Стаття 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає одне з найголовніших прав людини - право на свободу. Порушення цього права може прямо перешкодити здійсненню багатьох інших гарантованих Конвенцією прав, таких, як право на повагу до сімейного і приватного життя, право на свободу виявлення поглядів. До того ж позбавлена волі особа піддається ризику застосування до неї катувань чи нелюдського поводження. Право на свободу та особисту недоторканість в сенсі статті 5 розуміється як право на фізичну недоторканість особи, тобто як гарантія від затримання та арешту.
Винятком з цього права особи є шість випадків затримання, перелічених в пункті 1 статті 5. Даний перелік є виключним і не може бути розширений державами-учасницями Конвенції. Пункт 1 статті 5 передбачає позбавлення особи свободи не інакше ніж "відповідно до процедури, встановленої законом".
Порушення ст. 5 Конвенції є найпоширенішим серед більшості держав-учасниць Конвенції, оскільки досить часто національне законодавство не відповідає Конвенції, в тому числі і викладеним в ній загальним принципам. Проаналізована мною справа саме і є прецедентом, на який орієнтуються держави-учасниці у розгляді справ щодо законності позбавлення волі за національними законодавчими актами.
У 1982 році Європейський Суд у правах людини розглядав справу Van Droogenbroeck v. Belgium. Заявник стверджував, що утримувався під вартою не судового, а адміністративного органу. Встановлено, що він неодноразово вчиняв крадіжки і був за них засуджений, причому утримувався у в'язниці для рецидивістів. Після звільнення з в'язниці пан ван Дроогенброек знову почав здійснювати крадіжки, і з метою реабілітації його кілька разів піддавали ув’язненню в “Управлінні у справах рецидивістів”. По бельгійському праву передача рецидивістів і невиправних злочинців у розпорядження цього управління кваліфікується як захід, що є позбавленням волі.
На перший погляд, здається, наявне порушення Конвенції. Проте Суд взяв до уваги, що законодавчий акт, надавши міністрові юстиції належні повноваження, мав на меті як “захистити суспільство від небезпеки рецидивістів і невиправних правопорушників”, так і “дати уряду можливість спробувати реабілітувати їх”.
Суд дійшов таких висновків: “При встановленні мір покарання у виді позбавлення волі необхідно враховувати обставини, які мають різний характер. Зі свого боку, міністр юстиції через своїх підлеглих і крізь їх сприяння може частіше і ретельніше контролювати ув’язнених, але це означає, що з часом зв'язок між рішенням міністра не звільняти чи повторно затримати особу й початковим судовим рішенням поступово слабшає.”
Таким чином, підкреслив Європейський Суд, відмова від періодичної перевірки підстав засудження, стосовно покарання, може спричинити ситуацію, коли «утримання під вартою, яке було законним на початку, перетворилося в довільне позбавлення волі, несумісне зі статтею 5 Конвенції». Подібне «позбавлення волі не буде відповідати Конвенції, якщо воно перестане ґрунтуватися на переконливих мотивах... для цілей ст. 5 воно стане «незаконним». У зазначеному рішенні говориться: «Якщо вважати, що обгрунтування позбавлення волі встановлено раз і назавжди в момент засудження, це призведе до припущення, що таке затримання взагалі марно».
Всі ці аргументи, на думку Європейського суду, вказують на те, що «зацікавлена особа, має мати право на доступ до «суду», що володіє відповідними повноваженнями, щоб визначити, чи не має місце таке порушення; така можливість повинна бути наявна для нього протягом всього затримання».
Суд також розглядав питання про роботу, яку мав виконати пан Ван Дроогенброек, оскільки умовою його звільнення було накопичення певної грошової суми. Суд, визнавши, що ця робота була обов'язковою, не знайшов порушення статті 4 Конвенції на тій підставі, що вимоги статті 4 § 3 (а) були
дотримані. На думку Суду, робота не виходила за рамки «звичайної» в цьому контексті, так як вона була спрямована на те, щоб допомогти реінтеграції ув’язненого в суспільство, і мала правову основу.
Отже, відповідно до рішення суду, порушення п. 1 ст. 5 Конвенції відсутнє. Проте порушеним є п. 4 ст. 5, за яким позбавлена волі особа має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
Дана справа має особливе значення, оскільки розвинула доктрину «вільного розсуду держав» або «margin of appreciation». Правова сутність концепції «margin of appreciation» виявляється у здатності визначати права і обов’язки, відповідальність суб’єктів міжнародного права, визначати санкції та тлумачити норми. В загальному, термін «margin of appreciation» відноситься до простору для маневру, який страсбурзькі установи (Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини) бажають надати національним органам влади при виконанні ними своїх зобов’язань за Європейською конвенцією з прав людини. Проте згаданий термін не зустрічається ні в самому тексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ні в підготовчих документах.
Проте, існують принципові критерії для застосування доктрини «margin of appreciation»: «передбаченість законом», що включає в себе наступні умови правомірності втручання у здійснення прав і свобод, гарантованих Конвенцією:
відповідність закону, доступність, законність цілі і необхідноcті в демократичному суспільстві. Оскільки ж, актом про «Соціальний захист розумово відсталих і порушників-рецидивістів» 1964 року були детально описані усі міри покарання, критерії їх призначення, тривалість, залежність від різних обставин, а також акт був доступний громадянам Бельгії, відповідав законній меті і був необхідним у демократичному суспільстві, то Європеський Суд у даній справі не побачив порушення ст. 5 Конвенції.
Держави наділені великою автономією при визначенні обставин і умов за якими особи, звільнені з-під варти, можуть бути повернуті в місця позбавлення волі.
Отже, у даній справі Суд вперше встановив, що для того, щоб дані дії були вчинені без порушення ст. 5 (1) (а), зв'язок між початковим обвинуваченням і продовженням ув'язнення, або повторним висновком повинен бути досить чітко визначеним.
Таким чином, у даній справі, попри формальне протиріччя дій міністерства вимогам Конвенції, суд, керуючись чинним національним законодавчим актом, не побачив порушення п.1 ст. 5 Конвенції бельгійським урядом, оскільки призначення покарання у вигляді позбавлення волі рецидивістам, а також певні заходи щодо реабілітації таких осіб передбачено Кримінальним кодексом Бельгії і законодавчим актом про «Соціальний захист розумово відсталих і порушників-рецидивістів» 1964 року, а тому є законними.
ВИСНОВОК
Проходження студенткою переддипломної практики на різних підприємствах і в організаціях є важливим елементом процесу підготовки юридичної спеціальності. Протягом практики я мала можливість застосувати отримані раніше теоретичні знання в процесі навчання у практичній діяльності.
За час практики отримала досвід роботи в якості юриста в компанії, підвищила професійну підготовку, закріпила отримані раніше в ході навчання теоретичні знання із спеціальних і загальних правових дисциплін, використовувала законодавство в конкретно представлених випадках.
Практика допомогла навчитися самостійно вирішувати задачі, що виникають в ході роботи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Егорова О.А., Беспалов Ю.Ф. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод в судебной практике. М: Проспект, 2011. С. 74.
2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод Рада Європи; Конвенція, Міжнародний документ від 04.11.1950. [Режим доступу]: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004
3.Липкина Н.Н. Правовые позиции Европейского суда по правам человека относительно свободы усмотрения государств при осуществлении вмешательства в права и основные свободы // Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук.-Москва, 2008.-26 с.
4. О. Орехов. О некоторых особенностях применения доктрины свободы усмотрения государств европейским Судом по правам человека // Общество и право. 2009. №2 (24). URL: http://cyberleninka.ru/article/n/o-nekotoryh-osobennostyah-primeneniya-doktriny-svobody-usmotreniya-gosudarstv-evropeyskim-sudom-po-pravam-cheloveka (дата обращения: 30.04.2016).
5. Рісний М.Б. Правозастосувальний розсуд (загальнотеоретичні аспекти) //Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, Львів: ЛНУ ім.. І.Франка, 2006.-13 с
6. Рабінович П.М. Практика Страсбурзького суду як орієнтир діяльності
конституційних судців з імплементації європейських стандартів прав людини
// Вісник Конституційного Суду України. – 2005. – № 6. – С. 34-40.
7. Шпильман Дин. Сыграть на свободе усмотрения государства. Европейский суд по правам человека и теория национальной сферы усмотрения: отказ от европейского контроля или его субсидиарность? // Права человека. Практика Европейского суда по правам человека.-2011.-№6.-С.20-38.
8. Eur. Court H.R. Van Droogenbroeck v. Belgium, judgment of 24 June 1982, Series A no.50, para. 40
9. THE MARGIN OF APPRECIATION //Council of Europe: official website // The Lisbon Network: http://www.coe.int/t/dghl/cooperation/lisbonnetwork/themis/EC HR/Paper2_en.asp (31.01.2012 р.)
