Монополізація ринків у більшості випадків не відповідає інтересам суспільства з економічних і соціальних міркувань.
При наявності монопольної влади фірми завищують ціну порівняно з ефективною ціною на рівні граничної вартості, скорочують обсяги виробництва порівняно з ефективним обсягом, тому що у монополістів відсутній конкурентний стимул для виробничої ефективності.
Для монополістичної фірми мінімізація вартості виробництва не є необхідною умовою максимізації прибутку, що не стимулює ефективного витрачання ресурсів і не вимагає необхідності економії на масштабі.
Різниця між фактичною та мінімально можливою вартістю виробництва означає так звану Х-неефективність (або технологічну неефективність). При аналізі вартості виробництва в традиційній теорії вважається, що фірма оперує з кривими мінімально можливої вартості. Внаслідок монопольної влади фірма має криві вартості, що, як правило, розташовані вище, ніж це мінімально можливо; тому виникає неефективне використання ресурсів, їхня продуктивність зменшується [21, c. 367].
На монополізованих ринках втрачаються чисті вигоди для суспільства порівняно з конкурентними ринками, зменшується суспільний добробут, зростає нерівність доходів за рахунок монополістичного прибутку.
Нарешті, монополії створюють певну політичну небезпеку для суспільства, коли здійснюють надмірний тиск на уряд у пошуках пільг та привілеїв. Цьому є багато прикладів і в історії розвинутих країн, і сьогодні, в країнах з перехідною економікою. До речі, цей політичний тиск у вигляді витрат на лобіювання, забезпечення юридичної підтримки фірми є однією із причин збільшення вартості виробництва у монополістів.
Щоправда, не всі аргументи у критиці монополій є такими однозначними.
Зокрема, деякі великі корпорації досягли панівного становища на ринку завдяки виробництву продукції високої якості, яка користується значним попитом споживачів.
При визначенні монопольного становища інколи недооцінюється справжня конкуренція, адже враховується лише внутрішньогалузева конкуренція. Але існує ще й міжгалузева та іноземна конкуренції, що послаблюють реальну ринкову владу монополістів.
Деякі галузі мають спадну вартість виробництва (природні монополії), і в них неможлива конкуренція з об’єктивних причин.
Нарешті, на думку багатьох економістів, монополії сприяють науково-технічному прогресу (а не стримують його) — завдяки великим масштабам виробництва, значним прибуткам, що дозволяє вкладати гроші в розробку нових технологій, які можуть дати вигоди лише в довгостроковому періоді.
Окремі аргументи на користь монополій не знімають у цілому проблеми обмеження конкуренції з боку монопольних утворень. Все це є причиною проведення у більшості країн світу антимонопольної політики державної влади — втручання в роботу ринкової системи з метою підтримки конкуренції, тобто з метою підвищення ефективності економіки. Так, у Конституції України (ст. 42) зазначається: «Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом» [3, c. 122].
На початку 90-х рр. ХХ сто головний наголос у вiтчизнянiй антимонопольній полiтицi робився на подоланні й обмеженні монополiзму, що було пов’язано з пануванням у тодiшнiй український економiцi монополій як спадку колишнього соцiалiстичного господарства. Економічна політика України в той період закономірно набула форми антимонопольної політики.
Після проведення радикальних реформ, приватизації та демонополізації ситуація у сфері конкурентних відносин в Україні кардинально змінилася. У нових соціально-економічних умовах основною проблемою антимонопольної політики стало не просто формальне усунення монополізму, а створення ефективного конкурентного середовища, здатного забезпечити стале економічне зростання i стабільне підвищення життєвого рівня народу. Наголос у здiйсненнi антимонопольної політики в Україні на початку ХХI ст. переноситься з подолання та обмеження монополізму на захист економічної конкуренції [16, c. 439].
Основним змістом сучасного етапу антимонопольної політики в Україні є захист уже створеного конкурентного середовища, підвищення ефективності функціонування існуючих конкурентних відносин. Це призвело до трансформації антимонопольної політики держави у конкурентну політику, а антимонопольне законодавство -- у конкурентне законодавство, тобто систему заходів держави щодо створення та розвитку конкурентного середовища, регулювання конкурентних відносин i конкурентного процесу з метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів підприємців i споживачів, сприяння розвитку цивілізованих ринкових відносин, створення конкурентоспроможного вітчизняного виробництва.
Стратегічною метою конкурентної політики є державна підтримка ефективної конкуренції та створення однакових умов для вcix агентів ринкових відносин. Головне завдання конкурентної політики - формування такого середовища, в якому дії ринкових агентів що порушують конкурентні правила, стають економічно невигідними.
Мета i завдання конкурентної політики поєднані з усім комплексом проблем соціально-економічного розвитку в Україні. Більшість питань у сфері конкурентної політики мають системний характер i потребують комплексних заходів та повсякденного контролю.
До методів здійснення антимонопольної політики відносять:
· правові: прийняття відповідних законодавчих та нормативно-правових актів;
· організаційно-контролюючі: розробка та організація виконання заходів, спрямованих на запобігання порушення конкурентного законодавства; проведення моніторингу, перевірок, призначення експертизи;
· адміністративно–імперативні: примусовий поділ суб’єктів господарювання, застосування санкцій, накладання штрафів;
· профілактично-роз’яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання рекомендацій, попередніх висновків стосовно порушень, роз’яснення щодо кваліфікації порушень.
Правовою базою конкурентної політики є конкурентне законодавство, або сукупність законів, нормативних та інструктивних документів, якi визначають правові засади підтримки i захисту економічної конкуренції та обмеження монополізму в пiдприємницькiй діяльності.
Діяльність антимонопольного комітету України ґрунтується на принципах законності, гласності, захисту прав суб’єктів господарювання на засадах їх рівності перед законом та прioритету прав споживачів, тому можна стверджувати, що в Україні на сьогодні створено законодавчу базу й органiзацiйні засади здійснення ефективної державної конкурентної політики. Однак життя, поглиблення ринкових перетворень постійно створюють нові проблеми у сфері конкурентної політики, якi вимагають нових пiдходiв до їх розв’язання. Тому питання з обмеження монополізму, підтримки i розвитку економічної конкуренції мають бути й надалі важливим елементом економічної політики держави [19, c. 523].
Антимонопольна політика держави разом із антимонопольним законодавством регулює конкуренцію на ринку, що слугує для покращення економічної ситуації в країні. Більшість питань у сфері конкурентної політики мають системний характер i потребують комплексних заходів та повсякденного контролю.
