редмет, метод, функції політології.

редмет, метод, функції політології.

олітика – як суспільне явище.

 

редмет, метод, функції політології.

Політика перебуває в центрі уваги багатьох дисциплін суспільно-гуманітарного циклу знань ─ філософії, історії, правознавства, соціології, політичної економії, психології, етнографії, культурології, які так чи інакше вивчають феномен політичного (див.: Схему 1.4.). Ще в часи Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона політичні проблеми спліталися з реаліями суспільного життя, які сьогодні традиційно відносять до предметів етики, філософії, правознавства, а також до області релігії, міфології (сім¢я, держава, політико-економічні відносини). В середні віки структуру феодальної державності, ієрархію відносин між васалами і сюзеренами виправдовували системою теології і правознавства (Августин, Аквінат). В епоху Відродження в галузь знань про політику залучається історія і політична економія (Макіавеллі). В XIX ст. групу дисциплін, які вивчають політичні явища і процеси, поступово доповнюють соціологія, географія, етнографія, психологія, а в ХХ ст. - всі інші сучасні науки, які мають відношення до політичного знання, - від математики, статистики і кібернетики до демографії, біології і екології (див.: Схема 1.1.).

Як окрема наука політологія виникає у 1948 році. Перший досвід самостійного існування підвела Міжнародна Асоціація Політичної Науки, коли у 1955 році фахівці з США, Великобританії, Франції, Швеції, Індії, Мексики, Польщі, Єгипту, Канади, Німеччини, Греції і Югославії підготували і випустили дослідження “Суспільні науки у вищій школі. Політична наука”. Спільною працею учених у рамках проекту ЮНЕСКО обґрунтовано деякі висновки принципового значення.

А. До середини 50-х рр. ХХ ст. наука про політику ще не вийшла з “ембріонального” стану, якому притаманні невизначеність, сумнівність і контроверсійність оцінок молодої науки іншими дисциплінами суспільно-гуманітарного циклу знань. Історикам вона здавалася надто складною і фрагментарною, правникам і економістам впадала у вічі не відпрацьованість методології і категорійного апарату; представникам природничих наук взагалі залишався туманним об’єкт нової науки; лише соціологам усе було просто й зрозуміло.

Б. Майбутнє нової дисципліни змусило учених зробити вибір стратегічних пріоритетів, обґрунтованих провідними – англо-американською та французькою - школами. Перша стояла на тому, що знання політики необхідні тільки майбутнім держслужбовцям. Позиція другої – більш поміркована: знання політики необхідні всім випускникам вищої школи. Зрештою, закріплено такі основні напрямки дослідження і викладання нової дисципліни: а) політична теорія (теорія, історія політичних ідей); б) діяльність державно-політичних інститутів (центральний, регіональний та місцевий рівні); в) функціонування політичних партій і груп, громадська думка; г) міжнародні відносини.

З плином часу вимоги до молодої науки зростають, професійні інтереси науковців, втілювані національними школами, урізноманітнюються. Кількість напрямків дослідження в контексті політології збільшується, досягаючи, зокрема, у Франції десяти, в Україні їх – п’ять
(див.т: Схему1.6.).

Поняття “політологія” походить від грецьких слів: “політика” ─ державна, суспільна діяльність і – “логос” ─ слово, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Політологія ─ це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб’єктом політичної влади.

З метою уточнення об’єкту політичної науки, починаючи з 1960-х років минулого століття, визначено такі магістральні напрямки вивчення політики: нормативний і аналітичний. Нормативного дотримуються організатори-практики, фахівці-теоретики, а також економісти, правники, державні керівники, котрі прагнуть критично осмислити шлях здійснення влади, уточнити й активізувати реальний політичний процес. Ясна річ, що, нормативний напрямок фінансується краще. І цим переймається держава. Аналітичне дослідження політики в основному полягає у вивченні політичних явищ і процесів як таких. Дослідники насамперед прагнуть створити теоретичні моделі і з їх допомогою пояснити етапи й складові політичної дійсності. При цьому вони використовують якнайширше коло методів і методик вивчення абстрактно-теоретичних систем суспільного життя. В українській науці - це практична й теоретична політологія. Остання робить лише перші кроки.

Уточнення об’єкту політології, поділ її на практичну й теоретичну не дають можливості остаточно розкрити всіх аспектів проблеми. Дальший крок – визначення предмету наукового дослідження. Так, для історика політичної думки предметом будуть ідеї, теорії, погляди визначеного політичного мислителя, більшої або меншої групи людей (представники якогось напрямку політичного мислення, національна діаспора); для фахівця з політичного процесу - функціонування визначеної політичної системи, її окремих складових – держави, політичної партії, громадської організації та ін. Отже, об’єкт дослідження – це відносини, процес чи явище, що породжують проблему, проблемну ситуацію і обираються науковцем для дослідження; натомість предмет – певний аспект дослідження відносин, процесу чи явища в межах обраного об’єкта (див.: Схему 1.2.).

В процесі наукового дослідження важливо враховувати все. Та зовсім недостатньо встановити новий факт чи групу фактів. Необхідно дати цьому пояснення з позицій сучасної науки, розкрити теоретичне або практичне значення предмета дослідження. Тому накопичення і виклад фактологічного матеріалу здійснюється в контексті загального історичного процесу, поступального розвитку політичної галузі, що дозволяє різнобічно й зважено розкрити загальні та специфічні особливості об’єкта і предмета політології.

Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус політологічної проблематики приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки. Методологія (гр. methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати?

В сучасних умовах дослідник має можливість обирати будь-який метод чи яку завгодно комбінацію методів для дослідження політичної дійсності. Коротко розглянемо окремі (загальнонаукові) методи – історичний, термінологічний, структурно-функціональний, системний, моделювання, – пам’ятаючи, що в Україні проблема класифікації методів залишається дискусійною.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей, притаманних об’єктові дослідження.

Будь-яке теоретичне дослідження з політології потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату, тобто термінів і понять, що їх використовують фахівці в процесі роботи. Термінологічний принцип (метод термінологічного аналізу) передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, опрацювання змісту та обсягу, взаємозв’язку і субординації понять, обґрунтування їх місця в апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Є певні правила визначення апарату категорій. Слід базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів, котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і однозначним. Якщо важко обґрунтувати одну ознаку, називають кілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Визначення нових явищ і фактів має органічно увійти в чинну терміносистему науки (див.: Схему 1.3.).

Структурно-функціональний метод – це спосіб дослідження, який ставить за мету розділити складний об’єкт на складові частини, вивчити зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об’єкта як цілого. Основні кроки дослідника, який користується цим методом, такі: по-перше, детально описати явище з допомогою структурних понять: коло дійових осіб і інститутів, їх роль і статус (місце і становище в суспільній структурі), характер взаємовідносин між ними; по-друге, визначити не лише зразки поведінки, які є типовими для учасників досліджуваного явища, але й інші, головним чином альтернативні зразки поведінки (пошук альтернативи сприяє визначенню діапазону мінливості явища); по-третє, встановити традиційне місце діяльності суб’єкта в даному оточенні; по-четверте, назвати мотив діяльності суб’єкта - учасника подій, які досліджують. П’ята вимога структурно-функціонального аналізу зобов’язує дослідника враховувати виявлені закономірності функціонування складових частин цілого.

Системний метод у політиці вперше був детально опрацьований американськими науковцями у 50-60-х рр. ХХ століття – після того, як його в цілому обґрунтували французький учений Леві-Стросс та італійський учений Вільфредо Парето. Теорія системного аналізу є надзвичайно абстрактною. Вона базується, зокрема, на застосуванні ЕОМ, що дозволяє на рівні сучасних вимог проаналізувати явище світу політики з його внутрішніми і зовнішніми взаємозв’язками та взаємовпливами.

Метод моделювання застосовують у тому випадку, коли намагаються визначити відповідність між теоретичною гіпотезою і дійсними фактами політичного життя. На основі цього методу дослідники аналізують політичну дійсність, шляхи вирішення проблеми і обґрунтовують можливі наслідки застосування своєї теорії на практиці. При цьому виявляються допустимі трансформації як з боку теорії, так і з боку практики. Це дає можливість визначити інструменти для впорядкування процесу.

Якщо говорити про різноманітність методологічної основи політичних науки, то тут слід виділити специфічний момент. Так, жодна з наук не розвивається без експерименту. Що стосується останнього, то в політиці побутують суперечливі думки. Одна з них твердить, що вдаватися до експерименту можна лише теоретично: реальні експерименти ставить сама історія. Друга – що питання не в тому – проводити соціальні експерименти, чи ні. Питання в масштабності соціального експерименту. В ході реалізації велетенських проектів неминучі помилки, які підривають раціональні підвалини ідеї експерименту, ведуть до “політики абсурду”. Але в межах вузького масштабу частковий соціальний експеримент може мати місце. В реальному житті цей метод дає можливість робити нові й нові поетапні реорганізації різних ланок політичного життя.

Загальна кількість методів, які застосовуються у політичній науці, – надзвичайно велика. Та лише органічне поєднання можливостей різних методів допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Функції політології показують, яких саме результатів можна очікувати від цієї галузі знань. Так, гносеологічну функцію пов’язують з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з аналізом конкретних політичних явищ і процесів, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. На цьому етапі дослідження встановлюють “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних.

Інструментальна функція повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.

Ідеологічна функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей слід дотримуватися та в ім’я чого проводити ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дійові сили та структури, які визначають політичне життя.

У межах цих функцій здійснюється поступ політологічного знання від накопичення емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію й гіпотезу розвитку (див.: Схему 1.5.).

При цьому слід пам’ятати, що політична думка існувала задовго до визначення політології в окрему й самостійну дисципліну. Свідоме вивчення політологічної проблематики загалом починається в ХІХ ст. в США, Великобританії, Франції, Німеччині. Україна в минулому теж була одною з перших країн світу, де розроблялися й упроваджувалися в життя передові демократично-правові ідеї епохи Ренесансу та Просвітництва: народного суверенітету, верховенства закону, виборності органів влади. Це засвідчено, зокрема, у монографіях, енциклопедичних довідниках, підручниках, які свого часу побачили світ у цих країнах.

Упродовж останнього півстоліття політична наука визначається як окрема наукова і навчальна дисципліна, яка поширює свій вплив і популярність у всьому світі. Яскравий приклад прискореного розвитку національної школи політологічних досліджень демонструють, зокрема, вчені Федеративної Республіки Німеччини. Вони активно стали до роботи в галузі політичних досліджень після 1948 року. Ситуація відзначається тим, що за часів тоталітаризму не могло бути й мови про об’єктивний аналіз політичного життя у цій країні. Але, як свідчать сучасні дослідження, західнонімецькі вчені значною мірою спричинилися до оновлення суспільства своєї країни. (Аналогічне завдання є актуальним і для української політології). Вони зосередилися на проблемі розвитку демократичних інститутів - парламенту, політичних партій, громадських організацій, виборів різних рівнів тощо. Німецькі фахівці особливо цікавилися результатами соціологічних досліджень, які помітно активізувались у країнах Заходу. І в 60-х рр. аналітики відкрили істинну картину: в політичній системі ФРН значною мірою переважали позиції управлінців, які відігравали вирішальну роль у виконавських структурах влади всіх рівнів. В умовах глибоких соціальних потрясінь, які наприкінці 60-х рр. охопили ФРН, а також Францію, Італію, Великобританію, США, Японію, висновкам аналітиків надано надзвичайної ваги та значення. На цій підставі відкрито головного винуватця кризи системи державно-політичного устрою: безконтрольність структур виконавської влади, які, не бажаючи втрачати вирішальних позицій у політиці, виступали проти активізації демократичних перетворень.

Потреба оптимізації політичного процесу країни викликала у середовищі політиків і управлінців ФРН різке зростання зацікавленості і попиту на експертні оцінки суспільно-наукового характеру. Цьому значною мірою посприяли демократичні перетворення: створення соціал-ліберальної коаліції ХДС-СДПН на чолі з Віллі Брандтом (1969). Коаліція започаткувала модернізацію і реформування урядового і адміністративного апарату країни, в процесі якої зроблено наголос на ефективному використанні інформаційних і аналітичних ресурсів, якими володіли суспільні науки. Рішенням держави політику й управління поставлено на наукову основу.

Як наслідок, з кінця 1960-х рр. урядова адміністрація все частіше наймає дослідницькі інститути й групи для об’єктивного аналізу законодавчих актів і політичних програм внутрішніх реформ. Зацікавлення виконавчої влади консультаціями політологічних установ постійно зростає. Німецьких політологів, зрештою, як і представників інших національних шкіл політології, цікавлять передусім такі проблеми: справедливість, принципи політичної діяльності, боротьба влад і інтересів, їх поляризація, пошук консенсусу й компромісів. З метою активізації політологічних досліджень упродовж 1949-1989 рр. у закладах вищої освіти ФРН відкрито понад 50 кафедр політології.

Підсумовуючи аналіз розвитку науки про політику, відзначимо, що в кожній країні завдання теоретичних досліджень цього напрямку досить конкретні:

- ознайомлення з працями відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення проблеми;

- аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджують питання політології;

- узагалальнення ідей політичних мислителів, які безпосередньо вивчали ту чи іншу проблему;

- вивчення підходів професіоналів-практиків, які для вирішення політологічної проблеми не лише розробляли, а й практично втілювали свої ідеї;

- опрацювання політичних концепцій вітчизняних учених і практиків;

- засвоєння наукових праць з політології зарубіжних учених і практиків.

Світогляд сучасних і майбутніх спеціалістів народного господарства України розширюють знання, необхідні для прийняття доленосних рішень. Це вимагає від нашої держави впровадження у навчальні програми вищої школи науки про політику.

Відомо, що стимул до вдосконалення відомих форм суспільного життя (співвідносний з впровадженням нових знарядь праці) з’явився в людському колективі за певних історичних обставин. А саме: під впливом навколишнього природного середовища. При цьому легкість і зручність стали ворогами цивілізації. Ті, що постійно жили у сприятливому природному середовищі й не відчували потягу до інтенсивної праці, зовсім не прагнули модернізувати традиційні суспільні форми. Навпаки: суворий ландшафт, який примушував людину напружувати свої сили, щоб вижити, не сприяв урізноманітненню форм суспільного життя.

Тож, фундаментальне дослідження англійського вченого Арнольда Тойнбі (Дослідження історії в 2т. К., 1995) доводить, наскільки вплив навколишнього природного оточення може бути відчутним для людського суспільства. Воно змушене адекватно реагувати на виклик зовнішніх факторів, щоб зберегти своє існування. Легкі й малопомітні чинники вимагали незначної активності, натомість фатально несприятливі – вимагали від суб’єкта надзусиль. Якщо перші – зовсім не сприяли зміні суспільних форм, то другі – примушували суб’єкта витрачатися для нейтралізації потужних і нищівних факторів зовнішнього впливу. Лише помірковані (несприятливо-сприятливі) чинники дозволили людям оптимально впорядкувати обставини свого буття в економічній, соціальній, духовно-культурній сферах, використовуючи засоби політики. Що й спричинило виникнення історично перших осередків цивілізації у долинах Нілу, Тигру та Євфрату, Жовтої ріки, Дніпра та ін.

Своєрідність політики в системі суспільних зв'язків визначається тим, що вона покликана бути засобом регулювання всієї різноманітності відносин між людьми. Власне з політичної сфери виходять основні імпульси управління соціальним організмом, які скеровують зусилля багатьох на виконання поточних і перспективних завдань. Засоби політики, політичної сфери дозволяють сконцентрувати економічний, соціальний, духовно-культурний потенціал для досягнення поставленої мети (див.: Схему 1.8.).