Лекции.Орг

Поиск:


роцес управління складається з основних і специфічних функцій і задач.




До основних функцій належать: аналіз-орієнтація; планування (стратегічне планування, прогнозування), в т.ч. прийняття рішень; організування; облік; контроль; регулювання. До спеціальних функцій – оперативне планування, організація процесів, реалізація продукції тощо. Кожна функція може бути описана як певна сукупність управлінських задач.

4) Керуюча підсистема системи управління

Суб'єкт управління (СУ) – це керуюча ланка, елемент чи сукупність елементів системи управління, що впливає на керовану підсистему або її елементи в контексті свідомо вибраної мети.

Якщо управління – вплив то існує: форма впливу процеси (функції), методи (системи) і середовище (умови) [41, 60, 108, 119, 266, 308, 335, 343, 360, 379, 380, 387, 398, 461, 474].

До основних елементів СУ належать: менеджери: засоби управлінської праці (техніка управління); технологія управління; предмети управління (інформація, інформаційні вироби, інформаційні ресурси, інформаційні системи);організаційні структури; канони (релевантні знання і вміння для вирішення управлінських задач); рішення, впливи (інформаційні продукти управлінської праці).

У самокерованій системі суб'єкт управління являє собою відносно самостійну цілісність, що відрізняється специфічною структурою та функціями й має всі необхідні і достатні підстави розглядатися як підсистема цієї самокерованої системи. Керуюча підсис­тема своїм активним впливом об'єднує діяльність всіх частин об'єкта управління, який в той же час не є пасивним стосовно суб'єкта управління. Ці дві частини єдиної системи, впливаючи одна на одну, ут­ворюють діалектичну єдність. При цьому потрібно мати на увазі, що керована система не може існувати без керуючої, і навпаки — керу­юча система не може існувати без керованої.

При цьому суттєві властивості однієї підсистеми впливають на фор­мування властивостей іншої, але вони відрізняються змістом своєї діяльності. Змістом діяльності, зокрема керуючої підсистеми, є уп­равлінська праця, спрямована на виконання завдань всієї системи, на досягнення її кінцевих цілей.

Визначення структури та меж керуючої підсистеми залежить від елементного та функціонального поділу власне процесу управління. Елементом цієї підсистеми можуть бути вся установа цілком, певний відділ, сектор, окремий працівник. Головним чинником, що визначає цілісність елементів, є повнота та достатність виконання певної части­ни управлінського процесу.

Зв'язки між елементами в керуючій підсистемі зумовлені від­повідними зв'язками між окремими функціями управління, між окре­мими складовими частинами загального процесу управління. В струк­турі керованої підсистеми, як правило, виділяють такі складові: еле­менти, ланки, відділення або органи. Наявність в керуючій підсистемі великої кількості елементів зумовлює необхідність "керувати уп­равлінською працею" з метою забезпечення єдності відносно са­мостійних видів управлінської діяльності в складі керуючої підсистеми. При цьому, як правило, одна ланка не в змозі здійснювати керівницт­во всіма іншими ланками управління. Тому відбувається поділ сукуп­ності елементів на групи, на чолі кожної з яких буде своя ланка уп­равління. В цьому полягає основа ієрархічної структури керуючих підсистем.

Таким чином, структуру системи управління можна визначити як форму поділу елементів (органів, ланок, рівнів) та їх взаємозв'язків, що певним чином ієрархічно організовані та пов'язані спільною уп­равлінською діяльністю, спрямованою на підвищення ефективності функціонування (оптимізацію) керованої підсистеми. Кожний еле­мент керуючої підсистеми повинен забезпечити реалізацію певної час­тини сукупної управлінської діяльності і для цього набуває (уповнова­жується) відповідних функцій, прав, обов'язків.

До головних функцій керуючої підсистеми доцільно віднести: прогнозування, планування, впорядкування (організація), облік, контроль. По суті функції управляючої підсистеми і є відображенням її діяльності, яка являє собою здійснення власне процесу управління (циклу управління). А останній якраз і складається з таких частин (операцій, стадій), як аналіз, прогнозування, прийняття рішень та засобів їх втілення, контроль і регулювання. Тому зміст основних функцій керуючої підсистеми і полягає в здійсненні відповідних стадій управлінського циклу (процесу).

Прогнозування забезпечує можливість формувати варіанти ймовірного або бажаного розвитку керованої системи. Планування ґрунтується на результатах прогнозування і має на меті "усунути" розбіжності між дійсним та прогнозним (бажаним, заданим) станом об'єкта уп­равління. План та засоби його втілення (програма) забезпечують зба­лансований, комплексний розвиток всіх елементів об'єкта (системи). Впорядкування (організація) забезпечує створення і оптимізацію ор­ганів (елементів) управління на основі відповідних управлінських функцій: побудова структури керуючої системи; формування струк­турних підрозділів і встановлення доцільного порядку і способу взаємодії між ними; форми субординації та координації тощо. Облік полягає в отриманні, обробці аналізі, систематизації про динаміку об'єкта управління та, власне, про ефективність діяльності суб'єкта управління. Контроль передбачає спостереження, перевірку відповід­ності між процесом розвитку об'єкта та засобами управляючого впливу. Облік і контроль взаємопов'язані між собою. Контроль відрізняється від обліку тим, що він передбачає одержання не лише кількісної, а й якісної інформації.

Особлива роль у функціонуванні керуючої підсистеми належить зв'язкам (відношенням) субординації та координації.

Відношення субординації виявляються у вигляді достатньо жорсткої вертикальної підпорядкованості одних (нижчих) елементів іншим (ви­щим) елементам управляючої підсистеми. Це відношення, зв'язки, підпорядкованість між елементами різних ієрархічних рівнів. Відно­шення координації — це свого роду "горизонтальна" взаємодія пере­важно однорівневих елементів суб'єкта управління, яка спрямована на досягнення узгодженості в досягненні мети розвитку об'єкта.

Велике значення має оцінка ефективності керуючої підсистеми, від якої залежить розвиток суб'єкта управління та досягнення його кінцевої мети. В цьому випадку ефективність оцінюється в двох аспек­тах: по-перше, наскільки обґрунтовано визначені цілі і завдання роз­витку керованої підсистеми та критерії їх досягнення; по-друге, наскільки адекватно і достовірно керуюча підсистема оцінює розвиток об'єкта у відповідності з цими критеріями. При цьому керуюча підсис­тема суттєво впливає на такі характеристики, як кінцевий результат діяльності об'єкта та величину затрат на досягнення цього результату.

Виходячи з цього, основними критеріями оцінки ефективності суб'єкта управління є: ступінь впливу керуючої підсистеми на об'єкт, на досягнення ме­ти його розвитку; ефективність функціонування власне об'єкта управління; передумови для успішного розвитку об'єкта в майбутньому, що створюються суб'єктом управління.

Загалом можна стверджувати, що ефективність керуючої підсисте­ми залежить від таких умов і факторів: а) ступінь дієвості комплексного впливу на об'єкт для оптимізації його багатоманітних внутрішніх зв'язків та відношень; б) структурна та функціональна впорядкованість власне керуючої підсистеми, продуктивність і ефективність її діяльності; в) мінливість зовнішнього середовища об'єкта та ієрархічна підпо­рядкованість суб'єкта в системі управління вищого рангу.

Важливе значення має кількісна оцінка якості управління (або са­мокерованої системи). Вибір кількісного показника якості системи уп­равління зумовлюється, наприклад, метою управління та змістом і особливостями функціонування самокерованої системи. Для жорст­ких технічних систем є можливість застосувати однозначні формальні показники (нормативи), для складних систем такі показники немож­ливо визначити з огляду на їх певну ентропійність та стохастичність. В останньому випадку застосовують функціональні залежності (фор­мули) або кореляційні залежності. Управління кожною конкретною системою потребує специфічних показників якості, які б найповніше відображали як мету управління, так і властиві системи.

Ефективність управління великою мірою залежить від надійності керуючої підсистеми, що полягає в її здатності зберігати суттєві властивості і функції на заданому рівні впродовж певного часу неза­лежно від змін середовища та самого об'єкта управління. Надійність системи виявляється в явищах відмови, тобто коли система "відмов­ляється" від виконання функцій через неможливість їх здійснення або в результаті непереборності зовнішніх чинників, або в результаті ви­черпання свого внутрішнього потенціалу функцій. Відмова може бути поступовою або раптовою. Поступова відмова — поступові зміни пара­метрів системи, що знижують її працездатність (ефективність), рапто­ва відмова — різка зміна (одномоментна) параметрів та припинення виконання звичних функцій. Показниками надійності можуть бути: тривалість безвідмовної роботи, частота відмовлень (порушень, збоїв), ймовірність відмовлень.

Отже, можна зробити висновок про те, що суб'єкт управління є підсистемою самокерованої системи; він володіє усіма необхідними і достатніми системними ознаками (структура, функції, ієрархічність, автономність і т. ін.); його діяльність цілком підпорядковується сис­темним принципам; його вдосконалення здійснюється (має бути) на основі системних критеріїв оптимізації.

5) Керована підсистема системи управління

Об'єкт управління (ОУ) – це ланка, елемент, сукупність елементів, що керуються системою управління (СУ); усе те, що сприймає керуючі впливи і певним чином на них реагує (у виробничих системах – це відокремлені ланки: цехи, дільниця, свердловина тощо).

Усе, на що спрямована діяльність керуючої підсистеми (СУ), представлено в ОУ. Серед основних аспектів слід визначити: засоби (процеси) досягнення цілей; фактори (нормативно-технологічні), що забезпечують раціональне досягнення свідомо поставлених цілей; умови (нормативно-правові чинники).

Головним змістом управління є впорядкування об'єкта (системи), тобто досягнення такого її стану, який би в найбільшій мірі відповідав як об'єктивним тенденціям і закономірностям його внутрішнього роз­витку, так і умовам зовнішнього середовища. Це відбувається не під впливом якихось особливих "надсистемних" сил, а за рахунок внут­рішньої організації самої системи. Тобто самокерована система складається з керуючої підсистеми (суб'єкт управління) і керованої підсис­теми (об'єкт управління).

Важливою умовою ефективного управління є визначення та відме­жування об'єкта — певної системи. Щоб успішно керувати, потрібно знати, чим саме керувати. Для цього необхідно дослідити об'єктивно існуючу систему (об'єкт управління), її границі і структуру, тенденції і закономірності розвитку, механізм взаємодії компонентів, взаємо­зв'язки із зовнішнім середовищем, визначити кількісні параметри її функціонування. Це описовий етап, від якого у великій мірі залежить ефективність управління системою. Тобто потрібно здійснити аналіз об'єкта управління.

Оскільки процес управління розглядається як сукупність взаємо­пов'язаних операцій (аналіз — прогноз — план — рішення), то стадія аналізу об'єкта управління повинна бути у великій мірі зорієнтована на наступні стадії і, насамперед, на стадію прогнозування. Тобто по­переднє вивчення (аналіз) об'єкта управління виступає своєрідною передумовою прогнозу його поведінки. Метою аналізу об'єкта управління є виявлення основних параметрів його структури і функцій, а також діагноз, який визначає міру відповідності характе­ристики об'єкта з метою управлінського впливу та засобам її досяг­нення.

В процесі аналізу об'єкта управління вирішуються такі завдання: формування початкового опису об'єкта; попереднє визначення завдань, вирішення яких забезпечить до­сягнення мети управляючого впливу; визначення тенденцій, залежностей в функціонуванні об'єкта, які в подальшому будуть використанні у процесі прогнозування.

Первинний, загальний опис об'єкта управління повинен містити відомості про найбільш загальні його показники (характеристики), про ймовірні лімітуючі умови його розвитку, про ймовірність поста­новки тих чи інших цілей управління. Важливою складовою опису об'єкта є детальне вивчення його структури (складу і взаємозв'язку елементів та їх параметрів) та зовнішнього середовища (факторів, умов), в якому функціонує об'єкт.

Деталізація структури об'єкта можлива за допомогою двох основних методів: 1) шляхом об'єднання часткових, дрібних характеристик у більш узагальнені (агрегування); 2) послідовним поглибленням деталізації структури шляхом перехо­ду від узагальнених характеристик до все більш детальних (дезагрегація).

Агрегування, як спосіб вивчення структури, доцільно застосовува­ти у випадках досить складної структури об'єкта, тобто, коли вона ха­рактеризується великою кількістю показників та зв'язків, що або невідомі, або надто складні для безпосереднього аналізу. Дезагрегацію доцільно застосовувати, коли об'єкт відносно невеликий та має не надто складну структуру, що дає можливість прослідкувати більшість суттєвих зв'язків між його характеристиками, або коли ці зв'язки настільки несуттєві, що ними можна знехтувати.

Поряд з уточненням структури та характеристик об'єкта управління визначаються зовнішні фактори, ступінь їх виливу на досягнення мети розвитку об'єкта.

Діагноз, як завершальний етап аналітичного опису об'єкта, поєднує в собі узагальнення та синтез попереднього його вивчення. Існує два підходи до синтезу попередньо отриманої описової інформації про об'єкт: функціональний та об'єктний. При першому підході за основу синтезованого структурного поділу обирається функціональна ознака. Другий підхід ґрунтується на поелементному поділі об'єкта на дрібніші об'єкти, кожний з яких потім можна розглядати як відносно автоном­ний об'єкт управління відповідного рівня ієрархії. В залежності від змістовної природи об'єкта, його масштабів, мети аналізу іноді важко віддати однозначну перевагу або структурному, або функціональному принципу структуризації. В таких випадках застосовують змішаний, об'єктно-функціональний підхід, який в різних співвідношеннях поєднує переваги кожного з названих підходів.

Теоретичною основою аналізу об'єкта управління насамперед виступає теорія систем і системний аналіз. Системний підхід цілком справедливо формулює один з наріжних принципів управління — принцип системності, що зумовлено, перш за все, масштабністю та складністю об’єктів управління в сучасних умовах. Наявність великої кількості взаємопов'язаних характеристик, що описують сучасні об'єкти та процеси їх розвитку в техніці, економіці, соціології та ба­гатьох інших областях, об'єктивно змушує дослідника приводити їх опис (для аналізу, прогнозу, управління) до системного виду. Принци­пи (методи) агрегування показників, декомпозиції, ієрархії рівнів аналізу і виокремлення провідних показників дозволяють вирішувати завдання аналізу і синтезу складних об'єктів управління. Але ці ефек­тивні методи є недоступними без системного підходу.

Велику роль в аналізі об'єкта управління відіграє теорія моделюван­ня, застосування якої дає змогу створити його формалізовану (гносео­логічну) модель. Такі моделі, наприклад, як економічні моделі затрат, вартості, моделі зростання, балансові складають основу аналізу еко­номічних об'єктів управління. Широке застосування мають також ев­ристичні та інтуїтивні моделі.

Системний підхід до вивчення об'єкта управління диктує не­обхідність класифікації таких об'єктів. Цілком очевидно, що до різних класів, типів, видів об'єктів потрібно застосовувати адекватні методи уп­равління (аналізу, прогнозу тощо).

До основних уніфікованих елементів підприємства (організації) як ОУ і як системи слід віднести: людей (персонал, процес праці); засоби виробництва матеріальних і нематеріальних благ (предмети і засоби праці); технологію (виробничі процеси); фінанси; дані (несистематизована інформація); запаси ресурсів і продуктів праці; продукти праці (вироби, послуги, ідеї, місця, організації).

Цілісність системи ОУ полягає в тому, що: підприємство (організація) є елементом регіональної і галузевої цілісності соціально-економічної інфраструктури; підприємство (організація) виступає компонентом зовнішнього середовища; підприємство (організація) як цілісність, елемент цілісної інфраструктури, є соціально-економічною системою (СЕС), якій властивий певний набір, сукупність уніфікованих компонентів, частин – факторів; підприємство (організація) як ОУ є складною соціально-економічною системою, яка може бути представлена уніфікованими підсистемами; компоненти, фактори даної системи породжують нові інтегративні, системні якості, не властиві її первинно утворюючим компонентам; при цьому кожний фактор (компонент), визначається певним набором і складом уніфікованих параметрів; специфічна форма взаємозв’язку і взаємодії компонентів-факторів, що утворює цілісність, виступає як внутрішня організаційна структура – засіб досягнення поставлених цілей; підприємству (організації) об'єктивно притаманний процес управління, як антипод дезорганізації, що дозволяє збалансовувати і стабілізувати СЕС, зберігати її якісну визначеність, підтримувати динамічну рівновагу в середовищі, забезпечувати її вдосконалення і розвиток для досягнення можливо більшого ефекту при задоволенні суспільних потреб.

Кожне підприємство (організація) як СЕС представляє сукупність процесів (основних і допоміжних); кругообіг фондів (основних і оборотних); ресурсів і запасів, а також набором факторів, які можуть бути описані показниками і параметрами, в певному нормативно-правовому полі задля реалізації суспільно цінної місії. Під фактором ми розуміємо явище процесу суспільного виробництва, компонент виробничого процесу, якому властиві певна сукупність, склад загальних, основних властивостей і рис, достатніх для віднесення даних компонентів до визначеного класу цілісних явищ, речей. Крім того, фактор – це причина того чи іншого показника, що вимірюється як змінна величина, і яка приймає певне значення в певний момент часу.

Технологія представляє сукупність і засоби поєднання в просторі і часі процесів праці, засобів і предметів праці для створення продуктів праці.

Технологічний процес – закон, що встановлює послідовність дій по зміні предмета праці у виробничому процесі як сукупність усіх дій людей і знарядь виробництва, обумовлений свідомою метою процесу праці, що визначається способом і характером дій працівників (персоналу), якому він повинен підпорядкувати власну волю.

Під виробничим процесом ми розуміємо єдність процесу праці і процесу утворення вартості, тобто корисна праця для задоволення суспільних потреб конкурентоспроможними товарами і послугами, при оптимальному використанні факторів-компонентів, як умова його здійснення з однієї сторони, і процес праці, що розглядається виключно з кількісного аспекту суспільно-необхідних витрат уречевленої і живої праці і тривалості періоду, на протязі якого продуктивно використовується робоча сила.

Ф. Котлер зауважує: "Кожна нова технологія – це сила для "творчого руйнування". Вашу компанію "поховає" скоріше нова технологія, а не конкуренти. Вашу карету зупинить не карета з конем, який кращий, а відсутність коня... Нова технологія може змінити соціальні відносини і стиль життя... Будемо сподіватися, що нові технології більшою мірою збільшать продуктивність, а не витрати. У будь-якому випадку відмова від нових технологій робить організацію застарілою. І це буде дорога застаріла організація" [217].

Зауважимо, що сучасними інноваційними технологіями визнані: нано-, біо-, інфо- і когнітивні технології (технології свідомості).

6) Наукова підсистема системи управління

Наука виступає загальним інтелектуальним і духовним продуктом суспільної людської діяльності, втіленим у системі знань про закони і закономірності функціонування та розвитку матеріальної системи.

Наука управління – це впорядкована сукупність знань про об’єкт управління та суб’єкт управління і процеси подальшого їх вдосконалення через науково-дослідницьку діяльність. Розрізняють фундаментальні і прикладні наукові дослідження. Результатом наукових розробок є вдосконалення процесів праці, засобів і предметів праці, технологій і продуктів праці. Ступінь науковості управління визначається мірою використання в практиці сучасних теоретичних досягнень як науки управління, так і суміжних наук.

Наукова підсистема забезпечує реалізацію продуктивних сил суспільства, забезпечує прогрес і здійснення науково-технічних революцій. Саме завдяки науково-дослідним роботам (пошуки, дослідження, експерименти) нагромаджуються нові знання, перевіряються гіпотези, обґрунтовуються закони і закономірності, зростає науковіддача (відношення обсягу реалізованої продукції і витрат на її науково-технічну розробку).

Науковість управління визначається наступними ознаками: використання об’єктивних законів, закономірностей, наукових підходів, залежностей; використання наукових методів, теорій, концепцій; залучення моделювання для вдосконалення системи управління; узгодження адміністративних, економічних, психологічних та інших методів в процесах і процедурах управління; багатоваріантні розрахунки при виборі альтернативного рішення; постійне розширення наукових досліджень для вдосконалення і розвитку систем управління; широке залучення в управління обчислювальної техніки і оргтехніки; автоматизація, механізація і комп'ютеризація процедур, інформатизація управлінських процесів.

Наукова підсистема складається із: теорій, законів, концепцій, гіпотез, закономірностей, методів, методик, методології, процедур, завдань тощо.

Теорія (спостереження, дослідження) – це найпростіша форма організації наукового знання, яка дає цілісні уявлення про сутність і закономірності розвитку об’єкта дослідження. За структурою теорія означає цілісну систему знань, в якій існує логічна залежність одних елементів (ідей, поглядів, положень) від інших. Цілісність теорії можлива лише за умови комплексного відображення реальної дійсності, зміна якої вимагає змін спочатку окремих елементів теорії, а відтак її вдосконалення та розвитку загалом.

Фундаментальні теорії: теорія пізнання; теорія систем; теорія організацій; теорія інформації; теорія еліт; теорія хаосу; теорія ринків, теорія вартості тощо.

Концепція – це система поглядів, головна ідея теорії.

Закони управління – це внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв’язки між суб’єктом управління і об’єктом управління, або між керуючою і керованою підсистемою, внаслідок яких (зв’язків), втілених у меті управління та засобах її досягнення, відбуваються необхідні позитивні зміни в об’єкті управління. Наприклад: закон відповідності складності суб’єкта управління щодо об’єкта управління; балансу між централізацією і децентралізацію, внутрішнім і зовнішнім середовищем організації; гармонії між стратегічною метою і засобами її досягнення; зв’язків між правами і обов’язками суб’єкта управління.

Закономірності– це форми прояву законів управління, розглядаються як частина і ціле.

Методологія науки – це система принципів і способів дослідження сутності і структури наукового знання і наукової діяльності, закономірностей їх розвитку та обґрунтування на різних етапах існування людства. Найважливішими закономірностями є: диференціація, інтеграція, прискорення її еволюції, посилення взаємодії наук, наступність у розвитку та ін.

Методика – це комплекс конкретних прийомів і засобів отримання та обробки фактичного матеріалу, що базується на методологічних принципах; конкретизація методу у формі інструкції, правил дій, чіткого способу існування та ін.

Процедура – це складова процесу, операції; офіційно встановлений порядок і спосіб дій у процесі виконання певних видів діяльності.

Завдання – це цільова настанова на раціональні дії, яку формулює сам виконавець або інші економічні суб'єкти. Задачі економічні – задачі, які розв'язуються у процесі економічного аналізу, планування, проектування, пов'язані із визначенням шуканих невідомих величин на підставі вихідних даних.

7) Зовнішнє середовище системи управління

Середовище – це те, що: складається з елементів; оточує систему і впливає на неї; є життєво важливим для життєдіяльності системи; середовище і система не можуть існувати один без одного; відносини "система – довкілля" відносяться як сфера меншої комплектності до сфери більшої комплектності; кордони системи і середовища динамічні; середовище впливає на систему, а система впливає на середовище.

Середовище – сукупність об’єктів і сил, зміна яких впливає на підприємство як СЕС, а також тих об’єктів, чиї властивості змінюються в результаті поведінки системи. Середовище – це система, яка складається з об’єктів, що не належать системі.

Межі системи – сукупність об’єктів, які одночасно належать системі і середовищу.

Розрізняють: мікро, макро, мезо, мега – рівні середовища.

Етапи аналізу зовнішнього середовища наступні: виявлення потенційних релевантних змін; визначення природи, напрямків, розміру та важливості динаміки змін; прогнозування можливого впливу факторів та рейтинг важливості змін; формування адекватних внутрішніх змін.

Зовнішнє середовище може визначатися наступними показниками: стійкість, рівновага, адаптація, організованість, складність, гомеостаз, різноманітність, неоднорідність, динамізм тощо.

Таким чином, система управління – це комплекс, що включає цільову, забезпечувальну, функціональну, керуючу, керовану, науково-методичну та зовнішню підсистеми, які сприяють ухваленню|прийманню| та реалізації| конкурентоспроможних|конкурентоспроможних| управлінських рішень|вирішень|, спрямованих|спрямованих| на задоволення заданої ринкової потреби; це комплексна система забезпечення конкурентоспроможності підприємства в конкурентному середовищі.

 






Дата добавления: 2017-02-11; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 397 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:




© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.