Одним із ключових понять даної навчальної дисципліни є поняття «Організація». Термін «Організація» в українській мові має декілька значень. Академічний словник української мови зафіксував активне вживання слова організація» в 4-х різних значеннях.
1. Дія за значенням: організувати, організуватися; організовувати, організовуватися. Якщо дія триває довший час і виконується групою людей, то вона є процесом організовування чогось,упорядковування, улаштовування (організація праці, організація діяльності, організація управління тощо).
2. Об'єднання людей, суспільних груп, держав на базі спільності інтересів, мети, програми дій (Організація Об'єднаних Націй, профспілкова організація). У теорії менеджменту прийнято для зручності будь-яку юридичну особу (підприємство, банк, навчальний заклад, лікувальний заклад тощо) називати організацією. Отже, під організацією розуміється соціальний інститут, створений засновниками на ґрунті спільності інтересів, як правило, економічних, політичних, культурних, спортивних.
3. Особливості будови чого-небудь, структура. (Приклад: Від вищих кліткових рослин водорості відрізняються простішою організацією.)
4. Фізичні й психічні особливості окремої особи (душевна організація людини.).
В менеджменті використовуються перші два значення цього терміну:
1) Організація, як соціальна спільнота. – група людей, яка координує свою діяльність заради досягнення спільної мети.
2) організація, як одна з чотирьох головних загальних функцій менеджменту (поряд з плануванням, мотивацією та контролем).
Основна життєдіяльність людей в сучасному суспільстві і, зокрема, економічна діяльність, відбувається в організаціях. Якщо в доіндустріальному суспільстві основними осередками трудової діяльності були домашні господарства, то в сучасному індустріальному суспільстві такими суб’єктами є різні організації. На ключову роль організацій в сучасному суспільстві звертає увагу відомий вам один з найбільш авторитетних дослідників процесів управління організаціями, американський економіст, нобелевський лауреат Герберт Саймон. У ювілейному виданні у 1997р. своєї класичної праці (перше видання у 1947р.) „Адміністративна поведінка: Дослідження прийняття рішень в організаціях, що виконують адміністративні функції” він пише: „Прибульці з іншої планети дуже здивувались би, почувши, що наше суспільство називає свою економіку ринковою. Вони неодмінно спитали б, чому ми не називаємо її організаційною. Адже вони побачили б величезні агломерації людей, що працюють в організаціях, величезні бізнесові фірми, державні агентства, університети. Вони дізналися б, що 80 і більше відсотків людей, які працюють в умовах індустріального суспільства, діють під егідою тих чи інших організацій. Прибульці неодмінно зауважили б, що наше суспільство слід називати принаймні „організаційно-ринковим” (с.20).
Яку ж роль відіграють організації в сучасному суспільстві?
1). Саме завдяки організаціям в сучасних умовах людина і суспільство в цілому задовольняє свої багатопланові потреби.
2) Організації є основними джерелами формування національного багатства.
3) Функціональний розподіл, операційна спеціалізація та кооперація значно підвищують ефективність праці, а цього можна досягти лише в організації, в якій досягається синергетичний ефект узгодженої колективної праці.
4) Високопродуктивна трудова діяльність можлива лише в організаціях. П. Самуельсон та В. Нордхаус, звертали увагу на те, що високопродуктивне виробництво традиційних матеріальних благ можливе,тільки на підприємствах, так як „для досягнення ефективності, як правило, необхідне високомасштабне виробництво, мобілізація значних фінансових ресурсів, а також детальне управління та контроль за здійснюваною діяльністю”
5) Створення організацій певним чином знижує невизначеності і ризики, пов`язані з господарською діяльністю в ринкових умовах.
Усі організації можна класифікувати за багатьма критеріями. Розглянемо лише основні з них.
1) За характером стосунків і відносин між учасниками – формальні та неформальні організації.
2) За кількістю цілей – прості та складні.
3) За змістом цілей. Кожна організація є неповторною і в своїй діяльності намагається досягти своїх специфічних цілей. Але незважаючи на це усі організації можна розподілити на дві великі групи: Організації, які ставлять за мету одержання прибутку – підприємницькі організації і організації некомерційні. Саме підприємницькі організації і будуть подальшим об`єктом розгляду навчальної дисципліни «менеджмент організацій».
Сучасне підприємництво у своєму розвитку пройшло два етапи: 1) індивідуальне підприємництво; 2) організаційне підприємництво.
Чим відрізняється організаційне підприємництво від індивідуального?
1) При індивідуальній формі підприємницькі, управлінські і виконавські функції зосереджені в руках однієї особи. При організаційній – розподілені між учасниками організації.
2) При індивідуальній формі підприємець є повноцінним власником усього майна, яке він використовує у своїй діяльності. При організаційній – усе майно, яке вкладено у капітал організації до моменту ліквідації організації є власністю самої організації, а засновник організації – її учасником. В законодавстві України навіть існує термін «юридична особа», якого набуває організація з моменту її створення.
3) Компетенція господарської влади в підприємницькій організації не є довільною, як у індивідуального власника певного майна, а жорстко регламентованою загальними принципами, правилами та нормами функціонування організації.
В економічній літературі для визначення підприємницьких організацій використовується декілька термінів. Дуже поширеним є термін „підприємство”, але навіть в господарському законодавстві України його зміст трактується неоднозначно. В „Господарському кодексі” – це організація, створена для підприємницької діяльності, яка має статус юридичної особи, а в „Цивільному кодексі” – майновий комплекс, який є знаряддям для здійснення підприємницької діяльності. Ця різниця в трактуванні суті підприємства пов’язана з правомірністю використання та розумінням суб’єктності таких ключових в економічній теорії, але надзвичайно дискусійних, контраверсійних понять, як „власник підприємства” та „власник засобів виробництва” (підприємство це об’єкт чи суб’єкт власності?).
Широко використовується також термін „фірма”. Це підприємницька організація, яка має статус самостійної юридичної особи і може складатися з одного підприємства (в такому разі значення термінів „фірма” та „підприємство” співпадають), або з декількох підприємств, які входять до складу однієї юридичної особи, яка має свої фірмові реквізити (офіційна назва, фірмовий знак тощо). Наприклад, серед великих підприємницьких організацій, які виробляють металургійну продукцію, є фірми, основу яких складає одне підприємство (Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча, комбінат „Запоріжсталь”), і є фірми, до складу яких входять декілька підприємств, розташованих в одній країні – холдінг „Індустріальний союз Донбасу” (Дніпровський та Алчевський металургійні комбінати), або навіть багато підприємств в різних країнах (фірма „АрселорМіттал” та її філіал в Україні ВАТ „АрселорМіттал Кривий Ріг”).
Більшість великих та середніх по масштабам господарської діяльності підприємницьких організацій називають корпораціями, хоч в трактуванні цього терміну є певні відмінності. В буквальному перекладі з латинської мови корпорація є об’єднанням певної групи осіб для досягнення певної мети. Виходячи з цього, можна будь-яку організацію називати корпорацією. Але в економічній літературі термін „корпорація” частіше всього використовується для означення середніх та великих підприємств, які переважно мають організаційно-правову форму акціонерних товариств. В Господарському кодексі України всі підприємницькі організації поділяють на унітарні – такі, які створені та контролюються однією фізичною чи юридичною особою та корпоративні, якщо засновниками є декілька осіб (фізичних або юридичних). В такому разі до корпоративного сектору підприємництва відносяться всі підприємства у формі господарських товариств та кооперативи. В той же час у цьому ж документі корпорацію визначено як одну з форм об’єднань підприємств – це договірне об’єднання, яке створене на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.
2. Соціально-економічні функції та характерні риси підприємницьких організацій.
Основні соціально-економічні функції підприємницьких організацій:
1) виробництво та розподіл товарів і послуг з метою задоволення багатопланових потреб населення (організації, як виробники);
2) забезпечення умов для зайнятості населення та більшої частини їх доходів (організації, як роботодавці)
3) забезпечення доходів держави, необхідних для реалізації її основних функцій (організації, як платники податків)
Можна виділити кілька характерних особливостей підприємницьких організацій:
- цільова орієнтація на виробництво певних товарів і послуг з метою їх реалізації на ринку та одержання прибутку;
- певна інституціональна структура: комплекс правил, норм, які регулюють різні сторони діяльності організації (статутні документи, організаційно-управлінська структура, технологічні та організаційно-економічні норми, стандарти тощо);
- наявність відносно відокремленого цілісного майнового комплексу, що перебуває у стані постійного динамічного процесу використання, само відтворення та розвитку, власником якого є підприємство, як юридична особа;
- добровільна більш-менш стабільна виробнича кооперація працівників на основі узгодження взаємних інтересів;
- організаційно-управлінська та соціально-статусна стратифікація працівників на основі поєднання меритократичних (урахування заслуг, здібностей, кваліфікації, досвіду, моральних якостей та інших) та плутократичних (вклад особистих коштів у капітал підприємства) принципів;
- раціональні, тобто такі, які спираються на технологічні, економічні та соціальні знання і технології, принципи організації та управління виробничою діяльністю;
- розподіл доданої вартості, яку вироблено колективною працею, на базі врахування впливу окремих факторів виробництва на ключову результативність діяльності підприємства і ситуативної „силової ваги” окремих економічних суб’єктів у системі реальної господарської влади.
2. Класифікація організацій по сферам і масштабам господарської діяльності
По сферам господарської діяльності:
1) Підприємства промисловості
2) Сільського господарства, мисливства, лісового господарства;
3) Рибальства, рибництва;
4) Підприємства будівництва;
5) Торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку;
6) Діяльність готелів і ресторанів;
7) Організації транспорту і зв`язку;
8) Організації, які здійснюють фінансову діяльність;
9) Організації, які здійснюють операції з нерухомим майном, орендою, інжинірингом та наданням послуг підприємцям.
10) Організації державного управління.
11) Заклади освіти;
12) Заклади охорони здоров`я та надання соціальної допомоги.
13) Організації, які надають комунальні та індивідуальні послуги, а також здійснюють діяльність у сфері культури та спорту.
За участю у різних секторах виробництва організації поділяються на чотири типи, у кожний з який входить кілька галузей, однорідних за своїм технологічном циклом:
1) галузі первинного циклу, що займаються видобутком сировини, включають організації і підприємства сільського, лісового і рибного господарств, вугільної промисловості і т.д.;
2) галузі вторинного циклу, до складу яких входять організації і підприємства обробної промисловості, наприклад, машинобудування, металообробки, автомобілебудування і т.д.;
3) галузі третинного циклу, підприємства й організації якого надають послуги, необхідні для нормальної життєдіяльності галузей перших двох секторів. Це банки, страхові компанії, освітні установи, туристичні агентства, роздрібна торгівля й ін.;
4) до четвертинного сектора відносять всі організації й інститути, що займаються такою прогресивною і швидко розвиваючою сферою людської діяльності, як інформаційні технології. Цей сектор сформувався порівняно недавно, але його значення і потенціал ростуть з такою швидкістю, з якою в усьому світі збільшується роль інформації в управлінні великими і складними системами.
За масштабами економічної діяльності:
Сучасні економічні системи складаються з великого числа підприємств дуже різних по своїм масштабам – від малих з чисельністю зайнятих менше 50 чоловік до гігантських транснаціональних корпорацій з чисельністю працівників в кожній більше 300 тис. чоловік (наприклад, компанії Daimler-Chrysler” – німецько-американська автомобілебудівна – 440 тис; „Siemens A.G” – німецька електротехнічна – 416 тис., „General Motors” – американська автомобілебудівна – 395 тис., „Ford Motors Company” – 345 тис.)
Згідно зі ст. 63 Господарського кодексу України:
Малі підприємства – менше 50 працівників, а обсяг валового доходу за рік не перевищує суми еквівалентної 500 тис. євро.
Середні підприємства – від 50 до 1 тис. чоловік зайнятих, а обсяг середньорічного валового доходу – від 500 тис. євро до 5 млн. євро.
Великі підприємства – більше 1 тис. чоловік зайнятих, а обсяг валового доходу – більше 5 млн. євро.
За даними статистики на 1.01.2007р. всього підприємств в Україні – 326 400 (100%). Із них малих підприємств (МП) – 295 109 (90,4%), середніх – 23 213 (7,1%), великих – 8 102 (2,5%). Таким чином, по чисельності домінують малі підприємства, але 65% зайнятих, 73% обсягів реалізованої продукції та 99% експорту припадають на великі підприємства.
3. Класифікація підприємств по організаційно-правовим формам господарської діяльності.
Є два підходи до класифікації підприємницьких організацій за організаційно-правовими формами. Традиційним є підхід, який побудований на основних положеннях класичної економічної теорії. Відповідно до нього в основі класифікації підприємств за організаційно-правовими формами лежать відмінності у формах власності (державні підприємства, приватні підприємства, колективні підприємства і т.д.).
Всі підприємства, які мають статус юридичної особи з моменту створення і до моменту ліквідації самі є власниками свого майна (засобів виробництва, виробничих приміщень та споруд, оборотних фондів тощо), а також вироблених продуктів. Підприємства є суб’єктами, а не об’єктами власності. Жодна фізична особа не може бути власником підприємства в традиційному розумінні поняття „власність”. Як на це звертав увагу Г. Форд, підприємець може вважати себе власником підприємства тільки тоді, коли він залишається єдиним керівником і виробником. Тільки в такому випадку він може претендувати на повну незалежність.
В організаційно-правових формах підприємств відображаються відмінності в характеристиках тих суб’єктів, які є засновниками та інвесторами підприємств та особливостях їх взаємодії і взаємних обов’язків як між собою (якщо є декілька співзасновників та інвесторів), так і з створеними ними підприємницькими організаціями.
Підприємства, засновані державними органами та органами місцевого самоврядування відносять до державних та комунальних. Всі інші підприємства, створені та контрольовані приватними фізичними та юридичними особами відносять до приватних. Абсолютну більшість серед усіх організацій, зареєстрованих в Україні станом на 1.01.2007р. складали приватні організації, створені окремими громадянами та їх об’єднаннями для реалізації своїх приватних інтересів (із 1 млн. 70 тис. організацій – 839 тис. – приватні (більше 80%). Частка приватних організацій більш висока у сфері матеріального виробництва та розподілу економічних благ (торгівля – 98,5%, сільське господарство – 96,9%, промисловість – 93,9%). Значно нижчою є їх частка у сфері задоволення соціальних потреб (освіта – 15,4%, охорона здоров’я та соціальна допомога – 46,8%).
У свою чергу приватні підприємства відносяться до окремих організаційно-правових форм по наступним підставам:
- склад засновників та інвесторів статутного капіталу;
- особливості мобілізації ресурсів для формування статутного капіталу (мобілізація коштів окремою особою, групою осіб, емісія акцій);
- характер взаємних обов’язків засновників підприємства та самого підприємства, як юридичної особи, межі відповідальності засновників та інвесторів підприємства по його зобов’язанням;
- порядок розподілу доходів (прибутку) підприємств;
- структура, порядок формування та методи контролю за органами управління підприємством.
Не слід плутати два різних визначення: «класичне приватне підприємство», або приватне підприємство в вузькому значенні цього терміну та термін «приватне підприємство» в широкому значенні.
Всі підприємства створені та контрольовані приватними фізичними та юридичними особами відносять до приватних. До них відносяться усі підприємства окрім державних і комунальних. Це приватні підприємства в широкому значенні цього терміну.
Підприємства з одноособовими засновниками, інвесторами та контролерами. Це приватні підприємства (ПП) у вузькому значенні цього поняття, як історично перша форма підприємницьких організацій, які почали з’являтися в Європі в XV-XVIII столітті, а в епоху домонополістичного капіталізму (перша половина ХІХ століття) стали головними економічними суб’єктами. Генетично такі підприємства тісно пов’язані з індивідуальним (неорганізаційним) підприємництвом, диференціація якого породжує, з одного боку, „капіталістів”, а з другого – „найманих працівників”. Цілісний процес виробничої діяльності, який в повному обсязі реалізується індивідуальним товаровиробником (через самоорганізацію, само планування, самоуправління та особисту реалізацію усіх виробничих операцій) розщеплюється на специфічно підприємницькі („головні”) функції (планування, мобілізація фінансових ресурсів, організація виробництва, управління та координація колективної виробничої діяльності, пошук ринкових контрагентів для реалізації продукції) та підпорядковані їм виконавські (робочі), які виконують наймані працівники. Своєрідною „перепусткою”, яка надає підприємцю право зосередити в своїх руках „головні” функції та накладає на нього певні обов’язки по їх ефективній реалізації є підприємницькі здібності та мотивації, а також певна грошово-матеріальна „застава” у формі інвестицій у виробничий капітал підприємства.
На класичних приватних підприємствах його засновник та головний інвестор статутного капіталу, як правило самостійно виконує увесь комплекс підприємницьких функцій (організатора, інвестора, вищого менеджера тощо). Функції інвестиційного контролю за використанням виробничого капіталу та функції оперативного регулювання процесів виробничого функціонування капіталу тут не розділені. Управлінська ієрархія мінімальна (декілька помічників хазяїна), управлінські функції не спеціалізовані. Кількість найманих працівників невелика, а трудові відносини в залежності від галузевого сегменту можуть бути або ж „класичними” авторитарними (на більшості підприємств в традиційних сферах бізнесу), або ж відносинами партнерського співробітництва спеціалістів (високотехнологічні інноваційні, науково-дослідні експериментальні підприємства).
Важливою специфічною рисою підприємств з одноособовим (індивідуальним) інвестором (ПП), яка пов’язана з їх своєрідним перехідним станом від індивідуального підприємництва до типових для розвинутого капіталізму організаційних підприємницьких структур, є формальна єдність особистого майна підприємця та функціонуючого виробничого капіталу. Реальний виробничий капітал підприємства тут вже функціонує незалежно від особистого майна інвестора, і останній не може розпоряджатися ним довільно, як будь-яким іншим своїм майном, так як ще К. Маркс звертав увагу на те, що „поки капітал функціонує в процесі виробництва, до тих пір в розпорядженні капіталіста, як приватної особи, знаходиться не сам цей капітал, він належить процесу відтворення, закріплений в ньому”. Але юридично особисте майно підприємця та капітал, створеного ним підприємства розглядаються як єдине ціле. Дуже важливим наслідком є принцип повної відповідальності такого підприємця по зобов’язанням підприємства, який поширюється не тільки на ті кошти, які він інвестував у капітал підприємства, але й на все його особисте майно.
Інвестори (власники) класичних приватних підприємств несуть повну майнову відповідальність по зобов’язанням підприємств (стягнення по боргам підприємств може накладатися і на особисте майно підприємця), в той же час як співзасновники ТОВ та акціонерних товариств відповідають по зобов’язанням підприємства тільки тим внеском який вони вклали в статутний капітал, а не усім своїм майном. Позитивною стороною підприємств з повною відповідальністю (це класичні приватні підприємства та повні товариства, яких дуже мало) є найбільш повна ідентифікація особистих інтересів підприємця та інтересів ефективного, високоприбуткового функціонування підприємства, турбота про збереження та нарощування його капіталу. Негативним моментом є паралізуючий інноваційну активність страх серйозних ризиків, які можуть привести до втрати всього особистого майна. Привабливість же товариств з обмеженою відповідальністю пов’язана як з можливістю мобілізації більших обсягів ресурсів, так, і це особливо важливо, можливістю мінімізації втрат особистого майна в разі негативних результатів господарської діяльності. Але ці привабливі для засновників особливості товариств з обмеженою відповідальністю можуть мати і негативний вплив на суспільну ефективність бізнесу. Особливо це характерно для постсоціалістичних країн, де з урахуванням слабкості тут традиційних для Заходу інститутів „чесної гри” обмежена відповідальність, мабуть більшою мірою, ніж у багатьох інших країнах змикається з необмеженою особистою безвідповідальністю.
Ви добре знаєте особливості по усім параметрам тих організаційно-правових форм підприємств, які є типовими для сучасних економічних систем, в тому числі і в Україні. Назву вам тільки структуру приватних підприємств по окремим організаційно-правовим формам, згідно з даними статистики (у відсотках до загальної чисельності приватних підприємств):
Приватні підприємства з одноособовим засновником та інвестором – 34,2%; товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – 42%; фермерські господарства – 4,2%; кооперативи – 3,96%; інші форми підприємств – 9,4%.
Найбільш поширеними є дві організаційно-правові форми підприємств: товариства з обмеженою відповідальністю (326 тис. одиниць, або 42% від загальної чисельності підприємницьких організацій) та приватні підприємства з одноособовим засновником, інвестором та контролером (248 тис. одиниць, або 34,8% від загальної чисельності підприємницьких організацій). Разом підприємства цих організаційно-правових форм складають три чверті (76,8%) всіх підприємницьких організацій. Спільним для цих обох організаційно-правових форм є те, що вони охоплюють переважно підприємства малого бізнесу. Принциповою ж різницею є те, що інвестори (власники) класичних приватних підприємств несуть повну майнову відповідальність по зобов’язанням підприємств (стягнення по боргам підприємств може накладатися і на особисте майно підприємця), в той же час як співзасновники ТОВ відповідають по зобов’язанням підприємства тільки тим внеском який вони вклали в статутний капітал, а не усім своїм майном. Позитивною стороною підприємств з повною відповідальністю (це класичні приватні підприємства та повні товариства, яких дуже мало) є найбільш повна ідентифікація особистих інтересів підприємця та інтересів ефективного, високоприбуткового функціонування підприємства, турбота про збереження та нарощування його капіталу. Негативним моментом є паралізуючий інноваційну активність страх серйозних ризиків, які можуть привести до втрати всього особистого майна. Привабливість же товариств з обмеженою відповідальністю пов’язана як з можливістю мобілізації більших обсягів ресурсів, так, і це особливо важливо, можливістю мінімізації втрат особистого майна в разі негативних результатів господарської діяльності. Але ці привабливі для засновників особливості товариств з обмеженою відповідальністю можуть мати і негативний вплив на суспільну ефективність бізнесу. Особливо це характерно для постсоціалістичних країн, де з урахуванням слабкості тут традиційних для Заходу інститутів „чесної гри” обмежена відповідальність, мабуть більшою мірою, ніж у багатьох інших країнах змикається з необмеженою особистою безвідповідальністю.
Якщо в кількісному відношенні абсолютна більшість підприємств є невеликими організаціями, які мають організаційно-правову форму класичних приватних підприємств та товариств з обмеженою відповідальністю, то найбільший економічний потенціал мають великі та середні підприємства, які мають організаційно-правову форму закритих та відкритих акціонерних товариств (всього АТ – 33,9 тис., з них ЗАТ – 21,942 тис., або 64,6% від загальної кількості АТ, ВАТ – 11,34 тис., або 35,4%). Ви добре знаєте характерні особливості акціонерних товариств, „плюси” і „мінуси” кожного із двох різновидів АТ. Вважаємо доцільним тільки акцентувати вашу увагу на тому, що саме відкриті акціонерні товариства є найбільш ефективною, і в той же час найбільш складною і конфліктогенною формою великого бізнесу. На деякі аспекти пов’язаних з цим проблем корпоративного управління та корпоративного контролю я буду звертати увагу в наступних лекціях.
5. Формальні та неформальні об`єднання підприємницьких організацій. Транснаціональні та багатонаціональні корпорації.
В сучасних умовах бізнесу стає тісно в межах окремих, навіть найбільших „незалежних” підприємств. Як на це звертає увагу відомий вам світовий авторитет в галузі теорії менеджменту Пітер Друкер в програмній праці „Завдання менеджменту в ХХІ столітті” (1999р.) „компанія це реальність для акціонерів, кредиторів службовців та податкових служб, але з економічної точки зору компанія це просто фікція. Економічна ж реальність – це цілісний господарський процес, який об’єднує постачальників певних ресурсів, виробництво, реалізацію готової продукції, післягарантійне обслуговування та кінцеве споживання певних продуктів та послуг” (с.55). Тому, переборюючи між фірмові бар’єри, сучасний бізнес прагне до міжгосподарської інтеграції в межах певних цілісних відтворювальних економічних комплексів.
Вам добре відомі основні форми формальних (офіційно зареєстрованих) об’єднань підприємств, передбачених нашим законодавством. Це асоціації, концерни, консорціуми, холдінги. Приклади: – асоціаціявиробників металургійної продукції „Укрметалургпром”, асоціація підприємств гірничовидобувної промисловості „Укррудпром”.
Консорціум між компаніями „Індустріальний союз Донбасу” та „АрселорМіттал Кривий ріг” – координація зусиль по розвитку сировинної бази металургійної промисловості і, зокрема, по вирішенню проблем добудови Криворізького ГОКОРА.
Концерни – більшість великих компаній, які одночасно з виробничою займаються також комерційною та фінансовою діяльністю.
Холдінги. (головна, або управляюча компанія і багато „дочірніх” та „внучатих” компаній, які вона контролює, являючись власником великих пакетів їхніх акцій) Найбільші холдінги України: „Нафтогаз України”, „Укртелеком”, „Систем Капітал Менеджмент” (СКМ), „Індустріальний союз Донбасу” (ІСД). Наприклад, управляючій компанії „СКМ” (Ренат Ахметов) підпорядкований ряд галузевих дивізіонів (груп підприємств, які виробляють однорідну продукцію). В свою чергу гірничо-металургійному дивізіону „СКМ” підпорядковані такі великі гірничо-металургійні підприємства, як комбінати „Азовсталь”, „північний”, „Центральний” та Інгулецький” ГЗК, Єнакіївський металургійний та Харцизький трубний заводи тощо.
Поряд з формальними об’єднаннями підприємницьких організацій важливу роль в економічному житті (особливо в країнах з перехідною економікою) відіграють різні конфігурації неформальних (тіньових) об’єднань. Наприклад, в Україні після першого етапу реформування ключову роль в економіці відігравали не окремі юридично самостійні підприємства, а неформальний, але досить стійкий „ бізнес ”, як сукупність виробництв, посередників, фінансових інститутів та „мозкових центрів”, об’єднаних належністю до одного неформального бізнес-альянсу. Найбільш відомі з таких альянсів: Бізнес-альянс Р. Ахметова (велика кількість підприємств різних галузей, торгово-посередницьких та фінансових структур, засоби масової інформації, велика і впливова політична партія і депутатські лоббі в центральному та місцевих парламентах тощо); бізнес-група „Приват” (І. Коломийський”): нафто та газо видобувні підприємства, гірничо-збагачувальні комбінати, найбільший в Україні комерційний банк, комерційні структури тощо); бізнес-група „Індустріальний союз Донбасу” (С. Тарута), бізнес-група „Інтерпайп” (В. Пінчук) та інші. Сьогодні спостерігається тенденція до „легалізації” сформованих в перехідний період неформальних господарських альянсів і їх поступова трансформація в певні галузеві холдінг-компанії.
В сучасній світовій економіці важливу роль відіграють транснаціональні компанії (ТНК), головна частина яких і основні важелі управління якими знаходяться в якійсь певній країні, а дочірні компанії, або філіали компаній розташовані в багатьох інших країнах. Наприклад, велика американська автомобілебудівна компанія „Ford Motor” має у своєму складі 111 заводів, 68 з них розташовані поза межами Північної Америки. Поступово з’являються і мультинаціональні (багатонаціональні) компанії (МНК), які не прив’язані жорстко до якоїсь певної країни, і керівництво здійснюється багатонаціональною командою „світових менеджерів”. До такої компанії можна віднести, наприклад, добре відому сьогодні нам гірничо-металургійну компанію „АрселорМіттал”, підприємства якої розташовані на чотирьох континентах (Америка, Азія, Африка та Європа), головні штаб-квартири розташовані у Великобританії та Люксембурзі, інженірингові та науково-дослідні центри в США, Голландії, Німеччині, Франції, а серед керівників – спеціалісти та організатори різних національностей. Це характерно і для головної компанії суперхолдінгу, і для кожного регіонального підрозділу. Так, наприклад, серед вищого керівництва ВАТ „АрселорМіттал Кривий Ріг” ми бачимо і француза (генеральний директор), і індусів (фінансовий та технічний департаменти) і німця (департамент по роботі з персоналом та зв’язком з громадськістю), і українців.
Статистичні показники, які свідчать про зростання ролі ТНК та МНК в сучасній світовій економіці.
Індекс транснаціональності компанії. (TNI). Розраховується як середній показник трьох коефіцієнтів: відношення іноземних активів до всіх активів; відношення іноземних продажів до всіх продаж; відношення іноземного персоналу до всіх працюючих. Компанії з найвищим індексом транс націоналізації це не обов’язково найбільші компанії. Це великі компанії, у яких найвищі частки іноземних активів, продаж та іноземного персоналу в загальнокорпоративних показниках. Так у 2000р. найбільші компанії по загальним обсягам активів такі, як „General Electric”, „General Motors”, „Ford Motor Company”, „IBM” зайняли відповідно 75, 85, 76 та 54 місця по рівню транснаціональності
Рівень транс національності більшості великих українських компаній близький до нульової позначки. Функціонує десяток фірм, які мають відділення за кордоном (компанії „ІСД”, „СКМ”, „Інтерпайп”, „Nemirof”, „Союз-Віктан”, ПФГ „Приват” та інші), але рівні їх транс національності незначні. Абсолютна більшість компаній з високим рівнем транс національності базується в найбільш розвинутих країнах. Так, у 2000р. 90 із 100 найбільших ТНК мали штаб-квартири у США, країнах ЄС та Японії (США – 20 компаній, ЄС – 46, Японія – 18). Серед країн СНД найбільш високий рівень транс національності (хоч і набагато нижчий від провідних ТНК США, ЄС та Японії) мають нафтогазові компанії Росії. Зокрема і на теренах України вони контролюють великі нафтохімічні підприємства, частину газорозподільчих мереж, деякі підприємства кольорової металургії.
Індекс транснаціональності країни. Розраховується як середня величина чотирьох показників: 1) питома вага прямих іноземних інвестицій (п.і.і.) у валовому капіталоутворенні країни; 2) частка кумулятивного обсягу п.і.і. у ВВП; 3) зайнятість на іноземних філіях у процентному відношенні до загальної зайнятості в країні; 4) питома вага доданої вартості, що створена на іноземних філіях у ВВП. Найбільші значення даний індекс притаманний Гонконгу, Малайзії, Індонезії, Новій Зеландії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландам. У 2002р. згідно з експертними оцінками ЮНКТАД індекс транснаціоналізації постсоціалістичних країн Європи мав такі значення (у відсотках):Україна – 11; Росія – 19; Білорусь – 5; Молдова – 30; Угорщина – 30; Польща – 16; Литва – 23; Латвія –18; Естонія – 39; Чехія – 31.
Контрольні питання до теми 1.
