Підготувала студентка 21 групи
Легчун Марина Леонідівна.
Відображення національної етики та естетики в романі «Тисяча журавлів» Кавабати Ясунарі
XIX століття подарувало світові дивовижну людину, незвичайну особистість, тонкого лірика, який вмів до найдрібніших деталей відчувати давню культуру свого народу, який дарує людям неоціненні перлини японської лірики:
Зимній місячко,
Ти вийшов із-за хмар,
Мене проводжати?
Тобі не холодно в снігах?
Од вітру не тремтиш?
Це вірші преподобного Мьое. Чому саме їх надписує людям Ясунарі Кавабата? Тому що в них добро, тепло, ніжні почуття людини до природи — те, що властиве японській поезії.
Особистість письменника.
Фрагменти Нобелівської лекції письменника допоможуть зрозуміти і духовний світ письменника і світ героїв його художніх творів. Письменник відчуває красу в кожнім подиху вітру, у вечірнім небі, в яскравих зорях — і називає це щастям.
Народився в м. Осака в родині лікаря. До п'яти років Ясунарі осиротів, його виховує дід, але згодом і того не стає. Родичі забирають хлопця до себе на утримання і виховання. Дуже гіркий чужий хліб!...
У шкільні роки майбутній поет захоплюється живописом. Це захоплення буде з ним завжди, стане органічною суттю його творів: він умів бачити очима художника, відтворювати найменші зміни у природі, в людській душі.
Кавабата Ясунарі читав Чехова, Толстого, Пруста, Джойса, Фрейда; вчився на англійському відділенні Токійського університету, згодом — на відділенні японської філології.
У художнім досвіді письменника простежується вплив естетичних поглядів дзен — споглядання, відчуття, думка. За японським словником, дзен — оволодіння усіма своїми духовними силами, входження в світ «не—я», тобто вміння зануритися у споглядання, сконцентрувати увагу на пошуках вічних людських цінностей.
У такий спосіб створюється емоційне враження — відтворення почуття. Саме тут прихований сенс людського існування з усіма його радощами і печалями.
Як сказав Паскаль: «У серця є свій розум, якого розум не знає».
Кавабата Ясунарі — це майстер, який зумів вловити ледь чутні миттєвості швидкоплинного життя, зупинити людину в її повсякденному побуті і звернути увагу на щастя, неповторність і цінність буття.
Творчість Кавабата Ясунарі є продовженням давніх традицій національної культури. У його творах є захоплення світом, відчуття неповторності кожної миті, краса відкривається в усьому. Усі його твори пронизані почуттям прекрасного. Письменник вірив, що закон Краси є законом Життя, і що в урочистості прекрасного полягає спасіння людства від загибелі.
В творі романтичним є образ Юкіко, котра тримає в руках крепдешинову хустку із зображенням літаючих журавлів. Кікудзі закохується в Юкіко, шукаючи в ній втілення своїх мрій.
Досить складні любовні стосунки Кікудзі з пані Оота та її дочкою Фуміко. Із пані Оота його пов’язують спогади про батька. Оота-сан шукає у синові риси батька, люблячи його і шануючи пам'ять про нього. Кікудзі відкриває в Оото привабливі риси і краще розуміє почуття свого батька. Співчуття Кікудзі до Фуміко і зближення з нею після раптової смерті її матері, а також наполеглива турбота Такако про Кікудзі роблять дівчину з літаючими журавлями на фуросікі недосяжною мрією для хлопця.
Символіка у повісті. У японській символіці журавлі – символ надії, благополуччя і щастя. Героїня повісті повинна мати щасливу долю. Мрія про щастя є провідною ідеєю твору, але вона лишається недосяжною. Природа у зображення Кавабата прекрасна і велична, через показ змін у ній автор відтворює порухи людської душі.
Життя природи і людини поєднанні невидимими ланцюгами. Кавабата закликає вчитися у природи, проникати у її нерозгадані таємниці, він бачить у спілкуванні з природою шлях до морального вдосконалення людини. У повісті природа співчуває героям.
В естетиці японського мистецтва уявлення про речі відіграє велике значення. Дерева, квіти, каміння, кераміка сприймаються японцями як одухотворені образи просякнуті настроями туги, співчуття, світлої печалі. Кавабата через сумну принадність речей передає свої симпатії і співчуття, милосердя і ніжність, гіркоту і біль до героїв повісті.
Письменник закликає пам’ятати про красу, яка поряд з вами у вас самих, любіть квіти, дерева, небо, любіть красу у великому і малому.
Речі у Кавабати живуть своїм особливим життям. Автор детально, з особливими почуттями, наче про людей, розповідає про чайний посуд, адже кожна чашка або ваза мають свою давню історію. Чи відчуваємо ми трепет під час зустрічі з предметами старовини або творами мистецтва? Мабуть, таке відчуття знайоме не кожній людині…
«Стародавні чашки… їм, певно, років триста-чотириста, а скільки в них світла!.. Здавалося, життя б’ється під їхньою гладенькою поверхнею. Кікудзі дивився на чашки, а йому вважалися його батько і мати Фуміко такі ж чисті й непорочні».
Кавабата показує за допомогою образів Кікудзі, пані Оота, Фуміко та Юкіко свідомість японців, які звикли шанобливо ставитися до речей, обожнювати і предмети мистецтва, і предмети побутового вжитку, вбачаючи в них втілення краси. Автор Звертає увагу на виразні засоби, за допомогою яких він описує предмети:
«Кікудзі зупинив погляд на глечику. З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло. - Гарне «сіно’»… І мені воно подобається… Приємне, як сон…»
Чайні чашки наче оживають під час церемонії, ми бачимо уособлення, метафори, за допомогою епітетів та порівнянь передано почуття героїв. Лише одна героїня не відчуває привабливості чайних речей – господарка церемонії Тікако. Суть обряду полягає в тому, щоб дати людині можливість відірватися від суєтного життя, поринути у роздуми, очистити свої почуття, бути щирим, бути самим собою. Той, хто дійсно прилучається до таїни чайного ритуалу, ніби проходить обряд очищення, стає красивішим. Саме тут розкривається сенс слів автора: «Зустріч за чаєм - це та ж зустріч почуттів…»
«Як для чайної церемонії в кімнаті було надто видно, проте світло підкреслювало вроду дівчини. Її шовкова серветка, червона, як полум’я, вражала не так м’якістю, як свіжістю. Здавалось, у руках дівчини розпускається червона квітка.
Кікудзі здавалося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики.» «Пані Оота взяла орібе в руки.
- Зелений чай у чорній чашці — яка це краса! Мимоволі спливають у пам’яті зелені весняні бруньки... — сказала вона. А про те, що ця чашка належала її чоловікові, не прохопилася й словом.
Потім почався традиційний огляд чайного начиння. Дівчата не дуже на цьому розумілися, а тому слухали дещо з пояснень Тікако. Глечик і бамбуковий черпачок теж належали батькові Кікудзі, але Тікако про це не згадала, Кікудзі промовчав і собі.»
В естетиці японського мистецтва дерева, квіти, каміння, кераміка сприймаються японцями як одухотворені, просякнуті настроями туги, співчуття, світлої печалі, цьому ефекту сприяє відсутність зайвого, малі форми залишають місце для уяви, натяку (йодзю), певна незавершеність і несподіваність змушують працювати думку й почуття. Це проявляється у літературній творчості, особливо в поезії (хоку, танка), у мистецтві складання букетів (ікебана), у традиціях японського саду.
Порівнюючи пані Оота та її дочку, звертаємо увагу на протиставлення образів: чуттєвої краси матері та романтичної, прихованої духовної краси дочки; неоднозначним є образ Кікудзі, він мрійливий, шукає щастя, він відрізняє добро та зло, не любить вульгарність, однак припускається помилок у житті, наче хитається у пошуках моральної основи, його душа наче поранена у дитинстві спостереженнями за стосунками дорослих.
На закінчення я можу сказати, що Кавабата підкреслював не докладний опис чайної церемонії, а застереження від вульгаризації її сучасністю. Тікако Курімото, яка "здобула собі неабияку славу вчительки чайної церемонії", перша порушує правила та сам принцип очищення чайної церемонії. Із нею пов'язані всі життєві труднощі головних героїв повісті. Кікудзі вже по-дорослому осмислює свої дитячі спогади про неї. Тікако пересуває людей та їхні долі, як чашки. Іронія долі: охоронець давніх традицій, що створені для збереження чистоти та гармонії, живе за зовсім іншими правилами.
