Ой розвивайся, ой та сухий дубе

Володимир Худенко

 

СТРІ-ЧЕН-НЯ

Або

Повість про пригоди Наталки Безрідної та її друзів

Року Господнього 1677

 

Скажи мені правду, мій добрий козаче,

Що діяти серцю, коли заболить?

Як серце застогне і гірко заплаче,

Як дуже без щастя воно защемить?

 

Як горе, мов терен, всю душу поколе,

Коли одцуралось тебе уже все,

І ти, як сухеє перекотиполе,

Не знаєш, куди тебе вітер несе.

 

Е ні, скажеш мовчки, скосивши билину,

Хоч рано і вечір водою полий,

Не зазеленіє; кохай сиротину,

А матері й батька не бачити їй.

 

(Українська народна пісня)

 

І.

Калиновий міст

Неждана цього року видалась весна.

Негадана.

Налетіла над тихі київські хутори перелітними птицями, розмалювала цвітом людські садочки, позеленила свіжим мохом тини з перетрухлими призьбами, повипускала з-під стріх горобчиків.

І вже, дивися, й поперла-потаскала по городах лобода зі щирицею, по гаях кропива з лопухом та полином, по дворах обабіч стежок спориш.

І спустились на землю довгі ночі-ніченьки, ясними зорями та понурим місячним серпом, що поволі то одбував, то прибував у рівненький кругленький коржик.

І все частіше й частіше вили по ближніх селах та хуторах тими ночами пси, і все частіше будили тії пси таких, як оце я, сплячих тонким тривожним сном хазяїв, підіймали з лежанок та печей, виривали з бачених і давно прожитих жахіть.

І набивались у полунічний час люльки тютюном, і курились тії люльки похапцем, і знов хотілось спатоньки, і знов спалося, але тільки-но вкинешся в оті недотерплені муки совісті, коли вже, дивися, й тарабанять у далекому граді Києві дзвони церков, уже ранок став на світ Божий, і думаєш, що то сьогодні, либонь, свята неділя.

День празничний.

Славний день.

А скоро ж бо ще й славніший за нього день надійти має.

Роковий день.

Великдень.

Але як сталося все оте чудне й незбагненне, ще був не сам ясний Великдень і не світле Христове Воскресіння, а всього лише чистий четвер.

Еге ж, вечір чистого четверга.

То ж улігся я того вечора, як зараз пам’ятаю, у себе в хаті на печі спати раніше, ще засвітла.

Було ж се все в невеличкому, Богом забутому хутірці верстов за десять од Києва, котрий, хутірець отой, носив назву чи то Роздоріжний, чи то Береговий.

Отож улігся я був, а воно чогось усе не спиться й не спиться; я усе крутився з боку на бік, обдумував, як завше, оте своє прожите, одшуміле, призабуте і бозна-бозна-скільки раз позаторішнє.

- Зацвів терен рясно, да любив козак,

Ой любив він да дівчиноньку…

Виводили з трійко дівочих голосів на вулиці, хоча воно ж бо й піст, і не можна б наче, і Страсний же тиждень, не такий собі…

Хоча постій, підожди, Хведьку. Розплющ очі, прислухайся, чи не сниться то все тобі.

Сниться. Сниться ж бо.

Тихо-тихо на вулиці, ані тобі чичирк, а співи ж ті – то лише сон.

І терен, і козак, і любив, і дівчинонька – все то тобі сниться, Хведьку, все ж то тобі лише видиться уві сні і мучить совість твою, не більше.

Нема того всього, Хведьку, то сон.

Нема і не було того, ні життя, ні парубкування, ні козакування того злополучного, ні красивої молодої сотниківни Катрусі, ні Соснівської різанини.

Нічого того не було, Хведьку!

То все тобі приснилось такої як оце вчора глупої місячної ночі.

Коли віє над хутором і гуляє степом вітрюга і хилить верби над ставом, оповитим туманцем, а разом з ними скрипить кладка і двері хліва, і мерехтять у вишині холодні одинокі зорі, і ти наче ще більш одинокий за них в оцій безлюдній хаті, наче мрець у тісній домовині – таким ти себе відчуваєш, і таким живеш, і миришся з усім отим.

Біжать хвилини і роки, а ти все згадуєш і все миришся з отим усім.

Отож забудь, викинь із голови, змети як мітлою пам’ять свою і не відай, не знай, не живи колишнім, бо нема вже його давно.

Мо’, й було коли, та нема вже.

Нема гарного товариша Шевчика.

Спочиває в сирій матінці-землі.

Нема отамана Безрідного Максима, похмурого завжди, але завжди мудрого й розсудливого, нема вже його такого, і дружини його пані Галини нема вже давно на світі білому.

В раю вони, либонь.

Либонь, в раю.

І Катерина моя з ними в раю.

А де ж я?

Де ж я, Хведько?

Я ж бо в труні.

В оцій розтриклятій хаті-труні, і не вилізти з неї далі, бо нікуди мені йти.

Такі негожі думки терзали мою голову того вечора, терзали, аж доки я й сам не помітив, як заснув.

Доки не провалився у темну холодну яму без дна і без краю, без світла і без снів.

Перебував же я там, у тій безодні, вже й не згадати скільки, мо, й годину, а мо, й цілу вічність.

Хтозна.

Не пам’ятаю.

Пам’ятаю тілько, що був той сон мені як ніколи милий, за скільки років тривожних і лихих снів.

Милий, бо пустий, беззмістовний.

Отож я і милувався тою темрявою, натхненніше навіть, ніж милувався б світом Божим, бо ж остогидли вже сни змістовні, з обрисами якихось далеких, невідомих (чи мо’, й відомих) мені степів з могилами і бойовищ на них, широких просторих рівнин з мереживом курних шляхів, бань монастирів і сіл у низинах між гаїв над спокійними плесами річок, лісів та дібров на гірських схилах.

То ж все мені снилось завше і встигло вже набриднути вельми.

Набрид кривавий захід сонця над пожарищами по вулицях полкових і сотенних містечок.

Набрид запах крові і вовкулаче виття у степах.

Набридли обриси упирських зграй на тлі глибокого темно-синього, засипаного зорями неба.

Все те мені вже страх як набридло, але його чогось не було сьогодні, сеї ночі.

Замість того була лише тьма і пустота, яка тішила і берегла моє зранене серце.

І я б спав ще, спав би, либонь, і аж до скону літ, аби мене раптом не розбудили.

А розбудило ж мене тоді – що б ви подумали? – церковні дзвони.

Так, так, я і сам було подумав, що оті київські, передзвін котрих доноситься погожими літніми чи осінніми ранками аж до нашого хутора, і будять тоді мене, бо я сплю чутко до далеких звуків.

Я сам було подумав зразу, що то вони – дзвони київських околиць, я був у цьому навіть упевнений, але, як виявилось, помилявся.

Я помилявся, бо через хвилю чи дві, ще навіть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхів і вишнево-яблуневих садочків.

Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.

Дзвонять у нашій хутірській церкві.

Як тільки я це зрозумів, так тут же і з’явилась у голові думка:

«Ти ж постій, підожди, та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»

- Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.

Я зиркнув туди і вгледів мерця.

Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.

- Що вилупився? Не радий?

Мрець сидів за столом.

Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.

Не плямкав при цьому зовсім.

- Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… - мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.

- Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, - мовив мрець

- Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?

- Ні, рано ще.

- А що ж?

- Ну… Сьодні ж день такий як-не-як

- Який?

- Як який? Мертвецький великдень. Забув?

- Забув.

Я був вельми насторожений цим гостем.

А ви хіба не були б?

- Сьодні всі наші по вулицях швендяють.

- Які ваші?

- Мертвяки.

- Тьху на вас, Степане Івановичу!

- Та вже що є, те є.

Я з острахом зиркнув у бік вікна.

- І багато вас? Таких? – спитав.

- Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…

Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення.

- Я ж тобі кажу – не лякайся, - прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.

Порився в ній і видобув відти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.

А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з чимось важким

усередині.

- Ось, - мовив мрець, важко зітхнувши. – Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома нам обом особа, котрій треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.

- Хто ж це? Хтось із побратимів? – кинувся я перебирати в пам’яті живих і неживих друзів юності, котрі були якимось чином пов’язані із мерцем.

- Майже, - перервав він мої роздуми. – Ім’я Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось говорить?

Я закляк.

Наталка - дочка покійного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покійної пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки, що забрали її отого злополучного літа рештки козаків Безрідного кудись, невідомо куди.

Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді літа.

- Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, - прорік ще мрець. - А я піду.

- Куди, Степане Івановичу?

- За Калинів міст. Там мене вже ждуть.

І він піднявся з-за столу.

- Коли вирушати? – спитав я.

- Зараз же. Дорога сама тебе приведе.

- Зараз? В ніч?

- В ніч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.

Мрець одягнув шапку, і в цю ж хвилю заспівав перший півень.

З тим він і зник з моєї хати і з мого життя.

 

 

ІІ.

Їхав козак полем, містом…

 

З Києва до Ніжина немала доріженька.

Але рання тиха українська весна вела мене саме туди.

Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але мені, либонь, і не треба було знати.

Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка розлилась (казали місцеві – чорт греблю зірвав сеї ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і смикав коня за повід в об’їзд; там ліс – кажуть мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у братового (або сватового) кума підводу з волами одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з одного хутора в інший навпростець, так усі повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті спіймали...

Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня їхати через поле, і так мене дорога виводила куди мені треба.

А на полях же хіба не зустрічав я чого чудного?

Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою нечистю!

Ото заночував я раз у полі коло якоїсь дібровки, там же до дерева коня припнув та й приліг на торішньому листі.

І дрімалось, і не дрімалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я під’їжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:

 

- Добрий вечір тобі,

зелена діброво,

Переночуй хоч ніченьку

мене молодого.

 

Не переночую,

Бо славоньку чую,

Вже ж на твою, козаченьку,

Голову буйную.

 

Добрий вечір тобі,

Та темний байраче!

Переночуй хоч ніченьку

Доленьку козачу.

 

Не переночую,

Бо жаль мені буде:

Щось у лузі сизий голуб

Жалібненько гуде.

 

Ой як крикнув козаченько, – заволав уже я натужно од тих думок:

До гаю, до гаю

Наїжджайте, воріженьки,

Сам вас викликаю!

 

І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.

- Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, – почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.

Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.

Його оченята поблискували в променях вечірньої заграви, що саме розпливалась над полями і віддаленими селами.

- Ви, пане, хто? - не зрозумів був я.- Звідки тут?

- Як звідки? – здивувався пан. – Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.

- Хто? – недовірливо витягнув я.

- Та… махнув рукою пан і заговорив півшепотом. - Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я … Ти слухай, не перебивай, – огризнувся пан, коли вгледів якусь мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. - Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім. Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів, і там будуть болота. Ти людей там стрінеш і з ними підеш. Іди в саму гущу боліт і людей за собою веди. Дехто іти туди відмовиться і піде в інший бік – там він і згибне. А ти іди в самі болота. Оминай вогники віддалених сіл уночі, бо то загибель. То селення покинуті, і там відьми з купальницями веснянок співають, літо прикликають, зайдеш у таке село – не вийдеш більш. От. А в болотах ночами не спи. Три доби тобі потрібно буде, щоб болота пройти – три доби не спи. Як хочеш, але видержи. Як виїдеш з боліт, тоді хоч і серед битого шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних не спи. З тобою люди будуть – вони схочуть спати і спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночі шерстистий подушить.

- Хто?

- Шерстистий. Демон лісовий. Ворог мій заклятий. І останнє…

Я слухав не так уже й байдуже, мені стало навіть цікаво.

- На останній день побачите мандрівного дячка. Він буде складно говорити і повість, що йде з Чернігова в один тутешній монастир в лісах. Він ректиме, що знає дорогу і всіх проведе. Всі зголосяться і підуть з ним. А ти не йди. Ні єдиному слову його не вір. То болотяник, злий дух боліт, а монастир той – місце безлюдне, лячне. І він, демон, супутників твоїх у драговину заведе, всіх до одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до хуторів. То твоя дорога. Це перша небезпека.

- А друга?

- Друга на хуторі. Хутір здаватиметься тихим і глухим, але то омана. Повного місяця бійся. То хутір вовкулачий, лихий. Тамтешні вовкуни бояться людини, до котрої ти їдеш.

- Наталки?

- Тобі ліпше знати. Але до певного часу. Врешті в одну ніч вони переборють свій страх, і тут починається вже третя небезпека. Серед людських ватажків, великих ватажків…

- Козацької старшини? – мовив я.

- Тобі ліпше знати. Так от, серед них є вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе своє воїнство.

- На нас із Наталкою?

- Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той упир.

- І як її, ту небезпеку, оминути?

- Її не оминеш. Тут усе залежить од людини, до якої ти їдеш.

- А… - ще мовив був я, але пан перепинив мене, взявши за руку.

- Все. Більше нічого сказати не можу, і так усе сказав.

І тільки тут я вгледів, що то не волосся у чоловічка довге – то в нього замість волосся житні колоски, а лице і руки – чорні, як земля.

І очі світяться червоним аж ніяк не од заграви.

В ту ж хвилю я прокинувся.

Над полями стояли вранішні тумани, і далеко на сході займалась блідо-рожева зоря.

В оддалених селах голосили когути.

Я зібрався і рушив у дорогу.

І вже на першому чималому роздоріжжі згадав про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там на роздоріжжі я надибав чотири запряжені волами підводи, що були повні різного краму.

Добрі люди, що ними правили, були либонь усі до одного базарні і жваво сперечались між собою. Там були чоловіки, жінки та навіть двійко дітей-підлітків, хлопчик і дівчинка, років, мо’, по тринадцять-чотирнадцять од роду.

Я під’їхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.

Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.

Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.

- Ні, то Дорошенка! – кричав хтось із возів. – Із західної сунуть. З-за Дніпра.

Врешті громада зійшлась на тому, що їхати звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні річечки Остер і Удай живлять древні болота.

Тут я вперше і згадав баченого у сні польовика, і його слова згадав.

До вечора ми з добрими людьми стріли ще декілька чоловік, що до нас приєднались і вже встигли розговоритись, перезнайомитись між собою.

Я припнув до підводи бондаря на ймення Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.

- Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас приєдналися, - говорив Матвій, додаючи у свою мову дивних словечок, бо був він із Західної ж України родом і втік із рідних країв через свавілля правобережного гетьмана.

- Ви ж людина військова, зі зброєю, та же і лепсько. А то розбійники, розбійники скрізь, татари, козаки, москалі – всі розбійники!

Я тільки мовчки кивав головою і смалив люльку, щораз додаючи в неї тютюну. На землю спадав вечір, сонце гасло, на півночі запалювались мляві зорі.

Повітря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець.

Ми їхали шляхом серед якогось зарослого бур’яном поля, а обабіч нього з обох сторін височіли смуги лісу. Десь далеко виспівували ропухи і болотяне птаство.

Коли сонце і геть сховалось за обрій, я став знічев’я роздивлятись біласту смугу Чумацького шляху над головою, розрізняти по ній путь, а жіночки на сусідніх возах затягли:

- По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу…

А далі хтось із них припинив і звернувся до решти:

- Давайте не цієї. Давайте но…

І те, що вони далі заспівали, примусило моє лице побіліти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемніло, і була, уважай, ніч.

Десь далеко, дуже далеко, вили сіроманці.

А жіночки витягували:

 

- Ой зозуля в зеленому гаю

Закувала при тополі скраю,

Закувала птиця-зозулиця,

Розбрелись по селах вечорниці.

 

Розбрелись по селах вечорниці,

Закувала птиця-зозулиця.

Закувала та й збудила пізно.

Віє вітер ген по степу грізно.

 

Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,

Ти жива чи ти мені лиш снишся?

Ти жива чи маришся між ночі?

Чий то бродить стан нагий дівочий?

 

І коли народ дійшов до слів:

Бо з могили встала он кохана, -

Ми вперше натрапили на роздоріжжя.

Піднялася жвава суперечка, куди ж його їхати.

Я не встрявав туди і лиш поглядав по сторонах.

Один із шляхів, той, що вліво, був широкий, чистий, далі в поле. А другий - вузький, зарослий, і в калюжах, заболочений.

Люди намірялись їхати першим.

А я раптом краєм ока вгледів, як через той перший шлях у сутінках ночі щось наче перебігло.

Щось таке наче мале й …

Волохате чи що.

Може, звір який.

А мо’…

В чортів же я не вірив.

- Ні, - підняв я правицю. - Ні, шановні, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правіше. Хто поїде вліво, покладе буйну голову.

- Що ти брешеш! – сердито гримнув той самий бондар Матвій. – Вліво широкий шлях, а вправо – вірна загибель!

- Як хочете! – мовив я, відв’язуючи коня від підводи. - Я їду в гущу боліт. Хто зі мною?

Зі мною поїхали майже всі, лише Матвій із жінкою і ті, кого ми стріли шляхом, повернули вліво.

Десь опівночі до місця нашої стоянки в гайку прискакав вершник – один із тих. Він повів, що на підводи напали і перебили всіх до одного, йому лише вдалося втекти. Невідомо, хто то був, ті нападники – татари, козаки Дорошенка чи Самойловича.

Чи то перекинулись в людей схожі на тих, що перебігали шлях увечері.

Хтозна.

Ранком ми знову вирушили в путь і втрапили в зовсім заболочені місцини.

Я відрахував першу добу.

Одна підвода врешті втопилась у болоті, ми з півдня її витягували.

Марно.

Мірошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене більше непокоїло швидке спадання сутінок.

Я призначив вартових на ніч і сам ніц не спав.

Люди воліли мінятись по півночі, бо дуже стомились.

Я погодився.

І це була перша моя помилка.

Тих, хто заступали вартувати після полуночі, вже не можна було збудити - вони всі повмирали.

Так як від удушення зі слідами довгих кігтів на шиях, але ж їх нібито ніхто й не душив. Я сам ходив між сплячих і бачив, як ті мирно дрімали. Хоча дивний шурхіт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотові сама ніч була глупа і темна – без єдиного звуку, ні сичів, ні жаб у болотах чути не було.

А зорі сяяли угорі холодним мертвецьким світлом - наче чатували на нас з вишини.

Померло загалом п’ять чоловік.

Я велів більше вночі не спати.

- Спати будемо вдень, поперемінно. Руху припиняти не можна, це може бути ще більш небезпечним.

- А вартові? – спитала мене заплакана Мотрона. Її Семен вмер сеї ночі.

- Вартові не поможуть! - сухо мовив я.

- Але чому? – у розпачі терзала мене за плече бідна жіночка.

- Я не знаю, люди! – крутнув я головою. - Просто ця нечисть. Ці демони. Я так думаю, що вони існують тільки в наших снах. Шерстисті, – додав я нащось, і дівчинка-підліток задрижала.

А я згадав – те, що перебігло дорогу, наче також було в шерсті.

І з кігтями.

Чи то, мо’, безсонна ніч далась взнаки.

У будь-якому випадку до ночі наче всі повисипались.

На ночівлю стали в рідких хащах коло якоїсь заболоченої річечки.

Люди попросили запалити вогнище, і я дозволив; була якраз полуніч (найнебезпечніший час), та й навряд чи в цю глушину добралися б розбійники або слуги наших шановних гетьманів.

Або татари.

Я дозволив, і це була друга моя помилка.

Я постійно обходив наш табір, і вже через годину після полуночі зрозумів, що мерці, лишені нами позаду, задушені попередньої ночі - всі вони йдуть за нами назирці і не відстають.

Я помітив їх звіддалік і, нічого не кажучи своїм, щоб не лякати тим, рушив назустріч мерцям.

Оголив шаблю – це на них не подіяло.

Вони пробирались хащами, страшні, бліді, обліплені реп’яхами і болотним багном.

Вони виставляли вперед свої прямі тонкі руки зі скрюченими пальцями.

Ніц не виділи, погляд їхній був бездумний.

Вони й самі були бездумні, я так зрозумів, вони лише хотіли чогось і йшли за ним.

Чого?

Чужої крові?

Живої людської крівці?

Та ні - на упирів вони не були схожі - їхні рухи здавались незграбними, в інших умовах, може, навіть і кумедними. Суглоби не згинались так, як треба, мертві тіла не тримали рівноваги.

Мерці стали прямувати до мене.

Мені стало цікаво: це що ж, виходить, я на них так дію?

Я став кружляти хащами.

Вони за мною.

Можна було б просто дочекатись світу або ж завести їх гуртом у багно, в оту річечку, але я згадав по торбу за спиною.

Речі Наталки?

То це вони їх так приваблюють? - подумав я.

А може, меч?

У чорному згортку був меч, вурдалачий меч, яких я немало бачив під час Конотопської битви.

Я зняв меч зі спини і направив лезо на мерців.

Ті спинились.

- ЛиньтЕ К СобІ В ГріБ! – глухо проговорив я несподівано для самого себе.

І мерці попадали та й зникли, як один, у болотистому ґрунті.

Розчинилисьу ньому.

Я одразу сховав меч і з тяжкими роздумами надійшов до вогнища.

Там мене чекали жіночі сльози і причитання, чоловіча лайка.

Троє людей задрімало і вмерло від удушення.

Стрімко надходив ранок.

Ми зібрались у дорогу ще перед світом і забрели в ще більші нетрі. Я так і не розказав супутникам про бачених мерців. І це була моя третя помилка.

Ми стріли передбаченого мною дячка перед вечором, коли забрели в такі хащі, з яких уже не знали, як вибратись. Дячок був як дячок, ніхто, крім мене, не поглядав на нього з підозрою. Всі вельми зраділи тому дячкові.

Окрім мене, звичайно.

А повів він нас спочатку тим не менш моєю дорогою – далі в хащі.

І лише коли стала ніч, дяк почав вихилятися.

Було се так.

Почули ми аж перед полуніччю голос із далини.

Кілька голосів викрикували:

- Вийди, вийди, Іваночку,

Заспівай нам весняночку,

Зимували – не співали,

Весни дожидали.

Там, удалині між заростей мелькали вогники якихось далеких сіл.

- Йдімте туди, люди добрі! – пожвавився одразу дяк. – Переночуємо та й підкріпимось разом у селах.

- Е ні, - мовив я, - які се, люди добрі, такі села, що опівночі веснянок співають, та вогнями світити в глупу ніч яке село буде? Ніч не для православних християн. Ніч для нечистої сили, – зиркнув я скоса на дяка.

Той проскрипів зубами злісно, але все ж замовк.

Побрели далі.

Пішки побрели, бо решту возів кинули ще другого дня подорожі, а коней хто мав - вели за вуздечки.

Тут дяк став відвертати людей, казав, що до його монастиря, як і до Ніжина, там дорога.

Я суперечив, і врешті вихопив шаблю.

- За що грозиш добрій людині? Церковнику? – спитала мене Мотрона.

- Не церковник він! – сичав я.

- Як так, аж хрест носить?

- До дідька хрест його!

- Не святотатствуй, раб божий, - шкірився дяк.

- Дітей хоч полиште мені! - хапався я хоч за якусь соломинку. - Їм ще рано помирать. Вони ще мало прожили.

- А чого це ти, шановний, розходився? – підступав до мене дячок. - Чую я за тобою недобре! Чую за тобою гріх. Де ти ходив другої ночі? Розкажи людям.

- Справді, справді! – загукали інші подорожні.

- Вартував! – ошкірився я.

- А мерців за чим прикликав? – усміхнувся дяк..

- Я їх не прикликав! – просичав я.

- Яких мерців? – спитала Мотрона.

- Яких таких мерців? – спитали інші.

- Тих, що першої ночі вмерли, - усміхався далі дяк.

Я мовчав.

- Він чаклун! Чаклун! – крикнув хтось, а інші одсахнулись вже д’ мене і закивали головами.

- Та чиніть як хочете! – махнув рукою я.- Не ’ддасте дітей?

- Як ми тобі, нечистий, дітей оддамо?! – зойкнула Мотрона. – Та це ти, виходить, у всьому винен! Ти навмисне нас сюди завів

- Котіться під три чорти! – злісно вивів я і скочив на коня. Ляснув і погнав його прямо через хащі.

Мені все вчувався позаду лукавий сміх дяка-болотника.

А тих людей я більше ніколи не бачив.

Вони пішли, як гість у мертвецький великдень, пішли з мого життя назавжди і більш не повернуться.

Пішли у свій нечистий покинутий монастир з дяком-демоном.

А я так не озирався, не озирався на ліс, на болото, на прожите і все гнав коня.

Ранком я врешті доскакав до битого шляху і, як пророкував дух-польовик, там і заснув на обочині.

А прокинувся, так наче й геть забув усе те.

Погнав коня в бік хуторів.

І лише пізніше згадував лиця тих людей, коли чув бува од кого оповідку про моторошного дяка, що потопив з дюжину чоловік у драговині

ІІІ.

Наталя

 

Я прибув у потрібний мені хутір десь уже по обіді.

Перші ж зустрічні мені хуторяни, що набирали води коло кринички-журавля, підтвердили мені, що я не помилився – така дівчина тут справді живе, але ніхто до цього часу не знав, що Безрідна – то її прізвище. Думали, то обзивають так, бо в неї ж і справді роду нема, ні одної рідної душі в світі.

Я завірив затим їх, що насправді хоч одна рідна душа в неї в цьому світі все ж є, і це я – її рідний дядько.

І правильно зробив – я ж і надалі думав усім так брехати.

Хе, хе!

Затим я попрямував вуличкою, на яку мені вказали, і скоро спинився, бо почув коло однієї з господ голосну мову.

Там лаялись.

Я спішився і підійшов ближче до тину.

За розлогими вишеньками під ним мене не мало бути добре видно з двора.

На подвір’ї коло ганку старої скособоченої хати було людно.

Там стояла старенька жіночка з повним фартухом якогось цибулиння, скорботно похиливши голову; над нею, наче крук, нависав огрядний статечний чоловік у дорогій свиті і шапці з червоною китицею. Навкруг них стояло четверо козаків і двійко малих дівчат.

З сусідніх дворів повисовувались люди, їм було вельми цікаво спостерігати за лайкою.

А далі я почув таке, що вже остаточно запевнило мене у правильності вибору двору.

- Та що ж я? – причитала жіночка. - Що ж я з нею, пане сотник, вдію? Як у неї така вдача, нічого ж я з нею не вдію. Вона ж і добра дитина, а отож збреде в голову…

- Не хочу я нічого чути, пані Христю! – кричав той, що, либонь, був сотник. – Та що ж це мені на старість літ…

- А хіба ж ви старий?

- Не перебивайте! Що ж це мені за напасть така – того літа клуня згоріла…

- Та то ж не вона підпалила. Вона ж і не підходила.

- А їй і підходить не треба! Їй глянуть тільки – і все! Господь сохрани! Я такого чортеняти ще в житті не стрічав! Ну ти подумай, сеї ночі з вечорниць ішла молодь, так як повз мене проходили, ваша візьмись та й каменюкою мені в шибку! У моєї жінки так ледь серце не стало! А вона ги-ги та й далі. Ну хіба можна таке пережить? Я вже скоро її стараннями сам з хутору збреду.

- Не їдьте, Петре Самойловичу! Як же ж ми без вас?

- А що мені робить, як ваша дитина взялася мене зо світу звести? Аж і зведе, пані Христю! Зведе ж, як взялася, ви її знаєте.

Я чогось раптом подумав, що звідкись знаю того сотника.

Не міг, правда, згадати, звідки, а так і мова, і статура, і рухи – щось у ньому було до болю знайоме мені.

- Чуєте? – розходився далі старшина до жінки. - Я її, пані Христю, боюсь! Чесне слово! Ні татар, ні ляхів, ні москалів, - за своє життя стільки перебачив лютих ворогів, - не боявся, а тут, хоч вірте, хоч ні – боюсь! Як огня боюсь! Де се вона, до речі, зараз? –справді якось боязко озирнувся старшина.

- Та десь по воду пішла, і досі щось нема…

- Так от послухайте, пані Христю, ви як хочете, а я вашу малу…Я…

- Пане Черниш! – закричав я і кинувся до двору, бо таки згадав того сотника. – Якого чорта розійшлися, пане Черниш? Ви на мою небогу дуже бочки не котіть, а то…

Старшина повернувся і закляк на місці.

- Хведько? Козак Хведько?

- Курінний!

- От вражий син! Хведько! – заволав мій колишній отаман і кинувся мене обіймати.

У нього навіть проступили на очах сльози.

Та й у мене також.

- Живий! Живий таки досі! – викрикував Черниш. – А я думав, згиб давно!Думав, під Конотопом голови поклали. А Шевчик, друг твій? Де він, як він? Ех, пооженювались, либонь, при печах та бабських спідницях порозсідались! То де Шевчик?

- Шевчик поклав, - похилив я чоло.

- Під Конотопом?

- Там.

Петро скривився:

- Багато там хлопців наших…Та хіба тільки ми... Нічого, брате, пом’янемо, як православних. Хай покояться їхні праведні душі з миром. За Вкраїну в сиру землю лягли! А ми…Ми Хведько, живі. Не лягати ж і нам цієї хвилі. Туди не запізнимось.

- Таки так, пане курінний, - добродушно всміхнувся я.

- Ех, - Петро знову витер сльозу. - Знаєш… Знаєш, побратиме, щастя це яке? Яка радість чути од товариша молодості твоєї оце – курінний. Неначе тільки б шаблюку та коня прудкого, і ген у чистий степ летіти, хай там чи орда, чи сам антихрист із пекельним воїнством своїм, нічого не страшно, а груди аж розпирає. Наче знову молодий. Ех! А ми ж, Хведько… Молодими ж того не знали! Молодими так нам хоч полковника цієї ж хвилі давай або й гетьманські клейноди. Усе рвались до чогось. А я нині ось сотник. І статки маю, не втаю. Хутір оцей маю, та й ще один, а до того ще один там за річкою. І млини, і садиби, й пасіку найбільшу, і грошей чимало, а хіба од того щасливий? Ні, Хведьку! Нітрохи! Мені б зараз одного – курінним на Січі, як тоді, і шабельку замашну, і коня прудкого, і степу широкого, щоб без кінця й без краю! Ех…

- Таки так, - прорік я натужно.

- Та що ж це все я та я, – одумався Черниш. – розказуй, Хведько. Давай. Як у наших краях? Що за справи привели? Може, з полку до мене за чим? Ти ж досі на службі, либонь?

- Ні, Петре Самойловичу. Одслужив своє. Задосить за гетьманів голови класти. Ви вже вибачайте, що я так прямо, але ж і без нас товариші наші скільки тих буйних голівоньок у сиру землю …

- Правильно! Правильно, Хведько, - припинив мене сотник. - Не виправдовуйся, бо святу правду мовиш. Я б і сам, а вже, бач, не можу. Але й хлопців своїх за так під мушкети не пущу. Хай хоч ляські ті мушкети, хоч татарські, московські, а хоч Дорошенка з Самойловичем. Я своє діло знаю. Ще, слава богу, не весь порох, не весь…

- Та таки так, - знову кивнув я. - А приїхав сюди, - мовив трохи перегодя, - не по службі, а по особистому. Небогу навідати хочу. Одна вона в мене лишилась.

- Так а хто ж небога твоя? Чекай, чекай, – махнув рукою Черниш. - Це що ж виходить? Наталя Христина, що Безрідною кличуть – небога твоя?

- Угу. Моя.

- Так а чия дитина? Братова чи сестрина?

- Братова. Теж під Конотопом ліг. І він, і дружина його.

- Царство небесне, - зняв шапку Черниш.

- Царство, - тихо мовив я.

- Ех, та аби ж то я знав, що твоя небога, – нахмурився сотник. – Та нехай, Хведько! Як твоя рідня, так я зло все забуду. Хай летить під три чорти, туди йому й дорога! Нічого. Що там та клуня та шибка, та коней табун і скотина…

Я вилупив очі – оце дає племінничка.

Уся либонь, у батька.

Сказано – кров.

- Нехай! Нехай, Хведько! Ідім зі мною. Ідім. Пом’янем товаришів. Та бувальщину згадаєм, - Черниш узяв мене під руку.

- Вибачайте, отамане, - усміхнувся я добродушно, - дуже хочу Наталю побачити. Довго ж не виділись. Вважайте, немовлям тільки й бачив. Усе ж бо наші дороги-доріженьки…

- Таки так, Хведьку! - Черниш поклав важку свою руку мені на плече. – Усе ходим отими дорогами, спокою не маєм. І рідних не бачим, і коханих кидаєм, і друзів забуваєм. А котись воно все прахом! Увечері ж зайдеш?

- Зайду, - кивнув я.

- Дивись, заходь! – підморгнув отаман.

- А я, – гукнув йому уже коло хвіртки, бо в мене визріла задумка, як помирити Наталю з сотником, - я, пане курінний, не сам прийду, можна?

- З Наталею? – насторожився Петро Самойлович.

- З нею, - кивнув я.- Не бійтесь, я її напоумлю. Ви мене знаєте.

- Та приходьте, приходьте, - всміхнувся знову Черниш. – Хоч і не напоумиш, так приходьте. Я теперечки до неї по-іншому. Я ж не відав, що вона твоя, а тепер відаю. Приходьте. Біс із нею, з тею клунею і шибкою, і скотиною…Ех! Отаман Черниш! – промовив сотник на шляху вже сам до себе, чи, мо’, до своїх козаків. – Шабельку замашну та коня вороного! Ех! Та й у чистий степ!

Коли вони вже від’їхали, я наблизився до пані Христі.

- Доброго дня! – привітався я. – Я Максима Безрідного, царство йому небесне, брат по матері… Та ви ж і самі, либонь, усе чули.

- Знаю! Знаю, - закивала жінка. - Мені про вас і чоловік мій покійний казав, як її привезли немовлям. Казав, що в неї дядько є. І що перегодя явиться. Так що ви проходьте в господу, будьте як дома.

Я не на жарт здивувався, але все ж промовчав.

- Скоро вона вже має надійти, - прорекла мені жіночка, підводячи до господи. - Марино, Ярино! – гукнула дівчаток, що так і стовбичили коло тину. - Ану несіть гостю частування.

- Та я… - почав було віднікуватись я.

- Е ні, - мовила на те жіночка, - а он…Он, дивіться, й вона з берегів сюди прямує. Наталю! – кинулась жінка до стежки. - Наталю, доню, а що се? А відра ж де? А коромисло?!

- Та, - почувся з-за хати дзвінкий приємний голосок, - злидні скумкали. Ше б оце я за відрами дивилась. Та за коромислом. Наче мені без них клопоту нема. А шоб їм та всіляка напасть!

Я не повірив своїм вухам.

А далі й очам.

З-за рогу будівлі неспішно викульгала (так, саме викульгала – прикульгувала на праву ногу, точно як мама) невисока худорлява дівчина з довгою чорною, як смола, рівно заплетеною косою, хворобливо блідим обличчям, що наче аж світилося під полуденним сонцем, і великими смарагдово-зеленими очима. Такими яскравими, що я аж ненароком ошархнувся, пригадавши конотопських упирів.

Дівчина лускала соняшникове насіння, але не підносила насінини до роту рукою, а підкидала по одній, хвацько ловила повними потрісканими губами і виплюхувала на всі боки лушпайки.

Я аж оторопів, коли дівчина підійшла ближче, і я вгледів, що на лівій її руці гарно видима затягнута тонкою плівкою шкіри рана, наче від шаблі або меча.

А далі я оторопів ще дужче, бо вгледів те, чого якось не помітив одразу. Дівчина була простоволоса, а на плечах її теліпалась недбало зав’язана велика картата з китицями хустка покійного пана Безрідного.

- А що ж? А як же? – розходилась далі пані Христя. – І коромисло? І відра? А Боже ж мій світе праведний! Та чи в копанці втопила? Наталю! Та не плюйся хоч, що ж ти не як порядна дівка! Наталю! Та скинь оте ганчір’я, я тобі скільки разів казала! Тобі ж і годика не було, як привезли в ньому замотану, а ти досі тягаєш, не розлучаєшся! Наталю!

- Замовчіть, тітко! – байдуже махнула рукою Наталя. – І взагалі…ішли б ви знаєте куди?

Вона говорила з твердістю батька, і точно як батько постійно при цьому наче насторожено зиркала по сторонах. Точно як він, ніби постійно чекаючи з усіх боків якоїсь несподіваної загрози.

- А Боже ж мій! - сплеснула руками пані Христя. - Та що ж ти, Наталю! На тітку таке… Та як же ж це… Ой!

Вона б, певне, і геть зомліла, аби Наталка не перевела погляд на мене.

- О, - здвигнула бровами вона. - А се шо за птах? Доброго денечка, пане козак, чи сотник, чи й сам полковник, як там вас у біса. Вітаємо вас у нашій господі, - глузливо чи жартома поклонилась вона аж до самої землі. – Хліб-сіль, чи як там воно… Вітаємо! Проходьте, будьте як удома. Якого дідька до нас притаскалися, дозвольте поцікавитись? Шо? Га? Шось не чую нічого!

Наталка підступила до мене впритул, і я відчув ледь помітне дрижання повітря, таке, як відчував у молодості при наближенні отамана Безрідного.

- Ой! – зойкнула пані Христя і вхопилась за серце. – Та що ж це, гостю? Та як? Наталю! Ой!

Я підбіг до неї, бо вона вже почала осідати, підхопив її під руки.

- Ой! Ой! – стогнала вона і так само трималася за серце.

- Лягти, може, вам? Пані Христю? – не знав я, чим зарадити.

- Та одійдіть ви, - байдуже буркнула Наталя і підступила до старої.

Витягнула до неї свої худорляві руки розкритими долонями.

- Дай! – мовила наказово. - Дай сюди його!

Тітка зітхнула.

Наталя стисла кулаки.

Тітка повільно випрямилась.

Наталя зробила рух руками, наче збризкуючи з них воду на розлогий кущ полину під хатою.

Я помітив, як його листки ледь-ледь потемніли.

- Давно треба було вирубать, - мовила так само байдуже дівчина.

- А що тепер? - мовив я хтозна-чого, бо був ошелешений.

- Засохне, - здвигнула плечима Наталка і ткнула пальцем на кущ.

Дівчина дивилась на мене, я – на неї.

- Я… - почав я говорити. - Я цей… Я дядько твій, Наталю, - і хтозна-чого витягнув з кишені в’язку дивного намиста, котре до того знічев’я та щоб не погубилось, нанизав на поганенький шнурок із мішка.

А намисто між тим подіяло.

Наталя була, либонь, так само ошелешена, як я, коли її побачив.

Вона дивилась на намисто, остовпівши.

- Це твоєї мами, - виправдовувався я, - покійної мами. Ми потім перенижемо на кращий шнурок. На шовковий. Ми…

Я бачив, як помінялась Наталя.

Бачив, як їй раптом стало боляче.

- Наталю … Наталю, ми… - я не знав, що казати.

- Мамине? – врешті мовила вона розгублено.

- Так, Наталю… Наталко, твоєї мами, тобі…- я знов замовк.

- Чому ви так довго не приїжджали? – раптом мовила вона і зазирнула мені в очі.

Її погляд був благаючий.

А очі блищали від сліз.

- Чому ви раніше не приїжджали? У мене ж нікого не було. У мене ж зовсім нікого не було.

Я бачив, як їй боліло.

Як їй усе життя до цієї хвилі боліло.

- Чому покинули? Чому раніше не дали про себе знати? Я б, може, і не така безрідна…

- Наталко… я не знав, Наталко, - мовив я і саме тоді зрозумів, що збрешу і їй.

Збрешу, і гори воно все вогнем.

 

 

IV.

Спомин про Хведьків рубіж

 

- Отак, Наталко. То ж я просто не знав, що ти є. Все життя вірив. Все життя надіявся. Але ніц не знав. Де ти, як ти. Ох, Наталю, Наталю, та хіба ж я б покинув, хіба ж я б не приїхав? У мене ж, крім тебе, теж нікого нема. Дівчинко…

Я поклав руку Наталі на плече, вона всміхнулась.

Ми сиділи, звісивши ноги до води, на кладці над мілкою, затягнутою жабуринням копанкою у них у берегах. Я розказував Наталі про себе, вона мені про себе.

Я казав, що її рідний дядько, брат Максима, казав, що служив у війську Івана Виговського 1659 року Господнього навесні, казав, що не знав спочатку про загибель брата і братової, а тоді як узнав, не найшов і сліду її, Наталчиного, на тих землях.

Казав, що все життя шукав.

Казав і про мерця на навський великдень, і про його Калинів міст.

Наталка слухала дуже уважно, боялась проронити хоч звук.

Питала потім.

- А як звали тата? – питала.

- Твій тато носив ім’я Максим Андрійович Безрідний, – казав я. – Він був знана і прославлена в боях людина. Служив на Січі, а тоді … (думав не казати про турецький полон) не схотів більше проливати свою і чужу крів. Осів господарем в одному з прикордонних сіл Конотопщини. Там познайомився з твоєю мамою.

- А як звали маму? – питала Наталя.

- Галина Іванівна Пилипенкова…- сказав я і трохи помовчав. - Топеш, - додав.

- Таке прізвище? – здивувалась Наталка.

- Прізвище Топеш носила твоя бабуся Мирослава. Вона була, здається, румунка.

- А мама – яка вона була?

- Дуже красива. Як ти.

Наталка трохи зашарілась.

- І мудра жінка. Дуже мудра.

- А… вона знала? Вміла те, що вмію я? – Наталка трохи зніяковіла.

- Так, - кивнув я.- І вона, і брат мій. Брат був дуже вмілий чаклун.

- Справді?

- Так.

- Як гарно – звеселилась дівчина. – Як чудово, що я таки не сама. А то завжди боялась. Люди мене боялись, казали щось про нечисть…

- Нечисть тут ні до чого, – впевнено прорік я. - Твої батьки якраз і боролись із нечистю. І голови поклали, її перемігши. Життя молоді.

- Якою нечистю?

- Вурдалаками.

Між нами запала хвилинна мовчанка.

Небо на заході спішно червоніло і ставало схожим на чиюсь терпку кров.

Тут я і згадав, що маю робити те, що маю.

Я підніс свою руку до губ і непомітно для Наталки прокусив собі мізинець до крові.

Вона не бачила.

Але миттю засіпалась схвильовано.

Забігала очима навкруг.

«Боже, - подумав я, - святий Боже!»

Але не обронив ні слова.

- А тато? – далі питала дівчина. - Яким він був?

- Дуже розумним і хоробрим. Чесним.

- А ця хустина? Кажуть, це його.

- Так, - всміхнувся я, - він її носив постійно на плечах, як ти.

- А чого?

Я зітхнув.

- Бо він був мусульманин.

- Справді? – здивувалась дівчина. – Бусурманин?

- Ні, - доброзичливо всміхнувся я. – Таки мусульманин.

Спадали сутінки.

- Ось, Наталю, - я дістав з-за плеча торбу. - Крім чоток…

- Чоток?

- Так. Намисто – це чотки. Отже, крім них, я повинен передати тобі ще дві речі. Книгу і меч.

- Меч? – витріщила очі Наталка.

- Так. Але спочатку прочитаєш книгу. Вірніше, останні сторінки. Там для тебе щось є.

- Шо це?

- Лист.

Я знав, що то лист, бо передивлявся книгу, хоч і не читав – зрозумів, що не для мене.

То був лист від двох найближчих Наталці людей

Лист із того світу.

Або, як сказав би Степан, із-за Калинового мосту.

- Від кого?

- Читай, - кивнув я на книгу, - ти грамотна?

- Ні, - ніяково всміхнулась дівчина. - Нікому було вчити. Тітка Христя теж читати не вміє.

- Тоді я маю тебе навчити і навчу. Але ж не так швидко.

- Та…пане Хведір…дядьку…

Я всміхнувся і кивнув.

- Мо’, б… Ви б прочитали?

- Це ж для тебе, доню. Я не можу, Наталочко.

- Але мені б … Мені б ще легше було. Я б хоч не сама була. З усім оцим. Не на самоті.

- Ти справді хочеш?

- Так. Будь ласка, - кивнула Наталя.

- Ну добре, - я нахилився над книгою. – Доки остаточно не спали сутінки… Отже, перший лист.

І я почав читати:

«Здрастуй, донечко. Рідна моя, пташенятко моє. Кровиночко моя. Якщо ти читаєш ці рядки, значить, мене, твоєї мами, більше нема на цьому світі. Ми з татом не знаємо, чи переживемо сю ніч, тому і пишемо тобі це послання через літа, бо знаємо точно, що ти переживеш, і в тебе буде все добре у цьому житті. А про нас не думай, серденько, ми знаємо, що зробили правильний вибір. І знаємо, що Господь віддячить нам за це, як слід влаштувавши твою долю. То ж ми йдемо на цей бій із радістю на душі. Уже, доню, грають грози горобиної ночі, і натужно виє вітер у степу, уже сиро і холодно, як у могилі. І ВОНИ летять, доню. Твоїй мамі трохи страшно, але ти… Ти ніколи не бійся їх, якщо стрінеш на своєму шляху. Бо ж через нас Господь захистить тебе від них. Твій рідний дядько (я читав і не вірив власним очам та вухам) той, що тільки й може передати тобі це, б’ється зараз не на життя, а на смерть з московинами за десяток верстов звідси під городом Конотопом у великій битві. Він виживе і допоможе тобі у твоєму житті, я це знаю. А ми з татом теж будемо про тебе піклуватися. По-своєму. Звідси, з місця, що так само далеко зараз від тебе, як і близько, з-за Калинового мосту (мене аж трусило). Так дивно, доню, я пишу ці рядки і бачу тебе перед собою наяву. Ось ти лежиш у колисці, немовля. День догорає. І ось я пишу, і наче бачу тебе уві сні юною дівчиною, схожою чимось на мене й на тата, і щасливою, обов’язково щасливою. Бо після наших страждань ти не можеш бути нещасною. Дядько Хведір передав тобі цю книгу, ти маєш вивчити її. Вивчити напам’ять. Там сказано, як ти маєш користуватись своїм даром. А ще він дасть тобі намистини – зроби з них намисто і вдягни на шию або носи в руках, як тато. Воно віджене нечисть і всілякі неприємності, принесе удачу. Татова хустина захистить тебе від будь-якої зброї. А ще дядько Хведір дасть тобі меч, але ти не маєш брати його голими руками, запам’ятай це. Тобі не можна до нього торкатись, хоч він твій по праву. Зараз ти цього не зрозумієш, але пізніше тобі розкаже дядько Хведір, ти прочитаєш про це в книзі. А зараз ти маєш торкнутись до рукояті меча через чорне полотно, у яке він замотаний. Ти маєш це зробити. Тоді тобі багато чого відкриється. Легіони вже летять, доню. Я їх чую своєю темною плоттю. Я чую, як їхні чорні крила труться об ніч. І їхні гострі ікла направлені в живу кров. Прощай, доню. І не засмучуйся, ми ще обов’язково зустрінемось на тому боці, коли догорить зоря і спалахне Міжсвіт червоними росами із своїх чорних глибин. І коли наші життя наситяться через їхню смерть, і тим стане життя третіх. І коли провісна птиця ворон облюбує врешті отой вселенський хрест. Ти зрозумієш це пізніше і заживеш надією. А поки поглядай ясними ночами в Міжсвіт і зви нас із татом, зви, і ми одгукнемося тобі. Прощай, маленька моя Наталочко, рідна наша донечко. Твоя мама Галина Безрідна, місяця червня року Господнього 1659. Село неподалік Конотопа»

- А що таке Міжсвіт? – тихо спитала заплакана Наталка.

Я важко зітхнув і показав пальцем високо в небо.

- Отам ніччю зорі. Бачиш? – спитав.

- Так.

- Ото. Ото там Міжсвіт.

- Зрозуміло, - схлипнула Наталка.

- Не плач, Наталочко, - зітхнув ще я і лагідно пригорнув її до себе. - Не плач, дитино, тепер усе буде добре.

- Я знаю, - легенько всміхнулась вона крізь сльози.

- Бач же ж написано.

- Так.

Я сам, відверто кажучи, ледь стримував сльози. Але я мав бути сильним, захисником, заступником, тому здержувався. А треба ж було прочитати ще й другий лист, той, що знаходився у книзі після першого. Наталка кивнула мені, мовляв, читайте, бо смеркається.

Я зітхнув і знову почав читати.

Лист починався майже так само:

«Здрастуй, дорога моя донечко! Моя ти кровиночко, найдорожче, що в мене є. Як уже завважила наша мама, нас із нею давно уже нема на світі. Але ми все одно залишимось назавжди у твоїй пам’яті, у твоєму серденьку. І це не просто порівняння, - ми існуємо, і ти завжди можеш на нас розраховувати, на нашу поміч і підтримку. У мене мало часу, Наталю, я не знав, що смерть прийде так скоро, хоч наче і вправний чаклун, а бач… Ти, Наталю, зрозумієш мене не зараз, а через деякий час, бо ти, донечко, навіть могутніша чародійка, ніж я, твій батько, і твоя мати…Але твоя мати не зовсім чаклунка, як я. Ти маєш знати, Наталю, дядько Хведько тобі потім пояснить (я знов ледь не одурів од того, що читав), але ти на чверть упир. Не лякайся, донечко, рідненька моя, не лякайся тільки (я й сам не на жарт злякався, вгледівши написане, навіть вагався певний час, чи й читати те. Тоді подумав: отаману Безрідному ліпше знати). В цьому нема нічого поганого, і це не значить, що ти яка-небудь нечисть або, скажімо, недобра людина. Твоя мати була півупирем і при цьому дуже чесною, порядною, віруючою і доброзичливою жінкою. Вона прожила достойне життя. Але справа в тому, Наталю, що ти не просто на чверть упир, а ти ще й дочка вурдалачої княгині, котрою була твоя мати, і племінниця діючого упирського князя, котрим був, я надіюсь, що був, твій дядько, материн брат. Всю решту тобі пояснить у свій час дядько Хведько. А зупинюсь на головному. Отже, перше. Тобі не можна вживати крові, ні людської, ні тваринної, щоб не зчинитись перегодя справжнім упирем. Я знаю, що ти могла раніше їсти кров, ковбасу-кров’янку, наприклад, - то нічого, не переймайся тим, але зараз, після повноліття, більше не можна, не їж. Друге. Тобі не можна торкатись привезеного дядьком Хведьком меча. Він має лишатись коло тебе, але торкатись до нього ти не повинна. Бо якщо ти до нього торкнешся, то ввійдеш у владу і станеш княгинею. Меч стане твоїм і буде з тобою розмовляти Він може до тебе говорити й раніше, загалом просити, щоб ти взяла його – не слухай. Якщо ти візьмеш, до тебе нізвідки в цю ж хвилю явиться дванадцять дуже нехороших дядечків у чорних хламидах із такими ж мечами і присягнуть тобі. Твої витязі. Тоді назад уже не буде вороття. Але я знаю, що все складеться добре, тому й ти не бійся. І останнє. Ти можеш стати упирем, якщо отримаєш важке поранення, втратиш багато крові. Тоді ти умреш і воскреснеш справдешнім вурдалаком. Але я впевнений, що й сього не станеться. Я не прощаюсь, доню моя, бо знаю, що стрінемося ще на тім світі. А може, й на цім ми з мамою тебе навідаєм. Кріпись, доню. І пам’ятай, що така твоя планида, як і наша, твоїх покійних батьків – боротися зі злом світовим на цій землі, і завше будуть проти тебе люди нехороші, але ти їх неодмінно здолаєш, бо ти наша, нашої породи і нашої крові. І ще пам’ятай, що я тебе завжди любив і люблю, пишаюсь тобою і ти сенс усього мого життя, що я прожив. Пора, Наталочко, бо летять легіони. Осаджений Конотоп забитий вурдалаками. І соснівськими солом’яними стріхами горить Україна. Щасти тобі, доню, на цих путях. А я, отець твій, ще не раз у цю ніч за тебе помолюсь. Твій тато, Максим Безрідний, місяця червня року Господнього 1659. Село неподалік Конотопа»

Тепер уже Наталка не на жарт розридалась. І навіть моє зачерствіле серце, котре вже перенесло всього, не витримало, очі зволожились.

- Ви мені розкажете, які вони були? - благала дівчина. - Розкажете, дядьку? Розкажете ж?

- Звичайно, розкажу, Наталю. Звичайно, розкажу, дитинко, - запевняв я. – Ми ще наговоримось тепер. Тепер ми все встигнемо.

Ми ще довго сиділи так ото і мовчали просто.

Спали сутінки, і запалали-зайнялися перші зорі, а ми все сиділи.

Над ставочком-копанкою поплив туман

- Та нема гірш нікому, - раптом проспівала, наче промовила Наталя, -

Ой як тій сиротині.

Та ніхто не пригорне

При ли…

При лихій годині.

У неї був материн голос, красивий, чистий, ледь хрипкуватий, а манера співу батькова, трохи ламкувата, з надривом, журна така, знаєте.

- Та й не пригорне батько,

Та й не пригорне мати,

А тілько той пригорне,

Що ду…

Що думає брати.

Наталка співала крізь сльози – це було її одкровення у ніч, у вербовий, зоряний і сумний світ.

Світ копанок і калини, городів на межі, тополь над дорогою, світ визвольних воєн і козаччини, світ розшитих хустин і глечиків з коромислами – болотниць, вурдалаків, шишиг.

Її, Наталчин світ, і не її.

Бо ненависний чимось, бо забрав тата й маму.

- Ой налетіли гуси, - підтіг і я, -

З далекого краю,

Ой сколотили воду

В тихо…

В тихому Дунаї.

- Хи-хи! – раптом пролунав в очеретах єхидний дзвінкий смішок.

- Тихо! – гримнула Наталя суворо, і настала тиша.

- То чи … - збився я з пантелику. - Чи почулось, чи що то воно?

- Та ні, - байдуже ворухнула плечима Наталя. – Не почулось, либонь. Либонь, купальниці грають. Діви води. Тутечки є купальниці. Так кажуть.

Цього мені тільки й не вистачало.

«А що, потягнеш узавтра підводу?» – пролунав у мене в голові веселий голос.

- Не потягну, бо не може…не може цього бути… – тихо прошепотів я.

Наталка мене почула, але не зрозуміла.

А я ж був уже далеко звідси, в Соснівці і в своїх молодих літах.

Юний і дурний, закоханий у сотниківну Катерину, зі своїм другом Шевчиком по праву руку, в гущі Конотопської різні. І все пронеслось у пам’яті, все життя – наче й не було, а була одна нескінченна мить. Мені чогось раптом защеміло, і я хотів закричати на весь отой непевний Наталчин і мій світ. Несправедливий і недобрий. Я хотів горлати:

- Та пішов ти, Вишневський! Чуєш, котися під три чорти, пан сотник клятий, я Катерину люблю і ні за що не відступлюся! Заберу її звідси, чуєш!

І ще:

- Праві, ви, пане Безрідний! Праві! Не поїдем ми в Конотоп до виговчиків, ага ж, Шевчик? Гайда на хутори!

І ще, ще:

- Шевчик, матір твою, вставай! Чого ж розлігся, вражий син, ранок онде вже! Ану вставай, спиш, як бидлина! Шевчик! Вурдалаки пішли! Я потягну кляту підводу, чуєш, Шевчик… Я потягну підводу хоч у Москву за паном гетьманом, тільки встань. Лежиш? Лежиш, брате Шевчик? Ну лежи, раз так. Земля тобі пухом, Шевчик.

І малий земний світ затягував дим.

І одинока калина сохла над болотною водою Куколки.

І знов, як той раз, на мене найшов сум, я знов стояв на рубежі і знав, що мене не пам’ятатимуть.

Пам’ятатимуть гетьманів і підгетьманків, ляських і татарських прихвоснів, підлабузників царя і покійного Пожарського, а мене зі своїм мертвим другом коло ніг, із своєю втраченою любов’ю, домівкою, своїми руками в крові, з нічними страхами, - мене такого всього наче й не було на цім світі.

І я закричав:

- Я є! Ось я стою! – закричав у небо. - Осьдечки я! Осьо! Пропив, прогуляв, провоював свою юність! Не нажив сім’ї й хазяйства, і друга кращого в землицю святую загнав. Дивіться ж на мене, матір вашу! Та дивіться ж, раз так! Що?

- Дядьку, - почув я жалісливе і відчув чийсь дотик до плеча.

То Наталка кинулась до мене.

- Ви чого, дядьку? – переймалась вона за мене, - все ж буде добре дядечку. Ви ж самі казали.

І тут, у цю хвилю, я поглянув у її глибокі оченята, наче своїм убогим розумом осягнув нарешті усе, що мусив осягнути за свій немалий вік.

«Наталка, Наталя, Наталочка», - подумав я і усміхнувся добродушно.

- Ну звичайно, добре. Звичайно, все тепер буде добре, доню! – і обняв її не те що як племінницю, а справді як рідну дочку. Тепер я був чистий перед своєю совістю, бо не збрехав же, хай вона мені й не дочка, бо не заміню ж їй батька, але рідна вона мені.

І я для неї, виходить, жив, я недаремно жив.

І вона ж варта того, щоб пережити заради неї все, що я пережив.

Вона варта ще стократ пережити те саме.

«Ось воно, виходить, як, - із полегшенням подумав я. - Оце воно, може, і є путі Господні…»

Ми повернулись було йти в хату, коли я почув десь поруч похмуре жалісливе виття.

- Що то? – спитав я Наталю. – Що воно виє?

- Вовки, - спокійно повіла та. – Там же ліси, – кивнула за зарості ставка. – Ото ж і виє, бува.

І тут я вже вдруге згадав почуті вві сні слова польового духа: «То хутір вовкулачий, лихий. Ночі бійся. І повного місяця…»

 

 

V.

Ой розвивайся, ой та сухий дубе

 

- Ой розвивайся, ой та сухий дубе,

Скоро мороз буде.

Гей, убирайся ж, молодий козаче,

Завтра похід буде, - наближався до нас і виспівував якийсь юнак.

- А чого се ти, Гнате, розійшовся зі своїми дубами та на ніч дивлячись? – окликнула його Наталя. - Шо тобі, більше ото на співи дня нема?

Ми йшли вуличкою між яворів та осокорів униз до будинку сотника Черниша.

- А, то ти, Наталю! Привіт! Здрастуйте, пане! – одказав нам юнак і спинився. – А я, люди добрі, на війну зібрався, от і співаю. Мені теперечки можна, - мовив поважно і гордо.

- На яку в чорта війну, сякий-такий? – осадила його Наталка. – Ти б ліпше город свій брався садити, вражий син! А то мати бідні заслабли, а тебе, лиципора, не нагнеш! В одних вас на кутку не саджений.

«Слушно», - подумав про себе я.

- Та чого ти, Наталю, - ображено похнюпився молодик. – Так уже і тільки в нас. А онно в Івашів…

- Ти мені зуби не заговорюй, - знов суворо гримнула Наталка. – Розказуй давай, шо за війна така.

Хлопець звеселився.

- Казали… - мовив.

- Хто казав? - тут же обізвалась Наталя.

- Люди казали.

- Ну ясно.

- Так от, казали, мовбито Самойлович збирає людей на похід проти Дорошенка. А ще мова така ходить, що татари підступають до Чигирина, то треба ж боронити…

- Тобі треба? - спитала Наталка.

- Усім нам, - здивовано мовив Гнат.

- Мені не треба, - впевнено одповіла дівчина.

- Ну…- розгубився хлопець.

- Ану не спіши, хлопче, - мовив я, - ти скажи докладно, хто тобі так повів.

- Отож бо, - підтримала мене небога.

- Там, - вказав хлопець пальцем у край вулиці. – При хазяйстві пана сотника балакають.

- Зрозуміло, - кивнув я. - Треба б розпитати, – додав затим сам до себе.

- Ну добре, - мовив хлопчина. – Піду вже я тоді. Щасти вам, - махнув рукою.

- Дивись тільки, Гнате, без мого дозволу шоб ні на яку війну, дивись мені!

- Слухаюсь, Наталочко! – випрямився Гнат. – Без твого дозволу ні-ні!

Я не здивувався тому, бо вже знав, що моя Наталя – ватажок усієї хутірської молоді, і дівчат, і хлопців. Це й зрозуміло: її ж тато – отаман Безрідний, а його я знав добре.

- А чого це у вас в селенні, Наталю, - спитав я, підходячи до господи сотника, - собак не чути?

- А вони тут ночами не гавкають, - повіла Наталя, - по будах сидять, і не виженеш їх відти, хоч із гармати стріляй. Напасть ціла. Воно ще нічого, що хутір глухий, шляхів великих поруч нема, а то б ще крадії які або й розбійники в двір залізли, а ми б і не знали.

- То мо, й не дуже добре, що місцина глуха, - мовив я, - як подивитись.

Пан сотник Черниш (а для мене досі курінний Петро) ждав нас на крилечку і доброзичливо всміхався.

- Здоров і удруге, Хведько! – прорік він голосно. – Дуже приємно мені, бач, із тобою здоровкатись, неначе знову себе молодим одчуваю і стою не під хатою, а під куренем нашим…Ех, були колись часи…

- Таки були, - мовив я.

- Здрастуй, Наталю, - озвався Черниш до Наталки.

- Здрастуйте, - одповіла вона наче трохи винувато, але все ж із гідністю.

- Давай, Наталю, забудемо старе і не сваритимемось більше, - проговорив Петро доброзичливо, - ти мені тепер як рідня, справжня рідня, бо дядько твій – мій друг і брат мій, бо на Січі в ті часи браталися кріпше, ніж од спільних батьків і спільної крові. Я тобі, Наталю, й поможу скрізь, і вступлюся за тебе…

- Та я й сама за себе вступлюся, - мовила дівчина і клацнула чотками (вона як ухопила їх у мене під хатою тітки Христі, так і не випускала більше з рук).

- Я знаю, Наталю. Та воно й не дивно, раз у тебе такий рід.

Я ледь не хихикнув – знав би пан сотник, що у Наталі за рід. Та нічого.

- Ну то що, Наталю, мир? - спитав сотник.

Наталя зиркнула запитально на мене, я кивнув, тоді на сотника і сповістила стримано:

- Мир.

- Ну от і добре, - звеселився сотник, - ідімте хутчіш у хату, а то вечеря

холоне.

Ми зайшли. Господа у пана сотника Черниша була заможно обставлена, розцяцькована. У світлиці на стіні висіла пара шаблюк і мушкет, якісь дорогі килими – багато чого. Стіл ломився від наїдків і частувань. Над ним порались наймичка і сотникова жінка.

Ми поздоровкались, зайшли, сіли.

Коли вже ми з паном сотником вгріли по чарці і закусили шматком ковбаси та ще пак пом’янули товаришів молодості, мені прийшло в голову спитати за той збір добрих молодців та можливу війну.

- Оце, Петре Самойловичу, - кажу йому, - почув нині од людей…

- Од яких людей? – сіпнувся він.

«От сучий син!» - усміхнувся я про себе.

- Та так,на вулиці, - одповів.

- І що?

- Та кажуть, ніби війна близиться. З Дорошенком. Чи з татарами. Кажуть, татари на Чигирин мітять. І пан гетьман Самойлович воїнство збирає. Так чи не так? Чи, мо’, брешуть люди добрі?

- Брешуть, - запевнив мене Черниш. – Брешуть, сучі діти!

«Та вже ж», - знову всміхнувся про себе я.

- А якщо чесно, - сотник нахилився до мене, - чернігівський полковник пан Борковський, – заговорив він упівголоса, і я сіпнувся, бо згадав свій сон на покинутому по