В) вираження згоди на обов’язковість міжнародного договору.

Крім підписання, у ряді випадків договір підлягає ратифікації. Ратифікація — це потвердження договору компетентним органом державної влади. Звичайно це законодавчий орган. Тому в кожній країні встановлюється своя процедура і способи ратифікації, але вони мають відповідати умовам, викладеним у ст. 14 Віденської конвенції 1969 р.

Конвенція 1969 р. запровадила положення, згідно з яким держава зобов'язана стримуватися від будь-яких дій, що несумісні з договором, якщо ратифікація його "занадто затримується" або якщо ратифікація не відбудеться (ст. 18).

Ратифікація підтверджується ратифікаційною грамотою, яку В Україні підписує Голова Верховної Ради за скріпою (підписом) міністра закордонних справ.

Ратифікація міжнародного договору — заключна стадія його укладення. Після цього договір набирає чинності. Але акт ратифікації в державах-учасницях може відбуватися не одночасно, і це може призвести до ситуації, коли один учасник буде вважати себе зв'язаним договором, а інший, де ратифікація ще це відбулася, себе зв'язаним вважати не буде. Тому сторони обмінюються ратифікаційними грамотами, і день обміну стає днем набрання договором чинності.

Відомо, що Віденська конвенція про право міжнародних договорів набрала чинності через десять років після її прийняття. Інший, майже курйозний, приклад: Гаазька конвенція про громадянство 1930 р. з цієї ж причини набрала чинності через 43 роки. Конвенція 1969 р., вважає період між підписанням і ратифікацією періодом "обмеженої свободи", коли держава не має права робити нічого, що порушувало б договір. Між підписанням і ратифікацією можливий значний розрив у часі. Нерідко це викликається політичними міркуваннями: одна зі сторін використовує зволікання для чинення тиску на іншу сторону. Але визначити час ратифікації сторони, як правило, не можуть. Іноді це компенсується заявою, що сторони будуть прямувати до ратифікації в найкоротший час. Таку заяву може містити текст договору. Зазначення терміну ратифікації не відповідає вимогам міжнародного права, згідно з якими підписання договору під умовою його ратифікації не означає обов'язку ратифікувати договір. Лише Статут Міжнародної організації праці зобов'язує своїх членів подавати компетентним органам держави для ратифікації підписані в рамках цієї організації угоди.

Відмова в ратифікації означає, що держава не пов'язана з положеннями даного договору, немов і не укладала його.

Під час укладення договору в міжнародній організації або на міжнародній конференції сторони обумовлюють момент набрання договором чинності певною кількістю ратифікацій — третиною учасників, половиною тощо. Відомо, що Віденська конвенція про право міжнародних договорів набрала чинності через десять років після її прийняття. Інший, майже курйозний, приклад: Гаазька конвенція про громадянство 1930 р. з цієї ж причини набрала чинності через 43 роки. Ратифікаційні грамоти здаються одному з учасників договору, який йменується депозитарієм міжнародного договору. Його функціями є також зберігання самого договору, додатків до нього, ратифікаційних грамот, повідомлення учасників про кількість зданих ратифікаційних грамот і про набрання договором чинності, коли ця кількість досягне встановленого числа. Депозитарій видає заінтересованим сторонам необхідні їм копії самого договору і додатків до нього, повідомляє про приєднання тощо.

У тих випадках, коли учасник міжнародного договору не згодний з будь-якою частиною договору, яка, однак, не виключає його участі у договорі, він має право виявити цю незгоду шляхом заяви застереження. Заява застереження — суверенне право кожної держави. Застереження можна заявити в будь-якій стадії укладання міжнародного договору. Заява застереження недопустима в двосторонньому договорі, а також якщо застереження заборонено самим договором або якщо договором передбачено право робити лише певні застереження, до яких дане не належить, або коли застереження недопустиме з точки зору об'єкта і мети договору (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).

Для заяви застереження згода інших учасників договору не вимагається. Але Віденська конвенція встановила, що застереження вважається прийнятим іншими учасниками, якщо протягом 12 місяців з дня його заявлення вони не висловили проти нього заперечень. Держава, яка заявила застереження, визнає договір не у цілісності, а лише в тій частині, якої застереження не стосується. Для всіх же інших держав договір діє у повному обсязі.

Держава, яка не погоджується із застереженням, має право заявити заперечення проти нього, і заперечення є також суверенним правом, як і право на застереження. Віденська конвенція не виключає можливості дії договору між державою, що заявила застереження, і тією, котра заявила проти нього заперечення, "якщо держава, яка заперечує, визначено не заявить про протилежний намір". Отже, за наявності такого наміру договір між цими двома учасниками не буде діяти; між державою, котра заявила застереження, і тими учасниками, які не протестували проти нього, договір є чинним, за винятком тих положень, що викликали застереження, а між всіма іншими пін діє у повному обсязі.

Учасник договору, який заявив застереження, може його зняти, що також є його суверенним правом.

Договори, котрі не мають потреби у ратифікації, затверджуються. Відповідно до законодавства України міждержавні договори України затверджуються Президентом України, про що приймається указ. Міжурядові договори затверджуються урядом України, про що приймається постанова; міжвідомчі — у порядку, встановленому урядом України. Приєднання до міжнародних договорів здійснюється у такому ж порядку, при цьому, у разі необхідності ратифікації такого договору, рішення про приєднання приймає Верховна Рада у вигляді закону. Якщо немає потреби у ратифікації, — указом Президента, постановою уряду, залежно від рівня договору.