Довічне позбавлення волі
Довічне позбавлення волі є найбільш суворим покаранням, яке може застосовуватись у тих країнах, де відсутня смертна кара або вирішено її не застосовувати. За відсутності смертної кари довічне позбавлення волі набуває символічне значення і може розглядатися у якості граничного карального механізму. Незважаючи на відмінності у сенсі терміну «довічне позбавлення волі» у різних країнах, загальною його ознакою є невизначеність строку вироку.
Насправді, у багатьох країнах лише невеликий відсоток засуджених до покарання у виді довічного позбавлення волі залишається в установах виконання покарань до кінця життя, переважна більшість таких осіб повертається в суспільство, в тому числі й під різні форми нагляду.
Основними міжнародними документами, що визначають правила поводження з особами, засудженими до довічного позбавлення волі, є Рекомендації ООН стосовно довічного позбавлення волі (1995 р.) Рекомендація R (82) 17 «Про тримання під вартою й поводження з небезпечними в'язнями», що була прийнята Комітетом міністрів Ради Європи у 1982 р., а також згадана у попередньому підрозділі Резолюція (76) 21 «Про поводження з особами, засудженими до тривалих строків ув′язнення» Комітету міністрів Ради Європи.
Основна ідея цих документів полягає в тому, щоб із засудженим до довічного позбавлення волі поводитися як з особистістю, поважаючи його людську гідність, і задовольняти його потреби у спілкуванні та соціально корисних контактах із зовнішнім світом.
Необхідно звернути увагу, що далеко не всі держави вбачають доцільність покарання у виді довічного позбавлення волі. Приміром, в Португалії цей вид покарання відмінений з 1989 року. Немає такого покарання й у Іспанії, Норвегії, Словенії, ряді південноамериканських країн, зокрема, Бразилії.
По-різному відносяться й до визначення строку відбуття даного виду покарання. Приміром, в Австрії середній термін довічного ув′язнення становить 22 роки, у Англії та Уельсі – 14,4 роки, Швеції – 9 років, Франції – 18 років, Італії – 21 рік, Хорватії – від 20 до 40 років, Данії та Нідерландах – максимально 20 років, Фінляндії – від 10 до 15 років, Угорщині – від 15 до 30 років. У Канаді максимальний строк, після якого може бути розглянуте питання дострокового звільнення засудженого, складає 10 років при вчиненні тяжкого злочину (приміром, вбивство 2 ступеню) та 25 років – у разі засудження за особливо тяжкий злочин (вбивство 1 ступеню). Питання про звільнення може бути розглянуте в Шрі-Ланки після 6 років відбуття покарання, Японії – 10 років, Германії та Люксембурзі – після 15 років, Польщі – 20 років, Латвії та Литві – після 25, а Естонії – не менше 30 років[1].
Кількість «довічників» у загальній масі засуджених також вирізняється у різних країнах: від 20% у Північній Ірландії до 0% - в Ісландії. Показники інших держав: Шотландія – 11,2 %; Англія та Уельс – 6,02 %; Туреччина – 4,4 %; Італія – 3 %; Австрія – 2,9 %; Фінляндія – 2,2 %; Швеція – 2 %; Угорщина –1,9 %; Франція – 1,6 %[2]. В Україні цей показник становить 1,4%.
Той факт, що довічне позбавлення волі створює складнощі, визнається переважною більшістю країн. І хоча в процесах виконання цього виду покарання спостерігаються значні відмінності, його застосування не є особливістю якоїсь окренмої культури. Європейський комітет з попередження тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання підкреслює, що «тривале тюремне ув′язнення може потягти за собою ряд несприятливих наслідків для засуджених з точки зору їх повернення до суспільства». Таким засудженим необхідно «надавати доступ до широкого кола різних видів корисної діяльності… (та) забезпечувати певну свободу вибору того, як їм потрібно проводити свій час, тим самим сприяючи укріпленню почуття самостійності та особистої відповідальності. Слід вживати додаткові кроки з тим, щоб наповнити сенсом час, проведений ними у в′язниці». Освіта може охоплювати широке коло предметів – від фізичного виховання до академічних занять на просунутих рівнях. Якщо особа, що відбуває довічне позбавлення волі переводиться з в′язниці до в′язниці, то процес його освіти може перериватися. Тому необхідно розробити програми спілкування з ув′язненим, що включатимуть забезпечення безперервного піклування. Засуджені до тривалих строків покарання повинні мати можливість продовжувати курс освіти незалежно від будь-яких переводів під час їх перебування в місцях позбавлення волі.
Практичні рекомендації стосовно поводження з засудженими:
– відношення до всіх ув′язнених, включаючи й засуджених до довічного або іншого тривалого строку покарання, повинні бути однаковими. Усі вони спочатку мають поміщуватись до підготовчого відділення з метою надання допомоги у звиканні до життя у в′язниці, куди вони повинні переводитись через кілька місяців;
– немає підстав для того, щоб робітничі, учбові та інші заходи проводились без участі засуджених, які відбувають тривалі строки позбавлення волі, включаючи й довічне позбавлення волі. Існує велика вірогідність, що ці особи будуть втрачати зв′язок зі своїми родинами та суспільством, а тому вони потребуватимуть більшої підтримки у процесі реабілітації;
– немає жодних функціональних обґрунтувань для тримання ув′язнених в ізоляції або на індивідуальній основі, або у складі групи, зважаючи на тривалість терміну їх покарання. Навпаки, належна виховна практика полягає в тому, щоб засуджені були постійно зайняті, що відповідає їх власним інтересам, а також інтересам забезпечення нормального функціонування в′язниці;
– для того, щоб людина під час перебування у в′язниці зберегла емоційне та фізичне здоров′я та, в решті-решт, благополучно повернувся до суспільства, йому необхідно мати можливість підтримувати та розвивати родинні зв′язки та контакти;
– за декілька років до можливого звільнення більшість засуджених, які відбувають тривалі строки покарання (включаючи й довічне позбавлення волі), можна переводити в тюрми загального режиму чи поселення. Там вони матимуть можливість час від часу відлучатися з установи, інколи на декілька днів, що може бути частиною їх завершальної підготовки до звільнення в суспільство;
– згідно з проведеними сектором ООН з попередження злочинності та кримінальному правосуддю дослідженнями питань довічного позбавлення волі, особи, засуджені до цього покарання, можуть стикатися з психологічними та соціологічними проблемами, які можуть визвати рефлекс «десоціалізації» та залежності, спричинити шкоду їх здоров′ю, а, відповідно, й всьому суспільству після їх можливого звільнення. Вирішення переважного числа цих проблем може бути винайдено у процесі здійснення конкретних програм поводження з засудженим, які включають у себе фізичне виховання, учбові курси, керівництво різними видами робіт в колонії або більш широкі контакти з зовнішнім світом. Такі програми не лише надихають засуджених, а й допомагають їм подолати минулі та майбутні проблеми. Крім того, вони допомагають персоналу місць позбавлення волі, оскільки у нього в руках з′являються додаткові засоби оцінки успіхів, яких домагаються окремі ув′язнені.
Рекомендації стосовно практики призначення кримінальних покарань:
– необхідно забезпечити, щоб довічне позбавлення волі застосовувалось лише у крайніх випадках з метою захисту суспільства та забезпечення правосуддя, а у країнах, де смертна кара була скасована, - лише відносно до тих правопорушників, які вчинили найбільш тяжкі злочини;
– потрібно виключити випадки застосування довічного позбавлення волі відносно неповнолітніх молодше 18 років;
– слід гарантувати кожній людині, що засуджена до довічного позбавлення волі, право на оскарження вироку в суді більш високої інстанції, а також право домагатися помилування чи пом′якшення міри покарання.
Рекомендації стосовно умов тримання в місцях позбавлення волі та режиму поводження полягають в тому, що тюремні адміністрації повинні:
– забезпечувати, щоб фактичні умови тримання ув′язнених, які відбувають тривалі терміни позбавлення волі або довічне позбавлення волі, були сумісними з принципами поваги до людської гідності та визнаними мінімальними пенітенціарними нормами відносно всіх ув′язнених;
– проводити оцінку характеру потреб кожного ув′язненого, засудженого до довічного позбавлення волі, якомога скоріше після його надходження до установи з метою вироблення відповідних факультативних програм освіти та поводження;
– прийняти процедури розробки, здійснення та аналізу індивідуальних програм для довічно засуджених, приділяючи особливу увагу: а) програмам підготовки та поводження, що враховували б зміни у поведінці засудженого, у міжособистісних відносинах та підході до поставлених трудових та учбових цілей; б) учбово-виробничим програмам, спрямованим на надання допомоги ув′язненим, які відбувають довічне позбавлення волі, у збереженні або розвитку своїх особистих здібностей;
– надавати можливості роботи за винагороду, отримання освіти або проведення релігійних, культурних, спортивних або інших розважальних заходів, які можна використати відповідно до індивідуальних потреб кожного ув′язненого, який відбуває довічне позбавлення волі;
– заохочувати розвиток почуття відповідальності у засуджених до довічного позбавлення волі, сприяючи їх участі у всіх відповідних сторонах тюремного життя;
– створювати для засуджених до цього виду покарання якомога сприятливих умов для спілкування та соціальної взаємодії із зовнішнім суспільством та, зокрема, давати їм доступ до регулярних побачень з рідними та іншими особами, що буде найкращим чином відповідати інтересам засуджених та їх родин, використовуючи общинні установи, робітників соціальної сфери та волонтерів з метою надання допомоги тюремному персоналу у підтриманні та розвитку цих відносин;
– розширяти контакти із зовнішнім світом, створюючи умови, в яких засуджені до довічного позбавлення волі мали б змогу брати участь у навчальних програмах та роботі за межами установи виконання покарань; отримувати відпустки з медичних, соціальних та родинних цілях; приймати участь у заходах, які проводяться за межами колонії, що стало б невід′ємним елементом програм їх навчання та виховання – за мірою потреби, під наглядом.
