Під юридичною особою в правовій доктрині розуміють будь-яку організацію, що не залежить від ЇЇ учасників та володіє властивими тільки їй майновими правами.
У сучасній доктрині здебільшого визнається, що юридична особа — це організація, що створюється в порядку, передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відокремлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає у цивільних правовідносинах та господарському обороті, відповідає за зобов'язаннями договорів та деліктів.
Згідно із Цивільним кодексом України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80).
Ознаки юридичної особи — сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що становлять зміст поняття "юридична особа", — з'ясування тих умов діяльності громадського (колективного) утворення, за наявності яких вона стає самостійним носієм прав та обов'язків, тобто юридичною особою.
Вирізняють такі істотні ознаки юридичної особи:
1. Майнова відокремленість. Означає роздільність майна юридичної особи та її членів, засновників та інших осіб (держави чи автономного утворення, органів вищих рівнів, інших організацій). Майно юридичної особи може бути власністю її членів, належати їм на правах господарського відання або оперативного управління.
Майнова відокремленість — це визнана за юридичною особою здатність придбати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників. Вона полягає, по-перше, у відокремленості від її засновника (засновників), по-друге — у відокремленості від майна інших осіб, та не залежить від їх подальшої долі. Майно, закріплене за юридичною особою, повинне бути відокремлене не лише фізично, а й юридично. Правовою формою відокремлення майна є установчі документи, в яких визначаються розмір, порядок формування статутного фонду, джерела формування майна, його правовий режим. Ця ознака характеризує організацію, що вже є юридичною особою, і тому належить до її правових ознак. Мати майнові права може лише організація, яка вже визнана суб'єктом цивільного права, тобто юридичною особою.
2. Організаційна єдність. Означає, що юридична особа існує та діє як єдине ціле: колектив є цілісним механізмом, що формує єдину волю. Ця єдність визначається та закріплюється в статуті юридичної особи або положенні, договорі, законі чи адміністративному акті, що визначають характер її діяльності, структуру, органи. Ця ознака виявляється переважно у певній ієрархії, підпорядкованості органів управління, що становлять структуру організації, а також у чіткій регламентації відносин між її учасниками.
3. Участь у цивільному обороті від свого імені (власне найменування). Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування інших суб'єктів права. Воно необхідне для ідентифікації цієї особи у цивільному чи господарському обороті, тому що саме від свого імені вона набуває майнових та особистих немай-
нових прав і несе обов'язки, вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Законодавство держав іноді визначає особливості, пов'язані з найменуванням юридичної особи. Наприклад, воно може містити рекомендацію уникати у найменуванні іноземних виразів чи слів. Законодавства
Австрії, ФРН, Швейцарії надають рекомендації стосовно доцільності чи небажаності використання у назві фірми імені хоча б одного з її членів, а також зазначення існування компанії (і Ко) або виду її діяльності (торгівля товарами, продаж автомобілів тощо). Крім того, існують норми про доцільність зазначення у назві форми товариства чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонерне, з обмеженою відповідальністю тощо). Ця ознака визнається підсумковою та одночасно метою утворення юридичної особи.
4. Здатність організації нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових та особистих немайнових прав і виконувати обов'язки зумовлює самостійну відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Наявність власного майна, у свою чергу, є необхідною передумовою самостійної майнової відповідальності юридичної особи щодо договорів, які вона укладає. Найпоширенішими є юридичні особи, які за своїми зобов'язаннями несуть не тільки самостійну, а й виключну майнову відповідальність. Саме в них найбільш яскраво та повно виявляються сутність та спрямованість інституту юридичної особи. Не випадково провідне місце серед юридичних осіб посідають акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю. Саме виключна майнова відповідальність акціонерного товариства як самостійного суб'єкта права, що дає змогу окремим власникам розраховувати заздалегідь рівень підприємницького ризику, уможливила залучення до участі у такому товаристві великої кількості осіб й тим самим акумулювання великого капіталу.
Кожна юридична особа за своїми боргами відповідає всім майном, що перебуває в її власності або володінні, на яке за законом може бути накладено стягнення. В окремих випадках можливе покладення відповідальності за боргами однієї юридичної особи на майно іншої. Таке положення має місце у двох випадках: якщо вища юридична особа гарантувала сплату визначених сум та у разі ліквідації юридичної особи.
5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Широка участь організацій у майнових та особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а звідси — і необхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному процесі або третейському розгляді цивільного спору.
Крім наведених вище ознак юридичної особи деякі правові системи світу виділяють такі:
• похідна природа юридичних осіб. Виявляється в тому, що в основу їх створення завжди покладено волевиявлення певних осіб. Засновницьке волевиявлення повинно відповідати встановленим вимогам щодо суб'єкта, змісту і форми. Суб'єктом засновницького волевиявлення можуть бути дієздатні (за деякими винятками) суб'єкти цивільного права: фізичні, юридичні особи, держава та те
риторіальні громади в особі відповідних органів. До того ж окремі категорії осіб не мають засновницьких прав на створення певних видів юридичних осіб. Особа може бути обмежена в засновницьких правах;
• самостійність у цивільному обороті. Юридична особа самостійно, без доручення здійснює цивільну та господарську діяльність. Самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном.
Іноді, відповідно до статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на інших осіб.
Сутність цивільної правосуб'єктності юридичної особи виявляється в її самостійності у цивільному обороті. Умовами самостійності юридичної особи є свобода вибору виду діяльності, незалежність, самостійна відповідальність. Кожна юридична особа вправі від свого імені вступати у цивільно-правові відносини з іншими юридичними особами та громадянами, захищати свої права в суді та в арбітражі. Межі самостійної діяльності юридичної особи визначаються законом, статутом або положенням, локальними актами.
Таким чином, визнання будь-якого колективного утворення юридичною особою залежить не від того, чи буде воно офіційно визнане таким, а від того, чи наділене воно тими властивостями, які у своїй сукупності зумовлюють його функціонування як самостійного учасника цивільних правовідносин, тобто юридичної особи. Дії ознак юридичної особи лише передбачаються, а на практиці законодавство визначає їх особливості та винятки. Так, наприклад, положення про абсолютну самостійність юридичної особи комерційного характеру здебільшого обмежене приписами антимонопольного законодавства різних країн. Вивчення особливостей міжнародних законодавств, що визначають становище юридичних осіб взагалі (як суб'єктів цивільних прав та обов'язків), і норм, які стосуються окремих організаційно-правових форм юридичних осіб, важливе для правильного тлумачення правового статусу юридичної особи, порядку та умов її участі в комерційному обороті, відповідальності юридичної особи та/або учасників юридичної особи за її зобов'язаннями.
Отже, юридична особа як суб'єкт міжнародного приватного права — це певне утворення, що має сукупність визначених національним законодавством ознак, зареєстроване на території однієї держави, кордонами якої не обмежується його діяльність, пра-восуб'єктність (право- та дієздатність) якого визнається на території іноземної держави, а також на яке поширюються дві системи законодавств: національного права держави-резидента, та держави, на території якої воно діє чи передбачає діяти.
Правосуб'єктність юридичних осіб. При здійсненні господарської діяльності на території інших країн виникають дві проблеми: 1) про визнання правосуб'єктності іноземної юридичної особи; 2) про допуск її до здійснення господарської діяльності на території даної держави, а також про умови такої діяльності.
Правосуб'єктність охоплює два елементи:
• правоздатність — здатність володіти суб'єктивними правами та нести юридичні обов'язки, тобто мати їх;
• дієздатність — здатність самостійно, своїми діями набувати прав та обов'язків.
Правосуб'єктність іноземних юридичних осіб, як правило, визнається на підставі двосторонніх умов, насамперед торговельних. Питання про допуск іноземної юридичної особи до господарської діяльності на території певної держави вирішується її законодавством. У більшості випадків здійснення такої діяльності можливе після дотримання формальностей. У торгових договорах встановлюється режим для іноземних юридичних осіб. Він може бути заснований на принципах або найбільшого сприяння, або національного режиму. У багатосторонній Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах країн СНД від 22 січня 1993 р. 1зазначено, що правоздатність іноземних Ратифікована Законом від 10 листопада 1994 р. № 240/94. юридичних осіб визначається за правом країни, де заснована ця юридична особа чи організація (ст. 23).
Місцезнаходження господарського товариства визначається законом країни, відповідно до якого воно засноване, якщо виконано вимоги цього закону про реєстрацію і публічність; у разі відповідності таких вимог — за законом, згідно з яким товариство зареєстроване; за відсутності зазначених умов місцезнаходженням товариства вважається місцезнаходження його керівних органів. У багатьох випадках дуже важливим є визначення державної належності певної особи. Прикладом цього є міжнародний договір, в якому вказано, що юридичні особи держав, які домовляються, наділяються на основі взаємності режимом найбільшого сприяння або національним режимом з метою здійснення діяльності на території іншої договірної держави. Для цього необхідно визначити, які з них повинні розглядатися як юридичні особи даної держави, іноземні особи або особи, що належать до країн, які не беруть участі в Угоді. Іноземні юридичні особи здійснюють підприємницьку та інші види діяльності, що регулюються цивільним законодавством, згідно з правилами, встановленими ним для такої діяльності юридичних осіб, якщо законом не передбачено інше. Місцезнаходженням підприємницького товариства є країна, відповідно до права якої воно засноване, якщо товариство виконало вимоги права цієї країни щодо реєстрації та публічності або (за відсутності таких вимог) якщо воно організоване згідно з правом цієї країни. За відсутності таких умов застосовується право країни, з якої підприємницьке товариство керується.
Види юридичних осіб. У світовій практиці з-поміж різноманіття юридичних осіб можна виділити дві основні групи: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Принципове розмежування їх здійснюється відповідно до природи акта, на підставі якого утворено ці особи. Якщо юридичну особу засновано на підставі публічного (адміністративного) акта, вона є публічно-правовою, якщо відповідно до приватноправового акта, — приватноправовою.
До публічно-правових юридичних осіб належать держава, адміністративно-територіальні одиниці, різноманітні державні органи та установи, торгово-промислові палати. Питання про віднесення до цієї категорії державних підприємств неоднозначне.
Приватноправові юридичні особи утворюються суб'єктами права різних держав як колективної власності, так і заснованими на власності однієї приватної особи.
Внаслідок багатовікових традицій у світі утворилися певні організаційно-правові форми, які можуть варіювати за назвами в різних країнах, але мати при цьому приблизно однаковий правовий статус, хоча класифікації, безумовно, не існує. Найпоширенішим є поділ юридичних осіб залежно від характеру об'єднання (осіб або капіталів) та ступеня відповідальності учасників за зобов'язаннями юридичної особи (усім своїм майном або виключно у межах внеску). Об'єднання осіб засновані на особистій участі їх членів у веденні справ підприємства. Об'єднання капіталів мають на меті концентрацію капіталів і уникнення учасниками ризику, що виникає у процесі господарської діяльності. У більшості країн континентальної Європи існує розподіл об'єднань підприємців на такі види: повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство. При цьому спілки — це об'єднання осіб, товариства — об'єднання капіталів.
Акціонерні товариства — найпоширеніша форма об'єднань у зарубіжних країнах, оскільки вона є найзручнішою для підприємців. З одного боку, акціонерне товариство дає можливість здійснювати концентрацію капіталу, збираючи засоби дрібних власників і передаючи їх у розпорядження великого капіталу, з іншого — сприяє уникненню ризику, пов'язаного з господарською діяльністю, не допускаючи висунення до акціонера ніяких вимог щодо зобов'язань товариства. Винятком у цьому плані є Німеччина, де більшість підприємств зареєстровано у формі GmbH (товариств з обмеженою відповідальністю).
У Великобританії існує дещо інша класифікація фірм за правовим статусом. Розрізняють товариства (об'єднання осіб) і компанії (об'єднання капіталів).
Виділяють товариства:
• з необмеженою відповідальністю — за статусом приблизно відповідають повному товариству, за винятком того, що така організаційна форма не визнається юридичною особою, не підлягає обов'язковій реєстрації в торговому реєстрі;
• з обмеженою відповідальністю — за статусом відповідають командитному товариству.
Розрізняють компанії:
• з необмеженою відповідальністю — відрізняються від аналогічного товариства тільки тим, що визнаються юридичною особою;
їх утворення пов'язане з дотриманням певних, але незначних
формальностей;
• з обмеженою відповідальністю — за статусом подібні до акціонерного товариства, але відрізняються від нього тим, що в компанії створюється не акціонерний, а пайовий капітал, який розподіляється на рівні паї. Відмінність між паєм і акцією полягає у тому, що акція може дробитися, і певна її частина належати різним особам, що неможливо у разі паю. Акція повинна бути оплачена відразу, оплата паю можлива протягом визначеного часу.
Компанії з обмеженою відповідальністю поділяються на публічні (оголошують публічну підписку на паї та підлягають публічній звітності) та приватні (аналогічні за статусом товариствам з обмеженою відповідальністю континентального європейського типу).
У США існують два види об'єднань: товариства (об'єднання осіб) і корпорації (об'єднання капіталів). Товариства утворюються на основі закону, прийнятого в більшості штатів, де товариство визначається як об'єднання двох або більше осіб для ведення справ з метою отримання прибутку. Товариство не визнається юридичною особою, але має певні властивості правосуб'єктності. Будь-який компаньйон товариства має компетенцію представляти інших власників і брати фінансові зобов'язання. За законодавством США товариства можуть бути повними і командитними.
Корпорації бувають публічні, непідприємницькі та підприємницькі. Перші два види не ставлять за мету одержання прибутку, третій вид за статусом приблизно відповідає звичному для нас акціонерному товариству. Особливістю США є відсутність єдиного для всіх штатів закону, що визначає правове становище корпорацій. Тому зазвичай корпорації утворюються за законом того штату, де передбачено найбільш пільгові умови щодо податків і зборів, стягнутих при створенні корпорації. Найпопулярнішими щодо цього є штати Делавер і Нью-Джерсі.
Одноосібні підприємства є власністю однієї особи (наприклад, родини), що несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім капіталом підприємства і усім своїм майном, якщо майно не відособлене від капіталу підприємства. Фірмове найменування одноосібного підприємства може збігатися з прізвищем та іменем підприємця, якому воно належить, або відрізнятися від нього. Усі справи підприємства веде його власник або спеціально уповноважені на це службовці. Здебільшого таким особам надається широкий обсяг повноважень при збереженні за власником підприємства права контролю їхньої діяльності. Форму одноосібних підприємств мають, як правило, дрібні та середні фірми, але бувають і винятки. У сучасних умовах багато великих сімейних компаній перетворюються на акціонерні товариства.
Щодо приватноправових юридичних осіб розрізняють три порядки їх утворення: дозвільний, явочно-нормативний та явочний. За дозвільного порядку для створення юридичної особи необхідний дозвіл відповідного уповноваженого державного органу. Такий орган може вирішувати питання про доцільність створення конкретних юридичних осіб. У країнах, що застосовують явочно-нормативний порядок, існує загальний нормативний акт, який регулює порядок виникнення і діяльності юридичних осіб. Отже, юридичні особи виникають з моменту державної реєстрації, здійсненої в обов'язковому порядку в разі виконання передбачених у даному акті вимог. Такий порядок найпоширеніший у світовій практиці. Діє він і в Україні. За явочної системи для створення юридичної особи необхідно мати позитивно виражений намір діяти як окремий, відособлений від учасників суб'єкта права.
Інше важливе питання полягає у визначенні власне того, чи є юридичною особою дана організація, оскільки в різних країнах організаційні форми значно варіюють, і за однакової назви їх у деяких державах не існує гарантії, що і правовий статус цих організацій буде однаковим.
Класична доктрина міжнародного приватного права пов'язує особистий закон юридичної особи з місцем її утворення. Отже, особистий закон юридичних осіб, визначається їх "національністю". Крім того, існують теорії місця реєстрації, місцезнаходження адміністративного офісу, місця діяльності, контролю над фірмою.
Види підприємств в Україні. Згідно із положеннями Господарського кодексу України (ч. І ст. 63)1 передбачається (залежно від форм власності) діяльність таких підприємств:
1 Господарський кодекс України, затверджений Законом України "Про підприємства в Україні" від 16.01. 2003 № 436-IV (ВВР України. - 2003. - № 18-20).
• приватне підприємство, яке діє на основі власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
• підприємство, засноване на колективній власності (підприємство колективної власності);
• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання різних форм власності.
• підприємство, засноване на власності об'єднання громадян;
• державне підприємство, що діє на основі державної власності;
• комунальне підприємство, яке діє на основі комунальної власності територіальної громади;
Якщо у статутному фонді підприємства іноземні інвестиції становлять не менше 10 %, воно вважається підприємством з іноземними інвестиціями, якщо 100 %, — іноземним підприємством (ч. 2 ст. 63 ГКУ).
Приватним визнається підприємство, яке діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці або з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи (ч. 1 ст. 113 ГКУ).
Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії та представництва на території України та за її межами з дотриманням вимог законодавства України та відповідних держав. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, для яких встановлюються загальний обсяг участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог збереження національної безпеки. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначається Господарським кодексом, Законом про режим іноземного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами (ч. 4-6 ст. 116 ГКУ).
Іноземним є унітарне (створене одним засновником) або корпоративне (створене, як правило, двома або більше засновниками за їх сумісним рішенням) підприємство, засноване відповідно до законодавства України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, а також діюче підприємство, набуте повністю у власність цих осіб. Іноземні підприємства не можуть створюватися у галузях, визначених законом, які мають стратегічне значення для безпеки держави. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до її законодавства (ч. 1-3 ст. 117 ГКУ "Іноземне підприємство"). Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи(або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи) (ч. І ст. 125 ГКУ).
Господарські товариства — підриємства або інші суб'єкти господарювання (у тому числі громадяни країни, а також іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до законодавства як підприємці), створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна й участі у підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку (ст. 79 ГКУ" Поняття господарського товариства"). До господарських товариств, згідно зі ст. 80 ГКУ "Види господарських товариств", а також Законом України "Про господарські товариства", належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Акціонерне товариство — товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, й несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.
Товариство з обмеженою відповідальністю — товариство, що має статутний фонд, розподілений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.
Товариство з додатковою відповідальністю — товариство, статутний фонд якого розподілений на частини певними установчими документами. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а за недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний обсяг відповідальності учасників передбачається в установчих документах.
Повне товариство — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Командитне товариство — товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за його зобов'язаннями всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства (вкладників). Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства1.
Як випливає зі ст. 81, 83 ЦКУ, зазначені товариства належать до юридичних осіб приватного права, які, на відміну від юридичних осіб публічного права, створюються на підставі установчих документів. Ці документи розробляються, складаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками. Товариство може бути створене однією особою; воно діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.
Згідно зі ст. 119 ГКУ "Види об'єднань підприємств" ці об'єднання залежно від порядку їх заснування можуть утворюватися як господарські, державні або комунальні.
Господарські об'єднання — це об'єднання підприємств (незалежно від їх виду) за їх ініціативою, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворене рішенням органу державної виконавчої влади або компетентного органу місцевого самоврядування.
Господарські об'єднання, як зазначено у ст. 120 ГКУ, утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни або інші об'єднання підприємств, передбачені законом.
Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися шляхом централізації однієї чи кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації та кооперації виробництва, опти-мізації сумісних виробництв.
Корпорація — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення її учасниками певної загальної мети.
Закон України "Про господарські товариства" від 19 квітня 1991 р. 112
Концерн — статутне об'єднання підприємств на базі їх фінансової залежності від одного чи групи учасників, з централізацією функцій науково-технічного та виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.
Державні та комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).
