Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні в 1920—1930-ті рр.
Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої не вписувалася в межі ідеології більшовиків. У 1920-ті рр. посилився тиск держави на православну церкву. Більшовики скористалися голодом 1921—1923 рр. як приводом для посилення репресій проти духовенства. Розгорнулася широка кампанія вилучення із храмів і культових споруд коштовностей для закупівлі зерна за кордоном. Віруючі та духовенство в більшості випадків погоджувалися пожертвувати частину скарбів у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передати державі культові предмети, твори мистецтва, що були потрібні безпосередньо для Богослужіння. Державні органи ігнорували настрої служителів церкви і мирян, чим спровокували конфлікти між духовенством і чиновниками, що здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувалися арештами й часто розстрілами священиків і віруючих.
У січні 1928 р. було введено в дію Адміністративний кодекс УРСР, який серед інших містив розділ «Правила про культи». З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив силу. На межі 1920—1930-х рр. за умов різкої зміни політичної атмосфери в країні ставлення до релігії та церкви з боку влади стало нетерпимим. Тисячі церков в Україні були зачинені, священики репресовані. У 1929 р. органи Головного політичного управління звинуватили в антирадянській діяльності Українську автокефальну Православну церкву (УАПЦ). Керівництво УАПЦ було заарештовано, а церкву змусили заявити про саморозпуск.
Другу п’ятирічку оголосили «п’ятирічкою знищення релігії». Виникли «Об’єднання войовничих безбожників». У середині 1930-х рр. в Україні залишилося лише 9 % діючих церковних споруд порівняно з 1913 р.
Отже, зі встановленням радянської влади вже в 1920-ті рр. посилився тиск держави на православну церкву. Пізніше ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим, а віруючі перестали бути повноправними громадянами соціалістичної держави.
Ліквідація УАПЦ
Ідеологічний наступ більшовиків на Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) у 1920–1930 рр. був зумовлений будівництвом атеїстичної держави та спробою знищити Церкву як єдину в підрадянській Україні інституцію, що втілювала національні прагнення до духовної незалежності від Москви. Першими у низці репресій проти УАПЦ були процес «СВУ» і два «надзвичайні» собори УАПЦ (січень, грудень 1930 р.). Вони стали підставою для формулювання обвинувачень проти діячів УАПЦ впродовж 1930–1938 рр.
У лютому 1919 р. Всеукраїнська Православна Церковна Рада постановила стати на ґрунт радянського закону про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви, і зареєструвалася як «Всеукраїнська Спілка Православних Парафій». Однак взаємини між більшовиками й УАПЦ почали розвиватися зовсім не за тим сценарієм, який уявляло собі керівництво автокефальної церкви. Декларації лояльності та подяки владі за «звільнення» церкви не дали можливості вільно розбудовувати церковне життя. Влада і Церква вкладали різний зміст у декрет про відокремлення Церкви від держави. Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., на якому відбулася інституціоналізація УАПЦ, викликав загальне піднесення автокефального руху. Проте вже після 5-ти років активного впровадження українізації та соборноправності у 1926 р. у внутрішньому середовищі УАПЦ визрів конфлікт з радянською владою. У 1927 р. радянське законодавство щодо церкви набуло остаточного оформлення й УАПЦ опинилася у повній залежності від вказівок влади.
Влітку 1926 р. виникла перша криза у взаєминах між владою та УАПЦ. Після арешту усіх членів ВПЦР розпочалась відкрита конфронтація між владою та УАПЦ.
Натомість нове керівництво ВПЦР на чолі з єпископом Петром Ромодановим почало виконувати завдання більшовиків щодо зміни курсу діяльності УАПЦ щодо демонстрації лояльності до влади. Нагородою за це стала реєстрація 10 грудня 1926 р. «Статуту Всеукраїнського об’єднання релігійних громад Української автокефальної православної церкви». Водночас несподівано заявила про себе опозиція до митрополита Василя Липківського і тієї частини вірних, яка йшла за ним. Більшовики розпочали процес збору компромату на митрополита УАПЦ і робили перешкоди для його діяльності. Цей процес завершився на ІІ Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ 17–30 жовтня 1927 р.
Наприкінці 1920-х рр. розпочався інспірований більшовиками масовий процес переходу від ідеологічної боротьби з релігією до більш радикальніших заходів. Розгортаючи масовий безбожницький рух, до якого активно і примусово були залучені широкі верстви населення (робітники, селяни, школярі, студенти), партійне керівництво перейшло до широкомасштабних дій з ліквідації осередків «темноти і забобонів», а на практиці — до фізичного винищення носіїв «шкідливої ідеології». Церква була оголошена «осередком мракобісся та контрреволюції», що в умовах реалізації партійного гасла про «загострення класової боротьби при побудові соціалізму» мало визначені негативні результати.
Значний вплив на репресії проти УАПЦ мав процес т. зв. «Спілки визволення України», що відбувався у Харкові 9 березня – 19 квітня 1930 р. у приміщенні оперного театру. На лаві підсудних опинилися колишній голова партії соціалістів-федералістів, член Президії ВУАН Сергій Єфремов, колишній міністр УНР Андрій Ніковський, науковці Микола Черняхівський і професор-філолог Всеволод Ганцов, колишній прем’єр-міністр уряду Директорії УНР Володимир Чехівський і його брат, священик УАПЦ Микола Чехівський, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, директор школи Володимир Дурдуківський — всього 45 осіб. Із них 20 чоловік походили із середовища духовенства УАПЦ, що мало значно погіршити вирок пролетарського суду для таких «соціально-непевних осіб».
Вирок у справі «СВУ» Верховний Суд УСРР оголосив 19 квітня 1930 року. Спочатку п'ятеро осіб із 45-ти були засудженні до розстрілу, однак потім вирок пом’якшили до 10-ти років ув’язнення і 5-ти років позбавлення прав. Інші підсудні отримали різні терміни ув’язнення. Але всі учасники театралізованого процесу були приречені, незважаючи на те, що незабаром деякі з них опинилися на волі.
Діячів УАПЦ Володимира і Миколу Чеховських на цьому процесі зробили головними обвинуваченими від УАПЦ, інкримінувавши їм створення «розгалуженої терористичної організації» у середовищі автокефальної церкви. Володимира Чехівського, як Благовісника УАПЦ, було звинувачено у зосередженні «служителів УАПЦ й контрреволюційного куркульства» на «збірних пунктах командного складу майбутнього повстання» і засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років позбавлення громадянських прав.
Саме їх ув’язнення і засудження на гучному політичному процесі у Харкові поставило на всій УАПЦ тавро звинувачень у «буржуазному націоналізмі», «петлюрівщині», «церковному політиканстві» на подальші роки.
Процес «СВУ» відбувався між двома «надзвичайними» соборами УАПЦ. На першому, що був скликаний у Софійському соборі 28-29 січня 1930 р., було підписано акт про «самоліквідацію» УАПЦ, а на другому «екстреному» (8-12 грудня 1930 р.) із кількох сотень колишніх автокефальних парафій було сформовано «Українську православну церкву» (УПЦ). Після цієї «перереєстрації» УПЦ проіснувала ще кілька років до прийняття рішення про ліквідацію релігійних установ в СРСР.
Повна ліквідація УПЦ розпочалась у травні 1936 р., коли було заарештовано митрополита Івана Павловського й тих єпископів і священиків, які продовжували свою діяльність в окремих парафіях – Юрія Міхновського, Володимира Самборського, Олександра Червінського, Володимира Бржосньовського, Конона Бея та ін. Наступною стала хвиля арештів тих, хто наприкінці 1920-х рр. зрікся священства через радянську пропаганду атеїзму і пішов працювати в державні заклади та установи.
Впродовж 1937-1939 рр. було поставлено останню крапку в існуванні УАПЦ. До 1937 р. всіх трьох митрополитів цієї Церкви було знищено: Василя Липківського у Києві, Івана Павловського у Білгороді, а Микола Борецький після тривалих поневірянь помер у таборах.
УАПЦ зазнала правових і адміністративних обмежень, як і інші церковні інституції в СРСР. Однак на відміну від інших таких інституцій вона була цілковито знищена більшовицьким режимом, який ніколи після цього не дозволив відновити УАПЦ.
Господарство України в роки другої світової війни
Для України друга світова війна почалася у вересні 1939 p. Згідно з пактом Молотова — Ріббентропа Радянський Союз зайняв західноукраїнські землі. В 1940 p. до Української РСР була приєднана Буковина. В 1939— 1940рр. на західноукраїнських землях націоналізовано 2,5 тис. підприємств. "Найпопулярнішим" заходом нової влади стала експропріація польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.
Радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радянської війни 1941 p. у Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітників у східні райони України. Так, з вересня 1939 p. по червень 1941 p. із Західної України на підприємства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.
Проте демонтаж соціально-економічної інфраструктури негативно вплинув на розвиток господарства у західних областях. На кінець 1939 p. було конфісковано і перерозподілено понад 2 млн га землі. Бідняцькі господарства звільнялися від сплати податків. У тяжких умовах опинились господарства заможних селян. Вони були обкладені високими податками.
Уже в 1940 p. виникли перші колгоспи. До середини 1941 p. було колективізовано близько 13 % селянських господарств. Створено 182 машинно-тракторні станції, які обслуговували понад 1,5 тис. колгоспів, а також індивідуальні господарства.
Насильницька колективізація призвела до соціальної напруги. Небажання галицьких і волинських селян вступати в колгоспи викликало репресії з боку влади. Репресіям піддавались насамперед заможні селяни.
Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням службовців держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їхніми родинами. Відразу після вступу радянських військ почались арешти й виселення колишніх функціонерів старих політичних партій, великих і малих підприємців, поміщиків, осадників, заможних селян. Жертвами сталінізму стала значна кількість інтелігенції — адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі культури.
Як метод політичного переслідування чи адміністративного покарання широко використовувався такий вид репресій, як депортація. Уже восени 1939 p. перша хвиля депортації охопила польських осадників, які виселялися разом із сім'ями. Протягом грудня 1939 — березня 1940 pp. із Західної України та Західної Білорусії було депортовано понад 137 тис. чол. їх виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.
Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян — "куркулів" (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусії). Всього із Західної України в 1939—1940 pp. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20 % населення. Чимало невинних людей, яких німецькорадянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено.
В умовах сталінського тоталітарного режиму залишалося важким політичне та соціально-економічне становище населення східних областей України. За рахунок жорстокої експлуатації робітників та інженерно-технічних працівників, а також мілітаризації економіки напередодні німецько-радянської війни зростало промислове виробництво. Якщо у 1937 p. випуск продукції важкої промисловості (в межах території Української РСР 1939 p.) становив 16,2 млрд крб. за цінами 1926/27 pp., то у 1940 p. — 22,4 млрд крб. Змінювалася галузева структура промисловості. У 1940 p. частка виробництва засобів виробництва (група А) в Українській РСР становила 62 % проти 36 % у 1913 p., предметів споживання (група Б) — 38 проти 64 % у 1913 p. Україна була головною вугільною та металургійною базою СРСР. У 1940 p. вона давала: вугілля — 50,5 % загальносоюзного виробництва, залізної руди — 67,6, сталі — 48,8, чавуну — 64,7 %.
Україна стала одним з основних районів СРСР з виробництва зернових і технічних культур, продуктивного тваринництва, її сільське господарство давало третину союзного виробництва зерна і 60 % врожаю цукрових буряків. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років значно розширилися посівні площі, поліпшилась їх структура, зросла врожайність сільськогосподарських культур. У 1940 p. урожайність зернових культур становила 12,4 ц/га і перевищувала рівень 1913 p. на 3 ц, соняшнику — відповідно 13,1 ц/га і 3,8 ц, картоплі — 101 ц/га і 22 ц. Однак погектарний збір цукрових буряків був дещо нижчим: 158 ц/га в 1940 p. проти 167 ц/га в 1913 p.
Деякі позитивні зрушення відбулись у торгівлі. Роздрібний товарообіг державної та кооперативної торгівлі Української РСР у 1940 p. порівняно з 1937 p. збільшився на 34,6 % і загальний його обсяг досяг 3202,8 млн крб. З них на роздрібну торгівлю припадало 2817,2 млн крб., а на громадське харчування — 385,6 млн крб. Проте це не відповідало реальним потребам населення. До того ж ринкові фонди в розрахунку на одну людину в 1940 p. навіть зменшилися. Повільно зростали реальні доходи населення. Так, реальна заробітна плата робітників і службовців народного господарства з 1937 по 1940 p. збільшилася лише на 12 %.
У червні 1941 p. розпочалася німецько-радянська війна. За чотири місяці майже вся Україна була окупована німецькими військами. До грудня 1941 p. німці контролювали територію Радянського Союзу, на якій проживало 42 % населення, і велику частину його економічного потенціалу.
Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Більшість промислових підприємств було поставлено в умови воєнного часу і форсувало виробництво. Особливо велика потреба виникла у металі. Значно збільшили виробництво металургійні заводи. З початком масової мобілізації виникла потреба у робочих місцях, на які замість мобілізованих чоловіків ставали жінки, підлітки і пенсіонери.
У тяжкі умови було поставлено сільське господарство. Більшість районів Західної та Правобережної України були швидко окуповані німецькими військами. Провести евакуацію чи зібрати урожай тут не встигли. В лівобережних областях почалося форсоване збирання хліба. До колгоспів були доведені високі норми здачі хліба. Працівники сільського господарства 15 східних областей України до 10 жовтня вивезли на державні заготівельні пункти 143 249 тис. т зерна. План хлібоздачі був виконаний на 28,5%. В цей самий час трудівники українського села здали державі багато тваринницької продукції. До 20 вересня план поставок м'яса було виконано на 80,5 %, до 10 вересня план здачі молока — на 68,3 %, яєць — на 58,4 %.
Там, де це було можливо, все зерно збирали і здавали на заготівельні пункти, а там, де це було неможливо, його спалювали. Згоріли тисячі гектарів збіжжя. Знищували й худобу, сільськогосподарський реманент. По відношенню до України було застосовано тактику "спаленої землі". Всі промислові підприємства, які могли б використати окупанти, знищувалися. Страхітливих руйнувань зазнав Київ. Радянськими військами, що відступали, знищувалися підприємства, багато пам'яток архітектури. В Донбасі було затоплено майже всі шахти, зруйновано гігантський комплекс заводів на Дніпрельстані, всі 54 домни республіки, висаджено в повітря всі мости через Дніпро, зруйновано тисячі кілометрів залізничних колій, телеграфних ліній тощо.
Уже з самого початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, кваліфікованих робітників, вчених і фахівців. Лише до листопада 1941 p. з України було вивезено в Росію, Середню Азію більш як 500 великих підприємств. Всього з України було евакуйовано близько тисячі заводів, понад 4 млн осіб, відповідно з Києва — 197 підприємств і 300 тис. осіб. Харківський тракторний завод, переобладнаний для випуску танків, було демонтовано та евакуйовано разом із 4673 фахівцями й обслуговуючим персоналом. З України було евакуйовано ЗО 212 тракторів, більш як 6 млн голів худоби, 1,6 млн т шкур, хутра тощо. Евакуйовані підприємства розміщувалися на виробничих площах заводів Уралу та Східного Сибіру. Майже все устаткування з українських електростанцій було вивезено й встановлено на нових станціях. Проте багато підприємств, що було евакуйовано, не змогли налагодити виробництво, їх було розукомплектовано.
Більшість евакуйованих робітників перебувало у тяжкому матеріальному становищі. Робочий день було збільшено до 10—12 годин, а на деяких підприємствах він становив 14 годин.
У серпні 1941 p., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити територію України на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, під назвою Рейхскомісаріат Україна, обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя з центром у місті Рівне. Німці перетворили Галичину на один з районів генерального губернаторства Польщі. Буковина й частина Південно-Східної України, включаючи Одесу, були передані Румунії (союзникові Німеччини) й стали називатися Трансністрією. Наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії.
Гітлерівський режим поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її народ.
Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення. Мінімум 5,3 млн чол. або кожен шостий мешканець України загинув у цій війні. 2,3 млн українців було вивезено для примусової праці у Німеччину. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, внаслідок чого безпритульними лишилось 10 млн осіб. Втрати в економіці були величезними. Знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки, завдані Україні та її економіці, становили 40 %.
Страхітлива жорстокість нацистської влади виявилася також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Було різко обмежено надходження продуктів харчування в міста. У майбутньому німці планували перетворити Україну на аграрну країну. Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст змушені були перебиратися до села. Київ, наприклад, втратив більше 60 % жителів. Населення Харкова, яке на початку німецької окупації становило 700 тис., зменшилося на 230 тис. чоловік.
Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, окупанти оголосили власністю Німеччини, влили до імперських фірм, використовували для ремонту воєнної техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам.
Німці зберегли колгоспи під своїм наглядом, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Так українські селяни швидко втратили надію на те, що новий режим ліквідує колгоспи. Вони змушені були тяжко працювати на своїх нових поневолювачів. 85 % усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій припадало на Україну.
Тільки протягом 1943—1944 pp. окупанти вивезли з України до Німеччини: 9 млн т зерна, 622 тис. т м'ясних продуктів, 950 тис. т олії, 108 тис. т масла, 400 тис. т цукру, 2,5 млн т корму для худоби. За цей час гітлерівці пограбували 27 910 колгоспів, 872 радгоспи і 1300 машинно-тракторних станцій. В ході каральних акцій нацисти знищили 256 сіл.
Гітлерівці насаджували "нову земельну аристократію", тобто створювали німецьку касту феодалів. Під час окупації в Україні було створено 2 215 маєтків загальною площею понад 6,3 млн га. Було розроблено заходи, спрямовані на організацію на селі хуторських господарств з "українців німецького походження" (німецьких колоністів, так званих фольксдойчів). 15 жовтня 1942 p. окупаційна влада видала розпорядження про масове насильницьке вигнання українського населення з його власних земель і утворення на них спеціальних селищ ("хегенвальдів"). Лише у восьми західних областях України загарбники силою вигнали населення з 357 тис. селянських дворів. Грабуючи українських селян, фашисти широко практикували натуральні та грошові побори, що доповнювалися системою різноманітних штрафів і контрибуцій, які накладалися у вигляді покарань.
Відступаючи з України, гітлерівці, як і більшовики у 1941 p., вдалися до тактики "спаленої землі". У наказі своїм військам Гітлер наголошував: "Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна. Ворогові повинна дістатися цілковито спалена і винищена земля". З 300-кілометрової смуги вздовж лівого берега Дніпра окупанти насильно вивезли велику кількість людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська, Кременчука спалили. Правобережжя не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоча не змогло уникнути масової евакуації на Захід. Відступаючи, німці знищили майже всі відбудовані мости через річки, залізничні вузлові станції, порти тощо.
Після визволення української землі одразу розпочалася відбудова господарства, міст і сіл республіки. Із 75 млрд крб., відпущених урядом СРСР під час війни на відбудову народного господарства районів, визволених від фашистської окупації, 17,28 млрд крб., тобто четверта частина, призначалися для відродження економіки України. З усіх капіталовкладень, виділених протягом 1943—1945 pp. для вугільної промисловості європейської частини СРСР, близько 72 % було направлено на відбудову Донбасу. Бюджетні асигнування на відродження металургії Півдня в 1943—1944 pp. становили близько 40 % всіх капіталовкладень у чорну металургію СРСР. Головна увага приділялася відбудові тих підприємств, транспортних магістралей, електростанцій, які найменше постраждали і могли бути використані в оборонних цілях.
Основу відбудови народного господарства України становив насамперед паливно-енергетичний комплекс. На кінець війни у Донбасі було відновлено 54 % шахтного фонду. В результаті видобуток вугілля становив 43,3 % довоєнного, а його частка у загальному видобутку колишнього СРСР зросла до 26,7 %. Уже в 1944 p. знову почали виплавляти сталь та виробляти прокат найбільші металургійні заводи України. Інтенсивні відбудовчі роботи велися в машинобудівній галузі, хоча держава виділила на ці потреби недостатню суму грошей. Справа ускладнювалася тим, що реевакуація майна підприємств, вивезених у тил в 1941—1942 pp., була визнана цілком слушно недоцільною. На Україну поверталися лише їхні колективи, та й то в неповному складі.
Проте загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Однією з основних причин цього було вкрай незадовільне матеріально-побутове становище населення. Карткова система могла забезпечити лише найнижчий, напівголодний прожитковий рівень. Ще гострішою була житлова проблема. У республіці 10 млн людей залишилися без житла.
Завдяки самовідданості українського народу було відбудовано наприкінці війни майже ЗО % довоєнних виробничих потужностей промисловості. Україна стала, по суті, прифронтовою матеріально-технічною базою діючої армії. Проте сільське господарство, установи науки та культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл відбудовувалися повільно. Уряд СРСР виділив для відбудови економіки лише 18,3 млрд крб., що становило 24 % загальної суми, виділеної радянським територіям, що постраждали від німецько-фашистських загарбників. Разом з тим матеріальні збитки України оцінювалися 286 млрд крб., або 42% загальних втрат СРСР.
Отже, в роки другої світової війни Україна стала ареною жорстокої боротьби двох тоталітарних систем, які змагалися, боролися за володіння її багатствами. Німецькі фашисти, здійснюючи свою антиукраїнську окупаційну політику, широко використовували злочинний досвід сталінського режиму:
• формування концентраційних таборів для ізоляції та знищення потенціальних і активних ворогів системи;
• депортація працездатного населення як резерву робочої сили на будови та підприємства німецького рейху;
•подібно до 1933 p. використання організованого голоду як інструменту етноциду в Україні;
• збереження колгоспів і державної промисловості для максимальної експлуатації населення, експропріації сільськогосподарської та промислової продукції;
• цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками.
