характеризуйте життя і побут найдавніших хліборобів і скотарів на території України.

Скотарі. Постійно мандруючи степом, племена скотарів залишали численні кургани, які й тепер видно здалеку. Отже, зазначимо, що кургани — сліди життя й діяльності скотарських кочових народів. Під курганами вони ховали своїх вождів, жерців, старійшин. Скотарі велике значення надавали поховальним обрядам. Кургани для них — символ зв'язку з померлими предками і з певною територією, своєрідні храми. Біля них збирались общини, відбувалися свята, тут приносили жертви богам.
Найвідоміший серед поховань — Маріупольський могильник. У ньому археологи знайшли дерев'яні надмогильні споруди у вигляді осель, численні прикраси з кісток, каменю, навіть міді. Знахідки Азово-Дніпровської археологічної культури, яка досліджена сьогодні, свідчать, що мешканці над порогами Дніпра здобували собі їжу не тільки за допомогою скотарства, а також і мисливства та рибальства. Скотарі середньостогівської, хвалинської культури пробували одомашнювати коней, опановували їзду верхи чи не найперші освоїли відгінне скотарство. Відганяючи худобу влітку вниз по Дніпру, вони потрапляли в місця, де можна рибалити, полювати, жити зі збиральництва. А жителі нижньомихайлівської культури разом із кочовим розвивали й осілий спосіб життя, потроху обробляючи землю й оволодіваючи ремеслами. Так, за неоліту, одночасно з трипільською культурою, у степовій смузі сучасної території України кочові народи поширювали заняття скотарством і остаточно перейшли до відтворювального господарювання.

Хлібороби:

люди виявили, що якщо посіяти насіння дикорослих злаків, то через деякий час можна буде зібрати врожай зерен. Ці зерна можуть забезпечити людину їжею. Люди усвідомлено стали вирощувати зернові культури, відбираючи для посіву найкращі зерна дикорослих рослин. Так народилося землеробство, а люди стали хліборобами.

Землю скородили дерев'яною мотикою - палицею з міцним сучком. Іноді користувалися мотикою з рогу оленя. Потім у землю кидали зерна. Ячмінь і пшениця стали першими сільськогосподарськими культурами. Дозрілі колосся зрізали серпами. Серпи робили з осколків кременю, прикріплених до дерев'яної рукоятці. Зерно перетирали між важкими плоскими каменями. Так з'явилися зернотерки. Змішавши грубу борошно з водою, отримували тісто, з якого робили коржі, і пекли їх на розпечених в осередку каменях. Так випікали перший хліб. Хліб став головною їжею людей на тисячоліття.

Щоб постійно вирощувати урожай, треба було жити на одному місці - вести осілий спосіб життя. З'явилися облаштовані житла

3.Проаналізуйте історію походження та розвиток східних словя*Ян

перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.

Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства

Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.

Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава – Київська Русь.

4.Простежте динаміку соціально-економічного розвитку Київської Русі

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви.

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі віснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку грунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підгрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли- бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всьго ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин.

5 .Охарактеризуйте впровадження християнства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України.

Ідея проведення релігійної реформи виникла у Володимира Святославича ще на початку його правління. В одному святилищі він зібрав та об'єднав верховних богів окремих племен. Однак язичництво стало на заваді об'єднавчій політиці київського князя, тому що воно не лише роз'єднувало східнослов'янські племена, а й протиставляло на релігійному ґрунті Русь іншим державам.
Релігією, яка б могла об'єднати різноплемінну Київську Русь у єдину державу, стало християнство. На Русі існували сприятливі умови для прийняття нової віри. Християнами були князь Аскольд, частина дружинників князя Ігоря. Християнкою також була і бабка Володимира — княгиня Ольга. Чимало християн було і в оточенні князя Святослава. Тобто ще до визнання державною релігією християнство пустило на русі глибокі корні.
У 988 р. склалися сприятливі політичні відносини для введення християнства. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина. У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні. Тут же відбулось обручення з візантійською царівною.
Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі. Язичницьких ідолів за наказом князя було знищено. На місцях колишніх язичницьких святилищ будувались християнські церкви. Процес запровадження християнства на Русі був тривалим і болісним. Часто нова релігія вводилась «огнем і мечем». Літописи свідчать, що язичницьким ідолам поклонялись аж до XIII ст. Однак християнство поступово входило у свідомість і побут наших предків, витісняючи або поєднуючи в собі дохристиянські язичницькі вірування.
Запровадження і поширення християнства відіграло величезну роль у подальшій історичній долі українського народу. Розташована на перехресті між християнським Заходом та мусульманським Сходом, Київська Русь остаточно зв'язала себе з Європою. Християнство ввело Русь у коло європейських держав, а правлячу київську династію — у середовище християнських королівських родин.
Християнство сприяло політичному і культурному об'єднанню східнослов'янських племен, а отже, і формуванню українського етносу. З ним у Київську Русь прийшли грамота, мистецтво книжкової справи (виготовлення пергаменту і паперу, переписування і оздоблення книг), церковний хоровий спів, розвинулися архітектура, кам'яне будівництво, художні ремесла мозаїки і вироблення скла, фрески, іконопису тощо.
Прийшовши до влади в 978 (980) р., Володимир розпочав упровадження адміністративно–політичних реформ, які мали на меті зміцнити державу, посилити великокнязівську владу. Адже влада племінних князів і вождів у своїх землях, віддалених від Києва багатоденним водним чи кінним шляхом, була ще дуже сильною. Вони неохоче давали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство на своїх землях, молилися кожен своєму богові.