Велика депресія в країнах світу

Австралія

Через велику залежність Австралії від експорту сільськогосподарської продукції наслідки великої депресії були одними з найтяжчих у західному світі. Падаючий експортний попит таціни на товари призвели до значного скорочення заробітної плати. Безробіття досягло рекордного для Австралії максимуму — майже у 29 % у 1932 році. Після 1932 року зростання цін на м'ясо та шерстяні вироби сприяло стабілізації економіки.

Канада

Економіці Канади, окрім великої депресії, значної шкоди нанесли пилові бурі 1930-36 років (Пиловий Миск, англ. Dust Bowl). Промислове виробництво скоротилося у 1932 році до 58 % передкризового рівня, другий найгірший показник після США (для порівняння у Великобританії — 83 %). Національний дохід впав до рівня 56 % рівня 1929 року, також найгірший показник після США. Безробіття у піковому 1930 році досягло 27 %. У тридцятих роках Канада прийняла дуже жорстку імміграційну політику.

США

Докладніше: Велика депресія у США

Натовпи навколо Bank of United States в Нью-Йорку після краху в 1931 році.

За статистичними даними, криза у США спричинила найтяжчі наслідки.

· Було закрито більше, ніж 5 тисяч банків

· Акції знецінились на 40 мільярдів долларів

· Внаслідок підвищення рівня інфляції значно зросли ціни

· Промислове виробництво скоротилося на 50 %

· У п'ять разів зменшилося виробництво автомобілів

· 12 мільйонів безробітних (у піковий момент кризи — 15 мільйонів)

· 5 мільйонів американських фермерів були позбавлені господарства і землі за несплату боргів.

· На думку деяких експертів, природний приріст населення у США на час кризи суттєво зменшився.

Президент Герберт Гувер розпочав численні економічні програми, проте, вони не переламали падіння. У червні 1930 року Конгрес затвердив Закон Смута — Хоулі про мита, який підняв тарифи на тисячі імпортних товарів. Метою цього закону було заохочення до покупки продукції американського виробництва за рахунок збільшення вартості імпортованих товарів, підвищення доходів федерального уряду і захист фермерів. Інші країни відповіли підвищенням митних тарифів на товари американського виробництва, що призвело до скорочення міжнародної торгівлі і, у результаті, поглиблення депресії. До 1932 року безробіття досягло 23,6 %, на початку 1933 року аж 25 %. Засуха в аграрному регіоні, рекордна кількість дефолтів по кредитах підприємств і домогосподарств, призвели до краху більш ніж 5000 банків. Сотні тисяч американців виявилися бездомними, по всій країні почали появлятись нетрі називані «Гувервілями». Квартал за кварталом економіка занепадала, ціни, доходи і рівень зайнятості знижувалися, що привело в 1932 до влади Франкліна Делано Рузвельта.

Задля подолання кризи у 1933 році почав здійснюватися Новий курс Рузвельта — різноманітні заходи, направлені на врегулювання економічного становища. Деякі з них, за сучасними уявленнями, допомогли усунути причини, деякі допомагали найбільш постраждалим верствам населення, деякі навпаки, погіршували ситуацію. Найбільш спірним актом було встановлення Національної Адміністрації Відбудови (англ. National Recovery Administration), яка здійснила ряд радикальних змін в американській економіці, аж в 1935 році була визнана неконституційною Верховним судом Сполучених Штатів.

До 1936 року основні економічні показники знову досягли рівня кінця 1920-х років, за винятком безробіття, яке залишалося високим (11 %), хоч значно нижчим, ніж 25 % у 1933 році. Навесні 1937 року промислове виробництво США перевищило рівень 1929 року. У червні 1937 року, адміністрація Рузвельта скоротила витрати і збільшила оподаткування намагаючись збалансувати федеральний бюджет. В американській економіці знову почалося різке падіння, яке тривало 13 місяців, протягом більшої частини 1938 року. Промислове виробництво протягом кількох місяців знизилося майже на 30 відсотків, а виробництва товарів тривалого користування ще більше. Безробіття зросло з 14,3 % в 1937 році до 19,0 % в 1938 році, піднявшись з 5 до більш ніж 12 мільйонів на початку 1938 року^[.

Докладніше про США

Циклічні кризи ХХ ст. (на прикладі США)

Роки кризи	Спад промислового виробництва	Роки кризи	Спад промислового виробництва
глибина, %	тривалість, міс.	глибина, %	тривалість, міс.
1900-1903 1907-1908 1913-1914 1920-1921 1929-1933 1937-1938 1948-1949	2,0 6,4 11,5 16,4 46,0 10,8 5,8		1957-1958 1970-1971 1974-1975 1980-1982 1990-1992 2000-2002	4,1 2,6 10,7 7,2 1,9 1,8

Основні причини "Великої Депресії"

Така системна криза не могла не мати своїх причин. І дійсно вчені висунули декілька теорій причини виникнення кризи, які часто суперечать одна одній.

Кейнсіанське пояснення

Кейнсіанське пояснення пов'язує кризу з нестачею грошової маси.У той час гроші були прив'язані до золотого запасу, це значно обмежувало грошову масу. Водночас масштаби виробництва зростали, з'являлися нові види товарів, такі, як автомобілі, літаки, радіоприймачі.

Товарна кількість, як валова, так і асортиментна, збільшувалась у рази. Внаслідок обмеженості грошової маси й зростаючого надлишку товарної маси виникла сильна дефляція — ціновий спад, що викликав фінансову нестабільність, банкрутство багатьох підприємств, неповернення кредитів. Грандіозний сумарний ефект завдав шкоди навіть розвиненим галузям економіки.

Марксистське пояснення

Марксистське пояснення пояснює депресію кризою надвиробництва, притаманною капіталізму.

Теорія біржової бульбашки

Теорія біржової бульбашки стверджує, що інвестиції у виробництво були набагато більшими за реально необхідні.

Теорія стрімкого приросту населення

Теорія стрімкого приросту населення пов'язує кризу з великою кількістю дітей у сім'ї. Велика кількість дітей була характерною для аграрного способу виробництва (в середньому 3-5 дітей на сім'ю), однак на період кризи значно скоротився відсоток природної смертності від хвороб у результаті технологічного прориву в медицині та тимчасового підвищення рівня життя.

Вчені висувають декілька теорій але вони згодні в тому, що в кризі винна сукупність декількох факторів. Основні з них:

Вигідна позиція США у Першій Світовій війні призвело до значного зросту економіки, особливо галузь ВПК. Ці галузі важкої індустрії і після війни мали значні прибутки але інші в цей же час зазнавали збитків.

Шалений ріст обсягів виробництва у 20-х рр. значно перевищив зростання прибутків більшості американців. З цієї причини товари не розкуповувалися й осідали на складах виробників.

Непомірно великі пільги монополіям призвели до того, що вони диктували ціни на сировину і на готову продукцію. При цьому не зважалося на ситуацію на ринку, а враховувалися лише інтереси монополій.

Союзники, а також переможена Німеччина, заборгували США значні суми й не могли їх виплатити.

Надання дешевих кредитів, які були доступні «середньому» американцю, призвело до величезних спекуляцій ними й надмірного захоплення американцями покупками. В населення ж не було коштів, щоби розплачуватись за них.

У відповідь на прийняті в США закони, спрямовані на захист американського виробника, європейські країни також закрили свої ринки для американських товарів і послуг. До того жЄвропа не мала чим розраховуватись за американський імпорт.

Проходження кризи

Розглянемо проходження кризи у США по рокам.

Р.

Кризі передувала низка подій, на які тоді не звернули особливої уваги. У 1928 році завершився будівельний бум. Продаж автомобілів знижувався упродовж дев’яти місяців року. Економіка США вступила у стадію рецесії в серпні – за два місяці до краху біржі.

За ці два місяці обсяги виробництва впали на 20%, ціни роздрібної торгівлі знизилися на 7.5%, особисті доходи американців – на 5%. У жовтні завалилася біржа: за місяць втрати склали $16 млрд. – астрономічна сума на ті часи. Власті США почали робити перші кроки для підтримки економіки, яка буксувала: Конгрес [US Congress] прийняв закон, покликаний надати фінансову допомогу фермерам.

До моменту початку кризи 1% американців володіли надвисокими доходами, 42% — наднизьким. У 1929 році приблизно 100 великих корпорацій контролювали половину корпоративних фінансів Америки, а банківська система була в дикому стані — банки часто обіцяли своїм вкладникам 4-5% доходу на день.

З середини 1920-х років фондовий ринок США був повністю у владі "биків" — гравців, що грають на підвищення курсів акцій. У 1923 році фондовий індекс Dow Jones перебував на рівні 99. У серпні 1929 року він злетів на 400% і досяг 380, а 3 вересня індекс досяг рекорду 381,17 — однією з причин цього зростання була активність біржових спекулянтів.

Різко зріс обсяг заощаджень, які жителі США зберігали в банках. Процентні ставки тоді були низькі, тому банківські кредити були доступні дуже багатьом американцям, які розраховували погасити їх у майбутньому. Спекулянти брали банківські кредити для того, щоб вкласти ці гроші в акції. Стан справ у промисловості, здавалося, був блискучим. Промислові компанії рапортували про прибутки і вважали за краще інвестувати їх у виробництво нових видів продукції. Це спонукало біржових гравців активно скуповувати їхні акції.

Однак у 1929 році з'ясувалося, що акції не забезпечують високого рівня дивідендів, а прогноз прибутків багатьох компаній-емітентів виявився завищеним. Компанії-емітенти стикалися з падінням обсягів продажів, у той час, як курси їхніх акцій росли. 24 жовтня 1929 (цей день увійшов в історію як «чорний четвер») на Нью-Йоркській фондовій біржі відбулося різке зниження акцій. Це ознаменувало початок найбільшої в історії світової економічної кризи.

«Биків» змінили «ведмеді» — гравці на зниження. Інвестори почали масово продавати акції, спроби утримати курси акцій не увінчалися успіхом. Вартість цінних паперів впала на 60-70%, різко знизилася ділова активність, був скасований золотий стандарт для основних світових валют.

Найсолідніші акції — Американської компанії телефонів і телеграфу, Загальної електричної компанії і Загальної компанії двигунів — втратили протягом тижня до двохсот пунктів. До кінця місяця власники акцій втратили понад 15 млрд. доларів. До кінця 1929 падіння курсів цінних паперів досягло фантастичної суми в 40 млрд доларів. Закривалися фірми і заводи, тріскалися банки, мільйони людей стали безробітними.

Промислове виробництво під час цієї кризи скоротилося в США на 46%, у Великобританії на 24%, у Німеччині на 41%, у Франції на 32%. Курси акцій промислових компаній впали в США на 87%, у Великобританії на 48%, у Німеччині на 64%, у Франції на 60%. Колосальних розмірів досягло безробіття. За офіційними даними, в 1933 році в 32 розвинених країнах налічувалося 30 млн. безробітних, у тому числі в США 14 млн.

Р.

Федеральна Резервна Система США [Federal Reserve System] вперше за свою історію різко скоротила кредитну ставку: з 6% до 4%. Крім того, були зроблені перші спроби підживити економіку, що буксувала, бюджетними грошима.

Економісти центрального банку США вважали, що економіка повинна виправитися самостійно. Певні причини для подібного оптимізму існували: річ у тому, що економіки країн Європи також обвалилися, і американські інвестори перестали вкладати гроші в Старий Світ – зберігалася надія, що ці засоби почнуть працювати у США. Тоді ж був прийнятий першийпротекціоністський закон: митні ставки на імпортні товари були значно підвищені.

Аналогічні протекціоністські заходи прийняла всі інші країни світу, що намагалися захистити своїх виробників. США охопила банківська паніка – вкладники кинулися вилучати внески, що зробило негативний вплив на стан фінансової системи. В кінці року розміри ВВП США скоротилися на 9.4% порівняно з 1929 роком, рівень безробіття виріс із 3.2% до 8.7%.

Р.

Конгрес США не прийняв жодного закону, покликаного боротися з Великою Депресією. Весна ознаменувалася черговою хвилею банківської паніки. Розміри ВВП США скоротилися на 8.5% порівняно з попереднім роком, безробіття виросло до 15.9 %.

Р.

Цей рік вважається одним із найважчих років Депресії: розміри ВВП США скоротилися на рекордні 13.4% (31% порівняно з рівнем 1929 року), рівень безробіття досяг 23.6%. Акції промислових компаній США втратили 80% вартості, порівняно з рівнями 1930 року.

Обсяги інвестицій у 1929 році складали $16.2 млрд. – у 1932 році вони впали до 340 млн. Обсяги міжнародної торгівлі скоротилися на дві третини порівняно з докризовим рівнем.Конгрес прийняв низку антикризових законів і створив низку спеціалізованих організацій, покликаних боротися з Депресією. Заодно були підвищені податки (подібний крок уперше був зроблений у мирний час): верхня ставка виросла більше, ніж удвічі – з 25% до 63%.

Цих заходів виявилося недостатньо – тодішній президент, республіканець Герберт Гувер [Herbert Hoover] провально програв вибори демократові Франкліну Рузвельту [Franklin Roosevelt], демократи також отримали більшість у Конгресі.

«Новий курс» президента Франкліна Рузвельта, суть якого полягала у проведенні державно-монополістичного регулювання економіки, дозволив поступово нормалізувати становище в країні.

Політика «Нового курсу» включала в себе регулювання цін, ініціювання об'єднання виробників у великі підприємства, соціальну програму — встановлення мінімальної заробітної плати, максимального робочого тижня, введення пенсій працівникам, які досягли 65 років, та ін.

В результаті цієї кризи в США була створена Комісія з цінних паперів (Securities and Exchange Commission), яка була покликана встановлювати правила гри та карати порушників. Також був прийнятий закон, який заборонив зв'язок між інвестиційними і комерційними банками, і введено державне страхування банківських вкладів на суму, що не перевищує 100 тисяч доларів (для цього сформовано Федеральна корпорація страхування депозитів FDIC).

Конгрес створив вісім нових структур, головним завданням яких була боротьба із кризою: вони займалися видачею кредитів фермерам, організацією громадських робіт (для того, щоб працевлаштувати безробітних), страхуванням банківських внесків тощо.

Крім того, Конгрес прийняв пакет антикризових законів. США відмовилися від прив’язки курсу долара до вартості золота. Темпи падіння економіки США помітно зменшилися: у 1933 році вони склали 2.1%, безробіття виросло і досягло рівня 24.9%.

Наслідки "Великої Депресії"

За статистичними даними, криза у США спричинила найтяжчі наслідки.

Було закрито більше як 5 тисяч банків

Акції знецінились на 40 мільярдів долларів

Внаслідок підвищення рівня інфляції значно зросли ціни

Промислове виробництво скоротилося на 50 %

У п'ять разів зменшилося виробництво автомобілів

12 мільйонів безробітних (у піковий момент кризи — 15 мільйонів)

5 мільйонів американських фермерів були позбавлені господарства і землі за несплату боргів.

На думку деяких експертів, природний приріст населення у США на час кризи суттєво зменшився. Охоплене панікою населення намагалося за першої ж можливості вилучати свої заощадження з уцілілих банків, у результаті чого кількість грошей в обігу зросла з 454 млн доларів в 1929 році до 5699 млн доларів наприкінці 1932 року.

Висновок

"Велика Депресія" 1929-33 років мала великі наслідки для подальшого розвитку країни. Вперше уряд США впровадив такі заходи, як державне втручання в економіку та державний контроль монополій. Також вперше були розроблені масштабні соціальні програми для ліквідації великої прірви між багатими та бідними. Ці нові заходи суттєво змінили обличчя американської економіки та американського капіталу, що особливо стане помітним в наступні десятиліття.

Сполучене Королівство

Індустріальні райони Британії постраждали одразу ж дуже сильно, оскільки зник попит на британську продукцію. До кінця 1930 року безробіття зросло з 1 млн до 2,5 млн, що склало 20 % від застрахованої робочої сили, експорт зменшився на 50 % у ціновому вимірі. В 1933 році безробітними були 30 % жителів Глазго. Через скорочення виробництва кораблів на 90 % безробіття в деяких містах північного сходу сягало 70 %^[. Національний голодний марш 1932 року був найбільшим із низки голодних маршів, що відбувалися в Британії впродовж 20-х і 30-х років. Приблизно 200 тис. безробітних чоловіків відправили в трудові табори, що продовжували діяти до 1939 року.

У менш промислових Мідлендсі і Південній Англії ефект був короткочасним і наприкінці 1930-х років ці регіони процвітали. Зростання виробництва сучасних електротоварів і бум в автомобільній промисловості спричинили зростання населення півдня і розширення середнього класу. Сільське господарство в цей період також активно розвивалося^[30].

Німеччина

Депресія завдала дуже сильного удару Веймарській республіці, оскільки припинилися американські позики, метою яких була відбудова німецької економіки після Першої світової війни. На 1932 рік безробіття досягло рівня 30 %. Важка економічна ситуація підняла рейтинг екстремістських рухів. В січні 1933 року до влади прийшла Німецька націонал-соціалістична робітнича партія. Також Комуністична партія Німеччини на виборах у листопаді 1932 року отримала найбільший результат за всю її історію. В цьому ж році післяЛозанської конференції Німеччина припинила виплату репарацій (на той час було виплачена восьма частина всіх репарацій).

Південна Африка

Внаслідок занепаду міжнарожної торгівлі, попит на південноафриканський сільськогосподарський і мінеральний експорт різко скоротився. Комісія Карнегі (англ. Carnegie Commission of Investigation on the Poor White Question in South Africa) дійшла висновку, що в 1931 році майже третина африканерів жили як жебраки. Вважається, що соціальний дискомфорт, викликаний депресією був одним з факторів поділу в 1933 році Національної партії на фракції gesuiwerde та smelter і подальшого злиття партії з Південноафриканською партією.Пізніше, лідер фракції gesuiwerde Даніель Малан піде на формування своєї власної партії і прийде до влади після виборів 1948 року, впровадить доктрину апартеїду розширюючи расову сегрегацію, що триватиме до 1994 року.

Радянський Союз

В СРСР роки Великої Депресії збіглися з періодом розкуркулювання та голодомору. Однак ізольована від світової радянська економіка не відчула значного впливу економічного спаду. На перший погляд це виглядало, як підтвердження марксової теорії криз і сприяло поширенню комуністичних та соціалістичних поглядів у світі. Коли радянське торгове представництво в Нью-Йорку оголосило про 6 тисяч вакансій, воно отримало 100 тисяч заяв. Чимало західних інтелектуалів закривали очі на повідомлення про масові смерті, висловлюючи симпатії до Радянського Союзу.

Франція

Франція не постраждала так сильно, як Німеччина чи Британія. Її економіка менше залежала від імпорту та експорту. Вплив депресії почав відчуватися лише в 1931 році. Рівень безробіття зростав з 1929 по 1935, після чого пішов на спад. Однак важкі часи та зростання безробіття призвело до бунтів, утворення і росту популярності соціалістичногоНаціонального фронту.

Японія

Велика депресія в Японії не була надто дошкульною. Японська економіка протягом 1929-31 років скоротилася на 8 %. Міністр фінансів Японії Такахасі Корекійо першим впровадив те, що пізніше стало називатися кейнсіанською економічною політикою: по-перше, значні фінансові стимули за рахунок бюджетного дефіциту, а по-друге, девальвація національної валюти. Такахасі використав Банк Японії щоб оптималізувати бюджетний дефіцит і звести до мінімуму інфляційний тиск. Економетричні дослідження підтвердили виняткову ефективність впроваджених фінансових стимулів.

Девальвація національної валюти дала негайний ефект. Японський текстиль почав витісняти на експортних ринках британський текстиль. Вплив дефіциту бюджету виявився складнішим. Дефіцит був спрямований на закупівлю озброєння для збройних сил. До 1933 року Японія вже вийшла з депресії. У 1934 році Такахасі, зрозумівши, що економіці загрожує перегрів, щоб уникнути інфляції, змінив політику намагаючись зменшити дефіцитне фінансування, що ішло на озброєння і боєприпаси. Це призвело до сильної і швидкої негативної реакції з боку шовіністів, особливо військових, і завершилося його вбивством під час Інциденту 26 лютого. Це мало стримуючий ефект по відношенню до всіх цивільних чиновників в японському уряді. З 1934 року вплив військових в уряді продовжував зростати. Замість скорочення бюджетного дефіциту, уряд ввів контроль над цінами та схеми раціонування, що скоротило, але не ліквідувало інфляцію, яка залишалася проблемою до кінця Другої світової війни.

Дефіцитне фінансування призвело до трансформації економіки Японії. Промислове виробництво протягом 1930-х років подвоїлося. Крім того, в 1929 році у списку найбільших компаній в Японії переважали представники легкої, особливо текстильної промисловості (багато з автовиробників Японії, наприклад Toyota, мають своє коріння в текстильній промисловості). До 1940 року акценти змістилися з легкої промисловості на важку промисловість.

Завершення кризи

Деякими експертами вважається, що причиною закінчення Великої депресії стала Друга світова війна, що спричинила масові державні закупівлі озброєння. Хоча таке пояснення розвитку подій має певну вірогідність, аналіз історичних джерел вказує на початок економічної стабілізації у 1932–1933 роках, тобто задовго до початку війни.

Фондовий ринок відновився до докризових значень лише через 39 років — тільки в 1954 році індекс Dow Jones перевищив рівень 3 вересня 1929 року.

 

СРСР

В історії СРСР і України післявоєнні роки за характером соціально-економічного розвитку можна поділити на три періоди: підйом (1950—1970); застій (1971—1985); криза і зміна соціально-економічної системи (1985—1990). Розглянемо особливості економічного розвитку на кожному з цих етапів.

 

50—60-ті роки. Разом із зростанням індустріальної могутності СРСР поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічності.

По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн передусім за якісними показниками, за затратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, економічною ефективністю тощо.

По-друге, це безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки.

По-третє, це поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо.

За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, в організації та управлінні виробництвом. Крім того, необхідно було вирішувати ще два насущні, однак суперечливі завдання: нагодувати й одягти людей, дати їм житло, підняти їхній культурний рівень і зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів озброєння.

В умовах, коли не було зарубіжних інвестицій і бракувало фінансових та матеріальних внутрішніх ресурсів, командно-адміністративна система розв'язувала проблеми в традиційному для себе стилі: визначала головні серед зазначених завдань і виробляла відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. було сформовано новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний розвиток легкої промисловості. Друге, щоправда, мало вимушений характер. Масштабні дотації в легку і харчову промисловість разом із значним зниженням цін — наприкінці 1953 р. хліб коштував у три рази дешевше, ніж у 1948 р. — призвели до зростання дефіциту, а отже, до перегляду поточного плану на користь випереджаючого зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим ключовим напрямом економічної політики стало відродження розореного села, вирішення продовольчої проблеми, яка потребувала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Уже в 1954 р. різко знизили обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі, списали борги колгоспів, зменшили податки з присадибних ділянок і дозволили продаж надлишкової продукції на базарі. Водночас у 1,5—5,5 раза було підвищено заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, зросли капіталовкладення та поставки техніки селу.

Послаблення колосального державного тиску на село сприяло тому, що в 1953—1958 pp. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва стали вищими в 5 разів проти 1950—1953 pp. (1,6 % проти 8 %). Вагомий вклад у зростання сільського господарства внесло спочатку освоєння цілинних земель. Уже в 1954—1956 pp. було зорано 36 млн га цілинних і перелогових земель. У 1954—1958 pp. держава отримала із цілини більше ніж половину заготовленого хліба. Частка капіталовкладень у сільське господарство збільшилася майже до 1/3 порівняно з 1/5 на початку десятиріччя (щоправда, приблизно 32 % цих інвестицій йшло на цілину). Грошові доходи колгоспів з 1953 по 1958 pp. зросли більш, ніж у три рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР.

Проте пожвавлення радянського села виявилося нетривалим. На продовження розпочатої в 1953—1954 pp. аграрної політики не вистачало внутрішніх джерел фінансування. З огляду на політичні й соціальні причини радянський уряд не наважився підняти роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної дотації, отриманої колгоспами в 1953—1958 pp. Однак цей тягар виявився непосильним для бюджету. У 1958 р. було проведено реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами сільськогосподарської техніки (тільки колгоспи України змушені були придбати більш як 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд рублів). Хоча цей захід дав змогу викачати із села деякі кошти, проте разом з тим різко погіршився фінансовий стан більшості господарств, а головне, не було розв'язано проблеми інвестицій для сільського господарства. З 1954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них такі: з 1955 р. — максимальне розширення посівів кукурудзи (в Україні посіви кукурудзи займали в 1953 р. 2,2 млн га, у 1955 р. — більш ніж 5 млн, у 1962 р. — 3 млн га, у Радянському Союзі було засіяно 32 млн га, з яких лише 7 млн га дали якийсь урожай); з 1957 р. — "м'ясні" і "молочні" кампанії, які ставили завдання наздогнати США за виробництвом м'яса, масла і молока на душу населення (для України ця "гонка за лідером" закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 % щодо рівня 1958 p.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них у радгоспи тощо — також не дали відчутних результатів.

Політику реалізації надпрограм доповнювали прагнення ліквідувати присадибне селянське господарство. Так, уже в 1955 р. його розміри було зменшено в 2 рази. У 1956 р. встановили грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. вийшов указ про заборону тримати худобу в містах і робітничих селищах. Ще в 1956 p. M.C. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко отримували на трудодні, помилково вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром зникнуть зовсім. Тому за 1954—1964 pp. поголів'я великої рогатої худоби у підсобних господарствах колгоспників, наприклад в Україні, скоротилося на 14 %, поголів'я свиней — на 20, а овець і кіз — на 53 %.

Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1959—1964 pp. знову знизилися до рівня початку 50-х років (1,5 %). Освоєння цілини, в яке було вкладено величезні інвестиції, хоч і дало спершу позитивні результати, допомігши створити на Сході країни нові райони сільськогосподарського виробництва, проте не змогло розв'язати зернової проблеми СРСР. Через ерозію ґрунту і засуху врожаї на цілинних землях стали швидко падати. На початку 60-х років у містах виник гострий дефіцит продуктів харчування, включно з хлібобулочними, м'ясними виробами та іншими продовольчими товарами масового попиту. Для пояснення тотального дефіциту влада почала боротьбу проти "спекулянтів", "економічних злочинців", але поліпшити ситуацію не змогла. У 1962 р. радянський уряд змушений був підвищити роздрібні ціни на м'ясо (на 30 %) і масло (на 25 %), що викликало масові протести населення. Однак проблему дефіциту продуктів харчування це не вирішувало. З 1963 р. уряд, щоб запобігти голоду, вперше закупив за кордоном більш як 12 млн т зерна (на 1 млрд дол.). СРСР став регулярно в зростаючих обсягах завозити зерно з-за кордону.

У промисловості цей період характеризувався поступовим пом'якшенням сталінського надцентралізму радянською децентралізацією і демократизацією управління. Розширилися права союзних республік. У їх відання було передано 15 тис. підприємств, ряд міністерств із союзних було реорганізовано в союзно-республіканські. Територіальний принцип управління здійснювався через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. На території СРСР замість ліквідованих 140 союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств було утворено 105 раднаргоспів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів України, наприклад, передали 10 тис. промислових підприємств і наприкінці 1957 р. їм підпорядкувалися 97 % заводів республіки (в 1953 р. лише 34 %). Прискореними темпами розвивалася легка промисловість. Отже, у перші роки "відлиги" промислова політика, як і економічна політика в цілому, була спрямована на вирішення першочергових завдань.

У ці роки було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення: здійснено масштабне підвищення заробітної плати, відмінено примусові державні позики, які забирали майже 10 % заробітків трудящих і виступали прихованою формою додаткового оподаткування населення, удвоє збільшено пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше стали давати колгоспникам. З травня 1966 р. в колгоспах ввели гарантовану оплату праці. У 1953—1958 pp. заробітна плата жителів міста збільшувалася в середньому на 6 % за рік. У другій половині 50-х років робітників і службовців перевели на 7-годинний робочий день. Уперше за роки радянської влади було розгорнуто масове житлове будівництво, в тому числі з залученням коштів населення через житлово-будівельні кооперативи. Міський житловий фонд у 1955—1964 pp. збільшився в 1,8 раза. До кінця 70-х років 80 % сімей забезпечили квартирами, проте житлову проблему через велику міграцію сільського населення в міста розв'язати так і не вдалося. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років під впливом економічних труднощів темпи зростання добробуту населення різко сповільнилися і загострилися соціальні проблеми, передусім спостерігався тотальний дефіцит продовольчих та інших товарів.

У 1958 р. було введено обов'язкову восьмирічну освіту для всіх дітей шкільного віку. Відміна плати за навчання в середній школі і вищих навчальних закладах сприяла зростанню рівня народної освіти. Створена мережа шкіл, технікумів, ВНЗ дала змогу сформувати добрий кадровий потенціал країни, позитивно позначившись на розвитку науки та культури. Важливо підкреслити, що в розвитку економіки СРСР у 1950—1970 pp. суттєву роль відіграли чинники інтенсивного зростання, коли приріст національного доходу та валового суспільного продукту забезпечувався, в основному, збільшенням продуктивності праці та впровадженням досягнень НТП. Промисловий розвиток забезпечувало систематичне зростання капіталовкладень, у структурі яких збільшилася частка, спрямована на розширення, реконструкцію і технічне переоснащення діючих підприємств.

Радянський Союз разом зі США були лідерами першого етапу третьої НТР (1945 — середина 60-х років і середина 60-х — кінець 80-х років). У ці роки відбувалися радикальні зміни в технічному розвитку. Швидкими темпами розвивалися радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме в ці роки країна створила свій ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями стали запуск першого у світі супутника, а потім — космічного корабля, здійснення першого польоту людини в космос, побудова перших АЕС і морських атомних кораблів.

У СРСР у період 1950—1970 pp. було здійснено докорінну перебудову паливного балансу: зросло добування нафти і газу, їхня частка в загальному обсязі енергоресурсів зросла в 3 рази — з 19,7 до 60,2 %. Для транспортування цих цінних видів палива збудували трубопроводи, які з'єднали всі райони, за винятком Далекого Сходу. В країні було створено єдину систему нафто- і газопостачання.

Суттєвого розвитку в СРСР набув морський транспорт, який за тоннажем вийшов на п'яте місце у світі. Увесь повітряний транспорт було переведено на реактивні двигуни. У ці роки здійснено технічну реконструкцію залізниць — переведено на електро- і тепловозну тягу. З 1958 р. в СРСР припинено випуск паровозів. Набув розвитку автомобільний транспорт, зросли масштаби автодорожнього будівництва. Завершилося створення Єдиної енергетичної системи Європейської частини СРСР (разом з Уралом — найбільшої енергосистеми світу).

Значному розвитку економіки СРСР сприяла економічна реформа 1965р. Вона виявилася, з одного боку, в централізації управління народним господарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відновлення галузевих міністерств (було створено 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90 % підприємств УРСР). З другого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, створювали фонди матеріального стимулювання, вводили плату за використання підприємствами основних виробничих фондів, підприємствам надавали значно більше прав у галузі планування тощо. У сільському господарстві було знижено і проголошено незмінним на 10 років план обов'язкових закупок зерна, а надпланові закупки мали проводитися за підвищеними цінами, було знято деякі обмеження з підсобних господарств. Усі ці заходи були спрямовані на підвищення матеріальної заінтересованості трудових колективів у кінцевому результаті виробництва, в підвищенні рівня інтенсифікації праці й економіки країни в цілому.

У 1966—1970 pp. в СРСР завдяки реформам вдалося втримати високі темпи зростання основних економічних показників. Валовий суспільний продукт зростав на 6,7 % щороку (в 1961—1965 pp. — на 6,9 %). Національний дохід зріс на 41 %, тоді як у 1961—1965 pp. — на 32 %. За розрахунками академіка А.Г. Аганбегяна, приріст ефективності суспільного виробництва у восьмій п'ятирічці порівняно із сьомою був удвічі вищим. Швидкими темпами розвивалися наука і галузі промисловості, які визначали НТП (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість тощо). За обсягом виробництва ряду видів промислової продукції СРСР обігнав США і посідав перше місце в світі.

Основна суперечність реформи 1965 р. полягає в прагненні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і разом з тим інтенсифікувати два прямо протилежні процеси: посилити централізацію в економіці і задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об'єднань. Посилення централістських засад система сприймала органічно, проте ринкові ідеї не вписувалися в господарський механізм, суттю якого було збереження всієї влади в руках держави. Через це, як зазначають дослідники, "реформа перетворилася насамперед на численні розмови про реформу", а в процесі реалізації її було вихолощено і на початку 70-х років згорнуто.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко командний і, безумовно, директивний — змінився іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри господарства потребували численних узгоджень у багатьох установах і на різних щаблях управління). Проте зростаючі масштаби народногосподарського комплексу, насамперед важкої індустрії, ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи почав усе частіше пробуксовувати. Ситуація особливо загострилася, коли в 60-х роках у світі розгорнулася НТР. Тоді в науково-технічній галузі почалося відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Створена для швидкого подолання технічної відсталості централізована директивна система планування й управління економікою сама стала причиною зростаючого відставання країни від високорозвинутих країн. Якщо в США в 1985 р. діяло майже 1,5 млн ЕОМ (і ще більш як 17 млн персональних ЕОМ), то в СРСР — лише кілька десятків тисяч.

 

1971—1985 pp. Командно-адміністративна система не змогла ефективно пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з іншими чинниками, стало однією з головних причин затухання диспропорційного економічного розвитку. Він здійснювався переважно екстенсивно. З 1960 по 1985 р. основні фонди зросли в 7 разів, а вироблений національний дохід — лише в 4 рази. Поступово вичерпувалися вільні ресурси, передусім трудові, або суттєво дорожчали (добування і транспортування корисних копалин). Темпи економічного зростання СРСР швидко знижувалися. Так, середньорічні темпи зростання промислового виробництва становили (%): 1966—1970 pp. — 8,5; 1971—1975 pp. — 7,4; 1976—1980 pp. — 4,4;, 1981—1985 pp. — 3,6, а національного доходу відповідно 7,2, 5,1, 3,8 і 2,8. На початку 80-х років радянська економіка ввійшла в смугу стагнації. У натуральному вираженні рівень виробництва в ряді галузей не лише не збільшувався, а навпаки, знижувався. Фактично призупинилося зростання продуктивності праці. Згортання економічної реформи і поворот до попередньої господарської практики, проголошений "контрреформою" 1979 p., не змогли цього відвернути.

Значний деформуючий вплив на народне господарство СРСР справляло масштабне нарощування воєнних витрат. Внаслідок перенапруження радянської економіки, а також тому, що США в другій половині 60-х — першій половині 70-х років загрузли в кровопролитній і дорогій війні у В'єтнамі, було досягнуто воєнно-стратегічного паритету зі США. Однак гонка озброєнь тривала, і в 70—80-х роках ВПК практично "підім'яв" під себе всю радянську економіку. За оцінками західних фахівців, воєнні витрати становили близько 1/4 ВВП, що в багато разів перевищувало відповідні показники США, а тим більше інших західних країн. На воєнні потреби прямо або непрямо працювало до 80 % машинобудування країни. Мілітаризацію радянської економіки і фінансової системи ще більше посилила війна СРСР в Афганістані в 1979—1989 pp. Щорічні витрати на неї оцінювалися в 3—4 млрд рублів. Як наслідок, радянське народне господарство не витримало колосальних воєнних навантажень.

Радянський уряд намагався підтримувати видимість благополуччя за рахунок збільшення розпродажу природних ресурсів. Сприятливі умови для цього утворилися внаслідок освоєння нафтових та газових родовищ Західного Сибіру, а також кількаразового стрибка світових цін на енергоносії в середині 70-х років. За оцінками економістів, СРСР лише в 70-х роках отримав 180 млрд "нафтодоларів", які було витрачено не на розв'язання гострих структурних проблем радянської економіки, а на воєнні потреби, закупівлю продовольства, товарів масового попиту та на інші поточні потреби. Лише закупівлі зерна за 70-ті роки зросли більш ніж у 10 разів (1970 р. — 2,2 млн т, 1980 р. — 27,8 млн т, 1985 р. — 44,2 млн т).

Основні причини відставання були такі:

1. Невирішення питань радикалізації системи стимулів до праці. Незважаючи на деяке посилення матеріальної заінтересованості робітників та службовців і підвищення ролі економічних важелів в управлінні підприємствами, радикальної перебудови господарського механізму на практиці не було здійснено. Як наслідок, у СРСР на повну силу працював лише кожний третій робітник.

2. Слабка сприйнятливість соціалістичної економіки, яка базувалася на централізованому директивному плануванні та управлінні, до НТП. Середньорічний приріст використаних у виробництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій неухильно скорочувався: у 50-х роках він становив 14,5 %, у 60-х — 3, а в 70-х — 1,8 %. У виробництво впроваджували лише 1/5 винаходів. Отже, виявилася протилежність в освоєнні досягнень НТР на попередньому і поточному етапах НТР. Досягненнями першого етапу НТР СРСР загалом зміг успішно скористатися завдяки великій концентрації ресурсів на порівняно небагатьох передових напрямах. Другий етап НТР, який розпочався в 70-х роках з винаходом мікропроцесорів, масовою комп'ютеризацією і різким розширенням "фронту" і темпів наукових та технологічних відкриттів, радянську економіку майже не зачепив. Трохи краще складалася ситуація у воєнних галузях, які в нових умовах також виробляли зброю, але вони все більше залежали від загального технологічного рівня народного господарства, від ефективності економічного механізму.

3. СРСР, як і раніше, розвивався в межах індустріального суспільства з опорою на традиційні галузі, тоді як провідні країни Заходу в 70-х роках почали перехід до нового постіндустріального або інформаційного суспільства. Воно характеризувалося різким посиленням ролі нематеріального виробництва, особливо освітньої галузі, згортанням традиційних галузей промисловості, переходом до ресурсозберігаючих та наукомістких технологій, до індустріалізації споживання. У 1985 р. в США майже кожна п'ята сім'я мала персональний комп'ютер, 3/4 населення працювало у сфері послуг. В СРСР у галузях нематеріального виробництва працювало менш як 27 % працівників.

4. Моральний знос і технологічне старіння вітчизняного устаткування в провідних галузях промисловості. При перевірці в 1979—1980 pp. технічного рівня майже 20 тис. видів вітчизняних машин та устаткування з'ясувалось, що не менш як 1/3 з них потребувало зняття з виробництва або докорінної модернізації. На середину 80-х років більш як 1/2 парку виробничого устаткування мало знос, що перевищував 50 %. За міжнародними мірками економіка СРСР, за винятком сировинних галузей, була неконкурентоспроможною. Частка машин і обладнання в радянському валютному експорті становила близько 3 %.

5. Екстенсивний характер розвитку радянської економіки і наростання господарських труднощів різко обмежували можливість вирішення соціальних завдань. Зростання добробуту в 70-х — на початку 80-х років швидко уповільнювалося. Житлове будівництво з другої половини 70-х років практично не зростало. Частка коштів союзного бюджету, що йшла на освіту й медицину, до 1985 р. впала нижче від рівня 1940 р.

6. Випереджаюче зростання грошових доходів населення (у 1970—1985 pp. середньомісячна заробітна плата збільшилася з 122 до 190 рублів) щодо пропозиції товарів і послуг загострило продовольчі труднощі, дефіцит товарів народного споживання. За рівнем споживання на душу населення СРСР посідав лише 77-ме місце у світі. Нерівномірний доступ до товарів та послуг через наявність розгалуженої якості та системи пільг, розподільників тощо значно збільшив розрив у рівні життя основної маси населення — робітників, селян, інтелігенції — і привілейованих прошарків, передусім партійної та державної номенклатури.

7. Значне відставання інфраструктурних галузей від основного виробництва. У легкій і харчовій промисловості (так звана група Б) було зосереджено тільки 10 % основних виробничих фондів. Тому в загальному обсязі промислової продукції систематично знижувалася частка предметів споживання, що в 1986 р. становила всього 24,7 проти 60,5 % в 1928 р. Це означало, що економіка не орієнтувалася на першочергове задоволення потреб людини. Велику частину промислової продукції було вилучено зі сфери товарно-грошового обігу, тому що засоби виробництва не продавали, а розподіляли.

8. Гіпертрофований розвиток ВПК — мілітаризація економіки. Економічна віддача ВПК, на який витрачали величезні матеріальні, фінансові і трудові ресурси, була незначною. Діяльність цих підприємств потребувала величезних бюджетних асигнувань, а їхня продукція здебільшого складувалася. Навіть нові технології, які розробляли у ВПК, внаслідок засекреченості не надходили в інші галузі народного господарства і тому не справляли достатнього впливу на розвиток НТП у країні.

9. На початку 80-х років виникли труднощі в отриманні головної експортної сировини — нафти, які доповнилися змінами кон'юнктури міжнародного нафтового ринку. Вичерпалися старі нафтопромисли. Погіршилися геологічні умови видобутку. Легкої нафти суттєво поменшало, а для добування важкої нафти необхідне спеціальне устаткування, однак для його виробництва не підготовували машинобудівну промисловість. Конкуренція і перехід до енергозберігаючих технологій у світі суттєво вплинули на ціни на енергоносії. Ціна на нафту впала, скоротилися валютні надходження в СРСР. Обсяг експортних надходжень у 1983 р. становив 91,4 млрд дол., а у 1985 р. — 86,7 млрд дол.

Для подолання валютної нестачі вдавалися до зовнішніх позик і використовували золотий запас, який знизився з 2050 т у 1953 р. до 681 т у 1987 р. Зовнішній борг у 1987 р. становив близько 80 млрд дол. (Приблизно стільки заборгували і СРСР.) Країна заборгувала переважно фірмам та банкам за придбану промислову й сільськогосподарську продукцію. СРСР надавав кредити іншим державам для реалізації продукції свого ВПК, зокрема країнам соціалістичної системи (В'єтнаму, Кубі та ін.), але більшість з них належали до так званого третього світу (Ірак, Сирія, Єгипет, Ангола, Афганістан та ін.), валютна платоспроможність яких була надто низькою. Отже, якщо витрати держбюджету на погашення зовнішньої заборгованості збільшилися, то надходження із зовнішніх джерел зменшилися.

Протягом тривалого часу до початку 80-х років бюджет СРСР мав досить сталі показники структури доходів і витрат, не було дефіциту або він був невеликим і покривався, як правило, залишками бюджетних коштів на початок року. Доходи консолідованого бюджету були на рівні приблизно 48—50 % ВВП, витрати — на рівні 47—49, перевищення доходів над витратами — на рівні близько 0,5—1 % ВВП. При цьому до 80-х років дохід від зовнішньоекономічної діяльності становив приблизно 18—20 % доходу бюджету, а витрати на народне господарство — 21—27 % витратної частини бюджету.

Усі названі причини зумовлювали погіршення державних фінансів, вели до зростання державного дефіциту. Його щораз у більших розмірах покривали за рахунок грошової емісії та зростання внутрішнього боргу країни. На цьому фоні зростала потреба в збільшенні державних асигнувань на добувні галузі народного господарства. Дотації, які становили 1/5 частини всіх бюджетних витрат, практично заохочували утриманство і безгосподарність промислових підприємств і колгоспів. Зростали понадпланові втрати від браку в промисловості та будівництві, недобудованого і призупиненого капітального будівництва, втрати від падежу худоби. У 1988 р. вони становили більш як 7 % бюджетних витрат (29 млрд рублів).

До створення економічних труднощів для Радянського Союзу доклали зусиль і країни, що входили до НАТО. Багаторічне протистояння двох воєнно-політичних блоків показало, що успіху в "холодній війні" можна досягти в економічній сфері, виявивши слабкі місця в економіці СРСР. Уряди країн НАТО вдавалися до заходів, метою яких було послаблення радянської економіки. Для цього організовували широкомасштабні кампанії для зниження на світовому ринку цін на нафту, обмеження експорту радянського природного газу, що призвело до зменшення надходжень у Радянський Союз зарубіжної твердої валюти. Введення США заборони на придбання Радянським Союзом нової промислової продукції та нових технологій, зростання воєнних озброєнь країн НАТО, підвищення їх технологічного рівня та вартості загострили ресурсну і технологічну кризу СРСР, викликали необхідність збільшення власних наукових воєнних досліджень. Усе це спричиняло подальше економічне виснаження країни. При цьому західні держави створювали умови, за яких зростали труднощі в отриманні Радянським Союзом зарубіжних кредитів.

Отже, у період 70-х — середини 80-х років спостерігалося наростання кризи планово-розподільчої системи управління господарством. Держава не змогла призупинити падіння темпів виробництва, домогтися виконання встановлених планів випуску продукції, не зважаючи на зниження їхніх завдань у кожній п'ятирічці, перевести економіку на інтенсивний шлях розвитку, хоча це неодноразово декларувалося, звільнитися від збиткових підприємств (їх частка в 1985 р. становила 40 % від загальної кількості), забезпечити зниження витрат матеріальних, енергетичних, трудових та інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Економіка залишалася слабко сприйнятливою до НТП, внаслідок чого СРСР "прогледів" другий етап сучасної НТР і технологічно значно відстав від провідних країн Заходу.

 

1985—1991 pp. Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС сформулював концепцію прискорення соціально-економічного розвитку країни на основі науково-технічного прогресу. Розроблена програма докорінної реконструкції машинобудування ввійшла в план 12-ї п'ятирічки (1986—1990). На розвиток машинобудування з метою оновлення його основних фондів планували вдвоє більше коштів, ніж у попередній п'ятирічці. Було заплановано значні кошти на розвиток і впровадження наукових розробок, насамперед у приладобудуванні. По суті робилася спроба нової індустріалізації країни за рахунок централізації бюджетних ресурсів, розподілу та перерозподілу їх, зміни структури бюджету під жорстким адміністративним контролем. Темпи приросту обсягів капітальних вкладень збільшилися з 3 % у 1985 р. до 8,4 % у 1986 р.

Однак мобілізувати необхідні для нової індустріалізації кошти не вдалося. На початку 1989 р. стало цілком зрозуміло, що ухвалені раніше програми не реалізовано. Зменшення капіталовкладень привело до зростання незавершеного будівництва, збільшення строків уведення в дію об'єктів будівництва, зниження темпів зростання виробництва у різних галузях. Основні причини цих негативних наслідків такі: недостатність бюджетних коштів, виділених для вирішення поставлених завдань та неможливість забезпечити в межах попередньої економічної системи високу ефективність капіталовкладень у нову індустріалізацію.

На відміну від періоду 30—50-х років, коли розвиток промисловості й будівництва відбувався за рахунок скорочення соціальних витрат і збільшення надходжень до бюджету від експорту продукції, курс на скорочення соціальних витрат у 80—90-х роках був неможливий через політичні причини. Тому основними джерелами отримання бюджетних коштів для розвитку машинобудування і прискорення науково-технічного прогресу мали стати доходи від експорту енергоносіїв та підвищення прибутковості галузей народного господарства. Ціни на нафту, що продавалася за вільно конвертовану валюту, становили в 1988 р. лише 44 % від рівня 1985 р. Аналогічну динаміку мали ціни на газ. Внаслідок цього в 1985—1990 pp. доходи від продажу енергоносіїв упали вдвічі. Скорочення доходів бюджету спостерігалося також у результаті зменшення імпорту товарів народного споживання на користь збільшення імпорту машин та устаткування і втрати внаслідок цього частини податку з обороту. Несприятливі для СРСР зміни кон'юнктури на світовому ринку і неможливість скоротити імпорт спричинили починаючи з 1985—1986 pp. прискорення зростання зовнішньої заборгованості країни.

Названі причини негативно впливали і на стан державних фінансів, наближаючи фінансову кризу, яка розпочалася на початку 90-х років. Часта зміна міністрів фінансів, перехід із фінансових органів у комерційні структури великого числа професійних працівників, поділ Міністерства фінансів на ряд самостійних відомств, брак належної координації між ними ще більше послабили систему управління державними фінансами та фінансовий стан держави.

Усі ці чинники змушували партійно-державне керівництво країни шукати шляхи виходу із становища, що склалося. Було усвідомлено необхідність структурної перебудови промисловості, зміни економічних відносин у народному господарстві. Це виявилося в намаганнях розширити госпрозрахунок, встановлювати прямі економічні зв'язки між підприємствами, вводити орендні відносини тощо. Тобто поступово формувалося розуміння необхідності не поліпшення, а великих перетворень, зміни діючої в СРСР економічної моделі. Важливими кроками на цьому шляху стали закони "Про індивідуальну трудову діяльність" (1986), "Про кооперацію" (1988), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприємництво. Уже в 1988 р. індивідуальною трудовою діяльністю, в основному кустарно-ремісничими промислами, було зайнято 734 тис. осіб. Число кооперативів навесні 1989 р. перевищило 99,3 тис. У них працювало до 2 млн осіб. Через два роки ця цифра перевищила 7 млн осіб, що становило приблизно 15 % активного населення. Основна маса кооперативів працювала у сфері послуг, виробництві товарів народного споживання, будівництві й торгово-посередницькій діяльності. Проте скоро почали з'являтися "кооперативні" комерційні банки, а в 1990 р. було ухвалено закони "Про акціонерні комерційні товариства" і "Про цінні папери", які засвідчили появу паростків ринкової економіки в СРСР. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в СРСР почалася "комп'ютерна революція" — масове поширення персональних комп'ютерів, імпортованих з інших країн.

Разом з тим нові підприємці, використовуючи ненасиченість ринку товарів та послуг і слабкість законодавчого регулювання, різко збільшували ціни й орієнтувалися здебільшого на заможних людей. Як правило, не маючи банківських кредитів, вони почали активно "відмивати" капітали тіньової економіки (за оцінками, до 70—90 млрд рублів щороку) і швидко потрапляли під вплив зростаючої організованої злочинності, яка зуміла створити тотальну систему рекету приватного бізнесу. Нажиті приватними підприємствами (передусім у торгово-посередницькій сфері) і тіньовиками гроші поклали початок первісному нагромадженню капіталу.

У 1987 р. почалася економічна реформа, зіставна з реформою 1965 p., проте в ряді аспектів більш радикальна. Мета її полягала в переході від адміністративних до переважно економічних методів управління. Ключовими гаслами стали розширення самостійності підприємств, перехід їх на господарський розрахунок, самофінансування і самоуправління. Ці ідеї знайшли відображення в ухваленому 30 червня 1987 р. законі "Про державне підприємство". Він став чинним для всіх підприємств у 1989 р. Підприємствам дали право самостійно планувати свою діяльність, базуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах з постачальниками та споживачами і на державних замовленнях. Діяльність підприємства мали регулювати не міністерства і відомства, а довгострокові економічні нормативи. Підприємствам дали також право укладати прямі договори з іншими підприємствами, а деяким — вступати у контакт навіть з іноземними фірмами. Проте, оскільки реформа не змінила відносин власності, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням відповідальності їх за результати господарської та фінансової діяльності.

У процесі проведення реформ підприємства почали зменшувати капітальні вкладення і різко підвищили заробітну плату. Використовуючи найменшу можливість, керівники підприємств підвищували ціни, що дало потужний імпульс інфляції. Разом з тим, незважаючи на проголошення самофінансування, багато підприємств, як і раніше, брали державні субсидії (до 40 %). Отже, директивні, планові регулятори промисловості було порушено, а ринкові так і не було впроваджено. Половинчасте, непродумане реформування не дало змоги розв'язати гострі економічні проблеми і сприяло лише швидкому зростанню народногосподарських диспропорцій, розбалансованості економіки.

Перетворення в сільському господарстві зводилися до перебудови системи управління, до деякого розширення самостійності колгоспів і радгоспів, впровадження орендних договорів, тобто до надання селянським сім'ям права брати землю в оренду на тривалий термін і розпоряджатися виробленою продукцією. По суті це було намагання створити "соціалістичне", тобто без запровадження приватної власності на землю, підконтрольне державі фермерство. Однак ці заходи не дали суттєвих результатів. Створення управлінської суперструктури — Державного агропромислового комітету, який об'єднував ряд міністерств і відомств, що відали галуззю, — також не дало суттєвого ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем і не дало можливості домогтися реального підвищення самостійності й ініціативи колгоспів та радгоспів. Селяни-орендарі зіткнулися з великими труднощами у фінансуванні, придбанні техніки, з численними бюрократичними перепонами, а часом і з ворожим ставленням місцевих органів і навіть односельчан. Як підсумок, до літа 1991 р. господарствами орендарів було охоплено тільки 2 % землі і 3 % поголів'я худоби.

Для народного господарства СРСР найбільш гострими ставали фінансові проблеми, які радянські керівники традиційно вважали другорядними порівняно з виробництвом. Загострення посилювали недооцінку і нерозуміння цих проблем, прагнення швидше забезпечити прискорений економічний розвиток, вирішити соціальні завдання. На це нашарувалися помилкові рішення, особливо щодо антиалкогольної кампанії, яка, за деякими оцінками, завдавала збитків на 10 млрд рублів щороку, і випереджаюче матеріальне виробництво зростання заробітної плати — у 1988—1989 pp. вдвоє порівняно з 1987— 1987 pp., збільшення на 1/4 соціальних виплат. Усе це призвело до порушення макроекономічного балансу, яке посилилося також внаслідок об'єктивних причин: зниження світових цін на енергоносії і непередбачені витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи (безпосередні збитки оцінюються у 8 млрд рублів — близько 1,5 % національного доходу), а пізніше і страшного землетрусу у Вірменії.

Як наслідок, традиційний для радянської держави дефіцит консолідованого бюджету, що оцінювався приблизно в 2—3 % і який покривали переважно за рахунок вкладів населення у державні ощадні банки, став стрімко зростати. У 1985 р. він становив, за деякими підрахунками, усього 1,8 %, у 1986 р. — 5,7, у 1987 р. — 6,4, а в 1988 р. — 9,2 %. Це, у свою чергу, привело не лише до пошуку кредитів на Заході, а й дало імпульс інфляції, спочатку прихованої, що проявилася вимиванням товарів із споживчого ринку, різким збільшенням дефіциту. Невдоволення населення швидко зростало, а популярність президента СРСР М.С. Горбачова падала.

Для економіки все це обернулося посиленням соціальної напруженості, початком масових страйків і стрімким зростанням числа популістських рішень. Почався розвал радянської держави. У 1988—1990 pp. він набрав форми "параду суверенітетів", тобто явного розширення повноважень союзних республік, проголошення ними верховенства власних пріоритетів, законів над союзними, ігнорування розпоряджень центру, в тому числі про перерахування податків, і самостійного пошуку шляхів виходу з кризи. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. У грудні 1991 р. лідери Росії, України і Білорусі (країн — засновниць СРСР) оголосили про скасування Союзного договору 1922 р. і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої ввійшли 11 колишніх союзних республік (без Грузії і держав Прибалтики). СРСР перестав існувати.

 

 

Економі́чний ци́кл — періодичне повторення протягом років піднесення і спаду в економіці. Складається з таких фаз: криза, депресія, пожвавлення, піднесення.

Криза (спад) — завершує попередній періодичний цикл і є початком наступного. Характеризується: труднощами збуту виробленої продукції, скороченням виробництва, зростаннямпопиту на ліквідність (готівку), збільшенням ставки позичкового відсотка. Паніка на ринку цінних паперів, курс акцій швидко падає. Закриваються і банкрутують фірми, передусім дрібні.

Спад(рецесія) характеризується скороченням обсягів виробництва і зниженням ділової і інвестиційної активності. Внаслідок цього збільшується зростання безробіття. Офіційно фазою економічного спаду, або рецесією, вважають падіння ділової активності, що триває понад три місяці підряд.

Депресія — фаза циклу, якій властивий застій виробництва. Відтворення — просте. Національний продукт уже не зменшується, але більше не зростає, відсоткова ставка падає до свого мінімального значення. Зростає сукупний попит і готуються умови до пожвавлення виробництва і комерційної діяльності.

Пожвавлення — спостерігається ріст ділової активності, що супроводжується зростанням промислового виробництва та інвестицій, помітного скорочення безробіття, підвищенням особистих доходів і прибутків корпорацій; Нарощування інвестицій, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Найяскравішою ознакою пожвавлення є збільшення платоспроможного попиту. Тому для виходу із застійного стану застосовується стимулювання попиту. Обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг найбільшого піднесення попереднього циклу і зростає найвищими темпами. Розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке уже готує ґрунт для наступного спаду і нового економічного циклу.

Зміна економічної кон'юнктури відбувається як результат порушення деяких аспектів рівноваги:

Не стабільна політична ситуація держави.

Відкриття нових корисних копалин.

Надходження іноземних інвестицій.

Високий розвиток науковотехнічого прогресу.