Вищі органи влади і управління Англії в XVIII

Після уній з Шотландією (1707) та Ірландією (1801) англійський парламент поширив свою владу на всю територію Британських островів. З 1801 р. нове державне утворення отримало назву Об'єднане Королівство Великобританії та Ірландії.

1888 р. відбулася чергова реформа місцевого управління. Були створені Ради міст та графств, переглянута система графств та деякі великі міста виділені в окремі графства. Радам графств були передані адміністративні повноваження мирових суддів. Створена система характеризувалася значною самостійністю та відсутністю "адміністративної опіки" з боку центральної влади.

Із законодавчими актами 1873—1876 та 1880 рр. пов'язані були реформи судової системи. Згідно з ними було ліквідовано поділ вищих судів Англії на суди "загального права" та суди "справедливості". До структури судів Англії входили:

— верховний суд;

— високий суд;

— апеляційний суд із цивільних справ;

— суди ассизів;

— четвертні суди;

— суди графств.

Особливе місце займав Центральний кримінальний суд в Лондоні ("Олд Бейлі"), який був судом ассизів для Великого Лондона.

Таким чином, модернізація політичної системи, яка завершилася в XIX ст., стала зразком для державного ладу багатьох країн світу.

Створений парламентом комітет з реформи права одержав доручення «обговорити, які є недоліки у чинному праві, як можуть бути відвернені незручності, що виникають внаслідок тяганини, дорожнечі й невпорядкованості судочинства». Однак цей комітет виявився неефективним, тому що ні в ньому, ні в самому парламенті, по суті, не було сили, зацікавленої у корінному перегляді правової системи.

Робота комітету гальмувалася діями практикуючих юристів.

Вимоги про реформу права висувалися неодноразово й у період протекторату Кромвеля. Так, на зборах офіцерів у листопаді 1654 р. було прийнято звернення до Кромвеля про те, щоб «вжити заходів до здійснення необхідного впорядкування законодавства, які задовольнять суспільну совість».

Кромвель же, як і раніше, засуджував «люте огидне право», яке, за його словами, виправдовувало вбивць і посилало на шибеницю людину за крадіжку одного шилінга. Спираючись на армію, він відтіснив парламент від вирішення найважливіших політичних питань. Але, як і раніше, Кромвель надав юристам можливість займатися реформою права, оскільки для власного радикального втручання у правову сферу йому не вистачило ні відповідної підготовки, ні рішучості. А головне — проти докорінної зміни правової системи виступали саме ті соціальні шари, на які Кромвель безпосередньо спирався й інтереси яких представляв, знаходячись на чолі англійської держави.

Таким чином, у період революції корінне відновлення англійського права, яке сходило до середньовічної епохи, так і не відбулося. Але революція породила нові умови, за яких англійське право, незважаючи на його поважний вік і традиційні джерела, одержало можливість обновлятися і розвиватися.

Після революції в Англії продовжувало діяти прецедентне право, вироблене у попередню епоху в загальній системі королівських судів («загальне право»), й у суді лорда-канпдера («право справедливості»). Ці системи, як і раніше, складали кістяк англійського права, і тривалий час значно перевершували за своєю вагою і значенням статутне право, — навіть після його відновлення революційним законодавством.

Після революції, як і раніше, англійська правова система була далекою від того, щоб бути внутрішньо погодженою і гармонійною. В ній ясно проявилися принаймні два протиріччя: перше — це протиріччя між двома галузями прецедентного права: «загальним правом» і «правом справедливості»; друге — це внутрішнє протиріччя, властиве прецедентному праву, а саме: протиріччя між принципом прецеденту і суддівською правотворчістю.

У традиційному протистоянні права і справедливості «загальне право» у післяреволюційні роки в цілому одержало верх. Зросту авторитету «загального права» сприяв конфлікт, який виник ще у передреволюційний період між двома системами королівського суду, що суперничали між собою.

Хоча «загальне право» історично й виникло у королівських судах, і сприяло посиленню королівської влади в Англії, засвоєний ним до XVII ст. принцип прецеденту став несподіваною перешкодою на шляху подальшого зміцнення абсолютизму. Королів, зокрема Якова І, дратував той факт, що їхня власна політика повинна була узгоджуватися із судовими рішеннями, винесеними до того ж у якомусь давньому й приватному спорі.

Самі ж королівські судді вважали себе не «слугами короля», а «слугами права». За словами судді і видного юриста того часу Е.Кока, право складалося з «наказів, клопотань і прецедентів, які не можуть змінити ні парламент, ні корона».

З іншого боку, «право справедливості», яке на відміну від «загального права» не було сковане прецедентом, несло на собі сприятливий вплив римського права і було перейняте духом підприємництва, перетворилося на головну опору судової політики короля й в об'єкт критики з боку революційного табору. Цей парадоксальний на перший погляд факт пояснювався тим, що голова суду справедливості — лорд-канцлер — одночасно був і вищим судовим чиновником короля, являючись усього лише виконавцем королівської волі. Лорди-канцлери зважали на побажання генерал-атторнея королівської адміністрації Ф.Бекона: «Судді повинні бути левами, але левами при троні».

Парламентська опозиція суду канцлера підсилилася після голосного процесу у справі Глевілля (1615 р.): у цій справі лорд-канцлер Енесмер відповідно до принципу «справедливості» переглянув рішення суду «загального права», винесене головним суддею суду загальних позовів Е.Коком, на тій підставі, що це рішення базувалася на свідченні, про хибність якого суду не було відомо при розгляді справи.

У зв'язку з незвичайним зіткненням юрисдикції двох судів король створив спеціальний комітет під головуванням Ф.Бекона. Останній підтримав право суду канцлера здійснювати свої рішення навіть у тому випадку, якщо вони прямо суперечать результатам спору за «загальним правом». Це рішення являло собою відчутний удар по престижу «загального права», викликавши відповідну критику політичною опозицією суду канцлера. Парламентарії скаржилися на те, що «справедливість» — шахраювата річ, що вона «залежить від довжини ноги лорда-канцлера».

Хоча у ході революції спроби парламенту скасувати суд лорда-канцлера не мали успіху і дуалізм судової системи в Англії зберігся, революція залишила помітний слід у діяльності цього судового органу. З огляду на настрої впливових кіл суспільства і їхнє прагнення до стабільного правопорядку, з кінця XVII ст. лорди-канцлери проводять у своєму суді більш гнучку політику. Вони намагаються не повторювати гострих конфліктів системи «справедливості» з «загальним правом».

Так, лорд-канцлер Ноттінгем, якого в Англії називають «батьком сучасної справедливості», заявив, що справедливість повинна «визначатися правилами науки», що не можна допускати, щоб «становище людей залежало б від примхи суду». Ця лінія на зміц нення правових започаткувань у суді канцлера призвела до того, що у XVIII ст. система «справедливості» починає застигати, підкоряючись правилу прецеденту, і знаходячи для цього настільки ж формальну процедуру, що й система «загального права».

Але й у XVIII, і в XIX ст. у системі «справедливості» право не переставало розвиватися. Так, наприклад, непослідовність революції XVII ст. у питанні про власність, збереження старих феодальних конструкцій права власності, обмеження у розпорядженні т.зв. «реальними» речами привели до подальшого розвитку інституту «довірчої власності».

Цей інститут відрізнявся значною складністю й умовностями, але він дозволяв обходити ряд застарілих формальностей «загального права» і розширювати можливості, реальні правомочності власника у розпорядженні своїм майном. При цьому канцлерам вдалося зблизити конструкцію «довірчої власності» з конструкцією власності за «загальним правом».

Однак і в XIX ст. процедура «справедливості» викликала значні нарікання з боку англійських підприємців. Розгляд справ у суді канцлера в силу його перевантаження був вкрай затяжним і повільним. Подвійна система прецедентного права, крім того, вимагала від ділового світу, який користувався послугами висо-кооплачуваних адвокатів, ще й додаткових витрат. За зауваженням відомого англійського історика права Мейтланда, «справедливість перестала бути справедливістю».

Трохи інший шлях у цей же самий час проробило «загальне право». Тут після революції спостерігався протилежний процес: відхід від твердого принципу прецеденту у бік збільшення суддівської правотворчості.. Судді «загального права» розуміли, що їхні претензії на керівну роль у правовій системі можуть бути виправдані тільки тоді, коли вони звільняться від ряду старих, явно застарілих правил і більшою мірою відгукнуться на потреби капіталістичного розвитку.

Особливо чітко ця тенденція проявилася при головному судді Менсфільді (1756—1788 рр.), який виробив низку цілком сучасних і зручних для судової практики доктрин. Недарма в англійській літературі його називають «першим суддею, який говорив мовою живого права».

Не пориваючи формально з принципом прецеденту, Менсфільд разом з тим вніс істотні зміни у «загальне право», керуючись при цьому невластивою цій системі ідеєю «справедливості» і «здорового глузду».

Сам Менсфільд прагнув «відкрити» у «загальному праві» саме такі принципи, які б відповідали потребам капіталістичного розвитку країни. Наприклад, при розгляді справ про заповіти він порвав із властивою «загальному праву» абсолютизацією зовнішньої форми, яка фактично визначала результат справи, і став надавати перевагу виявленню справжньої волі спадкодавця, стверджуючи, що «законний намір, якщо він є ясно вираженим, повинен коректувати правовий зміст термінів, необережно використаних заповідачем». Також й у сфері договірного права Менс-фільд, відповідно до нових уявлень про контракт, надавав вирішального значення «щирим намірам» і волі сторін.

Менсфільд поклав кінець існуванню особливого купецького (торгового) права, яке склалося ще в епоху Середньовіччя, і злив його з єдиною системою «загального права». Це зробило «загальне право» більш зручним і близьким до корінних інтересів підприємців, підняло його авторитет в англійському суспільстві. Нарешті, він спростив саму систему розгляду справ у судах «загального права», заклавши основи сучасного судового процесу: розширив право сторін наводити докази, ввів апеляцію і т.д.

Вищі органи влади і управління Англії в XVIII—XIX століттях