умщина від найдавніших часів до першої писемної згадки.

 

Шумщину, як і Волинь в цілому люди заселили в добу пізнього палеоліту (35 – 10 тис. років до н.е.).

Поселення доби мезоліту знайдено на околицях сіл Шумбару, Новоставу, Стіжка.

Родоплемінний лад, що склався в мезоліті, продовжував розвиватися впродовж наступної неолітичної епохи (VІ-ІІІ тис. до н.е.) саме в неоліті людина переходить від виключно привласнюючих способів і форм господарства (мисливство, рибальство, збиральництво), що панували протягом тисячоліть, до нових відтворюючих форм – землеробства та скотарства. Пройшла, так звана, неолітична революція. Для визначення території розселення племен цього часу разом з крем'яними виробами вживається така важлива ознака матеріальної культури, що виникла в неоліті, як керамічний посуд. Він часто дає назву окремим неолітичним культурам. Нові форми господарської діяльності людей розвивалися в тісному зв'язку з вдосконаленням знарядь праці, техніки їх виготовлення.

Широко починають застосовуватися такі прийоми, як розпилювання, шліфування каменю, свердлування. Поширюються інструменти для обробки дерева - сокири і тесла, нерідко виготовлені в техніці шліфування. Племена неоліту селились невеликими поселеннями в наземних житлах та землянках. Померлих хоронили найчастіше в зігнутому положенні в ямах. Неолітичні могильники часто містять знаряддя праці, інші предмети побуту, що свідчить про релігійні уявлення людей доби неоліту. На території Шумського району неолітичними знахідками багаті околиці сіл: Обич, Садки, Одерадівка, Стіжок, Тилявка. Залишки поселення доби неоліту виявлено поблизу сіл Кути і Васьківці.

В ІV – ІІІ тис. до н.е. в межах України людина починає освоювати перший метал – мідь. З епохою міді в житті людства пов'язано велика кількість відкриттів і нововведень. Основним заняттям тогочасного населення стають землеробство і скотарство. Зароджуються орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, вдосконалюється керамічне виробництво, виникають гончарні печі, поширюються прядіння і ткацтво.

Стосовно даного періоду, територія Шумщини багата на знахідки трипільської культури. Ця землеробсько-скотарська культура (відкрита ще наприкінці ХІХ ст. Хвойком), поступово поширилась на значній території сучасної України. Для цієї культури був характерний досить високий рівень матеріального виробництва, що відбивалося, зокрема, в досконалому, на той час, житлобудівництві. Свої будинки – одно- або двоповерхові – трипільці споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Покрівля, як правило, двосхила. Приміщення, звичайно, поділялося на дві і більше кімнат із печами, або відкритими вогнищами. В одному такому будинку жило кілька сімей. Забудова поселень здійснювалася по колу, із загоном для худоби в центрі. Трипільські поселення часто були великими. Одним із найкращих проявів матеріального і культурного розвитку трипільців була їх кераміка, прикрашена орнаментом, виконаним чорною, бурою, рідше білою фарбами. Особливого розвитку у трипільців набула пластика. Вони виліплювали з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител, алтарів тощо. Разом з керамікою ці чудові вироби образотворчого мистецтва є яскравою ознакою трипільської спільності.

Крім землеробства, скотарства, мисливства, збиральництва вони займалися ткацтвом, про що свідчать чисельні знахідки пряселець і грузил до ткацьких верстатів. Суспільний поділ праці привів до переходу від матріархату до патріархату. На території нашого району залишки поселень трипільської культури досліджувались в селах Бриків, Онишківці, Васьківці, Кути, Шумбар, і Новостав та в Шумську.

Поховання доби міді розкопано поблизу села Обич. В 1938 році велику майстерню кремінного знаряддя досліджував О.Цинкаловський в Ісерні (Кутянка). Там було зібрано кілька сот кремінних ядрищ, багато кремінних скалок, півфабрикатів, готових знарядь, товкачів – відбірників. Кілька кам'яних сокир та інші кам'яні знаряддя даної доби знайдено поблизу Великої Іловиці. Там же були знахідки кераміки мальованої трипільської культури. Ці знахідки свідчать про те, що територія нашого краю була заселена племенами трипільської культури – культури, що справила великий вплив на історичний розвиток європейських земель в цілому.

Епоха бронзи – останній великий період первіснообщинної формації. В досліджуваний час з'являється перший штучний метал – бронза (сплав міді і олова, іноді олово замінювали сурмою або миш'яком). Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні, оскільки були твердішими. Крім того, бронза мала нижчу температуру плавлення, що робило її придатнішою для ливарництва. Бронзові знаряддя відігравали велику роль у житті тогочасного населення, однак не витісняли повністю з ужитку кам'яні вироби. В цей період завершувався процес відокремлення скотарських племен від землеробських. Поховання доби ранньої бронзи виявлено поблизу сіл Васьківці, Кути, Тетильківці. На території Літовищ знайдено кам'яні знаряддя доби бронзи, бронзові і крем'яні знаряддя праці і зброю даного періоду знайдено в с. Соснівка. Поблизу села Стіжок виявлено залишки поселення з майстернею крем'яних знарядь доби бронзи. Таку ж майстерню виявлено на околицях Тилявка.

Початки епохи раннього заліза (1000 р до н.е. – 300 р н.е.) позначилися знахідками як могильників так і поселень. Для Волині початок цієї епохи пов'язується з Висоцькою культурою. Названо її від плоского могильника в селі Висоцьке коло Бродів (Львівська область.) Висоцьку культуру дослідники часто пов'язують із слов'янами. На території нашого району поселення Висоцької культури досліджувалося в Шумську і Цеценівці (в останній було зібрано багато уламків кераміки, а також цілі маленькі посудини).

Від початку нашої ери на Волині і Волинському Поліссі можна спостерігати значні впливи римської культури, що свідчить про широкий торговий обмін. На території нашого краю теж часті знахідки скарбів римських монет: села Бриків, Новостав, Онишківці, Тетильківці (досліджували В.Антонович та М.Теодорович), Антонівці.

У цей же час на території краю були розселенні скіфські племена. Вони займалися землеробством і скотарством, жили у наземних житлах і землянках. Найбільший городищенський центр того часу знайдено на одному з кряжів Кременецьких гір поблизу села Антонівці. Бронзові наконечники стріл скіфського часу (VІІ – VІ ст. до н.е.) знайдено на околиці сіл Брикова та Онишковець.

У ІІ – V ст. н.е. у різних місцях Шумщини жили племена Черняхівської культури. Цю археологічну культуру цілий ряд дослідників вважають праслов'янською. Її вивчення тісно пов'язане з іменем талановитого археолога Хвойка, котрий у другій половині ХІХ ст. розкопав перший могильник даної культури у селі Черняхів на Київщині. Будучи одним з найскладніших культурних феноменів в історії давнього населення Європи, черняхівська культура уже близько ста років привертає до себе увагу дослідників. Племена черняхівської культури займалися орним землеробством і скотарством.

З'явилися нові землеробські знаряддя (наприклад: залізний наральник). Високого рівня досягли гончарне, залізорудне, ювелірне та інші ремесла. Дуже важливим винаходом племен черняхівської культури був гончарний круг. Посуд, виготовлений на ньому, був досконалішим, із рівними стінками. До того ж прискорюється процес виробництва про що свідчать чисельні археологічні знахідки кераміки. Крім посуду, частими є знахідки жіночих прикрас. Особливо цікавими є бронзові прикраси. Характерними є знахідки римських монет та фібул-застібок. Це свідчить про широкі торговельні зв'язки племен давньої культури. В обмін на хліб, м'ясо та інші продукти сільського господарства зростав імпорт з античних міст: вина, прикраси, побутові предмети, тощо.

Населення цієї доби вступило у вищий етап суспільного розвитку, коли майнова нерівність руйнувала стару родову общину і на зміну їй приходить община територіальна. Залишки двох поселень черняхівської культури (ІІІ – VІ ст.) досліджувалися у селі Великі Дедеркали. Рештки поселень цієї культури виявлено у селах Кути і Матвіївці та поблизу села Рохманова.

Поселення розташовувались, звичайно, на південних та південно-східних схилах берегів річок і балок. Наземні і напівземлянкові житла утворювали вулицю чи кілька вулиць. Всередині розташовувались господарські будівлі. Про те, що дані племена були язичниками, засвідчують виявлені залишки святилищ.

Занепад черняхівських племен припадає на кінець ІV – V ст. І саме цей же період стає періодом розселення слов'ян. В ІV ст., після тривалого переміщення, величезний слов'янський масив поділяється на окремі гілки: західна – "славіни" та "венеди" і східна – "анти". В свою чергу східні слов'яни поділяються на окремі племена: полян, древлян, сіверян, уличів, волинян, дулібів, тиверців. Але всі вони мають багато спільних рис, відбитих у характері поселень, особливостях будівництва жител, поховальних обрядах, у предметах побуту. Основним заняттям східних слов'ян було землеробство, на базі якого розвивалися скотарство, ремесло і торгівля.

Наш край оформився в закінчену державну структуру порівняно рано. Оскільки басейн Прип'яті (в тому числі і землі побіля річки Вілії) були центром, де виникали слов'янські племена, то і утворення населених пунктів тут відбулося набагато раніше, ніж на територіях, розміщених далі на схід і південь. Вченими було доведено існування єдиної держави племені полян із столицею в Києві в 482 році. Очевидно, цей процес ішов паралельно в різних землях. На території нашого краю в той час розселилося східнослов'янське плем'я дулібів. Поселення їх представлені двома типами: городищами і селищами. Поховальними пам'ятниками є курганні могильники із трупоспаленням. Можливо, необхідність вести тривалу боротьбу з аварами ("обрами") за виживання, сприяла утворенню у дулібів племінного союзу, одного з найраніших у східних слов’ян. Оскільки дуліби не змогли прогнати завойовників, вони знялися з місця і перебралися на південь. Частина їх добралася аж до Панонії, решта осідала в зручних для оборони місцях і заснувала ряд міст на своєму шляху.

Швидше за все тоді виник і Шумськ. Його назву можна виводити від шуму навколишніх лісів чи від давньої назви брудного рідкого шару на чому-небудь. Дана територія справді була залісена і заболочена, проте перевагу, очевидно, слід віддати версії з болотом, яке робило місто неприступним для кочівницької кінноти. Немає підстав вважати правильною версією про засновника Шумська боярина Шума, оскільки бояри населених пунктів не засновували, вони жили в залюднених місцях. Так і версія про шумні віча не витримує критики, бо віча в голому полі теж не збереш – повинен бути якийсь населений пункт

В Х ст. (907 році як розповідає "Повість минулих літ") дулібське державне утворення було доволі міцним і на правах союзника брало участь у поході Олега Віщого на Візантію.

Археологічні розкопки на території району виявляють багато знахідок ІХ – Х століть. Отже, більш ніж ймовірно, що вже з ІХ ст. місто існувало, вело активне політичне і торгове життя, будучи одним з центрів племінного дулібського князівства.

На території Шумщини виявлені поселення того часу в Шумську, Брикові, Онишківцях. Вочевидь, тоді і сформувалась територіальна одиниця – Погорина, південною столицею якої став Шумськ (північні столиці – Дорогобуж і Пересопниця). Місто міцнішало, в першу чергу, завдяки тому, що стояло на торговельному шляху із південно-західної Європи в Київ. Сільське господарство в умовах важких для обробітку ґрунтів не давало великих прибутків і велося виключно для задоволення власних потреб ремесла теж були звичайні, характерні для усіх давньоруських городів цього періоду. Вони теж працювали для внутрішнього споживання. В усякому разі, як центр експорту ремісничих виробів, Шумськ не згадується. Поширеними були гончарство, ткацтво, ковальство, проте побутове, бо бойова зброя завозилася з-за кордону, з північної Волині. Біля 890 року Володимир Хреститель приєднав Погорину і Шумськ до Київської держави. В 990 роках було запроваджене християнство. Можливо й тоді було зведено церкву (монастир святого Симона Стиліта).

Шумщина в складі Київської Русі

Про події, які відбулися безпосередньо в Шумську до 1149 року, даних немає. Але є метод, за яким можна поновити події того часу. Проаналізувавши пізніші літописні згадки, особливо за 1150-1152 роки, можна сформувати уявлення про те, що Шумськ в той період був найбільшим містом південної Погорини.

У списку міст, які Ізяслав Мстиславович вимагав у Володимира Галицького повернути до Київської землі, Шумськ стоїть на першому місці в переліку інших міст. 1210 року в складі незалежного погоринського князівства Інгвара Ярославовича (офіційно Луцького, Дорогобузького і Шумського), саме Шумськ став південною столицею, а по смерті Інгвара його син Святослав успадкував Шумськ, як столицю свого уділу. Ясно, що столицею, швидше за все, могло стати місто з тривалими традиціями, славною історією, місто, яке повною мірою було обличчям Погорини.

На час першої писемної згадки (біля 25 грудня 1149 року) Шумськ був найбільшим містом південної Погорини, центром волості. Щоправда княжа міжусобиця провела через Шумськ лінію фронту, проте доля милувала місто від знищення. Перша згадка оповідає про те, що під час ворожнечі Юрія Долгорукого і Ізяслава Мстиславовича князь галицький Володимирко зайняв південну Погорину з Шумськом, чим роз'єднав ворогуючих супротивників і примусив їх до мирних переговорів. Сталось це близько 25 грудня 1149 року. Правда, через два роки, в 1151 Володимирко змушений був повернути Шумськ київській землі, а його смерть поклала початок розгулу воєнних дій. 1157 року Юрій Долгорукий виокремив Погорину в окреме князівство, а в березні 1169 року Погорину відбив Мстислав Ізяславович. Причому, багато городів він розорив і спалив, а Шумськ залишив цілим, тільки переселив місцеве населення до Володимира – Волинського. Видно, занадто важливим був Шумськ в оборонному і торговельному значені аби його руйнувати. Адже місто, яке стоїть на торговому шляху та ще й на кордоні князівства, стало однією великою митницею, що приносить місту чималий дохід.

Про великий прохід різних товарів через територію Шумщини свідчать археологічні знахідки експедиції Тернопільського музею в селі Антонівці. Крім місцевих предметів знайдено речі і ювелірні прикраси, які були вироблені в Скандинавії та Південній Європі.

Шумщина, як самостійне князівство та як частка Галицько – Волинської держави.

Особливого розквіту Шумськ досяг на початку ХІІІ ст. за правління князя Інгваря Ярославовича. Погорина тоді була співставна за розмірами з Галицьким та Волинськими князівствами, проте, об'єднана сильною рукою Інгваря, виглядала значно краще за роздерті усобицями Волинь і Галичину. Інвар вів дипломатичну діяльність, мав своїм зятем князя Краківського Лєшка Білого, завдяки чому пожвавився культурний і торговий обмін між цими державами. Могутнє військо було озброєне за західноєвропейським зразком, закупленою в Польщі зброєю (про це є згадка в "Слові о полку Ігоревім"). Шумську тоді підлягали міста Тихомль, Гнійниця, Ізяслав, можливо, Острог (нині частина Хмельницької та Рівненської областей).

В 1207 – 1210 роках шумчани взяли активну участь в організованій Інгварем боротьбі за повернення на галицький престол сиріт Романа Мстиславовича – Данила і Василька. Шумчани пішли у військо і стояли під стінами Звенигорода, а міська оборона у вересні 1210 року захопила в полон узурпатора галицького столу Романа Ігоревича і цим поклала край війні. Очевидно, тоді в Шумську велось і власне літописання, бо фрагмент, що описує полонення Романа Ігоревича, міг бути написаний лише очевидцем подій і лише шумчанином, а тільки пізніше потрапив у Галицько-Волинський літопис, який, як відомо, є комбінацією багатьох місцевих джерел.

По смерті Інгваря Ярославовича(бл.1212), та Святослава Шумського, який загинув в бою на Калці 31 травня 1223 року, Данило Галицький, який, крім усіх своїх талантів, відрізнявся ще й гарячковістю і невдячністю, захопив "безгосподарні землі" та ще й полонив решту Інгваревичів. Цим викликав невдоволення родичів Інгваря – краківського князя та угорського короля. Угорський король розпочав "визвольний" похід, який переріс у звичайний грабунок.

Пройшовши всю Галичину, угри ув’язли при облозі Шумська в березні 1233 року. Отже, Шумськ був не тільки торговим містом, але й фортецею. Місто протрималось до підходу військ Данила Галицького і Василька Волинського. Князі молилися в храмі Симона Стиліта. Дослідники розходяться у визначені належності цього храму – чи був він просто міською церквою чи монастирем. Л.Є.Махновець подає термін "церква", проте професор Луцького університету В.Рожко доводить існування у Шумську монастиря. Ці факти підтверджують статус Шумська, як стабільного міста, та наявність в Шумську літописання.

Шумські землі відійшли до Василька Романовича і стали його улюбленою місциною. Очевидно, ним було збудовано літню резиденцію і засновано Васьківці. Про Васьковецький замок ходить багато легенд, проте вони далекі від дійсності, так само як і легенди про "білий хрест".

Про навалу татаро-монголів на Шумськ в літописах не згадується. Проте, є згадка про могутню оборонну фортецю Данилів (біля села Стіжок), яка так і не була взята ординцями. Саме в Шумську 1259 року князь Василько Волинський провів переговори з татарським темником Бурундаєм, результатом яких, нехай і ціною руйнувань деяких фортець, стало визнання Золотою ордою Галицько-Волинської держави, як свого союзника, а не підлеглої, підкореної території і визнавалась легітимність влади над нею Романовичів.

На цьому і закінчуються згадки Шумщини в історичних документах. Тільки 1289 року князь Мстислав Данилович обрав своєю резиденцією містечко Стіжок (нині село). Проте культурний і творчий потенціал Шумська не пропав разом з його занепадом в польсько-литовську добу. Традиції Шумська стали тим ґрунтом, на якому виросли й розквітли центри освіти і культури – Кременець, Рохманів, Сураж, Стіжок.

Шумщина у складі Великого Князівства Литовського

В першій половині ХІV ст. (десь біля 1340 року) литовські князі, скориставшись роздробленістю руських земель і ослабленням їх внаслідок монголо-татарської навали, посилили наступ на Волинь. Литовський князь Гедимін став володіти галицько – волинськими землями. А в 1331 році, в результаті запеклої боротьби між Литвою і Польщею, Шумськ став належати Польщі. Згідно договору польського короля Казимира в 1366 році Шумськом володів все таки литовський князь Любарт Гедімінович.

На цей час Шумськ постає, як один з торгових центрів Волині, стаючи врівень із Луцьком, Ковелем, Острогом, Крем’янцем. Про це свідчать такі факти. Із території нашого краю експортували продукти сільського господарства, хутра, віск, деколи збіжжя. У митному тарифі другої половини ХІV ст. Названі лисячі і овечі шкури. На Волинь надходив імпорт з різних сторін. Київ, наприклад, постачав промислові вироби, в першу чергу художньо-ювелірні. Як згадується в Галицько-Волинському літописі, Данило привіз до Хелма дзвони з Києва. На західних землях, в тому числі і в нас, поширені прясельця з овруцького шиферу. З Литви надходили продукти лісового господарства – ятвяги. З чорноморських країн та із Візантії привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю, південні фрукти, вино, рибу. Літопис оповідає, що із Олешшя на Нижньому Дніпрі прийшли Дністром човни з рибою і вином. Митний тариф другої половини ХІV ст. Згадує шовк і східне коріння (перець, імбир). Зі Західної Європи привозили сукно (найбільше з Фландрії), полотно, оселедці.

Закордонна торгівля регулювалася певними правовими нормами. Були встановлені шляхи, якими пересувалися кіпці, у визначених місцях стягувалося мито. В цей період існувало вже багато шляхів, якими купці постійно користувалися. Про розвиток шляхів свідчить існування мостів, які згадуються під Луцьком, Перемишлем, Шумськом і Галичем. Головний шлях проходив з Володимира на Луцьк, Пересопницю, Дорогобуж, Корець, Возвягль, Мичеськ, Воздвижень, Білгород до Києва. Було ще другорядне відгалуження шляху, яке переходило Случ через Біллбережжя і Чортів ліс до Ушеська на річці Уші. Це біла так звана "лісова сторона".

Інший шлях до Києва проходив південною околицею Волині – з Володимира на Перемишль, Кам'янець, Шумськ, Ізяслав, Полонне, Колодяжне, Котельницю до Білгорода. Цим же шляхом увійшов на Волинь Батий.

На початку ХV ст. у зв'язку з ліквідацією удільних князівств, місто втратило значення політичногоадміністративного й економічного центру і перейшло під владу окремих феодалів. У 1513 році литовський князь видав грамоту на володіння Шумськом старості Кременецького замку, українському бояринові Іванові Боговитиновичу Богушу. Його нащадки тривалий час вели міжусобні війни. У грамоті тогочасній, крім Шумська, як володіння Боговитиновичів, згадуються Васьківці, Круголець та Пігаси (з середини ХVІ ст. називається Рохманів). А в описі Кременецького замку 1545 року читаємо, що одна городня на замку належала володареві Шумська Степану Боговитиновичу. За це селяни Шумська змушені були відбувати різноманітні повинності на користь замку, зокрема, лагодити дороги, мости, косити сіно, заготовляти дрова на зиму, таке інше.

Після його смерті в 1527 році сини і внуки поділили місто на дві частини – Шумськ із замком (споруджений у ХІІІст.) і Пігаси, розміщені на лівому березі р. Вілія. 1580 року Пігаси виділилися в самостійний населений пункт під назвою Рохманів. Близько 70 років точилася боротьба спадкоємців, внаслідок чого Шумськ далі занепадав і перетворився на невелике містечко. Характерним для того часу було дальше закріпачення селян, посилення експлуатації, зростання панщини. 1557 року було введено "Уставу на волоки".

Волочна поміра частково руйнувала сільську общину, посилювала феодальну залежність селян і зменшувалаплощу земель, що були в їхньому спільному користуванні – пасовищ, лісів. За описом Кременецького староства 1563 року одиницею відбування селянських повинностей було волочне господарство. Селяни виконували окремі роботи для замку – косили й звозили сіно, орали, сіяли та інше. Частина селян, здебільш городники, відбували панщину, відбували й панщину, що становила два дні на тиждень. Поступово панщина зростала до 3-5 днів на тиждень. Крім того сплачували натуральний та грошовий оброк. А в першій половині ХV ст. панщина становила 14 днів на рік, а на початку ХVІ ст. – 50-100 днів на рік.

Про те, що становище закріпаченого селянства було тяжким свідчать такі факти: "А до роботи приступати підданим, як сонце сходить, а зійти, як заходить." Якщо селянин не вийде на панщину "то за перший день прогулу заплатить гріш, а за другий барана, а третій раз прогуляє... то бичем на лаві скарати, а дні пропущені відробити." Недаремно один з сучасників писав у ХVІ ст.: "Немає держави, де б піддані і землероби були такі пригноблені, як у нас, під безмежною владою панства. Розгніваний староста не тільки забирає у бідного холопа все, що є у нього, а й самого вб'є, коли схоче і як схоче, і за те ні від кого слова поганого не потерпить."

У другій половині ХVІ ст. запроваджуються фільваркові господарства під які забиралися кращі поля і луки, щоналежали селянам, яким залишалися гірші ґрунти. Ось як визначала запроваджені фільварків Устава на волоки 1557 року "Фільварки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або неродючі були, - такі ґрунти наказати людям осаджувати".

В результаті, частина селян взагалі втратила землю. Так. Наприкінці ХVІ ст., в Кременецькому повіті, а Шумськ відносився до нього, безземельні і малоземельні громадяни становили 46 %. Таким чином, феодали значно розширили свої володіння.

На Тернопільщині ХV-ХVІ ст. найбільшими землевласниками стали магнати Збаразькі, Калиновські, Потоцькі,Синівські. Так, князеві Яремі Вишневецькому в середині ХVІІ ст. належало лише в Кременецькому повіті 135 населених пунктів, в тому числі і Шумськ та навколишні села.

Основну масу населення Шумська становили селяни, але були і ремісники, які становили 10-15 % від загального числа жителів. Вони також обкладалися повинностями. Все це зміцнювало матеріальне становище феодалів, які будували замки за рахунок праці селян.

Десь у 1595 році, якби було глянути на Шумськ з місця, де зараз автобусна станція, очам постала б дивна картина – широкий став, а по обох його берегах похмуро набундючилися одне навпроти одного два замки. В Шумську – кам'яний, а в Рохманові – дерев'яний.

Замок в Шумську будував литовський магнат Радзівіл. Це був великокняжий рід. Хтось із них побудував фортецю в болотистій низовині, біля самої річки Вілії. (За однією версією – в районі полігону СПТУ, за другою – районне РТП). Болотиста місцевість утруднювала будівництво, та й до найближчих каменоломень було не менше 20 км. Все це свідчить про жорстоке суперництво між князями.

Рохманівський замок міг бути побудований ще за часів Волинського князівства, бо ні литовці, ні поляки дерев'яних замків не будували. Та й власниками Рохманова були українські шляхтичі – Боговитини, Вишневецькі. В церкві замку, за деякими даними, зберігалась колекція книг, знищена останнім власником Рохманова з роду Вишневецьких – князем Яремою. Там же і була друкарня Кирила Транквіліона Старовецького. Зникли ці замки безслідно. Рохманівський згорів у 1672 році під час останнього набігу татар на Україну. Шумський зник так само таємниче, як і з'явився.

Шумщина у складі Речі Посполитої.

Після Люблінської унії 1569 року Шумськ у складі Волині потрапив під владу шляхетської Польщі. На поч.. ХVІІ ст., з 1603 року, Шумськ потрапив до Ело-Малинських. Вони володіли містечком аж до середини ХVІІІ ст. в 1632 році Малинські побудували Троїцьку православну церкву, яка не збереглася. Один з фундаторів цієї церкви був волинський чашник Данило Малинський, який зіграв значну роль у діяльності братства у Кременці, школи та друкарні, в якій 350 літ тому, в 1638 році, було надруковано унікальний підручник української мови – Крем’янецьку граматику. Правда, згодом Малинські перейшли в католицьку віру і один з нащадків родини 1715 року будує католицький костел та францисканський монастир. Нині в колишньому костелі - Преображенська церква. Це цінна пам'ятка української архітектури ХVІІІ ст. Будівля має перемішані риси готико-ренесансного стилю та українського бароко. Наприкінці ХVІІІ ст. тут була збудована триярусна дзвіниця з ворітьми, а з південного боку – капличка. Над входом до Преображенської церкви й досі зберігається герб родини Малинських ще з ХVІІІ ст.

В 1575 році в Шумську проходив провінційний сеймик Волинського воєводства, на який приїздив із Ковеля російський князь Андрій Курбський, який потрапив в опалу Івана Грозного і змушений був емігрувати на Волинь.

На поч. ХVІІІ ст. в Україні будувалися церкви, виникали школи, друкувалися книжки. Центром освіти в нашому краї став Острог на чолі з князем Костянтином Острозьким, який створив всі умови Івану Федорову для розвитку друкарства, що оселився в нашому краї на поч. ХVІІ ст. так, у першій половині ХVІІ ст. виникли друкарні в Острозі, Луцьку, Кременці, Почаєві та Рохманові.

Рохманівська друкарня була мандрівною, засновником її був Кирило Транквіліон Ставровецький.

Погожої весняної днини валка підвід рухалася від Почаєва до Рохманова. Вози були навантажені друкарським обладнанням. Надвечір вони добралися до місця призначення, а наступного дня на подвір'ї княжни Ірини Могиляки Боговітінової з роду Вишневецьких, на території Рохманівського замку закипіла робота. Тут розпочалося створення рідкісної книги "Євангелія Учительного", автором і друкарем якої був Кирило Транквіліон Ставровецький, родом із села Ставрова, що на Дубенщині Рівненської області.

Ірина Вишневецька сприяла його видавничій справі. І як наслідок 9 листопада 1619 року (понад 370 літ тому) вийшла ця книжка.

Вона – досить великого формату на 552 аркушах – 1104 сторінки, складається з двох частин. У ній містяться різні проповіді і повчання, в яких викривається розгульне життя верхівки тогочасного суспільства, протиставляючи йому злидні й горе простого люду. Автор пише, що кріпаки гнуть спину на панському полі цілісінькими днями, працюючи як воли, а пани творять беззаконня, знущаються над трудовим народом.

В іншому повчанні він зображає багатих шляхтичів, які володіють селянами і виноградниками і дуже жорстокі в стосунках зі своїми підданими. Вони не хочуть знати, що ті гинуть з голоду і замерзають, не маючи навіть драного лахміття. А за свою працю зазнають кари: їх кидають до в'язниці, примушують сплачувати непосильні податки. Поміщики торгують людьми, привласнюють їх добро, зневажають, як худобу.

Автор порушує і ряд етичних проблем, зокрема, питання поведінки молодої людини в товаристві, повчає, як вести себе в гостях, поважати старших.

Книга Старовецького набула великого поширення й популярності. А викриття темних сторін служителів культу викликали гнів серед церковників та феодальної верхівки. Тому не дивно, що духовний Собор заборонив цю книжку, а в 1690 році на царському Соборі в Москві вона була засуджена до спалення, як єретична. Тому Кирилових книг залишилося дуже мало. Оригінал цієї книжки міститься в Кременецькому краєзнавчому музеї, а в Острозькому – знаходиться її копія, а в нашому музеї є лише копія титульної сторінки.

Незважаючи на офіційні переслідування, книги письменника мали велику популярність протягом усього ХVІІ ст. і перевидавалися кілька разів.

Рохманівська друкарні, де крім згаданої праці Ставровецького, могли бути надруковані й інші книги, проіснувала не довго. Власники Романова князі Вишневецькі прийняли унію і заборонили виданні книг старослов'янською мовою.

Культурне життя краю постійно переривалося нападами монголо-татарських орд. Через нашу територію проходив так званий Чорний шлях, який татаро-турецькі орди використовували для нападу.

Про трагічні події тих часів нагадують дівочі скелі на околицях Кременця. Легенда розповідає, як увірвалися до міста ординці, плюндрували його, вбивали мешканців, брали їх у полон. Щоб не потрапити до рук ворога, зв'язалися косами горді дівчата – кременчанки та й кинулися вниз зі скель, обравши смерть замість наруги. І люди з того часу називають ті скелі Дівочими.

Масштаби цього лиха були надзвичайно широкими. Лише з 1450 по 1556 роки орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі. Лише за один 1545 рік татари захопили в полон і вивезли з України понад 35 тисяч бранців.

Страхіття татарської навали і важкої татаро-турецької неволі стало характерною особливістю життя на Україні протягом цілих століть. Ці трагічні події яскраво відтворено в романах З.Тулуб "Людолови", П.Загребельного "Роксолана", Івана Ле "Наливайко" та інші.

Важке соціально-економічне становище й національно-релігійний гніт, який посилився після Брестської церковної унії 1596 року, були причиною загострення класових протиріч і наростання національно-визвольного руху. Коли у 1490-1492 роках під проводом Мухи відбулося найбільше народне повстання, то мешканці шумського краю взяли в ньому активну участь. Багато населення краю тікало від тяжких поневірянь за дніпрові пороги, де формувалося козацтво, а частина з вилами, косами, сокирами вливалися в загони козацько-селянського війська під проводом Северина Наливайка, уродженця Гусятина. Коли магнат Калиновський жорстоко поглумився над сім'єю Наливайків (забрав землю, вироби кушнірства, батька побив так, що той помер), мати переїжджає з дітьми Северином та Ольгою в Острог до старшого сина Дем'яна, який жив там. Він закінчив Острозьку академію і став великим церковним діячем і письменником. Дем’янович мав великий вплив на Северина. І тому Северин не затримався в Острозі, а приймає рішення відплатити магнату Калиновському за поневіряння його сім'ї і смерть батька. Тому все своє життя він присвятив боротьбі проти польсько-шляхетського гніту.

Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 років багато жителів Шумська поповнювали лави селянсько-козацького війська, зокрема загони під командуванням Колодки, які перебували в містечку наприкінці вересня 1648 року.

Частини під командуванням Максима Кривоноса здобули Кременець. Наприкінці вересня 1648 року фортецю оточило семитисячне військо Максима Кривоноса. Згодом до нього приєдналося три тисячі місцевих ополченців на чолі з Колодкою, який за переказами був родом з села Підлісці, неподалік Кременця. Шість тижнів тривала облога замку. При допомозі місцевого населення, яке вказало на слабке місце оборони, замок був здобутий і зруйнований. Після цього він більше не відбудовувався.

В 2-ій половині ХVІІ ст. Шумськ, який залишився в складі Польщі, зазнавав неодноразових нападів турецько-татарських орд. Значних руйнувань завдали вони містечку й сусідньому Рохманові в 1674 і 1676 роках. Українське населення Шумська зазнавало великих національних та релігійних утисків.

В цей період власники Шумська Єло-Малинські зраджують свій народ і віру й переходять на католицизм.

В 1656 році будують францисканський монастир. Власник містечка 1637 року заснував василіанський уніатський монастир. Йому передали колишню православну церкву, що існувала з ХІV ст. 1676 року монастир перейшов до францисканців. З цього часу він став центром насадження католицизму в окрузі. В 1715 році збудовано костьол. Багато лиха завдала Шумську пожежа, що сталася 1761 року. Вогонь знищив третину будівель містечка, чимало родин залишилося буз майна і житла.

 

Шумщина в ХVІІІ – ХІХ ст.

Шумські і навколишні Шумські землі на поч. ХVІІІ ст. належали поміщикам Малинським із роду Вишневецьких, які на той час були могутніми феодалами. Так, у 1715 році Станіслав Малинський будує на честь непорочного зачаття Діви Марії францисканський костел з монастирем на 6 келій. Про це свідчить запис від 12 лютого 1715 року, заявлений в місті Кременці.

В 1722 році 3 червня ерекція ця була затверджена біскупом Луцьким Брестським Стефаном Руйневським, а 3 вересня 1741 року біскуп Луцький та Брестський Францішек Надменін Ковельський освятили цей костел. Таким чином, це засвідчувало встановлення католицизму та прийняття унії на шумських землях.

У ХVІІІ ст. населення Шумщини зазнавало важкого соціально-економічного гноблення з боку польських панів та місцевих поміщиків і феодалів. Селяни відробляли панщину. Яка вже доходила до 5 днів на тиждень. Понад 70 відсотків селян були закріпаченими, а, значить, сплачували поміщикам різні податки, віддавали продукти, лагодили греблі, мости, ткали і білили полотно, чесали і пряли вовну. Не маючи особистої волі, за найменші провини піддавалися жорстоким покаранням. Існували й інші феодальні повинності: "відумерщина" – панові переходило майно померлих кріпаків, "одбіжчина" – майно втікачів, "купчине" – данина за дозвіл одружуватись, право пропінації – примусовий продаж своїм підлеглим пива і горілки. Селяни були зобов’язані стовкти два корці проса на пшоно, вимочити і вим’яти дві копи конопель, напрясти два мотки пряжі, здати панові певну кількість вівса, курей, овець, яєць, меду. Селяни ремонтували панські млини, корчми, стайні, відробляли панщину навіть за те, що збирали в панських лісах гриби і ягоди, знімали березову кору.

Важким тягарем на плечі селянства лягли державні податки. В цей час поширилася орендна форма поміщицького господарства, внаслідок чого експлуатація селян ще більше посилилася, проходило їх розорення і обезземелення.

Не кращим було становище міського населення. Міста занепадали, ліквідовувалися окремі цехи, зменшувалася, відповідно, кількість майстрів і ремісників. А це вело до занепаду торгівлі.

Народні маси ніколи не мирилися зі своїм становищем і піднімалися на боротьбу. Однією з форм антифеодальної боротьби був опришківський рух, який з великою силою розгорівся в 30-40 роках ХVІІІ ст. під проводом відомого народного героя Олекси Довбуша в Прикарпатті, перекинувся на Поділля та Галичину. На нашій території відлуння цих подій виразилося в окремих повстаннях проти поміщиків та кріпосного гніту. Так, селяни Іловиці підпалили маєток свого поміщика, вимагаючи зменшення податків та землі, аналогічні протести селян пройшли в Суражі, Загайцях, Кудлаївці, та багатьох інших селах. Багато селян тікало від кріпосницької неволі й поповнювали загони опришків та гайдамаків.

Так, у 1734 році на Тернопільщині з’явився гайдамацький загін на чолі з Верланом. Гайдамаки пройшли Поділля, південно-західну Волинь. Мали сутички з шляхетськими військами під Кременцем, захопили Збараж. До повстанців приєднувалися місцеві селяни і міщани. Так зробили селяни Загаєць, Тем ногаєць, Підгаєць та інших сіл. Переважно селяни виражали свій протест примітивними формами боротьби: палили поміщицькі садиби, руйнували млини, спустошували поля, вбивали ненависних поміщиків.

Однак єдності і стабільності у веденні господарства не було і серед самих поміщиків. Починаючи з середини ХІІІ ст., Шумськ та навколишні села часто переходять від одного власника до іншого. У 1752 році брати Малинські Олександр і Станіслав продають Шумськ литовському князю Михайлу Радзивиллу. Нові володарі містечка ще більше закабалили його жителів. В результаті панщина дійшла до 6-ти днів на тиждень. Багато лиха людям наробила пожежа, що спалахнула тут у 1761 році. Вогонь знищив значну частину міста. Багато сімей шумчан залишилося без майна і даху над головою. В цей час, починаючи з другої половини ХVІІІ ст., внаслідок занепаду Польщі, проходить три її поділи. В результаті яких більшу частину Тернопільщини у 1722 році загарбала Австрія, а північна частина краю, тобто Шумщина, Кременеччина й частина Збаразького повітів у 1793 році відійшли до Росії і увійшли спочатку до Ізяславського (Волинського) намісництва, а в 1797 році до Волинської губернії. Таким чином Шумськ стає волосним центром Кременецького повіту Волинської губернії. Незважаючи на те, що наше містечко стало адміністративним центром волості, воно й надалі залишалося у приватній власності феодалів.

Так, у 1806 році Радзивілли продають Шумськ Ромуальдя Бистрому, який не довго володів ним. А в 1817 році, за борги Бистрого, Шумськ з навколишніми землями продається кільком особам. З 1832 року містечком стала володіти графиня Блудова. Це – жорстока правителька, яка нещадно експлуатувала селян, примушуючи їх цілий тиждень працювати на себе, залишаючи вільними недільні та святкові дні. Блудови жили на території теперішнього Суразького лісництва. Лісові масиви доходили до теперішньої вулиці Підгірної і тягнулися до самого берега. Називався цей бір – Блудів. Поміщиця володіла сотнями гектарів землі й лісу – від Малинева до Кордишева, використовуючи при цьому дешеву робочу силу селян, ремісників та інших категорій населення.

Аналізуючи соціально-економічне становище краю, антифеодальні рухи, неправильно було б зовсім не згадати культурно-освітнє та духовне життя на нашій території. А воно, якраз, характеризується тим, що у 1805 році польський просвітитель Тадеуш Чацький заснував у Кременці Вищу Волинську гімназію, яка пізніше (1819) перейменована на ліцей. На влаштування гімназії Чацький з найближчим своїм помічником Гуго Колонтаєм, родом з Великих Дедеркал, зібрав значну суму грошей – 415720 золотих. Гуго Колонтай відомий як видатний представник польського матеріалізму і просвітительства, один з авторів польської Конституції 1791 року. Був ректором Ягеллонського університету, а від травня 1791 року – коронний під канцлер Речі Посполитої. Його перу належить ряд праць філософського змісту.

1837 році костел, який побудував Станіслав Малинський в 1715 році, було освячено в православну церкву. Приміщення церкви кам’яне, з такою ж самою дзвіницею. В 1878 році на церкві побудовано новий дерев’яний купол, покритий білою англійською бляхою. В 1883 році церква і дзвіниця були покриті залізом та пофарбовані мідянкою. Всіма затратами, які йшли на ремонт церкви, відало Преображенське Братство, що діяло при церкві. Велику роль відігравали заощадження та пожертвування прихожан. В 1858 році на кошти священика цього приходу Антоніна Павловича, разом з іконостасом було влаштовано два престоли. Перший – в пам’ять Преображення Господнього і другий – в ім’я Покрови Божої Матері. На кошти цього священика та деяких прихожан було придбане Євангеліє та іншу церковну утвар. Церква мала свої землі, які поділялись на сінокісні, орні та присадибні. На церковних землях будувалися будівлі для священнослужителів. До Шумського приходу входили також села – Васьківці, Кути й Гутисько.

В церкві була своя бібліотека. Акуратно велася церковна документація: грошова церковно-приходська книга, видана Волинською духовною Консисторією, книга для реєстрації хрещення новонароджених, шлюбів та померлих.

В тому ж таки 1837 році римо-католицька община стала будувати римо-католицький костел.

Історія не стояла на місті. Події, що розвивалися в Росії на початку першої половини ХІХ ст., мали великий вплив на Україну. Тому серед російської та української інтелігенції виділяються люди, які прямо і відверто починають виступати проти політики царизму. В переважній більшості це були вихідці із дворянства. Серед них – Муравйов – Апостол, Бестужев – Рюмін, Пестель, Ігельстром.

Саме про Ігельстрома хотілося б розповісти детальніше, оскільки він народився 19 травня 1799 року в Шумську і дитячі роки його пройшли саме тут. Історичні джерела не дають нам відомостей про сім’ю Ігельстома, однак, судячи з його подальшої діяльності, робимо висновок, що походив він з заможної сім’ї. Костянтин Густавович Інгельстром був членом таємного товариства "Військові друзі" в Росії, капітаном литовського саперного батальйону. В грудні 1825 року він робив спробу підняти повстання у військах окремого Литовського корпусу. Однак зазнав поразки. А в квітні 1827 року військовим судом був позбавлений чинів і дворянства і засуджений на 10 років каторжних робіт на Нерчинських рудниках та Петровському заводі разом з декабристами, де відбував покарання до 1832 року. У 1836 році відправлений рядовим на Кавказ, де прослужив до 1843 року і був звільнений в запас в чині поручика. Дальше його життя склалося так, що він перебував під секретним наглядом поліції із забороною в’їзду в Петербург та Москву.

На 1861 рік у Шумську проживало 1642 чоловіка, в тому числі 195 ремісників. Більшість населення займалося сільським господарством. Незначна частина його працювала на скляному заводі, заснованому 1848 році. Після скасування кріпосного права у 1861 році селяни до вересня 1863 року перебували в стані тимчасово зобов’язаних. Протягом того часу вони мусили відробляти на користь поміщика 20 чоловічих піших днів на рік або сплачувати оброк. За розміром землеволодіння, що не перевищувало 4,5 десятини на двір, Шумськ віднесли до другої категорії після введення уставної грамоти селяни мусили протягом 49 років сплачувати обов’язковий викуп, що значно перевищував ринкову вартість землі.

В післяреформений період інтенсивніше стала розвиватися промисловість у містечку. На 1868 рік тут працювали винокурний, цегельний, пивоварний, 3 шкіряні заводи 2 невеликі ткацькі фабрики, де вироблялося полотно. Наприкінці ХІХ ст. в Шумську будується п’ятиповерховий млин "Маримон". Як стверджують старожили, все устаткування (а тут було 30 вальців) завезено з Німеччини. Рівного цьому млину не було на Кременеччині та й на всій Волині. Потужність його була надзвичайно велика. А тому, щоб він міг нормально працювати, пшениця повинна була бути тільки високої якості. Шукали і закуповували її далеко за межами Шумщини. Везли її звідусіль, зі всієї Волині. В білих мішечках з гербом Англії королівське борошно текло за кордон. А від цього - великі прибутки. Валки підвід, що йшли на Захід, викликали заздрість і озлоблення в суперників "Маримо на". І в одну злополучну ніч не стало млина – хтось підпалив його. І більше він не відновлювався.

Пожвавлення економічного розвитку привело до зростання населення містечка – у 80-х роках ХІХ ст. тут проживало близько 2,3 тис. чоловік.

Основну частину населення краю становили українці. Поряд з ними проживали поляки, євреї, та люди інших національностей. Люди єврейської національності були досить дальновидними, розумними і винахідливими. Не виключена можливість, що млин "Маримон" збудував також єврей.

Наприкінці ХІХ ст. єврей Бурих відкрив у Шумську одну із суконних фабрик. Сукно славилося своєю якістю, тому швидко реалізовувалося, даючи великі прибутки. Пізніше біля фабрики відкривається продуктовий магазин Арона та слюсарна майстерня Шнайдера.

На Шумщині в ті часи була розвинена така важлива галузь, як ковка та виготовлення каменів для млинів. В основному ця галузь розвивалася в Іловицьких кар’єрах.

І все ж основним багатством шумчан, упродовж всієї його історії, був і залишається ліс, що обступав довкіл майже все містечко. Ліс був охоронцем і годувальником. Ісерна (тепер Кутянка) робила славу шумським возам і саням, ночвам і відрам, цебрам і кадубам, пивним бочкам і малим барильцям, ступам і маслоробкам.

В кінці ХІХ ст. "Суразька дача" була суцільним масивом стиглого, перестояного, переважно дубового та дубово-соснового лісу. Ще до наших днів збереглися дерева-старожили. Біля Суразького лісництва ростуть дуби, яким уже понад 300 років, діаметром 145 см – це дуби Шевченка, могутність і велич яких порівнюється з величчю і незламним духом поета. Тут же, у центрі лісу, росте сосна Лесі Українки, вік якої понад 150 років. Це найвища сосна в Тернопільській області.

У давні часи "Суразька дача" входила до Кременецького лісництва Холмсько-Волинського управління землеробства. У 1897 році його лісником був випускник С.-Петербурзького лісового інституту, вчений лісівник ІІ розряду Василь Георгійович Дубровинський. На його клопотання в 1899 році було створене нове Суразьке лісництво, до складу якого увійшли "Суразька дача", Теремне та Зелений Дуб.

Соціально-економічний розвиток нашого краю доповнювало медичне обслуговування населення, яке здійснювала лікарня, відкрита 1874 року, де працювали лікар та акушерка. В 1871 році створено однокласне народне училище, яке у 1898 році було перетворене на двокласне сільське, де працювало 6 учителів і відвідували його 189 учнів.

Великий вплив на зростання освіти в краї мала учительська семінарія, яка працювала в селі Великі Де деркали з 1877 року. Саме її у свій час закінчив видатний педагог, збирач перлин усної пісенної народної творчості, великий цінитель, знавець і збирач українського фольклору Степан Іванович Турик, уродженець села Шкроботівки, виходець із середняцької багатодітної сім’ї. За своє життя зібрав майже тисячу пісень рідної Волині, які складали 28 великих нотних зошитів. Найбільше серед пісенної творчості було весільних пісень – 400, побутових – понад 100, романсів – 60, народних балад – 56, приспівів до танців – 86, веснянок і гаївок – понад 20, народна дума про Олексу Довбуша із 125 строф. Решта – пісні літературного походження: рекрутські, чумацькі, колодчані, невільницькі і маршові.

У ХХ століття Шумськ вступав із 168 будинками та 1278 жителями, розвитком землеробства, гончарства, килимарства, деревообробними промислами, кушнірством та іншими ремеслами й промислами.

Шумщина в ХХ столітті.

18 січня 1918 року Центральна Рада приймає "Тимчасовий земельний закон", за яким вся земля оголошується власністю українського народу і кожен має право на користування нею. У зв'язку з цим в законі розглядались функції місцевих органів влади. Це була спроба впорядкувати земельну політику.

22 січня 1918 року Центральна Рада приймає свій ІV Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошується суверенною незалежною державою. Але це був період, коли на Київ вели наступ більшовицькі армії. До Шумська вони не дійшли. В лютому 1918 року Шумщину зайняли німецькі війська, бо для уникнення загрози повної окупації Уряд УНР попросив Німеччину і Австро-Угорщину ввести свої війська. Розпочалися репресії селянства, повернення поміщицьких земель. Відповіддю на це було створення партизанських груп, їх напади на німецькі війська.

В листопада 1918 року на Шумщину прийшло військо Директорії УНР. Окремі частини, сформовані стихійно і очолені самозваними командирами на початку "петлюрівського" періоду намагалися грабувати місцеве населення, проте згодом був наведений порядок, і близько півроку місто жило під українською владою і за українськими законами. Та почалася нова війна між більшовицькими військами та військами Директорії УНР. Війська Директорії, об'єднанні з військами УГА, відступають і в травні 1919 року Шумськ зайняла елітна частина Червоної Армії – Таращанська бригада Боженка. Після створення ревкому почалися нові реквізиції землі, продуктів. Але волревком проіснував недовго.

З початком польсько-радянської війни Шумськ був окупований поляками. Населення Шумська та навколишніх сіл зі зброєю в руках виступило проти окупантів, розгорнуло партизанську боротьбу. У жовтні повстання охопило весь Кременецький повіт. Для придушення його польське командування кинуло кілька військових частин, які розмістилися у повіті. Бої за Шумськ тривали три дні, причому місто двічі переходило з рук в руки. В листопаді 1919 року польське командування кинуло проти партизанів у район Шумська великий каральний загін. З вогнем і мечем пройшли окупанти селами, жорстоко розправляючись з мирним населенням.

Короткий передих приніс вступ до міста корпусу січових стрільців. Шумськ був зайнятий 3 полком, ХХХІІІ Стародубським полком, пізніше названим V полком Січових Стрільців (штаб корпусу був у Борках).

Пізніше місто знову захоплюють польські війська. Правда, на кілька тижнів під час наступу більшовицьких військ в місті знову змінилася влада. У Шумську розташувався штаб 45 Дивізії бригади Косовського, якою командував Якір. З вересня 1920 року Червона Армія залишає Шумськ. Землі краю переходять під владу Польської держави, що було закріплено Ризьким митним договором 1921 року. Така часта зміна полярних між собою політичних сил в краї погіршила і без того нелегке, злиденне життя населення.

В січні 1940 року сесія Верховної ради СРСР затвердила рішення про утворення Шумського району з населенням 2335 чоловік, районним центром у Шумську. Крайні межі району проходили по лінії сіл Людвищі, Соснівка, Биківці, Малі Садки, Андрушівка, Угорськ, Стіжок. Тоді ж був затверджений Катеринівський район, центр якого згодом перемістили до села Великі Дедеркали. В 1940 році, коли Шумськ став районним центром, тут були створені типові для радянської системи органи управління – райвиконком, райком партії та райком комсомолу. Значна увага в районі зверталася на розвиток господарства, освіти, культури, охорони здоров'я, в цілому і Шумську зокрема. Ще перед війною було організовано ветлікарню, фельдшерський пункт, зооветпункт, МТС. Весною 1940 року почали створюватися сільськогосподарські підприємства в Брикові, Літовищах, Бірках, Соснівці. В повоєнні роки в Шумську йшло становлення і розвиток промисловості. Одним з таких об'єднань була артіль 1 травня, яка знаходилася на території теперішнього заводу по виробництву цегли "Керамік".

---------------------------------------------

Джерело:
http://www.irp.te.ua/