Вищі органи влади і управління Англії в XVIII—XIX століттях

 

Після уній з Шотландією (1707) та Ірландією (1801) англійський парла­мент поширив свою владу на всю територію Британських островів. З 1801 р. нове державне утворення отримало назву Об'єднане Королів­ство Великобританії та Ірландії.

1888 р. відбулася чергова реформа місцевого управління. Були створені Ради міст та графств, переглянута система графств та деякі великі міста виділені в окремі графства. Радам графств були передані адміністративні повноваження мирових суддів. Створена система характеризувалася значною самостійністю та відсутністю "адміністративної опіки" з боку центральної влади.

Із законодавчими актами 1873—1876 та 1880 рр. пов'язані були ре­форми судової системи. Згідно з ними було ліквідовано поділ вищих судів Англії на суди "загального права" та суди "справедливості". До структури судів Англії входили:

— верховний суд;

— високий суд;

— апеляційний суд із цивільних справ;

— суди ассизів;

— четвертні суди;

— суди графств.

Особливе місце займав Центральний кримінальний суд в Лондоні ("Олд Бейлі"), який був судом ассизів для Великого Лондона.

Таким чином, модернізація політичної системи, яка завершилася в XIX ст., стала зразком для державного ладу багатьох країн світу.

 

5.

Створений парламентом комітет з реформи права одержав доручення «обговорити, які є недоліки у чинному праві, як мо­жуть бути відвернені незручності, що виникають внаслідок тяга­нини, дорожнечі й невпорядкованості судочинства». Однак цей комітет виявився неефективним, тому що ні в ньому, ні в самому парламенті, по суті, не було сили, зацікавленої у корінному пе­регляді правової системи.

Робота комітету гальмувалася діями практикуючих юристів.

Вимоги про реформу права висувалися неодноразово й у пе­ріод протекторату Кромвеля. Так, на зборах офіцерів у листопаді 1654 р. було прийнято звернення до Кромвеля про те, щоб «вжи­ти заходів до здійснення необхідного впорядкування законодав­ства, які задовольнять суспільну совість».

Кромвель же, як і раніше, засуджував «люте огидне право», яке, за його словами, виправдовувало вбивць і посилало на шибени­цю людину за крадіжку одного шилінга. Спираючись на армію, він відтіснив парламент від вирішення найважливіших політич­них питань. Але, як і раніше, Кромвель надав юристам можли­вість займатися реформою права, оскільки для власного радикаль­ного втручання у правову сферу йому не вистачило ні відповід­ної підготовки, ні рішучості. А головне — проти докорінної зміни правової системи виступали саме ті соціальні шари, на які Кром­вель безпосередньо спирався й інтереси яких представляв, знахо­дячись на чолі англійської держави.

Таким чином, у період революції корінне відновлення англійсь­кого права, яке сходило до середньовічної епохи, так і не відбу­лося. Але революція породила нові умови, за яких англійське право, незважаючи на його поважний вік і традиційні джерела, одержало можливість обновлятися і розвиватися.

Після революції в Англії продовжувало діяти прецедентне право, вироблене у попередню епоху в загальній системі коро­лівських судів («загальне право»), й у суді лорда-канпдера («пра­во справедливості»). Ці системи, як і раніше, складали кістяк англійського права, і тривалий час значно перевершували за сво­єю вагою і значенням статутне право, — навіть після його віднов­лення революційним законодавством.

Після революції, як і раніше, англійська правова система була далекою від того, щоб бути внутрішньо погодженою і гармоній­ною. В ній ясно проявилися принаймні два протиріччя: перше — це протиріччя між двома галузями прецедентного права: «загаль­ним правом» і «правом справедливості»; друге — це внутрішнє протиріччя, властиве прецедентному праву, а саме: протиріччя між принципом прецеденту і суддівською правотворчістю.

У традиційному протистоянні права і справедливості «загаль­не право» у післяреволюційні роки в цілому одержало верх. Зрос­ту авторитету «загального права» сприяв конфлікт, який виник ще у передреволюційний період між двома системами королівсь­кого суду, що суперничали між собою.

Хоча «загальне право» історично й виникло у королівських судах, і сприяло посиленню королівської влади в Англії, засвоє­ний ним до XVII ст. принцип прецеденту став несподіваною пе­решкодою на шляху подальшого зміцнення абсолютизму. Коро­лів, зокрема Якова І, дратував той факт, що їхня власна політика повинна була узгоджуватися із судовими рішеннями, винесени­ми до того ж у якомусь давньому й приватному спорі.

Самі ж королівські судді вважали себе не «слугами короля», а «слугами права». За словами судді і видного юриста того часу Е.Кока, право складалося з «наказів, клопотань і прецедентів, які не можуть змінити ні парламент, ні корона».

З іншого боку, «право справедливості», яке на відміну від «за­гального права» не було сковане прецедентом, несло на собі спри­ятливий вплив римського права і було перейняте духом підпри­ємництва, перетворилося на головну опору судової політики ко­роля й в об'єкт критики з боку революційного табору. Цей парадоксальний на перший погляд факт пояснювався тим, що голова суду справедливості — лорд-канцлер — одночасно був і вищим судовим чиновником короля, являючись усього лише ви­конавцем королівської волі. Лорди-канцлери зважали на поба­жання генерал-атторнея королівської адміністрації Ф.Бекона: «Судді повинні бути левами, але левами при троні».

Парламентська опозиція суду канцлера підсилилася після го­лосного процесу у справі Глевілля (1615 р.): у цій справі лорд-канцлер Енесмер відповідно до принципу «справедливості» пере­глянув рішення суду «загального права», винесене головним суд­дею суду загальних позовів Е.Коком, на тій підставі, що це рішення базувалася на свідченні, про хибність якого суду не було відомо при розгляді справи.

У зв'язку з незвичайним зіткненням юрисдикції двох судів ко­роль створив спеціальний комітет під головуванням Ф.Бекона. Останній підтримав право суду канцлера здійснювати свої рішен­ня навіть у тому випадку, якщо вони прямо суперечать результа­там спору за «загальним правом». Це рішення являло собою відчут­ний удар по престижу «загального права», викликавши відповідну критику політичною опозицією суду канцлера. Парламентарії ска­ржилися на те, що «справедливість» — шахраювата річ, що вона «залежить від довжини ноги лорда-канцлера».

Хоча у ході революції спроби парламенту скасувати суд лор­да-канцлера не мали успіху і дуалізм судової системи в Англії зберігся, революція залишила помітний слід у діяльності цього судового органу. З огляду на настрої впливових кіл суспільства і їхнє прагнення до стабільного правопорядку, з кінця XVII ст. лорди-канцлери проводять у своєму суді більш гнучку політику. Вони намагаються не повторювати гострих конфліктів системи «справедливості» з «загальним правом».

Так, лорд-канцлер Ноттінгем, якого в Англії називають «бать­ком сучасної справедливості», заявив, що справедливість повинна «визначатися правилами науки», що не можна допускати, щоб «становище людей залежало б від примхи суду». Ця лінія на зміц нення правових започаткувань у суді канцлера призвела до того, що у XVIII ст. система «справедливості» починає застигати, підко­ряючись правилу прецеденту, і знаходячи для цього настільки ж формальну процедуру, що й система «загального права».

Але й у XVIII, і в XIX ст. у системі «справедливості» право не переставало розвиватися. Так, наприклад, непослідовність революції XVII ст. у питанні про власність, збереження старих фео­дальних конструкцій права власності, обмеження у розпорядженні т.зв. «реальними» речами привели до подальшого розвитку ін­ституту «довірчої власності».

Цей інститут відрізнявся значною складністю й умовностями, але він дозволяв обходити ряд застарілих формальностей «загаль­ного права» і розширювати можливості, реальні правомочності власника у розпорядженні своїм майном. При цьому канцлерам вдалося зблизити конструкцію «довірчої власності» з конструк­цією власності за «загальним правом».

Однак і в XIX ст. процедура «справедливості» викликала зна­чні нарікання з боку англійських підприємців. Розгляд справ у суді канцлера в силу його перевантаження був вкрай затяжним і повільним. Подвійна система прецедентного права, крім того, вимагала від ділового світу, який користувався послугами висо-кооплачуваних адвокатів, ще й додаткових витрат. За зауважен­ням відомого англійського історика права Мейтланда, «справед­ливість перестала бути справедливістю».

Трохи інший шлях у цей же самий час проробило «загальне право». Тут після революції спостерігався протилежний процес: відхід від твердого принципу прецеденту у бік збіль­шення суддівської правотворчості.. Судді «загаль­ного права» розуміли, що їхні претензії на керівну роль у право­вій системі можуть бути виправдані тільки тоді, коли вони звіль­няться від ряду старих, явно застарілих правил і більшою мірою відгукнуться на потреби капіталістичного розвитку.

Особливо чітко ця тенденція проявилася при головному судді Менсфільді (1756—1788 рр.), який виробив низку цілком сучасних і зручних для судової практики доктрин. Недарма в англійській літературі його називають «першим суддею, який говорив мовою живого права».

Не пориваючи формально з принципом прецеденту, Менсфільд разом з тим вніс істотні зміни у «загальне право», керую­чись при цьому невластивою цій системі ідеєю «справедливості» і «здорового глузду».

Сам Менсфільд прагнув «відкрити» у «загальному праві» саме такі принципи, які б відповідали потребам капіталістичного роз­витку країни. Наприклад, при розгляді справ про заповіти він порвав із властивою «загальному праву» абсолютизацією зовнішньої форми, яка фактично визначала результат справи, і став надавати перевагу виявленню справжньої волі спадкодавця, ствер­джуючи, що «законний намір, якщо він є ясно вираженим, по­винен коректувати правовий зміст термінів, необережно викори­станих заповідачем». Також й у сфері договірного права Менс-фільд, відповідно до нових уявлень про контракт, надавав вирішального значення «щирим намірам» і волі сторін.

Менсфільд поклав кінець існуванню особливого купецького (торгового) права, яке склалося ще в епоху Середньовіччя, і злив його з єдиною системою «загального права». Це зробило «загаль­не право» більш зручним і близьким до корінних інтересів під­приємців, підняло його авторитет в англійському суспільстві. Нарешті, він спростив саму систему розгляду справ у судах «загаль­ного права», заклавши основи сучасного судового процесу: роз­ширив право сторін наводити докази, ввів апеляцію і т.д.