Згідно зі статтею 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Формально ця стаття Основного Закону країни на конституційному рівні закріпила належність всіх природних ресурсів виключно одному власнику — Українському народу. Якщо керуватися лише цією статтею без урахування інших положень Основного Закону країни, то можна дійти висновку про те, що передача земельних ділянок, водних об'єктів, лісових угідь та інших об'єктів природи у приватну власність в Україні не допускається.[4]
Право власності на природні ресурси — це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини належності природних об'єктів визначеним законом видам суб'єктів цього права.[5]
Інститут права власності є однім із основних правових інститутів екологічного права, оскільки відносини власності виступають передумовою виникнення будь яких інших правовідносин стосовно використання природних ресурсів. Власність становить економічну основу життя суспільства і виражається як відносини між людьми з приводу матеріальних та інших благ. Ці відносини складаються в сфері належності данних благ одним особам і відчуження їх у інших осіб. Належність чи привласнення матеріальних та інших благ складає сутність відносин власності.
Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню об'єктами власності.
Слід розрізняти поняття «власність» та «право власності». Власність — це економічна категорія, що виражає відносини людей з приводу виробництва та розподілу матеріальних благ. Власність як економічна категорія властива певному способу виробництва і є основою виробничих відносин.
Поряд з іншими засобами виробництва природні ресурси утворюють матеріальну основу розвитку суспільства. Задовольняючи матеріальні потреби суспільства, дані об'єкти природи як об'єкти власності виконують економічну функцію. Але, будучи одночасно і об'єктами навколишнього природного середовища, вони здійснюють і екологічну функцію. Таким чином, економічні відносини, властиві інституту власності взагалі і поширені на природні об'єкти зокрема, доповнюються екологічним змістом, що перетворює їх на еколого-економічні відносини.
Інститут права власності на природні ресурси в Україні отримав свій розвиток з початком корінних змін у системі відносин власності у зв'язку з переходом до ринкових реформ. [3;с 81]
Суб'єктами права приватної власності на землю є громадяни та юридичні особи. За загальним правилом громадянин може визнаватися суб'єктом права власності на землю, якщо він має цивільну правоздатність. Поняття цивільної правоздатності фізичної особи визначене Цивільним кодексом України. Згідно зі ст. 25 Кодексу цивільною правоздатністю визнається здатність мати цивільні права та обов'язки. До таких прав і обов'язків належать і права та обов'язки власника земельної ділянки. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. Отже, вже після народження фізична особа може стати власником земельної ділянки тощо.[6]
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.[4]
Власники і землекористувачі, в тому числі орендарі, земельних
ділянок при здійсненні господарської діяльності зобов'язані:
- дотримуватися вимог земельного та природоохоронного
законодавства України;
- проводити на земельних ділянках господарську діяльність
способами, які не завдають шкідливого впливу на стан земель та
родючість ґрунтів;
- підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні
властивості землі на основі застосування екологобезпечних
технологій обробітку і техніки, здійснення інших заходів, які
зменшують негативний вплив на ґрунти, запобігають безповоротній втраті гумусу, поживних елементів тощо;
- дотримуватися стандартів, нормативів при здійсненні
протиерозійних, агротехнічних, агрохімічних, меліоративних та
інших заходів, пов'язаних з охороною земель, збереженням і
підвищенням родючості ґрунтів;
- надавати відповідним органам виконавчої влади та органам
місцевого самоврядування відомості про застосування пестицидів та агрохімікатів;
- сприяти систематичному проведенню вишукувальних,
обстежувальних, розвідувальних робіт за станом земель, динамікою родючості ґрунтів;
- своєчасно інформувати відповідні органи виконавчої влади та
органи місцевого самоврядування щодо стану, деградації та
забруднення земельних ділянок;
- забезпечувати додержання встановленого законодавством України
режиму використання земель, що підлягають особливій охороні;
- забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим
призначенням та дотримуватися встановлених обмежень (обтяжень) на земельну ділянку;
- забезпечувати захист земель від ерозії, виснаження,
забруднення, засмічення, засолення, осолонцювання, підкислення,
перезволоження, підтоплення, заростання бур'янами, чагарниками і
дрібноліссям;
- уживати заходів щодо запобігання негативному і
екологонебезпечному впливу на земельні ділянки та ліквідації
наслідків цього впливу.[1]
