Психологія сім’ї: Курс лекцій

Бондарчук О. І.

 

Вступ

Процес трансформації сучасної сім’ї як соціального інституту супроводжується тривожними ознаками її дезорганізації — збільшенням кількості розлучень, сімейно-побутових порушень, зниженням рівня народжуваності, послабленням виховного потенціалу сім’ї, неврозами тощо. Це дає підстави стверджувати, що стан сучасної сім’ї кризовий. Безумовно, зміцнення сім’ї багато в чому залежить від її соціаль но-економічної, правової захищеності. Водночас причини окремих сімейних проблем часто криються або в особливостях сімейного спілкування, або в індивідуальних характеристиках членів сім’ї, тобто мають психологічний характер. У цьому зв’язку одним з важливих напрямків діяльності практичного психолога є подання сім’ї психологічної допомоги. Ефективність цієї роботи значною мірою залежить від особистості психолога, його життєвої позиції, поглядів, що мають грунтуватися на науковому підході до вивчення сім’ї. Знання психологічних законів функціонування і розвитку сім’ї є основою підготовки психолога до корекційної діяльності, вивчення методів і прийомів роботи із сім’єю, їх удосконалення, формування адекватних уявлень про кінцеву мету корекційного процесу — сім’ю, яка без консультативної допомоги здатна самостійно позитивно розв’язувати проблеми, що виникають. Мета курсу “Психологія сім’ї” — розкрити психологічні особливості сучасної сім’ї, об’єктивні і суб’єктивні умови її розвитку, роль сім’ї в соціалізації індивіда, озброїти практичних психологів знаннями про психологію сім’ї і шляхи подання сім’ї психологічної допомоги. Зазначений підхід зумовив поділ курсу на два основних розділи. У першому розділі висвітлюються психологічні особливості становлення і розвитку сім’ї, роль сім’ї у формуванні особистості дитини, психологічні фактори стабілізації сім’ї. У другому розділі розкриваються основні напрямки діяльності практичного психолога щодо подання психологічної допомоги сім’ї. Закріпленню знань, глибокому засвоєнню матеріалу сприятимуть відповіді на конкретні запитання і виконання завдань до кожної теми, а також вивчення джерел, наведених наприкінці кожної теми.

 

Розділ І

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ СІМ’Ї

 

Тема 1

СІМ’Я ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН

1. Соціально-психологічна сутність сім’ї та її структура.
2. Специфіка сім’ї як соціально-психологічного феномену.
3. Психологічний аналіз функцій сім’ї.
4. Типологія сімей.
5. Основні тенденції розвитку сучасної сім’ї.
6. Психологічні особливості етапів життєдіяльності сім’ї.

 

Із соціально-психологічного погляду сім’я є малою соціальною групою людей, що заснована на шлюбі та(чи) кровній спорідненості і функціонує на основі спільного побуту, матеріальної і моральної взаємодопомоги. Як мала соціальна група сім’я розглядається в межах явищ, про які нагромаджено великий за обсягом матеріал у соціальній психології (процеси комунікації, інтеграції, соціальної перцепції, механізми і концепції групової динаміки тощо). Сім’я як мала група має певні особливості [2]:

· жорсткі нормативні установки сімейних стосунків, що зумовлюються існуванням у кожній культурі чітко окреслених уявлень про те, коли найдоцільніше створювати сім’ю, якими мають бути стосунки між подружжям, батьками і дітьми, як розподіляються обов’язки між членами сім’ї, які заохочення і санкції необхідно застосовувати до членів сім’ї в різних ситуаціях тощо; крім того, сім’я безпосередньо залежить від суспільних інститутів, що регулюють порядок взяття і розірвання шлюбу, особливих прав і привілеїв, застосування певних санкцій (наприклад, позбавлення батьківських прав) тощо;

· чітко окреслену гетерогенність складу сім’ї за статтю, віком, що зумовлює різні потреби, ціннісні орієнтації членів сім’ї тощо;

· закритий характер сімейної групи, що зумовлюється певною конфіденційністю стосунків, обмеженою можливістю і чіткою регламентацією порядку входження в сім’ю нових членів і виходу з неї, мало того, іноді неможливістю виходу із сім’ї (наприклад, неможливо припинити об’єктивно існуючу спорідненість);

· чітко визначену поліфункціональність сім’ї, що часто пов’язано з великою кількістю сімейних ролей, численними аспектами сімейного життя, які мають суперечливий характер;

· “історичність”, тобто на життєдіяльність сім’ї впливають не тільки

якісні етапи її розвитку (залицяння, народження дітей та ін.), а й безпосередній досвід сімейного життя дорослих членів сім’ї в їхніх батьківських сім’ях, коли вони самі були дітьми;

· чітко окреслену емоційність сімейних стосунків, які мають абсолютний характер, що зумовлює велику суб’єктивну важливість багатьох, навіть об’єктивно незначних аспектів життєдіяльності сім’ї і робить (з урахуванням впливу певних культурних стереотипів) успіх чи невдачу в сім’ї винятково значущими для людини, впливаючи на її світовідчуття, психічний і соматичний стан здоров’я.

На психічний і соматичний стан здоров’я людини особливо несприятливо впливають такі сімейно обумовлені переживання:

· глобальна сімейна незадоволеність, фрустрація через різкі розбіжності між очікуваннями індивіда і реальними умовами життя в сім’ї; при цьому характер впливу незадоволеності значною мірою залежить від міри усвідомлення такого стану. Якщо незадоволеність сім’єю усвідомлюється, вона обертається на відкриті конфлікти подружжя, взаємну агресію, якщо незадоволеність не усвідомлюється, а подружжя стверджує, що все нормально, пояснюючи негаразди в сім’ї виключно зовнішніми об’єктивними обставинами, це найчастіше призводить до неврозів, депресії, алкоголізму, акцентуацій характеру тощо;

· так звана сімейна тривожність, що виявляється в перебільшених страхах щодо здоров’я, певних особливостях спілкування та поведінки членів сім’ї і переживанні безпорадності, нездатності запобігти несприятливому перебігу подій;

· почуття провини, пов’язане із сім’єю, коли індивід вважає себе (усвідомлено чи неусвідомлено) винуватцем сімейних негараздів і через характерологічні особливості схильний сприймати поведінку інших членів сім’ї як обвинувальну, хоча насправді це не так;

· надмірне нервово-психічне напруження, пов’язане зі значними перешкодами щодо задоволення потреб сім’ї, коли навіть помітні зусилля індивіда не дають бажаних результатів, створюючи внутрішній конфлікт, який особливо загострюється тоді, коли сім’я висуває до цього члена сім’ї суперечливі вимоги і покладає на нього відповідальність за їх дотримання. Наприклад, коли дружина, звинувачуючи чоловіка у небажанні допомогти їй по господарству, водночас гостро критикує будь-які намагання чоловіка їй допомогти.

З огляду на наведені особливості сім’ї виокремимо кілька її функцій — особливих форм життєдіяльності, пов’язаних із задоволенням потреб сім’ї:

· економічну, що спрямована здебільшого на забезпечення матеріальних, господарсько-побутових потреб;

· регулятивну, що полягає в регулюванні стосунків між членами сім’ї на основі моральних норм через первинний соціальний контроль, реалізацію особистого авторитету і влади;

· репродуктивну, що спрямована на народження дітей і продовження людського роду;

· сексуальну, що передбачає реалізацію сексуальних стосунків подружжя, досягнення ними сексуального задоволення;

· виховну, що реалізується у трьох аспектах — первинна соціалізація дитини; постійний вплив дітей на їхніх батьків, а також систематичний виховний вплив сімейної групи на кожного свого члена;

· комунікативну, що задовольняє потреби членів сім’ї у спілкуванні і взаємодії один з одним і соціумом, багато в чому визначаючи характер сприйняття останнього;

· рекреативну, що передбачає організацію дозвілля і відпочинок;

· психотерапевтичну, що реалізується у двох аспектах — “погладжування” (ласка й увага один до одного) і “резонування”

(розуміння і допомога один одному в оцінюванні позицій з важливих проблем, підтримування іншого в його самореалізації й особистісному розвитку). Перелічені функції так тісно взаємозалежать, що жодну з них не можна визнати основною. Наприклад, виховна функція тісно пов’язана не тільки з комунікативною, а й з репродуктивною функцією, оскільки наявність кількох дітей у сім’ї є природною умовою формування повноцінної сім’ї, забезпечуючи при цьому дитині досвід взаємодії не тільки “по вертикалі”, а й “по горизонталі”. У свою чергу, репродуктивна функція залежить від низки інших функцій сім’ї: сексуальної, економічної та ін. Водночас особливе значення має психотерапевтична функція, яку вважають критерієм оцінювання подружніх стосунків, а також психологічним інструментом їх регуляції [7].

Важливою характеристикою сім’ї є її структура — склад і кількість членів сім’ї, а також система сімейних взаємин, що включає стосунки спорідненості, влади й авторитету, зв’язки горизонтальні (чоловік — дружина) і вертикальні (батьки — діти), рольову взаємодію як сукупність установок, норм і зразків поведінки, що характеризують одних членів сім’ї в їхньому ставленні до інших її членів [13].

У структурі сім’ї розрізняють структуру сімейних ролей, сімейні підсистеми і межі між ними, що є своєрідними механізмами, за допомогою яких сім’ї виконують свої функції.

Структура сімейних ролей диктує членам сім’ї що, коли й у якій послідовності вони мають робити, вступаючи у взаємовідносини. Повторювані взаємодії зумовлюють стандарти взаємодій, які, у свою чергу, визначають, з ким і як взаємодіяти. Так, роль матері передбачає насамперед виховання дітей. Стандарти взаємодій (норми) регламентують її поведінку, тобто коли заохочувати або коли карати дитину. Якщо мати погано виконує свою роль, порушує норми взаємодій, це тягне за собою соціальні санкції — зовнішні (осудження оточуючих) або внутрішні (коли мати відчуває, що не любить дитину і картає себе за це).

Сімейні підсистеми — це диференційована сукупність сімейних ролей, що передбачає вибіркове виконання сімейних функцій. У кожній сімейній підсистемі існують певні правила, які визначають, хто і як виконує сімейні функції, тобто зовнішні (сімейні) та внутрішні (індивідуальні) межі сім’ї. Наприклад, батьківська підсистема передбачає прийняття певних рішень щодо дитячої підсистеми. Інші системи розрізняють за ознаками статі, віку, цінностей та інтересів. Таким чином, члени сім’ї можуть бути учасниками одразу кількох сімейних підсистем — батьківської, подружньої, дитячої, чоловічої, жіночої тощо [14].

У подружній підсистемі розрізняють чотири основні подружні ролі — “сексуальний партнер”, “друг”, “опікун”, “захисник”, під час виконання яких реалізуються відповідні потреби: сексуальні, побутові, потреби в емоційному зв’язку, теплих стосунках, опіці. При цьому характер подружніх стосунків багато в чому визначається взаємодоповнюваністю цих ролей (наприклад, якщо в одного з партнерів сильно виражена потреба в захисті, інший має відігравати роль захисника для задоволення цієї потреби).

Згідно з іншою класифікацією існують подружні ролі традиційні, товариські та ролі партнерів, від узгодженості яких залежать особливості взаємин подружжя. Так, традиційні ролі передбачають з боку дружини народження і виховання дітей, створення домашнього затишку і ведення домашнього господарства, пристосування до залежності і терпимість до обмеження сфери діяльності. З боку чоловіка вимагається прийняття основних рішень, підтримка сімейної влади і контроль, економічна безпека і захист сім’ї, емоційна вдячність дружині за пристосування до залежності.

Товариські ролі потребують від подружжя забезпечення моральної підтримки і сексуального задоволення, жвавого і цікавого спілкування один з одним і оточуючими.

Ролі партнерів потребують і від дружини, і від чоловіка економічного внеску в сім’ю згідно з розміром заробітку, спільної відповідальності за дітей, участі у веденні домашнього господарства і розподілу правової відповідальності [9].

Розглянемо найтиповіші сімейні ролі для подружжя [8].

1. Відповідальний за матеріальне забезпечення сім’ї. Така роль визначає комплекс обов’язків, пов’язаних із забезпеченням сім’ї необхідним рівнем добробуту.

2. Хазяїн-господарка. Виконання цієї ролі передбачає організацію і ведення домашнього господарства.

3. Відповідальний за підтримку родинних зв’язків. Реалізація цієї ролі забезпечує організацію спілкування з родичами, участь у сімейних ритуалах і церемоніях.

4. Організатор сімейної субкультури. Ця роль орієнтує на формування у членів сім’ї певних культурних цінностей, інтересів і захоплень.

5. Організатор розваг. Виконання цієї ролі припускає ініціацію й організацію життєдіяльності сім’ї у сфері дозвілля.

6. Сексуальний партнер. Ця роль пов’язана з проявом активності у сфері сексуальних стосунків.

7. Відповідальний по догляду за дитиною. Виконання цієї ролі передбачає забезпечення дитині фізичного і психічного комфорту в перші роки її життя. 8. Вихователь. Ця роль передбачає розвиток особистості дитини.

9. Сімейний “психотерапевт”. Ця роль включає дії, спрямовані на розв’язання особистісних проблем членів сім’ї.

Розподіл ролей у сім’ї може змінюватися залежно від обставин (народження дитини), особливостей професійної кар’єри тощо.

Розрізняють такі умови розподілу ролей між подружжям [14]: здатність виконувати певні сімейні ролі; прийнятність ролі чи сукупності ролей для того, хто їх виконує; можливість задовольняти завдяки виконанню певних ролей власні потреби і потреби інших членів сім’ї.

Невиконання зазначених умов призводить до формування патологізуючих сімейних ролей, що психічно травмують членів сім’ї. Наприклад, коли сім’я потребує розрядження негативних емоцій, для цього хтось із членів сім’ї обирається на роль жертвенного козла.

Крім того, якість виконання сімейних ролей багато в чому залежить від міжособистісних стосунків і пов’язаних з ними міжособистісних ролей (“попелюшка”, “клоун”, “красень” тощо).

Особливості рольових і міжособистісних стосунків членів сім’ї, їх взаємодії відбиваються на емоційному рівні та відносно стійкому психічному стані (настрої) сім’ї, тобто на її психологічному кліматі.

Психологічний клімат сім’ї, у свою чергу, впливає на міжособистісні стосунки її членів, на їхнє світовідчуття, самооцінку, саморегуляцію себе як особистості, на життєдіяльність і життєздатність сімейного колективу загалом.

З огляду на викладене розрізняють сім’ї зі сприятливим і несприятливим психологічним кліматом.

Сім’ї зі сприятливим психологічним кліматом характеризуються згуртованістю, доброзичливістю і водночас високою вимогливістю подружжя один до одного, відповідальністю, почуттям захищеності й емоційної задоволеності в сім’ї. Важливий показник сприятливого сімейного психологічного клімату — прагнення до спільного розв’язання сімейних проблем, проведення дозвілля при одночасній відкритості сім’ї, її широких соціальних контактах.

Сім’ї з несприятливим психологічним кліматом характеризуються насамперед напруженістю чи навіть конфліктністю міжособистісних стосунків, коли члени сім’ї негативно ставляться один до одного, їм властиве почуття незахищеності, емоційного дискомфорту від перебування в сім’ї.

Залежно від ступеня негараздів розрізняють сім’ї конфліктні, в яких виникають суперечності між інтересами, потребами, бажаннями членів сім’ї, що породжує сильні і тривалі негативні емоції; кризові, де потреби та інтереси стикаються особливо різко, оскільки стосуються найважливіших сфер життєдіяльності сім’ї; проблемні, що потребують допомоги в конструктивному розв’язанні конфліктів, у подоланні об’єктивних складних життєвих ситуацій (наприклад, відсутність житла і засобів для існування) при збереженні загальної позитивної сімейної мотивації.

Родини розрізняють ще за якістю зовнішніх і внутрішніх меж. Найбільш патологічними варіантами, що розміщуються на протилежних полюсах континууму, є ретрофлексуюча (від ретрофлексія — спрямування енергії всередину) і дезорганізована сім’ї. Ретрофлексуюча сім’я має тверду непроникну спільну межу і водночас прозорі індивідуальні межі. Члени цієї сім’ї так тісно взаємопов’язані через острах розриву стосунків, що це знижує можливості індивідуального зростання. Проблеми, що виникають внаслідок заплутаних, неконструктивних стосунків, не розв’язуються через жорсткі зовнішні межі сім’ї, відсутність достатніх контактів з оточенням. У таких сім’ях існує велика небезпека виникнення психосоматичних захворювань.

Дезорганізована сім’я з надмірно прозорими зовнішніми межами розміщується на протилежному полюсі континууму. У таких сім’ях через відсутність достатнього взаємного контакту її членів і відкритості зовнішніх меж існує велика небезпека асоціальної поведінки чи розпаду сім’ї як цілого. Між зазначеними полюсами розміщується більшість родин, що функціонують з більш-менш адекватними межами [15].

За структурою влади розрізняють авторитарні, демократичні та ліберальні сім’ї.

Авторитарна сім’я характеризується суворим беззаперечним підпорядкуванням одного з подружжя іншому і дітей батькам. Демократична сім’я заснована на взаємній повазі членів сім’ї, спільному вирішенні всіх важливих питань. У ліберальній сім’ї спостерігається відстороненість, відчуженість членів сім’ї один від одного, байдужість до справ і почуттів іншого.

Залежно від розподілу ролей виокремлюють сім’ї традиційні (патріархальні чи матріархальні), в яких один з членів подружжя є внутрішньосімейним лідером, активнішою стороною в подружніх стосунках і відносинах із соціумом, та егалітарні (від фр. еgalіte — рівність), в яких ролі розподіляються з урахуванням конкретних інтересів і можливостей партнерів. При цьому спостерігаються вирівнювання функцій подружжя і відносно незалежне становище дітей.

Типологія сімей за демографічною ознакою визначається:

· кількістю дітей — багатодітна, середньодітна, малодітна, бездітна, або подружня, сім’я;

· наявністю чи відсутністю шлюбної пари — повна чи неповна сім’я;

· наявністю чи відсутністю у складі сім’ї старших і побічних родичів — складна чи нуклеарна (від лат. nucleus — ядро) сім’я.

Розрізняють також сім’ї з різним виховним потенціалом [6]:

· виховально-сильні, тобто зі сприятливою моральною атмосферою сім’ї;

· виховально-стійкі, де створюються загалом сприятливі можливості для виховання, а труднощі, що виникають у сім’ї, і недоліки усуваються за допомогою інших соціальних інститутів, насамперед школи;

· виховально-нестійкі, для яких характерна неправильна виховна позиція батьків (наприклад, надмірна опіка) при відносно високому загальному виховному потенціалі сім’ї;

· виховально-слабкі зі втратою контакту з дітьми і контролю над ними, коли батьки з різних причин (через поганий стан здоров’я, перевантаженість роботою, низький рівень освіти та психолого-педагогічної компетентності) не здатні правильно виховувати дітей, поступившись у своєму впливі групі однолітків.

З психолого-педагогічного погляду негативно впливають на становлення особистості дитини сім’ї виховально-слабкі з постійною конфліктною атмосферою, виховно-слабкі з агресивно негативною атмосферою, у яких панують агресивність і жорстокість, маргінальні з алкогольною та сексуальною деморалізацією, правопорушницькі, злочинні, психічно обтяжені.

За стадією становлення розрізняють сім’ї [8]:

· молоді (до 9 років), для яких істотним у психологічному аспекті є ставлення подружжя один до одного і до спільного сімейного життя;

· середні (10–19 років), які характеризуються стабільними сімейними стосунками, усталеним розподілом ролей, обов’язків, наявністю дітей, що підросли і є відносно самостійними;

· зрілі (понад 20 років), для яких характерне зростання значущості подружніх стосунків, зокрема завдяки набуттю дітьми самостійності і незалежності.

Більш розгорнуту картину циклів сімейного життя можна подати з урахуванням “історичності” сім’ї, коли виокремлюють такі фази сімейного життя [12]:

1) залицяння;

2) життя без дітей (від початку проживання разом до народження першої дитини);

3) експансія (від народження першої дитини до останньої);

4) стабілізація (період виховання дітей до того моменту, коли перша дитина залишає сім’ю);

5) діти назавжди залишають батьківський дім;

6) “порожнє гніздо” (батьки після від’їзду дітей);

7) хтось із подружжя залишається один після смерті іншого.

Таке виокремлення фаз сімейного життя відбиває певні проблеми сім’ї, властиві кожній з фаз.

Так, для фази залицяння у вітчизняних умовах характерне те, що багато молодих людей у цей період продовжують жити з батьками. Відсутність досвіду самостійного, фінансово незалежного життя, житлові проблеми в поєднанні з лібералізацією сексуальних стосунків можуть спричинитися до відмови молоді від шлюбу, поширення альтернативних форм шлюбу, підвищення рівня позашлюбної народжуваності чи (через бажання звільнитися від опіки батьків) передчасного шлюбу.

Фаза життя без дітей характеризується прагненням молодят визначити правила, за якими вони будуватимуть власну сім’ю, розподілити обов’язки, узгодити інтереси, звички, визначити цінності, сексуальні схильності, правила стосунків з родичами. Усе це утруднюється через інфантилізм значної частини молоді (невміння виконувати сімейні обов’язки, залежність від батьків). Вік вступу в перший шлюб знизився, а соціальне дозрівання людини подовшилося, тому будувати сім’ю найчастіше доводиться недостатньою мірою соціально й особистісно зрілим людям.

Зниження шлюбного віку позначається на фазі народження дітей у сім’ї (експансії). Оскільки старше покоління перебуває в активному періоді власного особистого, соціального і професійного життя, постає проблема молодих бабусь і дідусів і їхніх стосунків з дітьми.

Крім позитивних аспектів, пов’язаних з народженням і вихованням дітей, сім’ям у цьому періоді властиві напруженість бюджету, дефіцит часу, значне обмеження можливостей відпочинку, дозвілля, складність поєднання домашніх обов’язків із трудовою діяльністю, накопичення фізичної і психічної втоми. Постає проблема перебудови функціонально-рольової структури сім’ї, емоційних і духовних стосунків, сформованих на більш ранніх стадіях її становлення.

На думку багатьох дослідників, фаза стабілізації сім’ї є найскладнішою і проблемною для всіх членів сім’ї, що зумовлено, з одного боку, кризою середнього віку батьків, а з іншого — кризою підліткового віку дітей.

Гострота кризи багато в чому визначається тим, наскільки успішно були вирішені проблеми на попередніх фазах життєвого циклу сім’ї. Якщо ці проблеми не були вирішені, стосунки в сім’ї на цій фазі можуть характеризуватися недостатньою згуртованістю, емоційною близькістю, наявністю сексуальних проблем подружжя, неадекватних способів взаємодії один з одним і з дітьми.

Фаза, коли діти залишають батьківський дім, характеризується порушенням звичних правил і стереотипів взаємодії. У цьому разі постає проблема наповнення взаємин подружжя новим змістом, що компенсувало б емоційні втрати, пов’язані з віддаленням дітей від сім’ї. Іноді вирішення цієї проблеми ускладнюється через суперечності, що витіснилися у зв’язку з народженням і вихованням дітей, але актуалізувалися на фазі “порожнього гнізда”.

Остання фаза життєвого циклу сім’ї настає тоді, коли помирає один із подружжя. У цьому разі другий з подружжя, як правило, часто приєднується до сім’ї дітей як бабуся чи дідусь, що вимагає від дітей адаптації до зміни структури сім’ї.

У цей період можуть виникати конфлікти між поколіннями, проблеми, пов’язані з наглядом за літньою людиною, часто ускладнені її хворобами.

Кожна фаза життєвого циклу сучасної сім’ї характеризується специфічними особливостями, зумовленими тенденціями її розвитку і пов’язаними з такими об’єктивними причинами, як науково-технічний прогрес, урбанізація, міграція населення, розвиток засобів масової інформації, емансипація тощо [7].

Перелічені об’єктивні причини приводять до зміни характеру і структури сімейно-шлюбних цінностей, трансформації традиційних сімейних ролей.

Аналіз тенденцій розвитку сучасної сім’ї показує, що вона тяжіє до егалітарної нуклеарної малодітної сім’ї, часто з орієнтацією на подружню, у якій основна вісь стосунків визначається свояцтвом (чоловік — дружина), а не спорідненістю і батьківством.

З одного боку, така сім’я краще пристосована до сучасного життя як мобільніша і демократичніша порівняно з традиційною, багатопоколінною і розгалуженою. З іншого боку, нуклеарна малодітна сім’я далеко не завжди сприяє успішній реалізації родинних функцій.

Так, зокрема, можна констатувати ускладнення виконання виховної функції сім’ї з таких причин:

· через відсутність у дитини досвіду взаємодії з людьми різного статусу (братами, старшими родичами);

· через утруднення в засвоєнні соціальних цінностей, нагромаджених старшими поколіннями, відносну ізоляцію від старших родичів;

· через можливу суперечливість виховних впливів внаслідок передання батьками права на виховання іншим соціальним інститутам.

Нуклеарні сім’ї висувають підвищені вимоги і до подружніх стосунків. Спрощена структура такої сім’ї, обмежена кількість внутрішньосімейних стосунків потребують одночасного виконання кількох сімейних ролей (найчастіше суперечливих), призводить до зростання інтенсивності й емоційності стосунків, підвищення ступеня взаємозалежності подружжя і їхньої особистої відповідальності за долю шлюбу. Таким чином, психологічний простір нуклеарної сім’ї звужується, а питома вага особистісних якостей кожного з подружжя збільшується.

Розрізняють такі показники еволюції сім’ї [3]:

· структурні зрушення (рух від спорідненості (батько — син) до свояцтва (чоловік — дружина), нуклеарності);

· функціональні зрушення (егалітаризація);

· активізація особистісної взаємодії членів сім’ї.

Різна інтенсивність цих процесів зумовлює виникнення й одночасне існування різних типів родин. Мало того, сучасна сім’я нагадує багатошаровий пиріг — у ній можна знайти риси і традиційних, і нових сімейних укладів.

Суперечливі тенденції у структурі і динаміці сім’ї одночасно з великою роллю сім’ї у забезпеченні особистого щастя людини актуалізують проблему стабільності шлюбу і сім’ї, грунтовної підготовки молоді до сімейного життя.

Контрольні питання і завдання

1. Відмінності сім’ї від інших малих соціальних груп.

2. Які соціально-психологічні характеристики є спільними для сім’ї та інших

малих соціальних груп?

3. Основні функції сім’ї.

4. Чи існує, на вашу думку, провідна функція сім’ї? Відповідь обгрунтуйте.

5. Соціально-психологічні особливості структури сім’ї.

6. Проаналізуйте особливості взаємин у вашій сім’ї. Чи можна назвати її

психологічний клімат сприятливим? Чому?

7. Типи родин: а) за демографічною ознакою; б) за структурою влади; в) за

розподілом ролей.

8. Тенденції розвитку сучасної сім’ї.

9. Чи можна стверджувати, що сучасна сім’я перебуває у кризовому стані?

10. Охарактеризуйте психологічні проблеми кожної фази циклу сімейного

життя.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Афанасьева Т. М. Семья. — К.: Рад. шк., 1986.

2. Гозман Л. Я., Алешина Ю. Е. Социально-психологические исследования семьи: проблемы и перспективы // Вестн. МГУ. — 1985. — № 4. — С. 10–20. — Сер. 14. Психология.

3. Голод С. И. Стабильность семьи: социологический и демографический аспекты. — Л.: Наука, 1984.

4. Гребенников И. В. Основы семейной жизни. — М.: Просвещение, 1991.

5. Дмитриева Т. В. Гештальт-подход в работе с парами и семьями // Вестн. психосоц. и коррекц.-реабилитацион. работы. — 1999. — № 1. — С. 27–37

6. Игошев К. Е. Миньковский Г. М. Семья: Дети: Школа. — М.: Юрид. лит., 1989.

7. Каган В. Е. Воспитателю о сексологии. — М.: Педагогика, 1991. — С. 27–34.

8. Ковалев С. В. Подготовка старшеклассников к семейной жизни: Тесты, опросники, ролевые игры. — М.: Просвещение, 1991.

9. Ковалев С. В. Психология современной семьи. — М.: Просвещение, 1988.

10. Левицкий В. М. Психология семейных отношений. — К.: Феникс, 1991.

11. От Я до Мы: азбука семейной жизни / Сост. С. В. Ковалев. — 2-е изд., доп. — М.: Педагогика, 1990.

12. Психологічна допомога сім’ї: Посіб. / За ред. З. Г. Кісарчук. — К.: Вид-воІн-ту соціології НАН України, 1998. — С. 15–20.

13. Семья: социально-психологические и этические проблемы: Справоч. /В. И. Зацепин, Л. Н. Бучинская, И. Н. Гавриленко и др. — К.: Политиздат Украины, 1989.

14. Эйдемиллер Э. Г., Юстицкис В. В. Психология и психотерапия семьи. — СПб.: Питер, 1999.

15. Этика и психология семейной жизни / Под ред. Н. Г. Юркевича. — Минск:Народная асвета, 1989

 

Тема 2

ПРОБЛЕМИ СТАБІЛЬНОСТІ ШЛЮБУ І СІМ’Ї

1. Співвідношення понять “шлюб” і “сім’я”.
2. Фактори стабільності шлюбу і сім’ї.
3. Роль подружньої сумісності в підтримці стабільності шлюбу.
4. Особливості подружнього спілкування і їх вплив на стабільність сім’ї.
5. Сутність поняття “психологічне здоров’я сім’ї”.
6. Умови створення психологічно здорової сім’ї.
7. Умови готовності майбутнього подружжя до шлюбу.

Основою для формування сім’ї є шлюб як санкціонована суспільством форма стосунків між особами різної статі.

В українській мові шлюбний союз позначається словом “шлюб”, що походить від давньослов’янського “сълюб”, що означає “урочисту обіцянку” (“сълюбитись” — домовлятися).

Слід зауважити, що з психологічного погляду стабільність ще не означає успішність шлюбу і сім’ї. Тому в подальшому під стабільністю шлюбу і сім’ї розумітимемо такі їх особливості, що забезпечують задоволеність людини від перебування в цих соціальних інститутах, створюючи умови для особистого щастя, особистісного зростання кожного з їх членів. Розрізняють шлюби з любові, за стереотипом, з розрахунку, залежно від особливостей шлюбно-сімейної мотивації [15].

Мотивація взяття шлюбу включає чотири основних мотиви:

· інтимно-особистісний (прагнення знайти бажаного партнера для кохання);

· морально-психологічний (бажання знайти духовно близького супутника життя);

· сімейно-батьківський (орієнтація на народження і виховання дітей);

· господарсько-побутовий (орієнтація на налагоджений побут і ведення домашнього господарства).

Ієрархія цих мотивів визначає критерії вибору шлюбних партнерів.

Істотною підставою для взяття шлюбу є любов. У психології любов — це інтенсивне, напружене і відносно стійке почуття суб’єкта, фізіологічно зумовлене сексуальними потребами і соціально сформованим прагненням бути своїми індивідуально значущими рисами з максимальною повнотою представленими в життєдіяльності іншого так, щоб пробуджувати в нього потреби у відповідному почутті такої самої інтенсивності, напруженості і стійкості [3, с. 198].

Сучасна соціальна психологія виокремлює в любові три основних компоненти:

· емоційний (симпатія, часто неусвідомлена, інстинктивний потяг до людини, причини якого ще остаточно не з’ясовані);

· раціональний (повага, усвідомлення і визнання достоїнств людини);

· поведінський (уміння не тільки переживати почуття любові, а й у відповідний спосіб виявляти його в діяльності, спрямованій на отримання власної радості через радість іншої людини, у прагненні зменшити її страждання).

У цьому зв’язку існує така формула любові: якщо мені добре від того, що добре тобі, і якщо я хочу, щоб тобі було краще і роблю все для цього, то я тебе люблю [18, с. 95].

Таким чином, здатність любити прямо залежить від уміння співпереживати, думати передусім не про себе, а про того, кого любиш.

Розрізняють дві моделі любові: песимістичну й оптимістичну [2].

Песимістичній моделі властива залежність від об’єкта любові і зв’язок цього почуття насамперед з острахом втратити кохану людину чи її прихильність. У результаті шлюб набирає тривожно-невротичного характеру. Оптимістична модель виходить з відносної незалежності від об’єкта любові за позитивного ставлення до нього, заохочення індивідуального волевиявлення, відносної автономності подружжя, створення умов для особистісного розвитку подружжя і психологічного комфорту в парі, відчуття інтимності. Відчуття інтимності (від лат. intimus — внутрішній) характеризується для індивіда виокремленням себе зі своїм складним, самостійно сконструйованим внутрішнім світом і правом на самоактуалізацію.

Відповідно розрізняють зрілу і незрілу форми любові. У зрілій любові єдність подружньої пари досягається при збереженні цілісності їхньої особистості, індивідуальності, у незрілій любові — за рахунок порушення цієї цілісності, як зазначає Е. Фромм [16], симбіотичного зв’язку, коли партнери обирають позицію “жертви” і “тирана”, крайнім проявом яких є мазохізм і садизм.

Хоча шлюб з любові утвердився як усталений стереотип не тільки в популярній, а й у спеціальній літературі, згідно з даними соціологічних досліджень С. Голода [3], тільки 39,1 % опитаних ним чоловіків і 49,6 % жінок назвали любов основним мотивом взяття шлюбу. Інші

мотивували його почуттям жалю до партнера, спільністю інтересів і поглядів, очікуванням народження дитини.

Аналіз впливу шлюбно-сімейної мотивації на задоволеність шлюбом свідчить, що серед тих, хто уклав подружній союз з любові і за спільністю поглядів водночас, найбільше задоволених шлюбом.

За дослідженнями Е. Ейдеміллера [18], у сім’ях, де спостерігаються порушення в нормальній реалізації сімейних функцій (у так званих дисфункціональних сім’ях) і відповідно незадоволеність шлюбом, причини створення сім’ї були іншими (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Психологічні особливості створення дисфункціональних сімей

(за Е. Ейдеміллером)

Мотив взяття шлюбу в дисфункціональних сім’ях	Частка з опитаних шлюбних партнерів, %
Втеча від батьків
Почуття обов’язку
Самотність	26,6
Наслідування традицій (ініціатива батьків)
Любов	9,3
Престиж, пошук матеріальних благ	5,3
Помста колишньому коханому(ій)	3,1

Якщо при цьому мотивація взяття шлюбу є суперечливою, то риси шлюбного партнера (фізичні, особисті тощо), які спочатку не помічалися (як небажані), починають сприйматися особливо негативно, посилюючи дисфункцію сім’ї.

Таким чином, задоволеність шлюбом залежить також від узгодженості шлюбно-сімейної мотивації, яка багато в чому зумовлює його стабільність.

Загалом розрізняють такі фактори стабільності сім’ї, що розподіляються за двома осями: зовнішні — внутрішні та об’єктивні — суб’єктивні (рис. 2.1).

 

Зовнішні фактори

стабільність соціальної системи, рівень життя у країні	дієвість правових і моральних норм, культурних і національних традицій, очікування референтних для сім’ї людей
Об’єктивні	Суб’єктивні
матеріальні і соціальні умови життя конкретної сім’ї	готовність до сімейного життя; шлюбно-сімейна мотивація; рівень подружньої сумісності, особливості міжособистісного спілкування подружжя, у яких виявляються їхні почуття (любов, відповідальність, почуття обов’язку тощо)

 

Внутрішні фактори

Рис. 2.1. Фактори стабільності сім’ї

 

 

Безумовно, об’єктивні фактори (несприятливі соціальні процеси, війни, економічні кризи, стихійні лиха тощо) істотно впливають на життєдіяльність сім’ї. Водночас успішність вирішення сімейних проблем багато в чому залежить від особливостей усвідомлення членами сім’ї сімейної ситуації, їх готовності і вміння сконцентрувати зусилля на збереженні сім’ї.

Таким чином, основними факторами, що формують стабільність шлюбу, є внутрішні суб’єктивні, тобто психологічні. Насамперед — це подружня сумісність як соціально-психологічний показник згуртованості сім’ї.

Відповідно до сучасних уявлень сумісність як здатність подружжя узгоджувати свої дії й оптимізувати взаємини в різних видах спільної діяльності утворює ієрархію рівнів [8].

Нижній рівень становить психофізіологічна сумісність темпераментів подружжя, сенсомоторна узгодженість дій, які виконуються спільно. Вищий рівень психофізіологічної сумісності характерний для пар холерик — флегматик і сангвінік — меланхолік, що ніби доповнюють один одного (наприклад, спокій флегматика “гасить” запальність холерика, а життєрадісність сангвініка компенсує знижений фон настрою меланхоліка).

Середній рівень психофізіологічної сумісності характерний для сполучених по “колу” Г. Айзенка (рис. 2.2) темпераментів (кут асиметрії α = 90±45 °): холерик — меланхолік, яким не вистачає емоційної стабільності; меланхолік — флегматик і флегматик — сангвінік, які характеризуються відповідно безініціативністю і відчуженістю один від одного; сангвінік — холерик, які сперечаються за відповідальність і верховенство в сім’ї.

Низький рівень психофізіологічної сумісності властивий парам з однаковим темпераментом через відсутність у двох холериків витримки, у меланхоліків — бадьорості та енергії, у флегматиків — ініціативності і швидкості реагування, у сангвініків — послідовності.

Другий рівень подружньої сумісності становить функціональна рольова узгодженість, тобто узгодженість структури, розуміння, розподілу і прийняття сімейних і міжособистісних ролей (див. тему 1). При цьому важливе значення має бажане і реальне співвідношення ролей [4].

Вищим рівнем сумісності є ціннісно-орієнтаційна єдність, що фіксує ступінь збігу оцінок подружжям сімейних цілей і цінностей.

Розрізняють такі сімейні цілі [13]:

· пов’язані з вихованням дітей, коли для сім’ї особливо важливе саме спільне виховання дитини батьком і матір’ю;

· що припускають насамперед подальший розвиток подружжя як особистостей, включаючи захоплення на дозвіллі, інтенсивне і змістовне внутрішньосімейне спілкування;

· зумовлені важливістю створення свого домашнього гнізда з наданням йому своєрідності і затишку.

Опитування, яке здійснив Український науково-дослідний інститут з проблем молоді, показало, що молоді сім’ї на перше місце висувають функцію народження і виховання дітей (90,3 % опитаних), на друге — задоволення потреб у коханні, особистому щасті, почуття захищеності (74,2 % респондентів) [8].

При цьому зазначається, що коли молодята вибирали із наведених в анкеті трьох сімейних цінностей — любов, діти, побут, то переважна більшість вибрали “любов” (74,4 %), а народження і виховання дітей вважали найважливішою сімейною цінністю тільки 15,5 %. Ця розбіжність пояснюється тим, що в першому випадку (оцінка функцій сім’ї) міг виявитися певний соціально-психологічний стереотип, відповідно до якого діти посідають центральне місце в життєдіяльності сім’ї. У другому випадку (цінність сім’ї для людини) найімовірніше проявилися реальні установки молодого подружжя. На третьому місці відповідно до відповідей респондентів опинилася функція “ведення домашнього господарства”, потім — “задоволення сексуальних потреб”, “духовне спілкування” і “розвиток особистості членів сім’ї”.

На останньому ранговому місці респонденти зазначили можливість підвищити завдяки шлюбу свій соціальний статус (10 % респондентів).

Цікаво, що стосовно найважливіших функцій сім’ї максимальний збіг оцінок спостерігається щодо репродуктивної функції (89,8 % респондентів). Щодо таких функцій сім’ї, як задоволення потреб у любові, ведення домашнього господарства, задоволення сексуальних потреб, у третини подружніх пар можна констатувати розбіжності. При цьому існують гендерні* відмінності в сімейних цінностях. Так, жінки більшою мірою орієнтовані на народження і виховання дітей, духовне спілкування членів сім’ї, задоволення потреби в любові, осо* Гендер у психології — соціально-біологічна характеристика, за допомогою якої визначають поняття “чоловік” і “жінка” (на відміну від поняття “стать”, що є суто біологічною категорією бистому щасті, взаєморозумінні. Чоловіків же порівняно з жінками в сімейному житті більшою мірою приваблює можливість задоволення сексуальних потреб, ведення здорового способу життя, упорядкування побуту.

Серед загальнолюдських цінностей чоловіки найчастіше виокремлюють цікаву роботу, професійне зростання, а також впевненість у собі, матеріальну забезпеченість і спілкування з друзями [7].

Розбіжності в поглядах чоловіків і жінок на сімейні цілі й цінності, інші аспекти життєдіяльності сім’ї у принципі можна подолати у процесі їх взаємної адаптації до спільного способу життя. У широкому розумінні під адаптацією (від лат. adapto — пристосовую) розуміється цілісна система активних і спрямованих дій індивіда, що сприяють не тільки підтримці динамічної рівноваги в конкретних умовах, а й забезпечують можливість еволюції при їх зміні [8].

У психології адаптація — це єдність двох процесів: асиміляції (у найзагальнішому розумінні зміни оточення для успішного пристосування) і акомодації (зміни самого себе з тією самою метою). Таким чином, психологічна сутність адаптації полягає у взаємному уподібненні подружжя, узгодженні, зближенні думок, почуттів і поводженні на основі насамперед таких психологічних механізмівпізнання один одного, як ідентифікація і рефлексія.

Розрізняють такі напрямки адаптації:

· матеріально-побутову, що полягає в координації прав і обов’язків подружжя, формуванні моделей сімейного бюджету, що задовольняють їх обох;

· морально-психологічну, що грунтується на узгодженні інтересів, установок, ціннісних орієнтацій, світогляду;

· інтимно-особистісну, що передбачає досягнення сексуальної гармонії, морально-психологічне задоволення інтимними стосунками.

При цьому може виникнути вторинна негативна адаптація внаслідок того, що любов підпорядковується загальному психофізіологічному закону адаптації, відповідно до якого при постійній дії одного й того самого подразника сила почуття, що викликана цим подразником, зменшується. У результаті для підтримки сили почуття на високому рівні необхідно або збільшити силу подразника, або робити перерви, або змінювати якість подразнення [5].

Вторинна негативна адаптація виявляється у трьох сферах:

· інтелектуальній (зменшення інтересу подружжя один до одного як особистості внаслідок повторення у спілкуванні тих самих оцінок, суджень, думок);

· моральній (можливе зниження поваги подружжя один до одного в результаті щоденного неминучого спілкування, коли вони можуть з’явитися один перед одним у непривабливому зовнішньому вигляді, використовувати неприйнятні слова, жести тощо);

· сексуальній (зниження взаємної привабливості через доступність і одноманітність взаємин).

Негативна адаптація може посилюватися внаслідок гендерних відмінностей, оскільки чоловіки особливо чутливі до матеріально-побутових незручностей, труднощів фізичної адаптації, а жінки — до зменшення зовнішніх проявів з боку чоловіка любові і поваги, втрати романтики дошлюбних залицянь.

До умов подолання вторинної негативної адаптації належать:

· особистісне самовдосконалення, духовний розвиток;

· підвищення культури взаємин, підтримання почуття високої самоцінності один одного [10];

· підвищення автономності подружжя, розширення інтересів і кола їх спілкування за межі шлюбу.

Успішність адаптації, а отже, стабільність шлюбу залежать від особливостей взаємодії членів сім’ї, що насамперед виявляються в їхньому спілкуванні.

Висновок про важливість ролі подружньої взаємодії, спілкування підтверджується дослідженнями В. Мет’юза і К. Міхановича [5]. Вони виявили десять найважливіших відмінностей між щасливими і нещасливими сім’ями. Ознаки нещасливих сімей:

1. Не мають єдиної думки з багатьох питань і проблем.

2. Погано розуміють почуття один одного.

3. Говорять слова, що дратують іншого.

4. Часто почуваються нелюбими.

5. Не звертають уваги один на одного.

6. Відчувають незадоволену потребу в довірі.

7. Відчувають потребу в людині, якій можна довіритися.

8. Рідко роблять компліменти один одному.

9. Змушені часто поступатись один одному.

10. Бажають, щоб їх любили сильніше.

Умови успішного сімейного спілкування [9]:

· відкритість, відсутність у подружжя таємниць один від одного, заборонених тем, можливість відверто висловити свої думки, виявити почуття;

· підтвердження у процесі спілкування позитивного уявлення про себе в кожного з партнерів;

· активний трансактний обмін, постійне обговорення думок, почуттів, вражень;

· ситуативна адекватність, обумовленість форм спілкування подружжя конкретною ситуацією.

Основною причиною порушення комунікації в сім’ї є перевантаженість спілкування вторинними функціями (посилена перевірка відповідності уявленням кожного з партнерів про себе, один про одного і їхні стосунки). При цьому надмірно центроване на партнері ставлення до нього, сумнів у його вірності, підозра у зраді формують особливий психічний стан — ревнощі.

Розрізняють такі види ревнощів [10]:

· тиранічні, звичайно властиві авторитарним, егоїстичним, упертим людям, які, як правило, вважають свого партнера власністю, об’єктом для задоволення власних потреб;

· від ущемлення, притаманні людям, які страждають на комплекс неповноцінності (за А. Адлером), з тривожно-недовірливим характером;

· звернені, що виникають як захисний механізм — проекцісвоєї готовності до зради на партнера.

Подружні комунікації порушує також неадекватне уявлення як про себе, так і про партнера, що зумовлюється, зокрема, функціональними стереотипами (“ти — дружина (чоловік), отже, повинна (повинен)...”). При цьому виявлено, що дружини здатні дещо краще розуміти своїх чоловіків, хоча при цьому існують певні похибки в уявленнях партнерів один про одного. Наприклад, дружини схильні переоцінювати життєрадісність, оптимізм і недовірливість чоловіків і недооцінювати їхню здатність переживати почуття провини, чоловіки ж — переоцінювати рівень збудливості і неврівноваженості своїх дружин [18]. Це, безумовно, може істотно вплинути на характер взаємин у сім’ї. Загалом сукупність суб’єктивних психологічних факторів стабільності шлюбу і сім’ї можна об’єднати в поняття “психологічне здоров’я сім’ї”. Під психологічним здоров’ям сім’ї розуміється інтегральний показник динаміки життєво важливих для сім’ї функцій, що виражає якісний аспект соціально-психологічних процесів, які відбуваються в ній [15].

Структуру психологічного здоров’я сім’ї показано на рис. 2.3.

Розрізняють такі рівні психологічного здоров’я сім’ї:

· норма, що умовно визначається ступенем розвитку індивідуальних і групових процесів, у межах яких, з одного боку, спостерігаються узгодженість і задоволення потреб членів сім’ї, а з іншого боку — їх соціальна (внутрішньосімейна) активність;

· відхилення від норми, що характеризується перевагою індивідуальних процесів над соціальними (внутрішньосімейними), частковою узгодженістю дій членів сім’ї;

· відсутність психологічного здоров’я сім’ї (психологічне нездоров’я), що полягає в її нездатності самостійно коригувати дезорганізуючі дії її членів, переважанні внутрішньо сімейного дискомфорту і практично повній автономності дій членів сім’ї щодо задоволення суто індивідуальних потреб.

Психологічно здоровій сім’ї притаманні такі властивості: гуманність (турбота й увага до людини як найвищої сімейної цінності), гармонійність (високий рівень сумісності членів сім’ї), життєздатність (стійкість проти впливу зовнішніх дестабілізуючих факторів) та ін.

До показників, за якими оцінюють психологічне здоров’я сім’ї, належать:

· подібність сімейних цінностей, ціннісно-орієнтаційна єдність;

· функціонально-рольова узгодженість;

· соціально-рольова адекватність, або міра здійснення очікувань членів сім’ї стосовно один одного, відсутність конфліктів між роллю й особистістю;

· адаптивність, або міра пристосування до соціально-психологічного клімату сім’ї після перебування в іншому середовищі, особливо кризовому, прагнення зберегти комфортні емоційні сімейні стосунки;

· емоційна задоволеність шлюбом, сімейними стосунками;

· спрямованість на сімейне довголіття, усвідомлене прагнення до нових (найближчих і перспективних) сімейних цілей.

Таким чином, психологічно здорова сім’я (така, що успішно функціонує), створює умови для реалізації потенціалу кожного її члена, оптимальну модель для оволодіння соціальними навичками, що може бути перенесена в зовнішнє середовище. Межі між підсистемами в такій сім’ї досить прозорі для забезпечення спілкування між підсистемами і із зовнішнім середовищем і досить недоторканні для підтримки їх автономності; сім’я з повагою ставиться до правил, що визначають відносини між підсистемами і внутрішні процеси в кожній з них [1].

Важливою умовою становлення психологічно здорової сім’ї, зміцнення її стабільності є формування готовності особистості до шлюбу і сімейного життя, у якій виокремлюються чотири компоненти:

1) фізична і фізіологічна зрілість майбутнього подружжя, коли чоловік стає здатний зачати, а жінка — виносити і народити здорову дитину; при цьому існує реальна суперечність між юридично встановленим шлюбним віком, що свідчить передусім про фізичну зрілість майбутнього подружжя, і їх соціальною зрілістю, яка найчастіше настає значно пізніше;

2) соціальна готовність, яка означає, що майбутні шлюбні партнери є рівноправними членами суспільства, які спроможні виконувати соціальні ролі й обов’язки, усвідомлюють правову основу шлюбу, готові взяти на себе відповідальність один за одного і за своїх дітей, здатні матеріально забезпечити сім’ю;

3) етико-психологічна готовність, що передбачає сформованість адекватних шлюбно-сімейних стосунків, уявлень майбутнього подружжя про шлюб і сім’ю, подружні і батьківські обов’язки, розуміння співвідношення між любов’ю і шлюбом; уміння цінувати особистісні якості партнера, об’єктивно оцінювати власні почуття і ставлення до обранця; спрямованість на іншу людину; розуміння основ формування психологічно здорової сім’ї, створення сприятливого соціально-психологічного клімату сім’ї і наявність відповідних умінь; при цьому для того, хто бере шлюб, важливо вміти спроектувати реалістичну модель майбутньої сім’ї, її уклад з урахуванням впливу способу життя батьківських родин, матеріально-економічних можливостей, шляхів реалізації спільних планів на майбутнє;

4) сексуальна готовність, орієнтація на спільність сексуально-еротичних переживань з коханим партнером іншої статі, якому людина довіряє і на чию довіру здатна відповідати, з якою вона хоче і може поділяти відповідальність за спільну працю, продовження роду і відпочинок для того, щоб забезпечити можливості сприятливого розвитку дітей; при цьому важливе значення має наявність знань з анатомії і фізіології, культури статевого спілкування.

Особливу роль у формуванні готовності до створення сім’ї відіграє етико-психологічна готовність, яка зумовлює здатність до шлюбу, тобто спроможність [5]:

· турбуватися про іншу людину;

· співчувати, співпереживати іншому;

· спілкуватися на основі співпраці з іншим;

· бути терпимим (толерантним), сприймати іншу людину з її індивідуальними особливостями, звичками, навіть протилежними власним, вміння пристосовуватися до них.

Сексуальна готовність до шлюбу багато в чому зумовлена особливостями статевого виховання в сім’ї. Моделі статевого виховання в сім’ї наведено на рис. 2.4 [4].

Найпоширеніші помилки статевого виховання:

· пригнічення природних реакцій (не тільки статевих, а й безпосередньо емоційних), що спричинює виникнення холодності, яка перешкоджає проявам нормальної сексуальності;

· надто суворе виховання, ізоляція від осіб протилежної статі, що не сприяє здобуттю необхідного досвіду спілкування;

· формування зневаги до протилежної статі, стримування будьяких проявів статевої сутності та інтересу до протилежної статі;

· згладжування статевих відмінностей, своєрідна статева уніфікація;

· уникнення питань щодо статевих особливостей і стосунків, викривлене висвітлення статевих проблем.

Дослідження сучасної сім’ї свідчать про недостатній рівень готовності подружжя до шлюбу. При цьому особливо значущими є дві взаємозалежні проблеми: малодітність і розлучення. Дві третини розлучень припадають на перші п’ять років шлюбу, причому половина з них — на перший рік. Це спричинюється багатьма факторами: завищеними очікуваннями від шлюбу, особистісною незрілістю подружжя, комунікативною некомпетентністю та ін. Тому крім стихійного формування готовності до шлюбу і сімейного життя як складової загального процесу становлення особистості, як і раніше, актуальною є спеціальна підготовка молоді до шлюбу і сімейного життя, що передбачає [19]:

· підвищення відповідальності молоді у шлюбно-сімейних стосунках, а також щодо батьківства;

· формування здорового способу життя через роз’яснення залежності сексуальності, можливості батьківства від наявності шкідливих звичок (куріння, алкоголізму, вживання наркотиків);

· формування психологічної компетентності щодо особливостей взаємин у сім’ї, дитячої психології;

· висвітлення питань раціонального ведення господарства, ефективної організації бюджету сім’ї.

На успішність підготовки молоді до шлюбу і сімейного життя, безумовно, впливають політика держави щодо соціального захисту сім’ї, взаємодія соціальних інститутів (сім’ї, школи, громадських організацій та ін.).

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Введение в психотерапию / Под ред. С. Блоха. — Амстердам; К.: Сфера,1997.

2. Гозман Л. Я. Процессы межличностного восприятия в семье / Под ред.Г. М. Андреевой, А. И. Донцова // Межличностное восприятие в группе. —М.: Изд-во МГУ, 1981. — С. 210–232.

3. Голод С. И. Любовь: нравственно-психологические и социальные основывзаимоотношений юношей и девушек / Сост. Э. В. Соколов // Духовноестановление человека. — Л.: Знание, 1972. — С. 124–146.

4. Каган В. Е. Воспитателю о сексологии. — М.: Педагогика, 1991.

5. Ковалев С. В. Психология современной семьи. — М.: Просвещение, 1988.

6. Кон И. С. Дружба. Этико-психологический очерк. — 3-е изд. — М.: Полит- издат, 1989.

7. Майерс Д. Социальная психология. — СПб.: Питер. Ком., 1998. — С. 225– 267.

8. Молода сім’я України 90-х / За ред. Ю. М. Якубовой. — К.: АЛД, 1996.

9. Психология: Словарь / Под ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. — 2-е изд. — М.: Политиздат, 1990. — С. 366–377.

10. Сатир В. Как строить себя и свою семью. — М.: Педагогика, 1992.

11. Семья: социально-психологические и этические проблемы: Справоч. / В. И. Зацепин, Л. Н. Бучинская, И. Н. Гавриленко и др. — К.: Политиздат Украины, 1989.

12. Служба семьи: изучение опыта и принципов организации / Под ред. З. А. Янковой, А. Ф. Севериной. — М.: Изд-во Ин-та соц. исслед. АН СССР, 1981.

13. Сысенко В. А. Молодежь вступает в брак. — М.: Мысль, 1986.

14. Тийт Э., Уколова В. Нравственные основы молодой семьи. — М.: Б. И.,1979.

15. Торохтий В. С. Психологическое здоровье семьи и пути его изучения //Вестн. психосоц. и коррекц.-реабилитацион. работы. — 1996. — № 3. — С. 36–44.

16. Файнбург З. Социальные функции семьи и генезис понятия ее стабилизации // Стабильность семьи как социальная проблема. — М., 1978. —С. 14.

17. Фромм Э. Душа человека. — М.: Республика, 1992.

18. Эйдемиллер Э. Г., Юстицкис В. Психология и психотерапия семьи. — СПб.: Питер, 1999.

19. Этика и психология семейной жизни / Под ред. Н. Г. Юркевича. — Минск: Народная асвета, 1989

 

Тема 3

СІМ’Я І ЇЇ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ

1. Роль сім’ї в соціалізації дитини.
2. Особливості соціалізації дитини в сім’ї.
3. Психологічні механізми соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на дітей.
4. Особливості стилів сімейного виховання.
5. Взаємозв’язок стилів виховання і особливостей становлення особистості дитини.
6. Вплив неадекватного батьківського ставлення до дитини на відхилення в її психічному й особистісному розвитку.
7. Причини неадекватного батьківського ставлення до дитини.

Порівняно з іншими соціальними інститутами сім’я має певні особливості, що істотно впливають на становлення особистості дитини. Розглянемо їх.

1. Наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються через функції сім’ї. У результаті сім’я формує власний спосіб життя, мікрокультуру, основою якої є цінності й елементи культури суспільства чи окремих його соціальних верств. Таким чином, на думку А. Карлсона [7], сім’я — це суспільство в мініатюрі, з якого вибудовується соціальна взаємодія загалом.

2. Включеність дитини в сім’ю з дня її народження, формування саме в сім’ї перших уявлень про те, що добре і що погано, що таке добро і зло, коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впливи. Фактично сім’я є першою сполучною ланкою між людиною і сус пільством, яка передає від покоління до покоління генетичний код, певні соціальні цінності, що на суб’єктивному рівні є ціннісними орієнтаціями членів сім’ї.

3. Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім — людей поза сім’єю.

4. Переважно емоційний характер зв’язків між членами сім’ї, що базуються на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спрацьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологічних механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне “зараження”. При цьому забарвленість емоційних контактів впливає на формування почуття задоволення (незадоволення) собою і оточенням.

Особливо значною роль сім’ї у становленні особистості дитини є на первинному етапі її соціалізації [18].

Так, на першій стадії (до одного року) дитина розвивається за віссю “довіра — недовіра”. Ступінь розвитку почуття довіри до інших людей і світу загалом залежить насамперед від якості материнської турботи, причому не так від кількості їжі чи ласки, які здатна надати мати, як від особливостей спілкування, здатності матері передати відчуття стабільності, тотожності переживань, того, що вона є людиною, якій можна довіряти.

На другій стадії (1–3 роки) дитина розвивається за віссю “автономія — сором і сумнів”. Насамперед формується здатність до самоконтролю тілесних виявів, встановлюється певне співвідношення виявів впертості і добровільності дій. Особливості такого співвідношення залежать від готовності батьків поступово надавати дитині можливість самостійно контролювати свої дії, ненав’язливо обмежуючи її в тих сферах життя, які є потенційно або реально небезпечними для дитини і оточуючих. Переживання сорому проявляються як лють, спрямована на себе, коли дитині забороняється бути самостійною, коли батьки постійно або роблять усе за дитину, або очікують, що вона робитиме самостійно те, що поки що не спроможна робити. У результаті у дитини може сформуватися невпевненість у собі, слабка воля.

Третя стадія (3–6 років) визначається розвитком дитини за віссю “ініціативність — провина”. При цьому ініціатива додає до автономії здатність брати на себе зобов’язання, планувати, розв’язувати нові завдання, набувати нових корисних навичок. Чи переважатиме у дитини ініціатива, значною мірою залежить від того, як батьки ставляться до її волевиявлення, визнають і задовольняють її право на допитливість, фантазію, творчість. Почуття провини у дитини викликають батьки, які не заохочують її до самостійності або надмірно карають. Таким чином, сім’я, особливості взаємодії батьків і дитини багато в чому забезпечують (чи не забезпечують) успіхи дитини на подальших етапах її соціалізації.

До характеристик, що визначають особливості соціалізації в сім’ї, зараховують [2; 13]:

· соціально-демографічну структуру сім’ї (соціальне становище членів сім’ї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім’ї, наявність різних поколінь);

· превалюючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім’ї;

· тривалість і характер спілкування з дітьми;

· загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків;

· зв’язок сім’ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо);

· матеріально-побутові умови.

В Україні типовою є нуклеарна сім’я з невеликою кількістю дітей (52,1 % — з однією дитиною), із професійно зайнятими батьками, що підтримують здебільшого ділові контакти з родичами. У неповних сім’ях виховують 1,5 млн дітей. Внаслідок зменшення реальних доходів родин переважна їх більшість не має можливості створити для дітей сприятливі умови життя [1].

Отже, сучасна українська сім’я часто не має змоги повною мірою реалізувати свій виховний потенціал. Це спричинюється як особливостями суспільного виховання, так і негативними змінами всередині сім’ї: зниженням її стабільності, малодітністю, послабленням традиційної ролі батька, трудовою зайнятістю жінки та ін. На особистість дитини особливо впливає стиль її стосунків з батьками, що лише частково зумовлюється їх соціальним становищем.

Як відомо, існує кілька автономних психологічних механізмів соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на своїх дітей [9]. Це насамперед ідентифікація і наслідування, у процесі яких діти засвоюють соціальні норми поведінки, ціннісні орієнтації, беручи приклад з батьків, прагнучи стати такими, як вони. При цьому наслідування супроводжується певними очевидними діями, тоді як ідентифікація передбачає ототожнення дитини з батьками на основі сильного емоційного зв’язку з ними. Крім того, батьки впливають на своїх дітей через механізм підкріплення: заохочуючи поведінку, що вважається правильною, і кара ючи дитину за порушення правил, батьки поступово вкорінюють у її свідомість систему норм. Батьки можуть використовувати різні засоби заохочення — соціально-психологічні (наприклад, похвала) чи матеріальні (винагороди, привілеї). При цьому похвала батьків, з якими дитина перебуває у дружніх стосунках, як правило, дієвіша, ніж похвала батьків байдужих, холодних. Ефект заохочення залежить також від того, як діти сприймають його. Якщо в разі очікування винагороди діти дотримуються вимог батьків, то у противному разі вони можуть не дотримуватись цих вимог. Аналогічно діти оцінюють похвалу. Якщо їх хвалять за все,

що б вони не зробили, похвала перестає бути засобом заохочення. Якщо потрібно покарати дитину за певну провину, це слід робити одразу після неї. При цьому необхідно бути суворим, але не жорстоким. Надто суворе покарання, як правило, викликає в дитини страх і озлобленість, вона починає уникати людини, що суворо поводиться з нею, а в разі загострення стосунків може втекти з дому. Дослідження свідчать: правила поведінки, що нав’язуються через суворе покарання, діти засвоюють найменшою мірою. Покарання буде дієвішим, якщо пояснити дитині, за що її карають. Експериментально встановлено, що дитина швидше підкориться, якщо їй спокійно і дохідливо пояснити, чому вона має це робити, ніж без пояснень покарати за неслухняність [14]. Важливою умовою дії механізмів впливу є авторитет батьків.

Розрізняють такі види авторитету:

· формальний, що визначається особливостями соціальної ролі;

· функціональний, що спирається на компетентність, ерудицію, досвід;

· особистий, що залежить від особистісних якостей.

Авторитет батьків залежить від частоти і якості контактів з дитиною; інформованості про справи дитини; ступеня розуміння і рівня вирішення