но він знизився, вона мовби сама потягла, всмоктала його разом з парашутом у себе.

В обличчя дихнуло моторошністю провалля. Віктор мимоволі зіщу­лився, підігнув ноги й заплющив очі…

- Отак я і потрапив сюди, - закінчив свою розповідь Віктор. - А ви допитуєтесь: хто мене підіслав до вас, чий я агент… - мовив ображено.

- Це ми ще перевіримо, правду ти говориш чи ні, - холодно від­казав Хуанос Глобаліус.

- Якщо сумніваєтесь, будь ласка, перевіряйте. Однак я все-таки прошу вас відповісти мені, що це тут за поселення, що за люди тут живуть і хто такий ваш капітан Роберт Конрад?

- Май терпіння, юначе! Ще встигнеш дізнатися про все. А зараз тобі, мабуть, не завадить відпочити.

- Так, відпочити треба, бо я дуже натомився.

Хуанос Глобаліус натиснув на кнопку. До кабінету зайшли вилицю­ватий і гостроносий.

- Влаштуйте його! - наказав.

Вони забрали Віктора й повели з палацу.

Коли за ними зачинилися двері, розсунулися мармурові плити й до кабінету увійшов Роберт Конрад.

- Друже, даремно ти хвилювався! - підбіг до Капітана Гло­баліус. - Це син не Діего!

- Я все чув… - махнув той рукою. - Але ж, ну, просто дивовижно, він так разюче схожий на нього!

- Буває, часто буває, що люди схожі між собою… - пробурмотів Глобаліус і запитав: - Що з ним робитимемо - пришиємо йому “гудзика?

- Не поспішай. Устигнемо. Спочатку треба як слід перевірити, щоб достеменно знати, що він нічий не агент, ніким не підісланий. А потім іще не забувай: нам же вкрай потрібний зв’язківець із сухо­долом, щоб розшукати своїх людей, знайти отого професора-археолога Макса Орена.

- Навряд чи вийде з нього зв’язківець. Він, відчуваю, надто за­тятий.

- Дарма. У нас є надійні засоби і чималий досвід, як примусити будь-кого вірно служити нам. Хіба не так?

- Так, так, - погодився Хуанос Глобаліус.

- Мене зараз тривожить інше, - мовив по хвилі Роберт Конрад. - Тривожить несподівана поява цього юнака… Мабуть, для остороги вар­то кудись перебазуватися.

- Мудро вирішив, дуже мудро! - похвалив Глобаліус. - Адже мо­виться, що береженого й бог береже…

- Тоді накажи Мінцу, нехай готується в рейс.

 

 

ТАЄМНИЦІ МАНДРІВНОГО ВУЛКАНА

 

Самохід зупинився біля невеликого будиночка, що стояв коло річки. Він таки й справді наче акваріум. Стіни скляні, подвійні, запов­нені водою, у якій плавали різні риби, росли морські водорості.

- Оце буде твоє тимчасове помешкання, - сказав вилицюватий. - У ньому ти знайдеш усе, що потрібне для життя, - харчі, воду, постіль.

- Але запам’ятай, - застеріг гостроносий, - що в нас ніхто ніколи не спить, крім Мудрого Капітана, його радника, коменданта, інженера-штурмана та ще декого. Тобі поки що теж можна спати, але будь обережний, замикай двері, щоб тебе не побачили сплячим санітари, бо подумають, що помер, і викинуть акулам.

- Ще, як захочеш, можеш покупатися в річці, - додав вилицю­ватий. - У ній тече чиста прісна вода.

- Звідки ж вона тече? - поцікавився Віктор.

- Звісно, що з моря.

- А куди впадає?

- У море.

- Нічого не розумію… Тече з моря і впадає у море. А ви кажете, що вода прісна. Як це може бути?

- У нас стоять великі автомати, вони перетворюють морську воду у прісну, бо нам потрібно багато води і для городів, і для садів, і для харчування.

Вони знову посідали в самохід і поїхали.

Віктор підійшов ближче до будиночка, розглядав риб, що плавали в його стінах.

Нараз по спині злегка вдарив камінець. Оглянувся.

Неподалеку за кущем стояла білява дівчина, якій він оддав фото­апарат.

- Чого кидаєшся? - насупився.

- Це ти так гніваєшся? - підступила до нього дівчина. - Ану, ще загнівайся, земляче! Прошу, загнівайся! Я хочу згадати, як гніваються люди.

- Чому “згадати”? Хіба тут ніхто не гнівається?

- Люди-риби уже не вміють ні гніватися, ні радіти, ні плакати, ні сміятися, ні ненавидіти, ні любити… І я скоро зовсім забуду…

- Як “забуду”? Це таблицю множення чи якийсь там вірш або пісню можна забути, а не почуття! їх і не забувають, і не згадують, вони самі по собі з’являються.

- Так то ж у звичайних людей з’являються. А в людей-риб вони назавжди зникають. І в мене, кажу, скоро їх не буде, як тільки я повні­стю стану людиною-рибою…

- Про що ти говориш? Яких людей називаєш рибами? І чого це ти сама маєш стати якоюсь людиною-рибою? - ніяк не міг утямкувати її Віктор і вже подумував: мабуть, вона таки й справді хвора.

- О-о, так ти, бачу, ще нічого не знаєш! Ще не встигли розповісти, куди потрапив і що тут на тебе чекає. Тоді треба дещо пояснити…

- Чого “дещо”? Усе розповідай! Але спершу скажи, як тебе звати.

- Оксана.

- А мене - Віктор.

Оксана дістала з-під светра Вікторів фотоапарат, простягнула йому, мовивши трохи ображено:

- Візьми, щоб не переживав, що я засвічу твою плівку… А те­пер ходімо в кімнату, там ніхто не заважатиме, і я розкажу.

Віктор одчинив двері й зупинився в нерішучості на порозі - під­лога в будиночку теж була скляна, а під нею плавали у воді риби, росли водорості.

- Іди! Не бійся, не провалишся! Вона міцна. Бачиш! - тупну­ла з усієї сили Оксана ногою і взяла його за руку.

Він здригнувся. Рука у дівчини була холодна як лід.

- Ти у холодильнику її держала, чи що?

- А в тебе гаряча-гаряча… - засяяла Оксана. - Від неї іде справжнє людське тепло…

Віктор зняв комбінезон, унти, і вони присіли на канапу.

На обличчя Оксани лягла задума. Дівчина щось довго й болісно пригадувала, притуливши гарячу Вікторову руку до свого холод­ного чола, і врешті заговорила:

- З чого ж тобі почати?

- Поясни спершу, що це за поселення і хто вони такі, отой Роберт Конрад і Хуанос Глобаліус.

- Гаразд, постараюсь пояснити…

Майже двадцять років тому наукова експедиція, до складу якої входили вчені Міжнародного інституту морських ресурсів, а також Інституту океанографії, під керівництвом всесвітньовідомого акаде-міка-фізика Луї Жака Луп’є вирушила на спеціальному кораблі в далеку мандрівку по Тихому океану. Науковці мали на меті до­слідити ряд цікавих явищ природи, краще вивчити водні глибини і особливо гідрофлору дна.

Проте невдовзі експедицію спіткала невдача: вона потрапила в сильний шторм, і її пошкоджений корабель могутні хвилі при­били до невеликого скелястого острівця, що чорнів серед розбур­ханого океану.

Експедиція висадилася на острівець і несподівано виявила на ньому чималий отвір у глибоченне освітлене підземелля.

- Друзі мої, так це ж, здається, кратер згаслого вулкана! - вигукнув Луї Жак Луп’є. - Але що то за світло усередині, ніяк не збагну… Давай-но спустимося й подивимося!

Учені встановили біля отвору лебідку з довгим стальним тро­сом, причепили до нього контейнер, спустилися вниз. Коли від­чули під ногами твердий грунт і кинули перший погляд на веле­тенське підземелля, були неймовірно подивовані. Там росли незви­чайні дерева й рослини, бігала різна дичина, літали птахи, в озе­рах плавала риба.

Академік мовчки водив очима навкруги, як заворожений.

- Друзі мої, - нарешті скрикнув він, - так це ж та легендар­на земля, що “тече молоком і медом”! Я вперше бачу таке!.. А по­тім - звідки тут стільки світла?..

Експедиція натрапила в підземеллі і на давні людські житла. Оглянула їх, але жодної живої душі в них не знайшла.

Нараз увагу науковців привернула схожа на гробницю кам’яна споруда, на якій височіла витесана з сірого граніту статуя якогось вождя чи мудреця. Він тримав у руці золоту плиту-скрижаль. На плиті були викарбувані незрозумілі знаки.

- Ви можете їх розшифрувати? - звернувся Луї Жак Луп’є до молодого археолога Макса Орена, котрий вивчав письмена древ­ніх цивілізацій.

- Спробую, - несміло відповів той.

Поки експедиція обстежувала далі загадковий вулкан, Макс Орен вивчав напис. Це була тривала й копітка робота. Він зіставляв різні зразки сивого древньопису, шукав схожості знаків-сим-волів з предметами, з живими істотами. Йому також треба було визначити, як читати написане - зліва направо чи справа наліво, зверху вниз чи знизу вгору, і багато, багато ще дечого. І ось одного дня археолог прибіг до академіка й вигукнув:

- Еврика!.. Еврика!..

Луї Жак Луп’є навіть випустив з руки лупу, через яку розгля­дав маленьку фіолетову рибку, спійману в підземному озері.

- Що трапилося? - запитав Макса Орена.

- Я розшифрував напис!.. На плиті написано: “У цій будові зберігаються ключі від нашого підводного мандрівного вулкана”. Іншими словами, у споруді лежать не кістки вождя колишніх по­селенців, як ми думали, а, певно, якісь важливі відомості про цей дивовижний острів.

- Чудово… чудово… - зрадів академік. - Тільки як же пробра­тися до тієї будови, коли в ній немає ні дверей, ні вікон, самі глухі стіни?..

Однак хід все-таки знайшли. Він починався метрів за п’ятдесят од споруди й проходив під грунтом. Учені озброїлися електрич­ними ліхтариками, сподіваючись, що потраплять у темряву, але ні­чого подібного не відбулося.

- Не розумію, ніде жодного просвітку, а видно, як удень… - не переставав дивуватися Луї Жак Луп’є.

Посеред будівлі під світним куполом лежали три рукописні фо­ліанти, виготовлені з тонісінької шкіри якихось морських істот чи риб. Довідатися, що бережуть у собі ці фоліанти, стало першо­черговим завданням експедиції.

Макс Орен сидів над розшифруванням тих записів до запамо­рочення.

У першому томі розповідалося про те, що вулкан має три по­верхи, або частини. Верхній поверх призначений для життя людей. У середньому знаходяться різні механізми й побудови для управ­ління вулканом, а також отвір-шлюз для виходу з нього. Нижнє відділення являє собою піч, з допомогою якої, як писалося у рукописі, можна розбудити вулкан, щоб він переміщувався в морях і океанах. Далі говорилося про якісь термічні голки, що зберігають­ся у печері на середньому поверсі, від яких вода в печі перетво­рюється в рушійний вогонь.

Згодом Макс Орен розшифрував і другий фоліант. У ньому мо­ва йшла про те, як треба обробляти морське дно, вирощувати там різні поживні рослини, як приручати риб і навіть спілкуватися з ни­ми за допомогою спеціальних сигналів. Детально було розказано в тому рукописі й про те, як саме і з чого можна виготовити особливий гідрокостюм, що захищає людину на великій глибині від холоду і водного тиску, а ще забезпечує її організм киснем.

Відтак археолог узявся за третій фоліант. Але несподівано захво­рів, і його довелося відправити на кораблі, що потребував капі­тального ремонту, додому. Макс Орен не хотів розлучатися з непрочитаною пам’яткою і забрав її з дозволу керівника експедиції з собою, щоб потім, як видужає, повернутися у вулкан уже з го­товим перекладом.

Коли відплив корабель, Луї Жак Луп’є спробував зв’язатися по радіо з інститутом, та виявилося, що радіохвилі у вулкан проходять, а з вулкана - ні. Тоді радист піднявся з радіопередавачем нагору, до кратера, щоб звідти налагодити передачу, але раптом знепри­томнів.

Поки радиста опустили вниз - серце вже не билося. Піднявся до кратера його помічник і теж помер…

- Друзі мої, - сумно мовив академік, - я бачу, що ми стали поло­неними вулкана. Виходу з нього більше немає. А чому? Це нам треба негайно з’ясувати.

- Мені здається, - сказав заступник Луї Жака Луп’є професор Венслав Кручек, - що ми зробили велику помилку, віддавши третю пам’ятку Максу Орену. Мабуть, у ній йшлося про те, з чим зараз зіткну­лися.

- Можливо, - погодився академік. - Але ж ми самі все одно не розшифрували б її?

- Маєте рацію… - зітхнув професор. - Що ж, тепер іншого ви­ходу в нас немає - будемо чекати повернення корабля…

Проте сталося непередбачене.

Вирішили науковці пересвідчитися, чи дійсно може рухатися така величезна кам’яна гора. Вони, згідно записаної у першому фоліанті ін­струкції управління вулканом, напустили з океану в його нижнє відді­лення води й кинули кілька малесеньких термічних голочок, що зберіга­лися в срібних скринях-контейнерах у печері на середньому поверсі. Вода вмить закипіла, потім узялася полум’ям, і там утворився мовби реактор, з якого через відкриті штучні кратери-люки заструмували в океан могутні вогняні потоки. Горловина кратера герметично за­крилася товстелезною гранітною лядою, гігантська споруда злегка гойднулася, занурилася на глибину й зрушила з місця.

Учені хотіли відразу ж зупинити вулкан, та не зуміли, і він поплив і поплив невідомо куди, в якому напрямі.

Мандруючи отак під водою, вони не раз чули по радіо звернення, що пересилалися до них спочатку лише з їхнього корабля, а потім ще й з інших кораблів та літаків, але відгукнуться, сповістити про себе, на жаль, не могли.

“Піч” горіла й рухала кам’яне громаддя майже п’ять років. За цей час люди з експедиції навчилися добувати собі харчі - збирали на деревах фрукти, вирощували овочі, ловили в озерах рибу, полюва­ли на дичину, а також провадили в обладнаних під лабораторії житлах колишніх поселенців наукову роботу. Навчилися вони врешті-решт і керувати вулканом. Коли вже зупинили його і він випірнув на по­верхню, виготовили за рецептом тієї ж пам’ятки кілька гідрокостю­мів. Водолази одягли їх і вибралися в океан через спеціальний шлюз. Гідрокостюми виявилися просто чудові. Вони й справді зігрівали на глибині людський організм, повністю забезпечували його киснем і надійно захищали від водяного тиску.

Обстежуючи дно довкола вулкана, водолази натрапили на потонулий підводний човен. Навігаційні прилади в ньому були непошкоджені. Демонтувавши їх разом з іншим потрібним устаткуванням, експе­диція визначила своє місцеперебування. Вулкан зупинився неподалеку від берегів Південної Америки.

“Але як повідомити про себе людству?” - постало тепер невідклад­не завдання.

- Друзі мої, мабуть, доведеться нам скористатися давнім-прадавнім способом, до якого вдавалися колись відважні мореплавці, - сказав Луї Жак Луп’є.

- Ви пропонуєте послати звістку в пляшці? - запитав професор Венслав Кручек.

- Так, саме так, шановний! - задоволено поглянув на свого заступ­ника академік. - Одна тільки невеличка, проте досить суттєва поправ­ка: не в пляшці, а в пляшках…

Написали зо три десятки листів, закоркували їх у порожні пляшки, що залишилися від різних напоїв і препаратів, і викинули в океан. Були переконані: рано чи пізно рибалки або моряки виловлять якусь із них і таким чином необхідний зв’язок буде налагоджено.

Однак минав місяць за місяцем, а до них ніхто не озивався й не з’яв­лявся.

- Напевно, наші пляшечки потрапили в течію, що занесла їх у таке глухе місце, куди ні кораблі, ні рибальські судна не запливають, - журився Луї Жак Луп’є.

Написали нові листи, так само закоркували їх у пляшки, випусти­ли в океан і знову почали очікувати своїх рятівників. І надаремно. Минув майже цілий рік, а вони все одно не з’явилися.

Та ось у вулкан несподівано вдерся чималий озброєний загін на чолі з Робертом Конрадом.

Луї Жак Луп’є, не підозрюючи чогось лихого, дуже зрадів “гостям” і люб’язно запросив Роберта Конрада та його радника Хуаноса Глобаліуса до свого кабінету-лабораторії.

- Нарешті, нарешті з’явилися наші рятівники! - ніби хлопчак, вигукнув старий академік, бігаючи по кабінету. - Тільки чого це ви озброєні?

Хуанос Глобаліус, посміхнувшись, відповів:

- Не бійтеся нашої зброї. Не могли ж ми знати, що тут живуть такі добродії… А якби виявилося, що навпаки?

- Авжеж, авжеж, - погодився Луї Жак Луп’є. - Ми щиро завдя­чуємо вам! Тепер зможемо всі свої багатства передати людству.

Роберт Конрад досі мовчав. Оцінював ситуацію. Та коли почув від керівника експедиції оті слова, не втримався й запитав:

- Про які багатства ви кажете? Що, може, у вас є золото чи якісь коштовності?

- Шановний, наші багатства цінніші за золото, - загадково мовив академік. - Але про це потім, потім… А зараз запрошую вас до това­риського столу. Ви собі не уявляєте, яка радість охопить моїх колег при зустрічі з такими гостями!

Луї Жак Луп’є вийшов з кабінету дати розпорядження, щоб накрили стіл й скликали всіх членів експедиції.

Роберт Конрад нахилився до свого радника і важко прохрипів йому в обличчя:

- Може, нам одразу послати їх на той світ і забрати, що тут є?

- Ні в якому разі, друже! - забубонів Хуанос Глобаліус. - Ми повинні бути обережними. Треба вивідати все, тоді… А що, коли тут є охорона? Адже цінності не можуть бути без охорони!..

Науковці справді від радості почували себе на сьомому небі. Вони без кінця тиснули “гостям” руки, знайомилися.

- Я - заступник керівника експедиції, - відрекомендувався про­фесор Венслав Кручек.

- А я - радник Роберта Конрада! Доктор медицини! - гордовито проказав Хуанос Глобаліус.

- А я - інженер-будівельник, у мене є свої винаходи й друкова­ні праці, - похвастався Генріх Мінц.

- Я - агроном і маю нагороди за селекційну роботу, - і собі похвалився Джон Чомберг.

- То ви всі наші колеги! - не міг нарадуватися Луї Жак Луп’є.

Коли після дружнього застілля науковці розбрелися по робочих місцях, Роберт Конрад провів короткий інструктаж. Він наказав своїм воякам розвідати, скільки у вулкані людей і що то за люди, чи є в них зброя, що вони роблять і де заховані їхні скарби.

Хуанос Глобаліус зайшов до кабінету академіка, присів навпроти нього до столу й запитав улесливо:

- Дорогий колего, а про яке багатство ви говорили, що воно, мов­ляв, коштовніше за золото? Це мене заінтригувало.

Луї Жак Луп’є знітився. Якби знайшов за потрібне, він сам розпо­чав би таку розмову. Але що зробиш - надмірна людська цікавість завжди випереджає події…

- Невже ви не догадуєтесь, шановний, що наше багатство - це наукові відкриття, - поважно мовив академік. - І хай вас не обра­жає те, що я зараз не можу вам про них розповісти. Не все одразу… Тим більше, що в мене до вас є одне велике прохання: привезти сюди кого-небудь з мого інституту, а також археолога й лінгвіста Макса Орена, в якого знаходиться важливої ваги науковий документ. А потім, чи не допомогли б ви нам зв’язатися з родинами? Ми так скучили за ними.

Хуанос Глобаліус відвів очі вбік.

- Дорогий колего, я зараз піду й пораджуся з моїм шефом, як це зробити. Ми неодмінно постараємося вам допомогти.

Незабаром до Луї Жака Луп’є прибіг розгублений Венслав Кручек.

- Нічого не можу зрозуміти! - вигукнув він. - Ми, здається, по­трапили в біду! Ідіть подивіться, що коїться! Наші “гості” нишпо­рять по всіх житлах, лабораторіях…

Академік підхопився з-за столу й кинувся до дверей, але його не випустили з приміщення. У супроводі охоронців до кабінету вва­лилися Роберт Конрад, Хуанос Глобаліус, Генріх Мінц, Джон Чом­берг і розпочали допит.

Луї Жак Луп’є обурювався:

- Ми зробили такі відкриття, що людство більше не відчуватиме нестачі в енергії, в харчових продуктах, і за це воно нам лише дякува­тиме. А ви чините розправу. Яке неподобство!..

Очі Роберта Конрада налилися кров’ю:

- Ваші відкриття ви віддасте мені, а не людству! Мені потрібна сила, така сила, яка знищила б моїх ворогів! Ясно?

- Не зовсім, - похитав головою Луї Жак Луп’є. - Не зрозуміло, кого ви вважаєте своїми ворогами?

- Усіх тих негідників, котрі не визнають моєї зверхності!

- А якщо і ми проти неї?

- Значить, і вас знищимо! - люто поглянув на нього Роберт Конрад.

- А щоб цього не стал