Первісне накопичення капіталу в перехідній економіці

Інституціональні основи системної постсоціалістичної

Трансформації. Зміст, цілі, методи та інструменти трансформації відносин

Власності. Приватизація як вихідна ланка ринкових перетворень в Україні. Її

Зміст і протиріччя

Інституціональне середовище в трансформаційній економіці. Відносини

власності. Юридична форма власності. Економічний зміст відносин власності.

Шляхи зміни відносин власності. Еволюційний шлях. Революційний шлях.

Денаціоналізація, приватизація, роздержавлення: економічний зміст та форми.

Завдання приватизації. Принципи та підходи до приватизації в різних країнах.

Специфіка приватизації в розвинених країнах. Приватизація в східноєвропейських

країнах. Приватизація як вихідна ланка ринкових перетворень в Україні, її зміст і

протиріччя. Етапи приватизації в Україні. Приватизація за приватизаційні майнові

сертифікати. Приватизація за грошові засоби. Принципи приватизації. Результати

приватизації. Економічні і політичні обставини приватизації. Значення

сертифікатної приватизації для громадян України. Значення сертифікатної

приватизації для підприємств. Протиріччя грошової приватизації. Кримінальні

аспекти приватизації. Підсумки приватизації. Перспективи розвитку

приватизованих підприємств.

Тема 10. Становлення ринку факторів виробництва

Первісне накопичення капіталу в перехідній економіці

§ 2. Методологічні аспекти інституціональних факторів економічної системи

 

Якісні зрушення в соціально-економічних процесах, зміна парадигми економічної теорії потребують оновлення теоретичних підходів до аналізу економічної політики. Соціалізація та гуманізація економічних відносин, відхід від економічної детермінації суспільного життя підносять значення над економічних факторів соціального розвитку. Здійснення економічної політики з огляду лише на економічні, виробничі умови: масштаби індустріалізації країни, наявність відповідного науково-технічного потенціалу, рівень монополізації економіки тощо — не відповідає домінанті соціальних умов економічного розвитку та виявляється малопродуктивним. Сьогодні на перший план виходять такі параметри економічної політики, як урахування історичних традицій, менталітету населення, системи ціннісних настанов, рівня правосвідомості, словом, усе те, що подається як інституціональні складові соціально-економічної системи. Усвідомлення цих обставин і обумовило розгляд тих теоретичних засад, на базі яких можна розробити адекватну умовам конкретної країни економічну політику.

 

Розгляд інституціональних аспектів економічної політики, на наш погляд, украй потрібний, оскільки саме інститути (як сукупність формальних та неформальних норм і правил) є тим середовищем, де виявляють себе економічні закони; саме через інститути діє економічна політика. Водночас інститути як фактори духовного, культурного, ідеологічного та політичного характеру формують зміст економічної політики і є тим навколишнім середовищем, яке активно впливає на характер економічного розвитку.

 

Важливість інституціонального підходу під час проведення соціально-економічних перетворень наразі усвідомлюють багато вітчизняних економістів, тому що такий підхід дає можливість:

 

о об'єктивно оцінити ідеологію, стратегію і практику українських реформ;

 

• проаналізувати і визначити коло суб'єктів, яке зможе забезпечити зміцнення та розвиток української державності, громадянського суспільства та цивілізованого ринку;

 

• поставити питання про співвідношення ринкових перетворень, ринкових реформ з тією ціннісною, економіко-правовою та організаційною основою, яку ми розуміємо як інституціональну базу та інфраструктуру ринкових реформ.

 

Інституціональний підхід до вивчення економіки передбачає дослідження проблеми економічних суб'єктів. З огляду на це на передній план висуваються три найбільші мета суб'єкти: правова держава, громадянське суспільство і ринкова економіка.

 

Держава як один з найпотужніших соціальних інститутів посідає найважливіше місце в скеровуванні економічного розвитку національних економік на початку XXI ст. Особливо це стосується країн, що розвиваються. Вони є класичним прикладом того, як інститути впливають на економічні перетворення та економічну політику. Сучасні західні теорії не змогли передбачити стрімкого економічного зростання країн Східної Азії, бо не можна було уявити, що інституціональні трансформації в суспільстві вплинуть на систему економічних інтересів приватного сектору та виведуть ці країни на динамічну путь економічного розвитку, а явно недосконалий бюрократичний механізм зможе ефективно керувати цим розвитком.

 

Досвід реформування постсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливість інституціонального аспекту трансформації, його панівну роль проти економічної політики. Зруйнувавши за короткий час старі інститути, що забезпечували певну виробничу, фінансову, соціальну стабільність у суспільстві, реформатори не змогли так само швидко створити каркас ринкової економіки, який гарантував би сталість системи на макро та мікро рівні, тобто нові інститути, яких не існувало за соціалістичної системи. Темпи та послідовність конкретних економічних реформ, на чому акцентувалася увага на початкових етапах трансформації, тепер уже уявляються не настільки важливими як порівняти з перебудовою системи інститутів. Конкретні дії держави залежать від національної специфіки та стану економіки кожного моменту. Але вона відповідальна за головну передумову перехідного періоду— не допустити занепаду інститутів, забезпечити "м'яку" зміну інституціональної системи, уникнувши конфліктів між старими й новоствореними інститутами.

 

На сучасному етапі ми спостерігаємо послідовний процес становлення нового мета суб'єкта економіки — інститутів громадянського суспільства, які набувають усе більшої ваги в регулюванні соціально-економічних процесів. Це такі інститути, як різного роду угоди, конференції, асоціації: спілки промисловців і підприємців, асоціації банкірів, торгово-промислові палати, котрі вже не є елементами держави. Але вони й не структури ринкової економіки; це — інститути громадянського суспільства. Сюди також уходять профспілки, інститути соціального партнерства, товариства споживачів, екологічні рухи. Вони активні учасники та суб'єкти регулювання економічних та соціальних процесів, але, ще раз наголосимо, не інструменти держави або ринку.

 

Отже, коли ми говоримо про модифікацію функцій держави в реальному житті, то в цьому разі йдеться про передавання функцій державного регулювання не ринку, а інститутам громадянського суспільства, які включаються в цей механізм.

 

Інституціональні підходи в економіці напряму пов'язані з проблемами економічного розвитку. Якщо економічне зростання легко описати в термінах класичної теорії, то економічний розвиток не можна розглядати без урахування інституціональних факторів так само, як і соціальні зміни. Економічне зростання — це збільшення цінностей, що є в розпорядженні суспільства. Економічний розвиток передбачає появу нових цінностей або нових способів збільшення виробництва цінностей (інновацій).

 

Інституціональні дослідження базуються на вченні про людину (екзистенціалізм), її поведінку, мораль тощо та пов'язані з проблемами етики в економіці. Етична поведінка — це продукт таких інститутів, як релігія, система освіти, виховання.

 

Отже, значення неекономічних або, точніше, нематеріальних факторів у економічному механізмі має бути визнано принаймні не менш важливим, ніж матеріальних, не "вторинним", не похідним чи "надбудовним". Цей методологічний "відхід" ще не усвідомлює переважна більшість вітчизняних економістів. Проте існують свідомі спроби (Ю. Пахомов, В. Геець) перейти до розуміння економічного розвитку через соціально-культурні фактори.

 

Методологічно проблему врахування духовних, морально-етичних, соціально-культурних факторів у системі економічних відносин розв'язують у рамках інституціональної теорії виходячи з таких засновків.

 

По-перше, класична політекономія вивчала винятково раціональні, матеріалізовані (уречевлені) відносини, у межах яких індивід існував у міру свого раціонального функціонування на ринку — у ролі "економічної людини". Традиційно складові процесу суспільного виробництва визначались як речі — засоби праці, речі — предмети праці, речі — продукти праці. Більш того, сам суб'єкт праці включався в економічний процес у своєрідній матеріальній, предметній, речовій формі — або як засіб праці, що розмовляє, або як товар — робоча сила, у котрому втілена здатність людини до праці. Відповідно, і виробничі відносини не могли бути нічим іншим, ніж відносинами між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних продуктів і речей.

 

Звичайно, людина ніколи не була лише агентом виробничих відносин та елементом продуктивних сил. Вона завжди була "соціальною"— здатною любити, дружити, творити. Але панівним типом людини була економічна (в широкому розумінні як носій соціально-економічної ролі) людина, завершеним образом якої став homo economicus.

 

Через це, на наш погляд, неправомірно говорити про "первинність" виробничо-економічних відносин, про "базис" та "надбудову" тощо. В економічному дослідженні можна сконцентруватися на певному типі чинників або взаємодій та починати з них як з вихідного пункту аналізу (в тому числі й із суспільного виробництва). То можуть бути, наприклад, духовні (С. Булгаков) або соціально-культурні (П. Сорокін) чинники, або широка соціально-технологічна (Н. Кондратьєв), або етико-економічна (А. Сен) сторони проблеми.

 

Найважливіша властивість суспільства - - бути об'єктно-суб'єктною системою — може трактуватися по-різному. У класичній теорії економічна система розглядалася як об'єктивна, базисна структура суспільства, а соціально-політичній сфері давали статус суб'єктної структури. В інституціональній економіці об'єктивно потрібне ототожнювалось із системністю, яка формувалася суспільними інститутами, що охоплювали всі ланки життєдіяльності суспільства як дещо єдине, цілісне.

 

По-друге, на відміну від неокласичної доктрини, яка тлумачить економічну систему як механістичну спільність ізольованих один від одного індивідів (атомізм) та виводить властивості системи виходячи з властивостей її складових елементів (індивідів), інституціоналісти наполягають на важливості зв'язків між елементами у формуванні властивостей як самих елементів, так і системи загалом. Цей підхід характеризує поняття "холізм" (цілісність), і він означає переважання соціальних відносин над психофізичними якостями індивідів, що обумовлює сутнісні властивості економічної системи. "Органічний" підхід поділяли також деякі представники класичної школи, але жоден з них, крім К. Маркса, цій ідеї не відводив центрального місця. Зростання суспільного багатства, обмін, розподіл та споживання матеріальних благ пояснювались насамперед з позицій інтересів та преференцій ізольованого індивіда (або "домогосподарства"). Тим часом сучасна наука все більшою мірою зосереджується на вивченні взаємодії між елементами системи, додержуючись методичного підходу, обґрунтованого теорією систем і кібернетикою.

 

Виступаючи проти неокласичного атомізму, деякі прибічники інституціоналізму вдаються до протилежних крайнощів. Наприклад, американський економіст К. Ейре трактує економічну поведінку індивіда винятково як продукт соціально-культурних умов. Але незважаючи на такий "методологічний екстремізм", більшість представників сучасного інституціоналізму (К. Поппер, А. Кестлер) поділяє прийняту сучасною наукою думку щодо дуалістичного характеру елементів системи. Кожний елемент має і "незалежні" властивості як автономна одиниця, намагаючись їх підтримувати й функціонувати як "ціле", і "залежні", котрі визначаються належністю елементу до системи (цілого). Отже, система характеризує властивості її складників, але не повністю, а частково. Своєю чергою, властивості системи вбирають у себе характеристики своїх елементів, але мають і особливі властивості, які не подані в жодному з її елементів.

 

Згідно із сучасною науковою думкою економіка розглядається як еволюційна відкрита система, що зазнає постійного впливу зовнішнього середовища (культури, політичних умов, природи тощо) та реагує на них. Тому інституціоналізм відкидає найважливіший постулат неокласичної теорії — прагнення економіки до рівноваги, трактуючи її як нетиповий та дуже короткостроковий стан. Дію факторів, що сприяють наближенню системи до рівноваги, пересилює потужніший зовнішній вплив, а також внутріїдні (ендогенні) сили, які породжують у системі напруження, нескінченний процес змін і розвитку.

 

Інституціональна економіка досліджує такі чинники, як сукупність норм і правил (інститутів), за допомогою яких структуруються та спрощуються відносини та взаємодія між економічними суб'єктами. Згідно з цією теорією людина схильна діяти на підставі само підтримуваних соціокультурних норм (звичок, стереотипів) та узвичаєної практики— різноманітних "рутин". Вони стають орієнтиром у дуже складному й мінливому світі, який людина пізнати не в змозі.

 

Отже, звички та стереотипи мислення, що їх поділяє більшість членів суспільства, називають інститутом. Інститути спочатку виникають на базі людських інстинктів та найпростіших потреб, сприяючи їхньому задоволенню; вони набувають само підтримувального характеру та згідно з принципом зворотного зв'язку формують стереотипи мислення.

 

При цьому відокремлюються культурні фактори формування інститутів, що походять від традицій, звичаїв (неформальні інститути), та правові, соціально-політичні (формальні) чинники, що передбачають зворотний активний вплив держави і пов'язаних з нею інститутів на економічних суб'єктів. Хоч інститути можуть застарівати, набуваючи архаїчного характеру, у цілому вони створюють ті соціально-культурні підвалини, без яких діяльність людини неможлива: інститути формують зв'язки між людьми, усувають відмінності в індивідуальній поведінці та, найголовніше, роблять поведінку індивідуума зрозумілою й передбачуваною для інших, що полегшує керування економічною системою. З іншого боку, розглядаючи інститути здебільшого як юридичні, а також неформальні норми, можна стверджувати, що вони обмежують діяльність людей, утворюючи певні рамки хньої поведінки.

 

Особливості формальних та неформальних інститутів виявляються в швидкості їхньої зміни. Так, формальні правила (юридичні закони) можуть змінюватись одно моментно. У системі інститутів вони утворюють свого роду зовнішній, поверховий шар, здатний стрімко мінятися. Неформальні інститути (узвичаєні стереотипи та норми поведінки, що вкоренилися в індивідуальній та суспільній свідомості), які становлять найміцніше ядро системи інститутів, повільно й важко піддаються змінам. Неформальні норми та правила за всіх змін навколишнього середовища трансформуються поступово, у міру формування альтернативних моделей поведінки організацій та індивідів згідно з новим сприйняттям ними вигід та витрат.

 

Отже, формальні та неформальні інститути визначають економічну поведінку та результати, формують економічну політику відповідно до економічних інтересів суб'єктів господарювання. Зміни інститутів змінюють характер та сприйняття економічної політики.

 

З поміж сукупності інституціональних чинників економічної політики провідна роль належить ідеології як засобу координації інститутів. Ідеї та ідеології формують розумові конструкції, які індивідууми використовують для того, щоб інтерпретувати навколишній світ та зробити вибір. Більше того, структуруючи взаємодію людей, формальні інститути чи навмисно, чи випадково "знижують ціну" діяльності згідно з чиїмись ідеями і тому підвищують значення розумових конструкцій та ідеологічних стереотипів у процесі вибору.

 

Важливою функцією організованих ідеологій є узгодження економічних інтересів, досягнення задовільного рівня однорідності уявлень щодо відносин між людьми в тому чи тому суспільстві як у позитивному, так і в нормативному плані. Це означає не тільки схожість уявлень про те, якою "повинна бути" економічна політика, а й однорідність у розумінні взаємозв'язків між елементами економічної системи, що своєю чергою передбачає існування відповідного ідеології економічного механізму.

 

Отож, використання ідеології як засобу координації інститутів призводить до двоякого результату. Наприклад, як початковий поштовх вона може бути ефективно використана для зміни поведінки людей у потрібному напрямку, який не обов'язково збігається з умовами максимізації їхнього добробуту в короткостроковому аспекті. Але тією мірою, якою ідеологія стає перепоною поведінці людей, пов'язаною з максимізацією їхнього добробуту, вона сама поступово починає руйнуватися, перетворюючись на набір пустих фраз, кліше, догм.

 

Удалим прикладом застосування ідеології на рівні суспільства можна назвати ідею Л. Ерхарда щодо побудови в повоєнній Німеччині "соціального ринкового господарства", а також протестантизм, що дозволив розвинути дух підприємництва та утримувати його у відносно мирних рамках добровільного обміну. Прикладом експлуатації ідеології, що закінчилася повним провалом, може бути СРСР. Безперечно, ідеологічні постулати переважна більшість населення сприймала щиро; люди свідомо поступалися особистими інтересами на користь "суспільним". Але тупе "вдовблювання" догм знецінювало ідеологічний заряд, незважаючи на намагання підкріпити його ідеєю згуртування суспільства перед лицем спільного ворога, обіцянками "світлого майбутнього". Періодичне "полювання на відьом" підривало довіру народу як украй потрібну умову укладання контракту, у тому числі й соціального, а також забезпечення надійності зобов'язань.

 

Розглядаючи інституціональні засади економічного розвитку, дуже важливо, на нашу думку, зупинитися на з'ясуванні значення культурної сфери в суспільному виробництві.

 

Матеріальне виробництво — це не більше ніж передумова, що створює уречевлений, предметний світ для власне людського життя, яке проходить саме у сфері культури. При цьому під культурою розуміють царину суспільного життя, в якій поєднуються творча діяльність людини та її результати. Тобто культуру можна визначити як активну, діяльну соціальну пам'ять людства. У такому розумінні до сфери культури ввійдуть не тільки наука та мистецтво, які традиційно належать до соціокультурних галузей, а й виховання, освіта, увесь той світ людського спілкування та, головно, соціальної творчості, в якому панують закони не відчуженого творчого діалогу окремих осіб.

 

Отже, культуру можна характеризувати як ту частину суспільного відтворювального процесу, в якому створюються передумови та результати творчої діяльності, а також безпосередньо здійснюється творча праця з усім розмаїттям її складників. Фактично, культура багато в чому визначається як над економічна сфера, тому що результатом творчої праці є не стільки предметна реальність, скільки творчий зміст, утілений у певній предметній формі.

 

Іншими словами, культура - це той світ, в якому "засобами виробництва" та результатом праці є ідеальні феномени, феномени культури і в якому людина здійснює, вступаючи в діалог з предметами культури та іншими суб'єктами творчої праці, свій вільний та всебічний розвиток.

 

Тією мірою, в якій існувала тенденція орієнтації економічного розвитку на прогрес людини, культура була й залишається найважливішою метою і найголовнішим засобом соціально-економічного розвитку. Тому орієнтація суспільного розвитку на пріоритет культурної сфери — це стратегічна мета економічного розвитку, орієнтованого на майбутнє, на завтрашній, а не вчорашній день світового розвитку.

 

§ 3. Вплив інституціональних факторів на економічну політику

 

Дослідження ролі інституціональних факторів у економічному механізмі дає нам змогу трактувати сукупність взаємопов'язаних інститутів як певний соціокультурний устрій або генотип, притаманний певному суспільству, і який є специфічною ознакою його економічного розвитку. Тобто соціокультурний генотип являє собою механізм соціального успадкування та соціальних змін, що забезпечує процес відтворення структури, принципів функціонування та розвитку певної суспільної системи.

 

Носієм соціокультурного генотипу є суспільство або його великі групи (етноси, класи, інші соціальні страти). Кожний окремий індивід засвоює основні риси соціокультурного генотипу в процесі соціалізації його особистості середовищем (сім'єю, колективом, засобами масової інформації тощо) через навчання, виховання, примус та інші види соціального впливу. Соціокультурний генотип фіксується в різних інформаційних формах — інститутах: від теоретичних положень, правових норм до програм навчання, неписаних традицій та звичок, правил поведінки. У сукупності це становить певну соціальну пам'ять суспільства, завдяки якій відтворюються структура функціонування даного суспільства, способи взаємодії його членів. Соціокультурний устрій, по суті, утворює базу соціального взаєморозуміння та взаємодії, соціального партнерства.

 

У дуже спрощеному вигляді структуру соціокультурного генотипу можна подати так. В її основі лежить система соціально-економічних інтересів та система культури даного суспільства, їхня взаємодія синтезується в систему цінностей. Через систему ціннісних орієнтацій та настанов вона перетворюється на мотиваційний комплекс та пов'язаний з ним блок соціально-психологічних характеристик. Усе це конкретизується в системі соціальної поведінки та дії і, нарешті, втілюється в системі норм та правил. Так від глибинних (навіть інтимних) соціальних та духовних цінностей соціокультурний генотип крок за кроком здіймається на поверхню суспільного життя як елементи соціального і господарського механізму. Він утворює разом з тим певну цілісність. Окремі елементи соціокультурного устрою та їхні конкретні риси в кожному суспільстві підігнані один до одного; невідповідність та суперечності між ними свідчать про порушення у функціонуванні суспільної системи, а в крайньому разі — про суспільну кризу.

 

Досліджуючи роль соціокультурного устрою в економічному розвитку, можна простежити вплив даних факторів не лише на великі соціокультурні спільноти (наприклад, Західна Європа, Північна Америка, Далекий Схід тощо), а й на окремі країни, регіони і навіть галузі виробництва. Серед дослідників, котрі тлумачать соціокультурний устрій у такому сенсі, можна виділити англійського вченого Е. Тайлкота. Він аналізує кілька парних типологічних характеристик європейської виробничої культури (аристократична — буржуазна, індивідуалістична - - авторитарна), показуючи, як соціокультурні генотипи впливають на економічну діяльність. Так, "буржуазну" культуру Німеччини значною мірою визначає домінування в цій країні суто виробничих, прикладних сфер діяльності, тоді як вплив "аристократичної" культури у Великобританії виявляється в особливому інтересі англійських підприємців до менеджменту, права та фінансів. "Буржуазне" ставлення до виробництва, за Е. Тайлкотом, спостерігається також у Нідерландах, Швеції, Швейцарії та Північній Італії, в основному збігаючись з регіонами поширення протестантської етики. Учений наголошує, що "буржуазна" економічна культура, що сягає корінням традиції незалежності міст відносно центральної влади, визначає відому регіоналізацію господарської діяльності та економічного регулювання. Навпаки, у Великобританії та Франції переважають великі загальнонаціональні компанії та державні економічні програми. Різниця між індивідуалістичним та авторитарним типом поведінки виявляється у схильності до інновацій, причому країни Північної Європи перебувають у сприятливішому становищі проти країн європейського Середземномор'я, оскільки індивідуалістичний тип поведінки сприяє інноваціям.

 

Спробуємо описати соціокультурний генотип слов'янського суспільства, котрий є характерним для Росії, України, Білорусі, незважаючи на деякі незначні відмінності між цими країнами. Слов'янському устрою притаманне те, що матеріально-економічні чинники завжди розглядались певною мірою як щось другорядне, допоміжне відносно політики, держави, духовного життя людей. Традиційно високою була роль неекономічних факторів успіху, моральних, духовних стимулів до праці як вияву майстерності та самоствердження людини. Віками вироблялась особлива етика та дисципліна праці, засновані на взаємодопомозі, спільності. У системі цінностей слов'янського народу давно сплетені державність, соборність, общинна рівність. Державність, насаджена зверху, глибоко проникла в народну свідомість і навіть підсвідомість.

 

Саме цей сплав державної влади, зрівнялівки та утриманства — найбільш характерна риса традиційного слов'янського генотипу. Вона достатньо явно протистоїть індивідуалізму, опорі на власні сили, ощадливому конкурентному прагматизму, притаманним англосаксонському генотипу. Зазвичай його пов'язують із протестантською етикою та духом капіталізму, за М. Вебером, найбільш придатним для розвитку ринкової, зорієнтованої на прибуток економіки.

 

Ядром англосаксонського генотипу є раціоналізм, тимчасом як слов'янський ґрунтується на християнській покірності та довготерпінні, але до певної межі, після якої слов'янин здатний до вибуху, мобілізації, готовності йти на жертви заради спільної мети. Тобто ми бачимо, що вимальовуються соціально-психологічні характеристики слов'янського укладу, які тісно пов'язані із системою цінностей та мотивацією. Довготерпінням та непримхливістю характеризується ставлення слов'янського народу до праці. По суті, воно коливається між двома полюсами — безкорисливим ентузіазмом та нестерпним тягарем — і віддаляється через це від сприйняття праці як нормального та природного способу життєдіяльності. Причина тут полягає в тому, що в народній свідомості протягом століть був розірваний прямий зв'язок між працею, розподілом та споживанням. Розподіл визначався не трудом, а статусом, становищем у системі влади, інколи власністю. У моральних настановах у свідомість людини закладалися патерналізм і зрівнялівка. Для всього блоку "праця — розподіл — споживання" були притаманні діаметрально протилежні позиції, брак "золотої середини", засновані на нормальній праці та оптимальній заощадливості (що типово, скажімо, для протестантської чи конфуціанської етики).

 

Узагалі характерною соціально-психологічною ознакою слов'янина є широта, розмах, які трансформуються у співчуття до всіх людей. Звідси й почуття відповідальності за весь світ, і жага соціальної справедливості. Саме цим можна пояснити наполегливе прагнення до загального щастя, що не може не породжувати сліпої віри в ідею, утопічних теорій та соціальних катаклізмів.

 

Про цей компонент соціокультурного генотипу слов'янського народу написано багато праць, де відзначається, що головне в ньому — недорозвинутість, або недостатня розвинутість мотивації цивілізованого приватного власника — господаря, для чого конче потрібні приватна власність, громадянське суспільство та правова держава. Навпаки, у слов'янському генотипі переважає мотивація підданого великої імперії, залежного від наказів вищої ієрархії (тут ідеться про загальні ознаки слов'янського укладу, незважаючи на певні винятки, як-от визвольні війни окремих народів, національні повстання).

 

На практиці настанова на державу конкретизується в мотивах утриманства та служіння. Цікаво, що ціннісна орієнтація на державу поєднується з відчуженням від неї. Така настанова передбачає сприйняття держави як якоїсь зовнішньої сили, незалежної від індивіда, що, у принципі, природно за браком демократичної традиції.

 

Проте, незважаючи на переважання ролі держави в системі загальних цінностей, загальнодержавні правові норми не посіли належного місця в системі норм та стимулів слов'янського народу. На перший план виходить продукт бюрократії — адміністративні норми та нормативи. Свавілля бюрократії посилюється жорсткістю самих норм і санкцій за порушення цих норм, але ця суворість нівелюється необов'язковістю їх виконання. Так було завжди, так є і тепер. Звідси випливає заплутаність і неузгодженість правових, адміністративних, моральних і економічних норм. Вони дезорієнтують і породжують невпевненість у суспільстві, а прірва між бідними й заможними швидко зростає.

 

Важливою особливістю слов'янського укладає тенденція наздоганяю чого розвитку. Історично, починаючи від Петра І та закінчуючи сталінською індустріалізацією, для економічного розвитку слов'янського народу був характерний наздоганяючий характер (в основному спрямований на розвиток військової галузі). Це дало країні рвану, гарячкувату соціальну, політичну та економічну динаміку, обумовило поспішність у проведенні потрібних перетворень. Така сама ситуація відбувається і нині в країнах колишнього СРСР.

 

Але наразі головне завдання перетворень, сформульоване як "перехід до ринкової економіки", набагато ширше та складніше. Ідеться, по суті, про кардинальне зрушення в соціокультурному генотипі слов'янських народів. Не забуватимемо, що примат держави і пов'язані з ним ознаки: бюрократичний диктат, вертикальна економічна та політична залежність людей, постійне випереджання вимог держави проти можливостей її підданих — панували століттями. Докорінна ж перебудова слов'янського соціокультурного генотипу потребує переходу до примату особистості — вільної та ініціативної, котра б відповідала за себе, свої дії і результати діяльності; до допоміжної ролі держави — держави правової, яка функціонує чітко, гласно та демократично, і нарешті, до громадянського суспільства. Якщо це вийде, то відбудуться такі зміни найглибинніших підвалин соціокультурного генотипу та всіх його ланок, яких ще не було в історії слов'янського народу.

 

Отже, здійснюючи економічні реформи, треба усвідомлювати цілісність і велику інертність соціокультурного генотипу та його компонентів, здатних до змін різною мірою та неоднаковими темпами. У країнах СНД утворився своєрідний сплав <да>машніх"-слов'янсько-православних і мусульманських характеристик - та запозичених— візантійських, азіатських і західноєвропейських. Тому без урахування особливостей соціокультурного генотипу і Його динаміки неможливо якісно реформувати жодне суспільство.

 

§ 4. Інституціональні засади перехідної економіки

 

Досвід реформування постсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливість інституціонального аспекту трансформації, його головну роль проти економічної політики. Не-спрацювання ринкових реформ на початкових етапах економічних перетворень в Україні, як і в Росії, пояснюється саме неврахуванням інституціональних складових економічного розвитку.

 

Безповоротний крах старої системи інститутів у радянському суспільстві, що зачепив лише частину формальних норм та правил, призвів до катастрофічної неузгодженості у функціонуванні формальних та неформальних інститутів. Суспільна домовленість, якої було досягнуто на хвилі демократичних політичних перетворень, дозволила досить швидко зламати колишню систему формальних норм та побудувати на її місці новий "каркас" із принципово інших соціально-економічних інститутів. Але нові "рутини" не могли так негайно виникнути й закріпитися. А це своєю чергою викликало неминуче погіршання загальної економічної ситуації, особливо якщо зміни в навколишньому середовищі йшли всупереч з попередніми стереотипами ділової поведінки.

 

У плановій економіці, що характеризувалася жорсткими формальними правилами, склалася міцна система неформальних інститутів, яка спиралася на так звані ринкові норми, котрі з успіхом компенсували її дефіцити, дисбаланси та інші перепони для вияву здорової економічної активності. У всіх соціалістичних країнах існували ринкові відносини, які не було закріплено відповідними правовими інститутами. Функціонували приховані й напівлегальні ринки, що ними послуговувалися в обхід обов'язкових планів.

 

Вигідні угоди укладалися скрізь, але вони не могли тривало та міцно спиратися на нелегальні відносини й реалізовували в основному короткотермінові інтереси учасників. Бракувало головного інституту, украй потрібного для будь-якої нормальної угоди — договірного (контрактного) права. У ділових колах сформувалася впевненість, що все ефективне, вигідне, "ринкове" робиться всупереч чинним легальним нормам. Цей неформальний інститут визнавався також владою, яка добре розуміла корисність скритих ринків для планової економіки, але не допускала їхньої легалізації як формального інституту.

 

Такий подвійний стандарт, особливо характерний для пізнього соціалізму, укорінився в суспільній свідомості та діяв і після створення нових інститутів на початку ринкових реформ. Практику подвійних стандартів підтримували групи інтересів, носії яких твердо засвоїли досвід протистояння легальній доктрині. Але якщо в плановій економіці такі неформальні інститути зберігали впорядкованість та стійкість системи, що їх не могли забезпечити тільки механізми адміністративної влади, то в перехідній економіці, навпаки, вони сприяли консервації звичних алгоритмів дій та їхній адаптації до принципово нових інститутів лише формально, без суттєвих змін. Безумовно, поведінка організацій та громадян тільки тоді повністю відповідає формальним правилам, коли допущені порушення реально та без винятків викликають карні санкції влади. В іншому разі підприємці схильні спиратися на неформальні інститути, виконуючи вимоги формальних у такий спосіб, щоб вони не суперечили їхнім інтересам.

 

Перехідна економіка постсоціалістичних країн з її слабкими та неузгодженими інститутами особливо потребує ефективної правової та регулювальної інфраструктури. Закони, правила та норми формують межі, стабільне інституціональне середовище для розвитку ринкових відносин. Разом з тим інституціональне середовище — це також механізми і структури захисту правових норм, що гарантують їхнє беззаперечне виконання.

 

Практичний досвід трансформації свідчить, що для створення та безперебійного функціонування потрібного для перехідної економіки інституціонального середовища недостатньо підготувати та ухвалити стандартний набір законів та сформувати ефективну судову систему. Слід зауважити, що в перехідній економіці в ході взаємодії та взаємовпливу економічної політики з процесами формування сучасної ринкової інституціональної інфраструктури виникають серйозні проблеми. Склалася очевидна тенденція самодостатності економічної політики та явного неврахування питань щодо формування основних інституціональних блоків ринкової економіки.

 

Формальні норми та правила становлять певну ієрархію, що структурує інституціональне середовище. Найзагальніші норми в цій ієрархії подано конституційними правилами. Добре відомо, що перехідний період у всіх постсоціалістичних країнах ознаменувався ухваленням нових конституцій, котрі фіксують норми демократичних громадянських суспільств.

 

Конкретні форми господарської діяльності регулюються економічними нормами та правилами. Вони структурують відносини кооперації або, навпаки, конкуренції суб'єктів економіки і матеріалізуються в конкретних законах: про створення господарських товариств, підприємницьку діяльність, про заборону монопольної поведінки та заохочення конкуренції тощо. Отже, економічні норми та правила структурують та регулюють відносини обміну в економіці, входження підприємців на ринки та вихід з них. Центральна ланка системи економічних норм та правил — право власності. Неповнота та невизначеність прав власності, що перешкоджає реструктуризації та інвестиціям у реальний сектор перехідної економіки, пояснюються непослідовністю, суперечливістю та мінливістю чинних економічних правил. При цьому вирішальну негативну роль відіграв згаданий уже пріоритет економічної політики стосовно формування інститутів ринкової економіки.

 

Контракти — це той рівень інституціональної сфери, для якого й створюється потрібне правове середовище у вигляді конституційних та економічних правил. Правова інфраструктура в постсоціалістичних країнах поки що не може забезпечити правові засади нормального функціонування та зростання ринкової економіки не тільки через недосконалість формальних норм та правил. Само собою законодавство не створює умов для раціонального розподілу ресурсів та розвитку підприємницької ініціативи, тому конче потрібні механізми та структури, які б забезпечували обов'язкове виконання правил усіма агентами економіки, усіма "гравцями", включаючи уряд.

 

Практика ж свідчить про зворотне— зміст і виконання законів часто підмінюється політичними рішеннями, програмами та проектами, учасники яких майже легально опиняються поза сферою дії правових норм. У таких випадках уся ієрархія правових інститутів порушується, ігноруються засадничі задекларовані права, перш за все права власності та дотримання контрактів, що гарантуються конституцією. Довіра до конституційних основ, стійкість і життєздатність правової інфраструктури, без яких не може функціонувати ринкова економіка, потребує як мінімум гарантованого виконання трьох умов: недоторканність прав власності, виконання контрактів та обов'язкова відповідальність за заподіяну шкоду.

 

Наприкінці цієї теми варто наголосити на тому, що соціокультурні, соціально-політичні та екологічні компоненти в перехідній економіці справляють набагато більший вплив на перебіг процесів матеріального виробництва, розподілу, обміну та споживання, на економічні відносини в цілому, ніж у стабільних економічних суспільствах, де панує економічна детермінація.

 

Перехідна система тим і різниться від стабільної економіки, що тут відбувається процес відмирання, відходу в минуле одних соціально-економічних відносин та зародження інших. Відповідно, вона характеризується тим, що економічна детермінація тимчасово нібито "зависає", і суспільне життя, у тому числі й економічне життя перехідних суспільств, сказати б, вирішальною мірою де термінуються політичними та соціокультурними факторами. Багато в чому саме ця сфера перехідної економіки передбачає вектор майбутнього економічного розвитку: або до "дикого капіталізму" (у його різноманітних формах), або до змішаної економіки з домінуванням суспільної власності та соціальних регуляторів, тобто "економіки для людини"