Пітер Людвіг Бергер — австрійський і американський соціолог та теолог, ідеолог неоконсерватизму, представник соціального конструктивізму в соціології, професор соціології та релігієзнавства Бостонського університету, був багаторічним директором Інституту вивчення економічної культури. Також, під його керівництвом та спільно з Самуелем Гантінгтоном вийшло одне з найперших досліджень глобалізації — «Many Globalizations: Cultural Diversity in the Contemporary World», (2002). Вчені дослідили культурну динаміку в десяти країнах, таких як США, Китай, Японія, Індія, Німеччина, Угорщина, Туреччина, ПАР, Чилі, Тайвань)
Метою цієї праці є нарис найбільш правдивої культурної динаміки глобалізації, в основу якої лягла схема «виклик і відповідь» (А. Тойнбі). Тобто, «виклик» мав би виходити з зароджуючої глобальної культури, в основному з західної і розповсюджуватись у всьому світі на рівні еліт і широких мас. В свою чергу, «відповідь» з сторони суспільств означало б прийняття, заперечення, співіснування чи синтез.
Явище глобалізації стосується різних сфер, як економічних, політичних, соціальних, технологічних, що несе за собою важливі питання, проте в цьому випадку нас цікавить питання «культури», яке розуміється автором в соціально-науковому сенсі слова, тобто як вірування, цінності і спосіб життя звичайних людей в їхній повсякденності (тут можна провести паралель з вченням П. Штомпки і його соціологією повсякденності)
Наприклад, мова завжди залишається основним фактором розповсюдження культури (англійська мова сьогодні є мовою зароджуючої глобальної культури і її найчастіше використовують як мову міжнародного спілкування). Проте, використання будь якої іноземної мови не є для людей безслідним, оскільки несе в собі пізнавальні, нормативні та емоційні конотації.
Способи поширення глобальної культури:
Як вже було сказано, глобальна культура може розповсюджуватись як на представників еліти, так і на широкі маси. Отож:
Основним засобом для еліт можна вважати так звану давоську культуру (С. Гантінгтон) – міжнародну культуру ділових і політичних кіл світу, тобто світовий бізнес, який керує економічною і технологічною глобалізацією.
Ще одним засобом розповсюдження глобальної культури є свого роду «яппі-інтернаціонал» (молодий міський професіонал), члени якого:
· Одні говорять по-англійськи, відповідно вдіваються і поводяться, працюють, розважаються, мислять і надіються на участь в елітних самітах;
· Інші одночасно існують в двох світах: не хочуть залишитись осторонь від глобальної культури, але в особистому житті дотримуються абсолютно інших культурних цінностей.
Автор виділяє ще один спосіб поширення глобальної культури – клубна культура інтелектуалів, тобто глобалізація західної інтелігенції, яка може розповсюджуватись різними методами: академічними структурами, фондами тощо. Кінцевим продуктом є ідеї і правила поведінки, такі як вчення про права людини, концепції фемінізму, політика і спосіб життя, в яких втілюються ідеологічні побудови.
Більш наочний прояв зароджуючої глобальної культури є засоби розповсюдженя масової культури, яку тиражують комерційні підприємства різних видів (Adidas, McDonald’s, Disney, MTV тощо). І хоча контроль веде еліта, масова культура проникає в широкі маси у всьому світі. Велика частина масової культури може носити поверхневий характер, тобто не надавати серйозного впливу на погляди, цінності і поведінку людей. Автор наголошує на різниці між «причетним» і «непричетним» споживанням.
Також, автор виділяє виникаючу глобальну культуру, яку розповсюджують масові рухи. Наприклад, євангелістичний протестантизм, пятидесятництво – найбільш серйозний масовий рух, який є способом культурної глобалізації (необов’язковим є володіння англійською, а саме характер богослужіння, що дозволяє релігії добре вживатися з місцевими традиціями).
І, важливими є альтернативні глобалізації, тобто глобальні культурні рухи, які виникають за межами Заходу і роблять на нього все сильніший вплив. Це означає, що альтернативні глобалізації мають можливість існування як альтернативні моделі сучасності (проходять на рівні як еліт, так і широких мас) – наприклад, ісламські рухи в Турції – не відмовляються від модернізації взагалі, а будують сучасне суспільство, яке економічно і політично бере участь в глобальній системі, і в той самий час використовує існуючу власну культуру.
Також, культури варто розділяти по здатності до творчого пристосування, і в цьому плані варто використати терміни, запропоновані С. Гантінгтоном «сильні» і «слабкі» культури. Отож, такі країни як Китай, Японія і Індія варто віднести до «сильних», в свою чергу до «слабких» - Угорщину та Німеччину.
Форми сприйняття глобальної культури:
1. Агресивне неприйняття: релігія (Талібан), націоналізм (Північна Корея) – так зване «заперечення»;
2. Поєднання участі країн в глобальній економіці з опором глобальній культурі (Китай) – «співіснування»;
3. Локалізація – глобальна культура приймається, але з суттєвими місцевими змінами (McDonald’s у Східній Азії) – «синтез»;
4. Гібридизація – спроби синтезу іноземних і місцевих культурних особливостей (ділова культура китайців) – «синтез»;
5. Субглобалізація – рух, який має більше регіональний, ніж глобальний характер, але сприяє зближенню спільнот, з якими вони стикаються разом із зароджуючою глобальною культурою (європеїзація, особливо в пострадянських країнах).
Важливо, що при певних політичних умовах напружені відносини між глобальними і місцевими культурами можуть привести до «зіткнення цивілізацій» (С. Гантінгтон). Разом з тим, культурні конфлікти також можуть відбуватись і всередині суспільства, що автор називає «внутрішніми зіткненнями цивілізацій», вирішенням для яких держави практикують «керуючу глобалізацію».
Загалом, культурна глобалізація не загрожує суспільствам, навпаки, ламаючи традиції, дає зрозуміти, що в області віри, цінностей і способу життя існує широка можливість для вибору.
У праці не вивчається питання глобалізації в пострадянських країнах, зокрема в Україні, проте беручи до уваги вище сказане, можна сказати, що Україна піддається глобалізації з боку Заходу, проте не має ніякого впливу на інші країни.
