оняття культури мови та культури мовлення.

Культура мови — галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями.

Поняттям “ культура мовлення” послуговуються для означення певного рівня втілення мовних засобів у повсякденному усному і писемному спілкуванні. За смисловим навантаженням воно відрізняється від поняття “ культура мови ”.

Культура мовлення — упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.

 

ü Виділяютьтакі основні аспекти вияву культури мовлення:

— нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
— адекватність (точність висловлювань, ясність зрозумілість мовлення);
— естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);
— поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності)
— різноманітність (володіння мовним багатством народу, художньої і публіцистичної літератури, лексичним арсеналом літературної мови)
— виразність (забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації)
— ясність (тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає (“Хто ясно мислить, той ясно викладає”).
— точність (адекватна співвіднесеність висловлення, вжитих слів або синтаксичних конструкцій з дійсністю, умовами комунікації.)
— нормативність: (відповідність системі мови, її законам.)
— чистота (тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень)
— стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези).
— доцільність (тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється.)
— варіативність (взаємозамінюваність мовленнєвих варіантів.)
— варіантність (тобто змога користуватися будь-яким варіантом нормативних мовленнєвих засобів)
— простота (Природність; надмірно ускладненою, неприродною фразою прикривають відсутність змісту у словах)
— актуальність (вибір і використання важливих фактів, прикладів, образів)
— багатство (розмаїття використовуваних слів).
— конкретність (насиченість мовлення прикладами, статистичними даними, конкретизація фактів;)

— логічность (дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.)

Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Так звані алогізми виникають внаслідок:
- поєднання логічно несумісних слів, напр.: жахливо добрий, страшно гарний;
- вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, напр.: місяць травень, моя особиста справа, особисто я, звільнити із займаної посади, о 20 годині вечора, захисний імунітет;
- порушення порядку слів у реченні, напр.: Успіх породжує старання;
- зіставлення незіставних понять, напр.: Структура фірми відрізняється від інших фірм;
- порушення хронологічної точності, напр.: У XVII ст. у Львівській області;
- підміна понять, напр.: У всіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити;
- розширення чи звуження поняття, напр.: письменники і поети;
- нечітке розмежування конкретного й абстрактного поняття, напр.: Нам розповіли про видатного письменника і прочитали уривки з його творчості;
- невідповідність причини і наслідку, напр.: Збільшення кількості порушень залежить від того, наскільки активно ведуть з ними боротьбу.

2. Літературна мова. Норми літературної мови

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності: державні й громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут. Вона характеризується уніфікованістю, стандартизованістю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, зумовлені специфікою функціонування літературної мови в кожній з форм.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка', "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови". Традиції Т.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

МОВНА НОРМА

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:
орфоепічн і (вимова звуків і звукосполучень),
графічні (передача звуків на письмі),
орфографічні (написання слів),
лексичні (слововживання),
морфологічні (правильне вживання морфем),
синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),
стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),
пунктуаційні (вживання розділових знаків).

3. Фігури мови. Тропи

Фігура мови (стилістична фігура, риторична фігура) -Прийом (засіб) виразності, заснований на соположении одиниць у тексті. Квінтіліан вказував, що фігура мови "представляє собою відхилення в думці або вираженні від повсякденною або простої форми". Звідси і термін фігура - своєрідна "мовна поза" компонентів висловлювання, отклоняющаяся від звичайної, стандартної.

Фігури мови. Спеціальні прийоми (кошти) виразності.
Порівняння - граматично оформлене образне зіставлення одного предмета, явища з іншим предметом, явищем на основі подібності.

Фігури мови діляться на семантичні та синтаксичні

Метафора - троп, утворений на основі подібності зіставляються предметів, явищ, дій, ознак. За Арістотелем, це приховане порівняння. Метафору як трої (образну метафору) слід відрізняти від метафори номинативной, когнітивної.
(Різновидом метафори є уособлення - стилістичний прийом (засіб), заснований на перенесенні властивостей одушевленого предмета на неживий.)

Алегорія - троп, що полягає в алегоричному зображенні абстрактного поняття за допомогою конкретного художнього образу. Наприклад, в байках хитрість втілюється в образі лисиці;

Метонімія - троп, що складається в переносному вживанні слова або виразу па основі суміжності зіставляються явищ. Перенесення пояснюється тим, що якісь явища тісно пов'язані між собою і свідомість людини закріпило їх спільність, наприклад: кругла дата: цифра віку, що закінчується нулем, округлість нуля лягла в основу образу. Об'єктивно усвідомлюється зв'язок між предметом і матеріалом, з якого цей предмет виготовлений:
Синекдоха — один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії. Синекдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у значенні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового тощо.
Епітет - виразне визначення, що підкреслює характерну ознаку позначуваного.
Гіпербола - прийом, що складається в навмисному надмірному перебільшенні властивостей об'єкта з метою створення сильного емоційного враження.
Литота - "зворотна гіпербола", прийом навмисного применшення якої-небудь властивості.
Іронія - троп, що складається у вживанні слова або виразу в сенсі, зворотному буквальному.
У широкому розумінні терміну, іронія - це засудження, виражене в завуальованому вигляді.

Стилістичні фігури поділяються на

1) Семантичні

Антитеза - прийом посилення виразності за рахунок різкого протиставлення, контрасту понять або образів.
Градація - зростання або убування значеннєвий й емоційної значимості компонентів - слів, словосполучень, пропозицій - в межах семантично і синтаксично однорідного перечислительного ряду, що включає не менше трьох членів. Градаційні ряди використовуються в сучасних рекламних текстах: Резолют. Допомагає печінки вранці, вдень і ввечері.

Зевгма - стилістичний прийом посилення виразності, заснований на включенні в один синтаксично однорідний ряд логічно неоднорідних понять. Навмисне порушення логіки, парадоксальне поєднання непоєднуваного призводить до афекту обманутого очікування. (Ось скромна приморська країна, Свій сніг, аеропорти, телефони, Свої євреї) (І. Бродський).

Оксюморон - стилістичний прийом посилення виразності, побудований на алогізмі: з'єднанні двох взаємовиключних, що суперечать один одному понять.

Риторичне питання - фігура мови і, одночасно, граматичний стежок, а саме: акцентоване ствердження чи заперечення, оформлене у вигляді питання з вигуком.

2. Синтаксичні

Ампліфікація - збільшення обсягу висловлювання за рахунок нанизування семантично і граматично співвідносних мовних засобів образотворчості.

Анадіплозіс (стик, контактний повтор) - повне або часткове повторення кінцевого звукосполучення, слова або групи слів попереднього відрізка мови.

Гемінація - різновид контактного повтору, а саме: як мінімум триразовий повтор слова або словосполучення з метою емоційного посилення.

Фігури розміщення -
Анафора - Единопочаток, або повтор початкових слів або словосполучень у співвідносних фрагментах тексту.
Епіфора - фігура, зворотна анафорі, а саме: повтор слів і словосполучень в кінцівках пропозицій і фрагментів тексту, що підкреслює певну думку або емоцію:
Інверсія - така перестановка слів у реченні, яка порушує стилістичну нейтральність і сприяє створенню ефекту виразності.
Парцеляція - навмисне поділ пропозиції на самостійні частини.

4. Стилістична диференціація української лексики

Склад лексики сучасної української мови є стилістично неоднорідним. Залежно від сфери спілкування, мети висловлювання, мовленнєвого рівня співрозмовника ми обираємо різнорівневі мовні засоби, найбільш придатні для конкретної ситуації. Найяскравіше стилістична диференціація мовних засобів виявляється на рівні лексики.
Залежно від сфери використання прийнято виділяти дві групи слів:
1) лексика стилістично нейтральна, чи міжстильова;
2) лексика стилістично маркована ("позначена").

 

До міжстильової (нейтральної) лексики належать слова, не закріплені за яким-небудь стилем. Вони можуть уживатися будь-де: у підручнику чи часопису, у виступі на нараді чи науковій конференції, у художньому творі чи в особистому листі, у невимушеній бесіді чи радіопередачі тощо

До книжної лексики входять слова, що вживаються переважно в писемних різновидах літературної мови. Книжні слова мають відтінок офіційності, урочистості. Більшість їх належить до іншомовної лексики або містить запозичені корені, як-от: абстракт, адепт, анормальний, еквівалент, екзальтація, індиферентний, тощо.

Офіційно-ділова лексика переважає в ділових документах. Основними групами такої лексики є назви ділових паперів, номенклатурні назви, назви установ, службових осіб, абревіатури

Розмовна лексика становить третій стилістичний шар словникового складу української мови. Це слова, що мають знижене (порівняно з нейтральною лексикою) стилістичне забарвлення і використовуються в усних різновидах мови — невимушеній бесіді, побутовій розмові тощо, як-от: акуратист, балакун, балда, спромога і под.

Професійна лексика. Професіоналізми — слова й живомовні звороти, властиві мові людей певного фаху.

5. Стилістичне використання багатозначності
Полісемія (від грец. Poly - 'багато' і sema - 'знак') - означає здатність слова мати одночасно кілька значень. Явище полісемії, або багатозначності, відноситься до числа найважливіших проблем семасіології і постійно знаходиться в центрі уваги лінгвістів.

Вивчення багатозначності лексики винятково важливо для стилістики. Наявність різних значень у одного і того ж слова пояснює особливості вживання його в мові, впливає на стилістичне забарвлення. Так, різні значення слова можуть розійтися стилістично. Наприклад, слово дати, стилістично нейтральне в поєднаннях дати книгу, дати роботу, дати пораду, дати концерт і т.п., набуває розмовну забарвлення в вигуках, які закликають до здійсненню чогось або містять загрозу.
Полісемічності слово може мати різну лексичну сполучуваність. Наприклад, слово низький у своєму основному значенні - 'малий по висоті; знаходиться на невеликій висоті від землі, від якого-небудь рівня '- має широкі межі лексичної сполучуваності (низький чоловік, зростання, гора, берег, дерево, ліс, будинок, паркан, стовп, стіл, шафа, каблук). Однак виступаючи в значеннях 'поганий' або 'підлий, нелюдський', воно поєднується далеко не з усіма словами, до яких підходить за змістом.
У складі багатозначних слів виділяються і такі, у яких розвиваються протилежні, взаємовиключні значення. Наприклад, дієслово відходити може означати 'приходити в звичайний стан, почувати себе краще', але це ж слово може означати 'вмирати' (відійти у вічність). Розвиток протилежних значень у одного слова називається внутрісловной антониміею (антонимией значень), або Енантіосемія.

Багатозначні слова найбільш споживані, мають достатньо узагальнені значення. Однозначні слова відрізняються або граничної конкретністю семантики (як власні імена), або узкопредметним значенням (бінокль, бинт). З часом однозначне слово може проявити закладену в ньому здатність до полісемії.