собливості українського політичного руху 80—90 pp. XIX ст.

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х pp. XIX ст. в середовищі студентської молоді почали виникати гуртки чітко окресленого українського політичного спрямування. До них належав гурток українських соціалістів-федералістів (1883-1888 pp.), створений студентами петербурзьких вузів. У його програмі висувалися конкретні завдання:

• боротьба проти зросійщення українського народу;

• підтримка всебічного розвитку української культури;

• утвердження повної національної автономії України та її самоврядування на демократичних засадах.

З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інтелігенції на чільне місце вийшло й національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні (А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич та ін.) вважали, що в майбутньому в усесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Унаслідок розходження в поглядах щодо національних проблем між соціалістами й українофілами відбувся розкол.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі,Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти, як і російські, перебільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впливом ідей М. Драгоманова і західноєвропейської соціал-демократії стала поступово схилятися до радикалізму, відмежовуючись від українофілів, які й далі плекали культурницьку діяльність.

Радикально налаштовані члени громад 70-80-х pp., об'єднавшись у так звані молоді громади, не обмежувалися пропагандою любові до українського народу, шануванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. Молоді громадівці намагалися перенести національне питання з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче виборювали право свого народу на незалежне від Російської імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймалися революційністю й марксизмом,вони потрапляли під впливи російських революційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, у кращому випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в межах федеративної Російської держави.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, у яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині XIX ст. (циркуляри про заборону української мови та видання українських книжок, переслідування українських гуртків та організацій, насильницька росіянізація (русифікація) краю тощо), в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофільського річища», повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме ця генерація українських патріотичних сил і заклала міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі ХІХ-ХХ с

Братство тарасівців

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було Братство тарасівців — нелегальна студентська організація, створена в Каневі в 1891 році. її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами — відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.

Деякі пункти з програми Братства тарасівців:

• самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби;

• федеративна в середині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини;

• на чолі держави гетьман як президент і сейм;

• мета державна — передусім і над усе удержавлення поверхні і надрземлі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа,

• свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія;

• боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками;

• Україна для українців, себто, що визнають себе українцями;

• культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог;

• не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо.

Розкол в українському національно-визвольному русі

Після розгрому Братства тарасівців частина його членів відійшла від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами (Б. Грінченко, М. Вороний, О. Чехович, В. Чеховський та ін.).

Решта членів Братства тарасівців залишилася, як і раніше, на самостійницьких позиціях. Студент Київського університету, активний член братства В. Шемет, висланий до Лубен, зумів організувати там серед місцевої молоді гурток «Молода громада», що стояв на ідейній платформі тарасівців.

Проте у своїй більшості тогочасне українське суспільство не поділяло ідеї самостійної України, яку пропагувало Братство тарасівців. Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціалістичне українство.

Діяльність тарасівців переконливо довела, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні та надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувалися й набирали сили державницько-самостійні настрої, що виступили як альтернатива автономістським та федералістським поглядам. Проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії та практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько-самостійницької орієнтації.

Окрім тарасівців, в Україні формувалися й діяли інші організації та об'єднання політичного спрямування. Наприклад, у середині 90-х pp. XIX ст. у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В. Антоновича — Дмитром, та помірковану соціалістичну «драгоманівську», очолювану К. Василенком та М. Ковалевським, до яких була близькою Леся Українка.

У 1897році в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд представників громад, на якому була заснована «Загальна українська безпартійна демократична організація». Протягом короткого часу майже в усіх губернських і деяких повітових містах України створювалися громади. Українська громада виникла й у Петербурзі, де українці налагоджували тісні контакти з російськими політичними організаціями.