цена 16. Марія в кабінеті у Лікаря.

Марія. Ви сподіваєтесь я буду вибачатися, що довела Вашого синочка?...Та, будь ласка, мені не важко - вибачте. Тільки так теж підло! Чому я повинна Вам довіряти, якщо Ви всім розповідаєте хто я, і що зі мною сталося?

Лікар. Ти вперше прийшла до мене... Марія...

Марія. І взагалі то я би не прийшла, якщо би... Коротше, не люблю бути свиней. Винувата - відповім

Лікар. Я рада що ти тут.

Марія. Все, я можу йти?

Лікар. Я була б рада, якби ти залишилася.

Марія. Да, що Ви заладили "рада рада ". Хочете - залишусь... Ну?

Лікар. Сідай...

Марія. Не хочу.

Лікар. У тебе була коли-небудь близька людина. Найближча...

Марія. Саме так, що - був...

Лікар. Тобто, її тепер немає?

Марія. Так Ви же все знаєте! Мої батьки вже доклали Вам

Лікар. Все я можу знати тільки від тебе..

Марія. Моє "все" Вас сильно розчарує, може навіть розвеселить

Лікар. Не думаю...

Марія. Будь ласка! Жила-була дівчинка. Червона Шапочка якщо хочете... Пішла вона якось до улюбленої бабусі. Вирвалась нарешті, значить. Приходить, а бубулю то вже вовк з'їв

Лікар. А її саму?

Марія. А її не дочекалась... Червона Шапочка занадто затрималась

Лікар. Добре, а мисливці?

Марія. А ось мисливці не прийшли

Лікар.... Як це сталося насправді?

Марія. На ринок побігла купити до нашего приїзду... на зворотньому путі впала за зупинкою... з серцем погано

Лікар. На зупинці народ...

Марія. Та скільки їх зараз валяється! Собак на дорогах, людей на узбіччях

Лікар. А ви?

Марія. Мати збиралась пів дня! Батько по справам затримався... Приїхали коли вже пізно було. Знайшли її... з огірками і кольоровою капустою. Пізно

Лікар (притискає її до себе.) Бідолашна моя!

Марія (вырываясь) Не бідолашна я, а така ж скотина, як і всі! Я також пройшла би крізь тисячи бабусь, дідусь і собак... і повз мене пройдуть так же...

цена 17. Грегори.

Общая комната. Мауси одна. Танцует. Входит Дон­твонт.

Донтвонт. А де вся божевільна компанія?

Маусі. Не знаю...розійшлись кудись...

Донтвонт. А! Думають, переживають.. (Подает ей руку, помогая перемещаться по стульям.)

Маусі. Засумував без них, чи як?

Донтвонт. Ага! Забавні вони. Усі чогось хочуть, маються, хвилюються. Прям ніби серед людей живеш. Навіть дивно...

Маусі. Мені також тут добре. Я, правда, не думаю, не маюсь, не хвилююсь...просто пливу, як хмаринка,і ніяких небезпеук попереду.

Донтвонт. Ну, хмаринка – дуже банальне порівняння. Давай я тобі покрутіше придумаю.

Маусі. Давай.

Донтвонт. Ти - Пушинка від кульбаби, котру несе вітер. Вона знайде своє місце і проросте квіткою...

Маусі. Ні... Цих пушинок мільйони, а я одна, неповторна.

Донтвонт. Так пушинки також усі різні! Ти що, перераховувала, скільки у кожній з них билинок? Треба порахувати і впевнитися, що кожна пушинка також особлива!

Маусі. Ось і займись у вільний час. (Ласково). Ботанік!

Донтвонт. Я не ботанік, я - поет! Гараз, піду знов до Лаури та Тилю – вони мене зрозуміють. На ось, лови! (Ки­дает ей конфетку. Уходит.)

Маусі (вслед). Я тебе обожнюю.

Какое-то время Мауси одна. Вбегает Грегори.

р е г. Ти!

Маусі Що ти тут робиш?!

Г р е г. Я до тебе... Я не міг більше...

Маусі. Залиш мене! Будь ласка!

Г р е г. Ні! Мені без тебе смерть, ты же знаєш...

Маусі. Господи! Хто-небудь!

Донтвонт! Лікар!

Г р е г (зажав ее стульями.) Тихіше, дівчино моя. Вислухай мене.

Маусі. Ні! Мене немає! Я хмаринка, я пушинка, я полетіла!

Г р е г. Щ о з тобою тут зробили? Дай мені руку.

Маусі. Ні!

Г р е г. Ти краще уяви, через що я пройшов, щоб сюди по­трапити. Тут забор, колючий дріт, як в псих лікарні. Навіщо? Ви що такі небезпечні?

Маусі. Ні, це ви небезпечні! Від вас не сховаєшься!

Г р е г. Не треба, люба(мила) моя.

Маусі. Хто дав тобі адрес?

Г р е г. Твоя мама.

Маусі. Господи!

Г р е г. Вона хвилюється і за тебе і за мене. ВОна довіряє мені. І ти повір, дівчина моя. Все буде добре. Ти тільки уяви, я зміг! Все зміг, що б до тебе прийти. Я обдурив охраника, потім на сходах ненормальнаа якась з віником на мене накинулася. Я з тобою, і це найголовніше. Ну, не плач, не плач.

Маусі (сжимаясь в комочек.) Я не хочу жити, я не хочу жити.

Г р е г. Ты помиляєшся, це я не хочу жити...це я не можу жити без тебе. Підем звідци...

Маусі. Ні.

Г р е г. Тоді я залишусь тут. В кінці кінців, я теж на краю... А заплатять за мене твої батьки.

Маусі. Ні...

Г р е г. Заплатят, заплатят. ВОни люблять мене... І бажають нам ща­стя.

Входят Донтвонт, Лаура и Тиль.

Г р е г. Будемо знайомитись. Я - Грег, новий, як це називається, пацієнт, да? Тобто, товарищ по нещастью.

Лаура. Дуже приємно, Лаура.

Донтвонт. Донтвонт. Сподіваюсь, ти поповниш чудову колекцію божевільних типів цього закладу.

Тіль (проходит к Мауси, которая сидит за стулом, сжавшись в комочек.) Маусі, ти «чого»?

Маусі (Грегу). Залиш мене!

Грег. Звісно, залиш її. Ми злегка посварилися. Це бу­ває. Як, до речі, ти її назвав?

Тіль. Маусі...

Лаура. Ми взяли собі тут нові імена.

Донтвонт. Ага! Які виражають, так би мовити, нашу суть...

Грег. Зрозуміло. Значить, Мауси... Добре добре... Втім, не важливо. (Тилю, который держит Мауси за руку). Відпусти її, ми розберемося самі.

Тіль. Я не можу.

Донтвонт. Ходім, Тиль, це їх справи.

Тіль. Вона вся тремтить.

Грег. Давай, давай, йди звітци.

Тіль. Маусі, мені піти? (Мауси отрицательно качает головой.)

Грег. Не не звертайте уваги, це наше. Я знаю її краще всіх вас, разом взятих! Залиште нас, нарешті!

Донтвонт. Ходімо, Тиль...

Лаура. Не подобається мені все це... Хто ти такий? Звідки взявся? Донтвонт, сходи за Лікарем.

Грег. Зачекай! Я сам піду... Потім. Піду на прийом, представлюся! А зарас залиште нас!

Донтвонт. Добре! Лаура, не потрібно дорослих. Ну їх! Самі розберемося. Тиль, йдемо, все. (Отрывает руку Тиля от Мауси.)

Маусі. Ні!не залишайте мене з ним. Я боюсь. (Вцепляется в Тиля.) Будь ласка!

Лаура (Донтвонту). Ось бачиш! Мауси, хто він?

Маусі. Котаусі...

Лаура. Хто?

Тіль. Котаусі. У Котаусі злі глазаусі і злі презлі зубау­сі...

Грег. Да досить, нарешті! Мауси, Котауси. Я зрозуміа, ви всі в психлікарні, но залишки розуму-то у вас є?

Лаура. Ми не в психлікарні.

Г р е г (отталкивая Тиля от Мауси.) відійди, вона моя! Мы з нею разом! Зникни, або я за себя не відповідаю!

Лаура. На нього не можна кричати!

Грег. Нехай забирається! Нехай всі забираються звідси!

Донтвонт. (отводя Тиля.) Ти полегше, друг, знову погано стане. Не можна встрягати розумієш? Це їх доля.

Тіль. Ні, і моя доля також.

Грег. Вон, звітси!

Л а у р а. Не кричи! (На крики вбігають всі інші.)

Жанна. Що тут за крики?

Аліса. Хто це?

Грег. (выхватывая железную цепь.) відійдіть всі на три метра! Ні, на п'ять! (Прижимая Мауси к себе.) Скажи їм, щоб відішли!

Маусі. Відійдіть.

Жанна. Я за Лікарем.

Донтвонт. (закрывая двери.) Не треба за Лікаршою! Самі разбе­ремося! Самі!

Аліса. Донтвонт, ти чого, він же з ланцюгом.

Донтвонт. Я також з ланцюгом!

Грег. Дякую, друже! Скажи їм, щоб забралися звідси, и випусти нас.

Донтвонт. Я нікого звідси не випущу!

Аліса. Ну, і вляпалися ми. Поясніть будь, що тут відбувається тоді!

Лаура. Йому потрібна наша Мауси, він вважає, що любить її.

Аліса. Так у чому справа? Нехай любить, хто йому заважає?

Грег. Вы заважаєте! Приберіть від дверей цього психа, и ми підемо.

Донтвонт. За психа відповіси...

Марія. Маусі, ти хочешь піти?

Маусі. Мені вже байдуже. Скоріше б все скінчилося.

Грег. ну ось и розумний. Ходімо.

Маусі (спокойно). Я тебе ненавиджу...

Грег. Що ти сказала?

Маусі. Я тебе ненавиджу!

Грег. Це вже не важливо.

Тіль (бросаясь). Та що ж ти твориш? Маусі, йди до мене...

Жанна, Марта, Лаура удерживают его.

Г р е г. Не підходити! Я уб'ю її!

Марта (Лауре). Как его звать?

Лаура. Грег.

Марта. Грег, послушай меня. Ты запутался в трёх соснах. Во-первых, никто не желает тебе зла. Просто слишком много эмоций. Давай сядем спокойно и поговорим. Я тоже думаю, что мы в состоянии разо­браться сами.

Марія. а що тут розбиратися? Він її любить, вона його ні. Дивна історія, з якої немає виходу

Лаура. По-моєму, Грег повинен піти і навчитися жити без Маусі.

Аліса. А чому він повинен страждати, маятися, а вона спокійно жити далі? Нехай зрозуміє його і спробує полюбити.

Марія. Насильно милим не будеш

Жанна. Я Ось думаю не так! Треба по-іншому якось любити... Всім нам любити один одного, і тоді...

Марта. Грег, ты отпусти Мауси. Никуда она отсюда не денется...

Грег. Ні, я більше ніколи не відпущу її!

Зеро. Смотрю я на вас и удивляюсь, какие мастера люди вязать узлы из пустяка, из ничего, на ровном месте...

Грег. Замовкніть всі! Я втомився.

Лаура. Всі втомилися... Навіщо зброю руйнівної сили прагне людина винайти, коли так багато зруйнувати можна словом? Недбало кинутим, застигнутим зненацька, або заздалегідь відточеним і ємним... Воно проникне, розростеться і роз'їсть плетіння міцних зв'язків, ідей народження і думок єднання, обв'яже ланцюгом зломлені почуття і світ наповнить порожнечею і болем... Але якщо знайти інше слово, знайти його серед каменів звичайних. Витягти з давнини, з шереху листя, З покаяння чистого. Воно відпущений в мить необхідний все поверне, змінить, зцілить. Не в силах розірвану тканину зростити випадкова куля. Неможливо... А слово може все! Спочатку було слово...

Тіль. Грег! Адже ти щастлива людина! Як багато ти зараз маєш... Ти здоровий, сильний, знаєш, чого хочеш. А скільки людей не мають ні того, ні другого, ні третього... Обіймаєш кохану дівчину і над нами владу маєш. Від чого ж стільки мук в твоєму обличчі?... Я раптом відчув, як тобі погано. Як боляче і самотньо... Кожен відчув... О Боже! Скільки самотньості! Можна я обійму тебе? Будь ласка...

Маусі. не треба, Тіль. Я сама. (Обнимает Грега.)Пробач мене,ти дуже хороший правдак.І Жанна права, нам всім треба навчитись любити один одного

Грег. (обмякает, плачет.) Ти вибач мене, я не міг по-іншому, я не знав, як інакше... Но я не міг без тебе.

Девочки обступают Грега, забирают цепь, начинают его утешать.

Лаура (Дістає хустку.) Ти поплачь, Грег, не бійся. Ми тут всі плакали.

Аліса. Руки гарячі які...

Грег. Дівчата... Адже Я там один, как тварина метався. Всі чу­жі...

Марта. Мы всё понимаем, Грег. Ты не один...

Грег....Нікому не потрібен.

Аліса. Ну чому нікому? Нам потрібен. Он симпатичний який...

Марія. Светр собі подер десь...

Г р е г. Да, зацепився...через забор...тут колючий дріт у вас.

Аліса. Вмитися тобі треба.

Марія. Бідний мій, хороший

Грег. Дівчата ви мої дорогі...

Донтвонт. Я зараз заплачу.

Зеро. Никогда бы не стал так унижаться.

Донтвонт. Так? А я би з радістю побув на його місці...

Зеро. Это не трудно. Для начала стань ублюдком жестоким, при­жми всех к стенке, а потом покайся, порыдай. И все у твоих ног.

Донтвонт. Та ні, ти не зрозумів... він ен жорстокий. Він у відчаї.

Зеро. Не важно, от чего. Он слаб. И когда цепью своей махал, был слаб, и теперь, как нюни распустил.

Донтвонт. Жінки, виявляється, таких люблять.

Зеро. Это не любовь, а жалость. Омерзительная жалость. Выпусти меня.

Донтвонт. Легко...

Зеро уходит. Девочки и Грег проходят мимо обескураженного Донтвонта.

Донтвонт. Ні, ви мені поясніть! Я також стояв, двері тримав. Чому мене нікто не любить не вмиває!? Уходит.

Остаются Тиль и Мауси.

Маусі. Я маю сказати тобі дякую?

Тіль. Кажи, якщо хочеш.

Маусі. Чого ти так мене захищаещь?Замість мами відпрацював?

Тіль. Не знаю... Спочатку шкода тебе былу. Сиділа, як побита тваринка...

Маусі. А потім Грега стало шкода!?

Тіль. Ага.

Маусі (встает.) Які ми ніжні! Ладно,піду...

Заходит М’ячик.

М’ячик. М’ячик шукала лікаря....Лікар зникла!

Тіль. Мами немає? Дивно.

Маусі. Є безліч місць куди вона могла піти!

М’ячик. Лікар зникла! Лікар зникла!

Т і л ь. Не подобається мені це...

Маусі. Чому?

Тіль. М’ячик часто виявляється права. Ходімо, пошукаємо.

Маусі. Пішли, звичайно...

М’ячик. Стільці, як каміння. М'ячик буде розбирати

Маусі. Про що вона?

Тіль. Потім...

Мауси и Тиль уходят. М’ячик одна расставляет стулья. Входит Зеро

Зеро. Хорошо, что никого нет! В этом проклятом месте невоз­можно остаться одному. Ты, не в счёт, уж прости.... Вечно прита­щится сюда куча умников со своими слезливыми историями. Накипятят страстей в корыте, сами же этой кашей нахлебаются и убегут довольные. Думаешь, что-то изменится после этого! Ничего! Ты, дурочка, расста­вишь свой «сад камней» на прежние места, и все готово для нового спек­такля. (М’ячик стоит над Зеро.) Что тебе надо?

М’ячик (о стуле). Не так стоїть…

Зеро (с досадой). Оставь! Пусть хоть что-то будет не так.

М’ячик. Зеро пересяде туди, там чисто.

Зеро. Зеро останется там, где сидит.

М’ячик. Не можна... М’ячику погано.

Зеро. А какое дело Зеро до какого-то М’ячика. Пусть катится себе по дорожке. Слушай, ты знаешь, где Марта? Марта!

М’ячик. Марта...

Зеро. Где она? Где?

М’ячик. Лікар зникла!

Зеро. Плевал я на Лікара, позови Марту сюда. Понимаешь? Марта здесь должна быть... Марта - здесь! Здесь - Марта!

М’ячик. Добре. Марта тут. (Уходит, бормоча.)

Зеро. Вот идиотка! (Быстро делает другую выгородку из стульев, деля сцену пополам). Так, сейчас мы построим свой сад... Чтобы все бы­ло ясно и однозначно. Играть будем по моим правилам. Театр одного актера и одного зрителя. Лишь бы не помешали!

Заходит Марта.

Марта. Ты действительно звал меня?

Зеро. Да! Сядь....Так на чём мы остановились?

Марта. Когда?

Зеро. Так и быть, я напомню. Ты стала единственной слушатель­ницей одного болвана, который распалялся о своих недюжинных, но невостребованных и похороненных талантах... Который был столь слаб, малодушен и низок, что...

Марта. Извини, ты можешь попроще говорить? Я не успеваю понимать.

Зеро. А ты считаешь себя способной к пониманию? Ха! Откуда такая самоуверенность!

Марта. Можно, я пойду? Все ищут Лікара...

Зеро. Нет, сиди! Ты, я слышал, её ученица... Тоже собираешься копаться в человеческих душах, вытягивать из них больные струны и играть на них лебединые песни...

Марта. Зеро, что ты несешь!

Зеро. Молчи! Я долго наблюдал за вами... За вашей дьявольской компанией! Интересная получается картина! Во главе вас стоит наша лю­безная Лікарша, воскрешающая к жизни, проповедующая любовь и жалость каждого к каждому

М а р т а. Она просто учит нас думать...

Зеро (отмахиваясь.) А! Дальше! Некий херувимчик, весь светя­щийся радостью, врывающийся подобно ветру и увлекающий за собой печальных и страждущих – её сынок Тиль. Даже Донтвонт и Лаура от него без ума! Но он ведь не настоящий, Марта! Таких не бывает...

Марта. Ты не все знаешь...

Зеро. Но ты! Ты-то, что делаешь в этой компании?! Ты кто? (Тихо). Ино­гда мне кажется, что вы все пришли с того света...

Марта. Можно, я сяду рядом?

Зеро. Нет! Нет! Не работает на мне ваш единственный метод любви и жалости! Неужели ты не видишь?

Марта. А что работает?

Зеро. Наверное, ничего. Уходи. Я закончил. (Отгораживается от неё.)

Марта. Я все же посижу тут.

Нервная музыка, заходят Донтвонт, Жанна и Лаура, возбужденные и растерянные.

Ну что?

Жанна. Може, все не так погано?

Донтвонт. Я би взагалі не нервував, якби Тиль не смикався...

Марта. Где он?

Лаура. Шукає М'ячика, щоб дізнатися подробиці...

Заходят Марія и Алиса.

Жанна. Ну, що охоронець?

Марія. Сказав, що ніхто не виходив

Входят Тиль и Мауси.

Тіль (отводя Марту в сторону, с отчаяньем). Марта, її немає!

Донтвонт. Може, ви нас все ж присвятите у ваші жахливі сімейні справи, а то я особисто відчуваю себе статистом, який бере участь у не зрозуміло у чому і не зрозуміло навіщо.

Лаура. Так, Тіль, ти обіцяв.

Жанна. Що за таємниці?

Тіль. Я хотів, щоб це зробила мама...

Донтвонт. Але як бачиш, мами нема! Так що давай сам! (Ста­вит ему стул в центре.)

Тіль. Добре... Ми жили в одному під’їзді. Марта на п’ятому поверсі, М’ячик на другому. Моя мама лікувала її...точніше, намагалась.

Марта. Да, М’ячик была тогда гораздо лучше, могла учиться.

Аліса. А чому її прозвали М'ячиком?

Марта. Мальчишки во дворе гоняли её, как хотели. Они и про­звали.

Донтвонт. Давай про камені, що там відбулося?

Марта. Мы в тот день были у Тиля. Я, собственно, помню только шум...очень длинный и темноту.

Тіль. Марта була без тями після...вибуху. І темрява дійсно була. М’ячика я нащупав руками. Ноги їй придавило, і вона не могла рухатися. Проте примудрилася проковирять щілину, і до нас проник­ло трішки світла. Тоді я відшукав Марту. Кусок кам’янної плити майже накрив її. Вона була завалена вапном, пилом, дрібним камінням. Неначе похована. Мені вдалося підтягти її до нас.

Марта. М’ячик говорил, что ты отодвинул огромный камень, чтоб достать меня.

Тіль. Я погано пам’ятаю. Дуже мало було місця. І дихати було тяжко. Цей пил! Здається вона в’їлась в нас назавжди. Я намагався розширити простір, щоб пустити трішки повітря.

Марта. Тогда ты и надорвался...

Тіль. Нас відкопали через три дні майже неживих. Більше ніхто з під’їзда не вижив.

Марія. А ваші родичі? Буди вдома?

Тіль. Тільки мами не було... Вона працювала тоді в клініці для доросліх і чергувала в ніч.

Зеро. Извините, что я вмешиваюсь в ваш трогательный и пе­чальный рассказ... Мне всё же остался непонятен ответ на прозвучавший здесь вопрос: зачем здесь мы?! В чем мы-то участвуем? Твоя мать, Тиль, насколько я понял, пользовала взрослых. Так что же она теперь на детей перекинулась? Успешно воскресила вас и теперь не может остановиться? Марта. Как ты можешь так говорить, Зеро!

Донтвонт. Взагаліто-то, я би теж хотів це зрозуміти. Ти, Тиль, говорив, що ви чекали нас, що твоя мати з Мартою спеціально підбирали нас...

Зеро. Вон оно как?!

Аліса. Як це підбирали?

Маусі. Та яка вам різниця!Приютили нас, возяться з нами, допомогти намагаються! Особисто я також відчувала себе придавленою камнем!А ви ні, чи що?

Зеро. Мои камни - это мои камни! И кроме меня никто их не растащит! А приютили нас тут для того, чтоб через нас вылечиться...

Аліса. Як це?

Зеро. Элементарно! Известный способ. Если ты убогий, погляди на еще более убогого и возрадуйся, что ты не такой. О чём ты думаешь, проходя мимо калек? Слава богу, что это не я! Так же думают они о нас. Отталкиваются от нашей беды, чтобы возлюбить свою жизнь и себя, та­ких счастливчиков!

Донтвонт. Я щось себе вбогим не відчуваю, особливо останнім часом...

Лаура. Я теж …

Зеро. Ничего! Выйдете отсюда и почувствуете. В полной мере!

Жанна. Мені здається ти, Зеро, перевертаєш все з ніг на голову. Я зовсім інакше зрозуміла! Тіль, Марта, м'ячик не змогли розтягнути все каміння, намагалися і не змогли! Під завалом загинули всі близькі! Батьки... декількома каменями нижче... І тепер вони дійсно не можуть зупинитися і вигрібають всіх нас з наших особистих завалів. Адже так, Марта? Ось мені вже набагато легше... легше дихати. І тобі, Зеро! Ти просто зніми противогаз... (Далі кажуть, перебиваючи один одного).

Марія. Не знімай, Зеро! Твоя правда. Як тільки ми вийдемо звідси, на нас обрушаться нові камені

Лаура. Так нехай руйнуються, мені навіть весело буде!

Марія. Ти ба, як ти заговорила

Зеро. Сизифов труд - ваши усилия. Бессмысленный и бестолко­вый!

Марта. Зеро, сними противогаз!

Донтвонт. А в мене голова міцна, їй все на користь піде.

Марія. Тоді ж всіх людей треба загнати сюди і мізки їм промити

Зеро. Да уж прочищали не раз: И Содом, и Гоморра, и Всемир­ный потоп.

Донтвонт. А на Потоп є Ковчег, а на землетрус - ме­теостанція!

Лаура. А я плавати добре вмію!

Жанна. Зеро! Противогаз-то зніми!

Мауси. Тіль, Тіль, ти чого? Тиль сидит, опустив голову. Заходят Лікар и М’ячик. Лікар и остальные.

Лікар. (Кидаючись до Тіля). Що ти, синку?

Тіль. Все добре, мамо. Вони зрозуміли. Майже все...

Лікар. А ти? Як ти себе почуваєш? (Заглядає йому в очі.)

Тіль. Голова трішки паморочиться... Де ти була?

Лікар. Тіль, Марта і М'ячик допоможуть тобі зібратися. Ми зараз їдемо.

Тіль. Знову туди? Лікар. Так... Марта?

Марта. Хорошо. Пойдем, Тиль.

Марта, М’ячик и Тиль уходят.

Лікар. Я повинна вибачитися перед вами. Клініка закривається. Завтра за вами приїдуть батьки. (Повертається, щоб піти.)

Лаура. Ми вас всюди шукали...

Лікар. Я була потрібна вам?

Маусі. Тіль сильно хвилювався.

Лікар. Так ви за нього турбувалися…

Л а у р а. І за нього і за вас...

Лікар. Як ви змінилися!.. Я навіть не встигла помітити, коли... Знаєте, я ж дуже поганий лікар. Зібрала вас всіх, чогось хотіла... І нічого не змогла. Варилися тут без мене, бідні,... що відбувалося з вами, як? Нічого не знаю...

Марія. Лікарю, щось сталося?

Лікар. Сталося... Давно сталося... А тепер вже остаточно!

Аліса. Що?

Жанна. Що, Лікар?

Марія. Скажіть нам, адже ми говорили Вам усе!

Лікар Мій син приречений.

Маусі. Тіль?

Лікар. Так, мій єдиний син Тіль.... Вчора мені надіслали результати обстеження...

Марія. І що? ніякоі надії?

Лікар. Його серце майже померло... ще тоді, коли...

Лаура. Мы знаємо, Лікар.

Лікар.... Я повинна вибачитися перед вами. Клініка дійсно закривається. Прощайте.

Маусі. Лікар, можна мені з вами?

Лікар. Куди?

Маусі. Туди!Де будите ви і тіль.В лікарню, в операційну, в коридор...

Донтвонт. На коврик перед дверью...

Маусі. Можна і на килимок

Жанна. Куди пустять, там і постоїмо...

Лікар. Не знаю... А втім, поїхали.

Аліса. Тоді і я з вами.

Лаура. Ми виїжджаємо прямо зараз?

Д о к т о р. Так, я викличу другу машину. (Виходить.)

Лаура. Їдуть всі?

Марія. Так всі, всі, пішли збиратися

Все идут к выходу, кроме Зеро. Ребята молча оглядываются на него и уходят.)

Финал

Коридор перед операционной. Все сидят на стульях в ряд, как в на­чале. Лица напряжены, сосредоточены. Тиль проходит, касаясь каждо­го из них.

Тіль. Я такий радий, що знайшов вас. В кожному з вас стільки цікавого і незвичайного. Твої фантазії, Аліса, я міг би слухати година­ми. Навіть тяжко передбачити, що ти вигадаєш ще.

Аліса. О, я багато чого можу придумати, наприклад, про тебе...

Тиль. Доки не варто... А ти, Лаура, бачиш те, що не помічають багато інших. Бачиш і співчуваєш. Це також дар!

Лаура. Раніше я сприймала це, як покарання... Дивно...

Тіль. Ти, Донтвонт, мислиш настільки самостійно, глибоко і нестандартно, що важко представити, ніби хтось може впливати на тебе і твою долю. Ти вільний.

Донтвонт. Це не головне зараз... До тебе тут проривається деяка гостя з косою. Я уже сказав їй - «Самі розберемося!» Нехай провалює.

Тіль. Зеро! Добре, що ти також тут... Пройти через випробування гординею – це найскладніше. Тепер ти зможеш більше, чим міг раніше.

3 е р о. Я еще ничего не знаю, Тиль...

Тіль. Марія! Ти ж ніколи тепер не пройдеш повз. А якщо і пройдеш випадково, то обовязково повернешся. Тебе будуть лю­бити.

Марія. Головне, щоб я сама змогла... любити

Тіль. А куди ти дінешся! Жанна, такі, як ти, рухають світ. Ти не тільки сама шукаєш, але і «теребишь» всіх навколо.

Жанна. Ти там давай не затримуйся.

Тіль. Добре. Марта, подбаєш про маму, раптом що. М’ячик! Вікно в моїй кімнаті було таке чисте, наче й зовсім його немає. Так добре!

М’ячик. Тіль повернеться!

Тіль. Не знаю... Маусі... найважче мені розлучитися з твоєю рукою. Вона така тепла і рідна. Не плач. Я такий радий, що ти поруч. Мені зараз здається, що всі мої бажання збудуться. Будь щаслива. Мама!

Лікар. Так, синку…

Тіль. Я трішки боюсь. Ти будеш зі мною?

Лікар. Ми всі з тобою...

Тиль уходит. Свет гаснет.