Особливості творчого методу

- твори вражали силою почуттів, музичністю, різнобарвністю ритмів;

- створення нового для англійської поезії жанру масової пісні, яка близька до народних пісень;

- введення в поезію нових слів і зворотів;

- різнобарвність тематики - від політичної до інтимної;

- схильність до алегорій, великих узагальнень;

- показ у творах подій від далекого минулого до сучасності.

6. Драма П. Б. Шеллі «Визволений Прометей»: тематика, проблематика, система образів. Традиції і новації Шеллі в розробці образу Прометея.

«Освобожденный Прометей» (1819). Под впечатлением этого известия Шелли создает свою лирическую драму «Освобожденный Прометей». Жена поэта, Мэри Шелли - известная писательница своего времени и первый критик и комментатор поэта,- в примечании к посмертному изданию собрания сочинений Шелли писала, что «Прометей» - душа поэзии Шелли».

И действительно, по великолепию стиха, по лирическому богатству монологов, по страстности и искренности стиля «Прометей» является одной из вершин английской поэзии. Это объясняется не только той зрелостью, которой достигает к этому периоду дарование Шелли, но и теми поистине огромными поэтическими возможностями, которые таит в себе древнейший народный миф о Прометее. Поэтому еще античные художники и писатели обратили на него внимание. «Прометей Эсхила, - писал Белинский, - прикованный к горе, терзаемый коршуном и с горделивым презрением отвечающий на упреки Зевса, есть форма чисто греческая, но идея непоколебимой человеческой воли и энергии души, гордой и в страдании, которая выражается в этой форме, понятна и теперь: в Прометее я вижу человека, в коршуне - страдание, в ответах Зевсу - мощь духа, силу воли, твердость характера». В мифе о Прометее Шелли превозносит опыт социальной борьбы его эпохи и в соответствии со своими революционными взглядами существенно перерабатывает сюжет легенды. Основным пафосом его произведения (в отличие от одноименной драмы Эсхила и стихотворения Гете) является пафос борьбы, завершающийся грандиозной победой сил света и прогресса над миром зла и тирании. Для Шелли была неприемлема традиционная концовка мифа - примирение повелителя Олимпа и гордого Титана - защитника и учителя людей. «По правде говоря, я испытывал отвращение к такой слабой развязке - примирение между Защитником и Угнетателем человечества, - писал Шелли, - моральный интерес мифа, столь мощно поддерживаемый страданиями и непреклонностью Прометея, исчез бы, если бы мы могли себе представить, что он отказался от своей гордой речи и испугался своего удачливого и вероломного противника».

Образ Прометея у Шелли заключает в себе ту идею, что только беззаветная борьба с политической тиранией и духовным гнетом всех видов может спасти народ от пучины одичания и гибели. Мужественный характер Прометея заключает в себе реальные героические черты, присущие самым передовым людям эпохи - черты революционеров-республиканцев, которых Шелли прославлял еще в своей юношеской поэме «Королева Маб». Подобно этим лучшим и единственным тогда представителям народа, в одиночку боровшимся с гнетом реакции, герой драмы Шелли один на один бесстрашно

...вступил в борьбу

И встал лицом к лицу с коварной силой

Властителя заоблачных высот,

Насмешливо глядящего на землю,

Где стонами измученных рабов

Наполнены безбрежные пустыни...

Зевс подвергает мятежного Титана лютым мукам; его тело дробит молния и терзает хищный орел; Прометея несказанно мучают дикие фурии с железными крыльями, но он остается непоколебим в своем отпоре небесному деспоту. Его неистощимое мужество питается сознанием того, что он своей борьбой дает народу возможность собраться с силами и сбросить зевсово иго:

Вот обманутый народ

От отчаянья восстал,

Полднем ярким заблистал,

Правды хочет, правды ждет,

Воля дух его ведет...

Несгибаемая воля к борьбе, проявленная бессмертным Титаном-огненосцем, отравляет смертным страхом все дни Тирана-Зевса. Он не может спокойно наслаждаться властью: пророчество Прометея о том, что скоро пробьет и его час, неотступно преследует царя богов. Он не знает, откуда ему следует ожидать опасность. Тщетно он посылает своего крылатого вестника Гермеса к кавказской скале, на которой висит прикованный цепями Прометей, чтобы посулами и угрозами выведать у Прометея тайну грядущей гибели отца богов - Титан отвечает лишь язвительной насмешкой.

Зевс насильно принуждает к любви богиню моря Фетиду, он не знает, что у нее, по велению судьбы, должен родиться сын> более могущественный, чем его отец. Его зовут Демогоргон. Этот образ - порождение поэтической фантазии Шелли. В нем воплотилась философская идея Шелли о том, что эпоха более высоких и совершенных отношений в обществе рождается и крепнет в недрах старого мира, что ее подготовляет исподволь насилие, творимое кликой «бездушных богачей» (Шелли) над массой тружеников. Демогоргон - это предвестник будущей великой «народной революции». Свергая Зевса с трона, Демогоргон произносит замечательные слова, выражающие самые заветные думы лучших умов того времени: «На небесах тебе преемника не будет». Эта фраза имеет иносказательный смысл. В условиях суровой цензуры того времени поэт не мог писать о том, что и на Земле исчезнут троны, но именно такой смысл он вложил в эту фразу и именно так его и понимали современники. Недаром в предисловии к драме Шелли писал: «...свои мысли автор мог бы выразить фразой: «надо изменить весь мир». Мечты о светлом будущем мира поэт воплощает в чудесные поэтические образы в конце III и в IV акте:

Увидел я, что больше нет насилья,

Тиранов нет и нет их тронов больше,

Как духи люди были меж собой свободны!

Природа и люди неузнаваемо изменились. Исчезла гнусная порода эксплуататоров,

...гонящих раба,

Покуда не падает он,

Как загнанная лошадь.

Свобода, равенство и братство соединили нации в единую семью. Небывалый расцвет наук и искусства позволил превратить пустыни в сады, подчинить воле разума реки и моря, избавить народы от болезней, труд стал почетной и приятной обязанностью прекрасных и мудрых людей будущего:

Никто не думал никогда,

Чтоб скорбь и радости труда

Когда-нибудь так легки стали...

Огненными строками выражает Шелли свой восторг перед великим будущим мира. Чтобы подчеркнуть огромность и всеобъемлющий характер перемен, которые произойдут после социального раскрепощения народа, он заставляет Небо и Землю, Луну и Звезды, хоры духов и хоры богов прославлять величие Прометея и лучезарное будущее раскрепощенного человечества.

В лирической драме «Освобожденный Прометей» вновь была разрешена важная для демократии 20-х годов XIX века проблема восстания и свержения реакционных властей с помощью физической силы: Геркулес - олицетворение мощи революционного народа - освобождает узника Зевса, Прометея, разбивая его цепи.

Грозные события 1819 года в Испании, Италии и далекой Англии, крайнее обострение классовой борьбы, выразившееся в ряде кровавых конфликтов (Питерлоо, Тайн и Уир),- все это заставляло художника взглянуть на природу общественных отношений более трезво, более реально изобразить борьбу сил прогресса с силами деспотии, стоящими на страже «феодальной дикости» (Шелли). Осмысляя обострение социальной борьбы эпохи, Шелли создает трагедию для сцены «Ченчи» (1820), в которой стремился придать своим образам конкретно-жизненное содержание и отказывался от того обобщенно-романтического и аллегорического изображения борьбы за свободу, которое имело место в «Прометее».

Таким образом, более зрелой стадии борьбы между трудом и капиталом в Англии (после 1818 года) соответствует появление реалистических тенденций в творчестве Байрона и Шелли. Сам Шелли следующим образом говорит о появлении этих новых тенденций в своем творчестве: «Произведения, которые были мною прежде опубликованы, все еще являлись представлениями о прекрасном и справедливом. Я могу теперь видеть в них литературные недостатки, присущие молодости и нетерпеливости, они были мечтами о том, чем им нужно было быть или чем они могли бы быть».

В соответствии с этими воззрениями Шелли приходит к выводу, что «высшим видом» поэзии является не романтическая поэма, а драма и трагедия, ибо трагедия, по, его мнению, является «истинно народным зрелищем», потому что в ней народ может «видеть самого себя» («В защиту поэзии»).

7. Роман М. Шеллі «Франкенштейн» як твір англійської «експериментальної прози».

Именно в «байроновский» период в голове Мэри возник замысел «Франкенштейна». «Надо ли удивляться тому, что, работая над «Франкенштейном», Мэри Шелли в свои девятнадцать лет уже могла найти в собственном жизненном опыте достаточно красок для изображения тоски, ужаса, отчаяния и скорби, образующих мрачный психологический колорит этой романтической повести?» – подчеркивают литературоведы.

Издатели "Образцовых романов", включив "Франкенштейна" в свою серию, высказали пожелание, чтобы я изложила для них историю создания этой повести. Я согласилась тем более охотно, что это позволит мне ответить на вопрос, который так часто мне задают: как могла я, в тогдашнем своем юном возрасте, выбрать и развить столь жуткую тему?

Нет ничего удивительного в том, что я, дочь родителей, занимающих видное место в литературе, очень рано начала помышлять о сочинительстве. Я марала бумагу еще в детские годы, и любимым моим развлечением было "писать разные истории".

Впоследствии моя жизнь заполнилась заботами и место вымысла заняла действительность. Однако мой муж (Перси Биши Шелли) с самого начала очень желал, чтобы я оказалась достойной дочерью своих родителей и вписала свое имя на страницы литературной славы. Но я ничего не предпринимала. Переезды и семейные заботы заполняли все мое время.

Летом 1816 года мы приехали в Швейцарию и оказались соседями лорда Байрона. Лето оказалось дождливым и ненастным; непрестанный дождь часто по целым дням не давал нам выйти. В руки к нам попало несколько томов рассказов о привидениях в переводе с немецкого на французский.

"Пусть каждый из нас сочинит страшную повесть", - сказал лорд Байрон, и это предложение было принято. Я решила сочинить повесть и потягаться с теми рассказами, которые подсказали нам нашу затею. Такую повесть, которая обращалась бы к нашим тайным страхам и вызывала нервную дрожь; такую, чтобы читатель боялся оглянуться назад; чтобы у него стыла кровь в жилах и громко стучало сердце. Я старалась что-то придумать, но тщетно. Я ощущала то полнейшее бессилие - худшую муку сочинителей, - когда усердно призываешь музу, а в ответ не слышишь ни звука. "Ну как, придумала?" - спрашивали меня каждое утро, и каждое утро, как ни обидно, я должна была отвечать отрицательно.

"Все имеет начало", говоря словами Санчо; но это начало, в свою очередь, к чему-то восходит. Надо смиренно сознаться, что сочинители не создают своих творений из ничего, а всего лишь из хаоса; им нужен прежде всего материал; они могут придать форму бесформенному, но не могут рождать самую сущность. Творчество состоит в способности почувствовать возможности темы и в умении сформулировать вызванные ею мысли.

Лорд Байрон и Шелли часто и подолгу беседовали, а я была их прилежным, но почти безмолвным слушателем. Однажды они обсуждали различные философские вопросы, в том числе секрет зарождения жизни и возможность когда-нибудь открыть его и воспроизвести. Они говорили об опытах доктора Дарвина (имеется в виду Эразм Дарвин (1731-1802), дед знаменитого естествоиспытателя Чарлза Дарвина); он будто бы хранил в пробирке кусок вермишели, пока тот каким-то образом не обрел способности двигаться. Решили, что оживление материи пойдет иным путем. Быть может, удастся оживить труп; явление гальванизма, казалось, позволяло на это надеяться; быть может, ученые научатся создавать отдельные органы, соединять их и вдыхать в них жизнь.

Пока они беседовали, подошла ночь; было уже за полночь, когда мы отправились на покой. Положив голову на подушки, я не заснула, но и не просто задумалась. Воображение властно завладело мной, наделяя являвшиеся мне картины яркостью, какой не обладают обычные сны. Глаза мои были закрыты, но я каким-то внутренним взором необычайно ясно увидела бледного адепта тайных наук, склонившегося над созданным им существом. Я увидела, как это отвратительное существо сперва лежало недвижно, а потом, повинуясь некоей силе, подало признаки жизни и неуклюже задвигалось. Такое зрелище страшно; ибо что может быть ужаснее человеческих попыток подражать несравненным творениям создателя?

Тут я сама в ужасе открыла глаза. Я так была захвачена своим видением, что вся дрожала и хотела вместо жуткого создания своей фантазии поскорее увидеть окружающую реальность. Я не сразу прогнала ужасное наваждение; оно еще длилось. И я заставила себя думать о другом. Я обратилась мыслями к моему страшному рассказу - к злополучному рассказу, который так долго не получался!

О, если б я могла сочинить его так, чтобы заставить и читателя пережить тот же страх, какой пережила я в ту ночь!

И тут меня озарила мысль, быстрая как свет и столь же радостная: "Придумала! То, что напугало меня, напугает и других; достаточно описать призрак, явившийся ночью к моей постели".

Наутро я объявила, что сочинила рассказ. В тот же день я начала его словами: "Это было ненастной ноябрьской ночью", а затем записала свой ужасный сон наяву.

Литературоведы давно уже отметили: научная фантастика стала одним из самых массовых жанров именно в эпоху научно-технической (промышленной) революции. Что касается случая с «Франкенштейном…», то здесь мы можем утверждать, что как раз развитие науки об электрических явлениях вызвало к жизни такое направление в беллетристике, как хоррор. XVIII век весь был как бы «наэлектризован». Вся природа стала электрической.

В романе едва ли наберется две страницы текста с описанием собственно сути экспериментов Франкенштейна – глухие намеки и полунамеки. И все-таки пусть очень противоречиво, путано и неуверенно, но Мэри Шелли дает нам некоторые зацепки, по которым можно попытаться реконструировать экспериментальную часть работы Виктора Франкенштейна. Но сначала взглянем на конечный результат: что же за существо «изваял» Виктор Франкенштейн.

8. Життєвий і творчий шлях Д. Кітса. Художні особливості лірики поета.

1795 - Родился 31 октября в Лондоне - первенцем в семье содержателя платной конюшни Томаса Китса (род. ок. 1775) и его жены Фрэнсис, урожденной Дженнингс (р. 1775). Младшими детьми были братья Джордж (1797-1841), Томас (1799-1818), Эдвард (1801-1802) и сестра Фрэнсис Мэри (Фанни) (1803-1889).

1803 - В августе Китс начинает обучение в частной закрытой школе преподобного Джона Кларка в Энфилде (к северу от Лондона).

1804 - Смерть отца 16 апреля в результате несчастного случая. 27 июня мать Китса выходит замуж за Уильяма Роллингса; второй брак оказывается неудачным. Дети поселяются у родителей матери в Энфилде.

1805 - 8 марта умирает дедушка Китса - Джон Дженнингс (род. ок. 1730). Дети поселяются с бабушкой в Эдмонтоне (поблизости от Энфилда).

1810 - 20 марта - похороны матери, скончавшейся от туберкулеза. В июле опекунами осиротевших детей назначаются Джон Науленд Сэнделл и Ричард Эбби. После смерти Сэнделла в 1816 г. Ричард Эбби, чаеторговец по профессии, становится единственным опекуном.

1811 -Летом Китс покидает школу в Энфилде и поступает в обучение к хирургу и фармацевту Томасу Хэммонду в Эдмонтоне.

1814 - К концу 1813 - началу 1814 относятся первые поэтические опыты Китса. 19 декабря - похороны бабушки Китса Алисы Дженнингс, урожденной Уолли (р. 1736).

1815 - 1 октября Китс приступает к изучению медицины в лондонском госпитале Гая, продолжая вместе с тем усиленные занятия поэзией.

1816 - Первая публикация: 5 мая в еженедельнике Ли Хента "Экзаминер" появляется сонет Китса "К одиночеству". 25 июля после сдачи экзамена Китс получает право по достижении совершеннолетия практиковать в качестве хирурга и фармацевта. Август Китс проводит с братом Томом в Маргите; по возвращении в Лондон в сентябре поселяется вместе с братьями в Чипсайде. В октябре - ноябре входит в круг литераторов и художников. Отклоняет настойчивые увещевания Эбби приступить к медицинской практике и принимает решение целиком посвятить себя поэтическому творчеству.

1817 - 3 марта выходит в свет первый поэтический сборник Китса - "Стихотворения". 25 марта поселяется вместе с братьями в Хэмпстеде. 14 апреля отбывает на остров Уайт; в конце апреля перебирается к Тому в Маргит и начинает работу над "Эндимионом". В мае - июне посещает Кентербери и Гастингс; с 3 сентября по 5 октября находится в Оксфорде у Бейли. 28 ноября в Берфорд-Бридж завершает "Эндимиона". 15 декабря посещает спектакль с участием Кина и посвящает ему рецензию в журнале "Чемпион".

1818 - В январе - феврале посещает лекции Хэзлитта об английских поэтах. Март - апрель проводит вместе с больным Томом в Тинмуте. Завершает поэму "Изабелла, или Горшок с базиликом". Около 27 апреля поэма "Эндимион" выходит в свет отдельной книгой. В конце июня Китс сопровождает до Ливерпуля Джорджа Китса с женой, эмигрировавших в Америку; затем отправляется в пешее путешествие по Озерному краю, Шотландии и Ирландии совместно с Чарльзом Брауном. Посещает могилу Бернса в Дамфрисе и его домик в Эре. 2 августа совершает восхождение на гору Бен Невис. 18 августа спешно возвращается в Хэмпстед ввиду серьезного заболевания, вызванного простудой на острове Малл. В конце сентября в журнале "Куортерли Ревью" опубликована уничтожающая рецензия на "Эндимиона". Китс, неотлучно находясь у постели умирающего Тома, начинает работу над поэмой "Гиперион". Осенью знакомится с Фанни Брон. После смерти Тома 1 декабря Китс поселяется в Хэмпстеде вместе с Брауном. 25 декабря происходит объяснение с Фанни Брон.

1819 - 18 января - 2 февраля Китс совершает вместе с Брауном поездку в Чичестер и Бедхэмптон, где им написана поэма "Канун святой Агнесы". 13-17 февраля пишет "Канун святого Марка". Апрель - май отмечены высочайшим творческим взлетом Китса: написаны пять "великих од", баллада "La Belle Dame sans Merci", ряд сонетов и стихотворений. 28 июня Китс отправляется вместе с Райсом на остров Уайт; 12 августа вдвоем с Брауном они переезжают в Уинчестер, где совместно работают над трагедией "Оттон Великий". Здесь же Китс завершает поэму "Ламия" и пишет фрагмент "Падение Гипериона". 10-15 сентября совершает короткую поездку в Лондон. Около 19 сентября написана ода "Осень". 8 октября Китс возвращается в Лондон; к концу года наступает резкое обострение туберкулезного процесса. В конце декабря обручается с Фанни Брон. К ноябрю - декабрю (и, по-видимому, к самому началу следующего года) относятся последние творческие усилия Китса.

1820 - В январе Джордж Китс около месяца проводит в Лондоне. 3 февраля Китс провожает брата до Ливерпуля; по возвращении у него открывается сильное легочное кровотечение. Фанни Брон отказывается от предложения Китса расторгнуть помолвку. В начале июля выходит в свет третья и последняя прижизненная книга Китса - ""Ламия", "Изабелла", "Канун святой Агнесы" и другие стихи". Осенью ввиду неуклонного ухудшения состояния здоровья Китс по настояниям врачей решает отправиться в Италию. 18 сентября отплывает из Грейвзэнда в сопровождении художника Северна. 15 ноября Китс с Северном прибывают в Рим и поселяются на Пьяцца ди Спанья. 30 ноября Китс пишет свое последнее письмо; с 10 декабря течение его болезни резко обостряется.

1821 - После мучительной агонии Китс умирает 23 февраля в 11 часов вечера. Похороны состоялись 26 февраля на римском протестантском кладбище.

Ранние произведения. Уже первые стихотворения Китса поражают своей жизнерадостностью и глубоким чувством гуманности. Яркие краски, красота материального мира у него всегда выступают на первый план. Тут нет места «божественному» и «потустороннему»; поэзия Китса может быть лучше всего охарактеризована его же собственными словами, как «поэзия земли». Именно стихийный материализм и радикализм воззрений Китса, отчетливо выразившиеся уже в первых произведениях поэта, вызвали бешеную ненависть со стороны реакционной печати, ибо жизнеутверждающие мотивы поэзии Китса, его призыв наслаждаться красотами природы, радостями бытия имеют глубоко прогрессивное значение, если принять во внимание, что это было время, когда реакционные романтики поднимали на щит мистику, иррационализм, проповедовали религиозно-ханжескую, пуританскую мораль.

Произведения последних лет жизни поэта. Подобно Байрону и Шелли, Китс эволюционировал к реализму. В произведениях 1819 года вместо абстрактного культа радости и красоты мы встречаемся уже с реальным изображением темных сил, уродующих человеческие жизни, сил, враждебных счастью людей. Китс не пришел к признанию закономерности революционного преобразования мира - в этом отношении он не поднялся до Байрона и Шелли. Однако он был весьма близок к тому. Объективно его творчество сыграло революционизирующую роль в общественной жизни Англии XIX века. Основной темой его произведений 1819-1820 годов становится идея служения человечеству, идея беззаветного служения народу, и недаром Китс обращается к Бернсу.

От первых романтических стихотворений поэт пришел к жизнеутверждающей, простой и ясной манере письма, правдивому показу жизни общества, человеческих характеров и изображению природы в духе гениального народного поэта Бернса. Смерть помешала Китсу развернуть свой талант во всю мощь и ширь.

 

Модуль ІІ (18 год.)

Тема 1. Французький романтизм (6 год.)

1. Основні етапи творчості В. Гюго.

Творча діяльність визнаного митця охопила понад 60 років, і її прийнято поділяти на 3 періоди.

I період - 1820-1850 рр. Цей період ознаменований переходом письменника на позиції романтизму і написанням поетичних і драматичних творів, створенням одного з кращих романів письменника - "Собор Паризької Богоматері". У 20-ті рр. Гюго брав актину участь у реформі французької поезії, яка з особливою силою проявилась у поетичній збірці "Східне". 30-40 роки - період найбільшої творчої активності письменника. У цей час з'явилося 4 поетичні збірки "Осінні листя" (1831), "Пісні сутінок" (1835), "Внутрішні голоси" (1837), "Промені та тіні" (1841). Збірка "Осінні листя" звернена до людського серця, в ній домінували інтимні мотиви та настрої, зокрема це було пов'язано з проблемами особистого життя, зокрема з дружиною Адель.

II період - 1851-1870 рр. - розпочав з вигнання поета із Франції. У цей період творчості різко посилилася політична і соціальна спрямованість творів, затвердилася викривальна інтонація. Гюго звернув до сучасного матеріалу, хоча романтичний метод зберігався. Письменник створив свої визначні романи - "Відторгнуті", "Трудівники моря", "Людина, яка сміється".

III період - 1870-1885 рр. - ознаменований поверненням Гюго до Франції в день її проголошення Французькою республікою (4 вересня 1870 р.). У Парижі його зустрічали як національного героя. Вже через рік він поховав свого сина і написав вірш "Похорон", у якому описав цей день:

Герой и праведник, народ небранной славы -

Любовью победил

И восхищался он, чей сын лежал в гробу,

Увидя, что опять готов ты на борьбу...

У цей період творчості був створений останній роман Гюго, присвячений революції, - "93 рік" (1874 р.). Він був народжений роздумами письменника над подіями, які відбулися у Франції у 1869-1971 рр. (франко-прусська війна, Паризька комуна і її розгром), і думками про співвіднесеність гуманності та революційного насилля.

В останні роки життя митець працював над поетичними збірками "Мистецтво бути дідусем" (1875), "Легенда століть" (1883), сатиричними поемами "Папа" (1878), "Осел" (1880) та ін.

2. Система жанрів в творчості В. Гюго.

Романи, Драматургія, Поезія, Публіцистика та есе

Творча діяльність визнаного митця охопила понад 60 років, і її прийнято поділяти на 3 періоди. I період - 1820-1850 рр. Цей період ознаменований переходом письменника на позиції романтизму і написанням поетичних і драматичних творів, створенням одного з кращих романів письменника - "Собор Паризької Богоматері". У 20-ті рр. Гюго брав актину участь у реформі французької поезії, яка з особливою силою проявилась у поетичній збірці "Східне". 30-40 роки - період найбільшої творчої активності письменника. У цей час з'явилося 4 поетичні збірки "Осінні листя" (1831), "Пісні сутінок" (1835), "Внутрішні голоси" (1837), "Промені та тіні" (1841). Збірка "Осінні листя" звернена до людського серця, в ній домінували інтимні мотиви та настрої, зокрема це було пов'язано з проблемами особистого життя, зокрема з дружиною Адель. II період - 1851-1870 рр. - розпочав з вигнання поета із Франції. У цей період творчості різко посилилася політична і соціальна спрямованість творів, затвердилася викривальна інтонація. Гюго звернув до сучасного матеріалу, хоча романтичний метод зберігався. Письменник створив свої визначні романи - "Відторгнуті", "Трудівники моря", "Людина, яка сміється". III період - 1870-1885 рр. - ознаменований поверненням Гюго до Франції в день її проголошення Французькою республікою (4 вересня 1870 р.).

У цей період творчості був створений останній роман Гюго, присвячений революції, - "93 рік" (1874 р.). Він був народжений роздумами письменника над подіями, які відбулися у Франції у 1869-1971 рр. (франко-прусська війна, Паризька комуна і її розгром), і думками про співвіднесеність гуманності та революційного насилля.

В останні роки життя митець працював над поетичними збірками "Мистецтво бути дідусем" (1875), "Легенда століть" (1883), сатиричними поемами "Папа" (1878), "Осел" (1880) та ін.

Перша поетична збірка В. Гюго - "Оди й різні вірші" (1822), до якої ввійшли вірші, створені переважно за правилами класицизму. Перехідний етап у світогляді та творчості письменника засвідчила наступна поетична збірка "Оди й балади": оди (провідний жанр класицистичної поезії) об'єднані з баладами, характерним жанром романтичної поезії. У цій збірці більшість балад написано на сюжети з французького середньовіччя, деякі з них мали досить виразне фольклорне забарвлення. Відкинувши класицистичну нормативність, Гюго ввів у французьку поезію нові форми й розміри, створив нову систему віршування, велику увагу приділив звуковій організації вірша, його ритмомелодиці.

Поетична творчість В.Гюго 20-х років увінчалася збіркою "Орієнталії" (1829), яка мала великий успіх; витримала за 2 місяці 14 перевидань і створила авторові репутацію великого поета. Для цієї збірки характерно:

- спрямованість на зовнішній, об'єктивний світ;

- прагнення зображувати красу й форми матеріально-чуттєвої реальності.

Окрему групу становили у збірці поезії, присвячені національно-визвольній боротьбі грецького народу проти турецького поневолення у 20-х роках минулого століття. Тут Гюго оспівав героїку визвольної боротьби греків ("Канаріс", "Наварін" та ін.), викрив і засудив звірства завойовників ("Захоплене місто", "Дитина", "Голови в сералі"), закликав громадськість Європи піднятися на допомогу розтерзаній, але не скореній Греції ("Ентузіазм" та ін.).

У період 1830 - 1848 рр. з'явилися такі поетичні збірки, які завершили становлення майстерності поета і склали важливий етап творчої зрілості.

До драматургії В.Гюго звертався протягом усього життя. Але з 1827 до 1837 року вона стала основною сферою його творчої діяльності. Першою спробою у драматичному жанрі стала драма "Кромвель" (1827), яка засвідчила високу майстерність автора у цьому жанрі. Успіх серед читачів першої драми спонукав письменника до написання наступних: "Маріон Делорм" (1829), "Ернані" (1830), "Король розважається" (1832).

Сюжети всіх цих драм Гюго брав з історії Франції та інших західноєвропейських країн XVI-XVII ст. І це не була випадковість. Названі століття - велика переломна епоха європейської історії, сповнена гострих суперечностей та конфліктів, що дуже цікавило письменника.

Гюго вважав основною особливістю драми - реальність, закликав руйнувати кордони між жанрами, єднати комічне і трагічне, піднесене і низьке, відмовитися від єдності дії, місця і часу. Він розробив теорію гротеску як повної протилежності піднесеному і контрастному. Головне призначення гротеску у романтичному творів драматург вбачав у відтінені прекрасного життя. Теорія романтичної драми послужила письменнику для створення новаторської драми.

Драматургія Гюго пронизана вільнолюбством і демократизмом.

Риси драматургії В.Гюго:

1. В основі майже всіх драм лежав конфлікт між представниками третього стану (простими людьми) і феодальною аристократією та монархією.

2. У кожну драму Гюго заклав певну соціальну, політичну чи моральну ідею.

3. Драматург уникав будувати сюжети своїх драм на реальних історичних подіях. Сюжети його драм повністю вигадані, і якщо в них вплетені реальні історичні особистості, то їхні дії та вчинки у драмах - це легенди, а не історія у точному значенні слова.

4. Дійові особи чітко розподілені на позитивних і негативних, носіїв добра і зла; кожен персонаж наділений домінуючою пристрастю, що визначила його характер і долю.

5. Поєднання у драмах елементів та прийомів "високих" і "низьких" жанрів. Одним із кращих драматичних творів В.Гюго є його драма "Рюї Блаз".

В основі сюжету такі події: лакей Рюї Блаз закохався в іспанську королеву. Неочікуваний поворот подій дозволив Рюї під іменем знатного дворянина дона Сезара де Базана добитися прихильності королеви, стати міністром. У цій ситуації розкрила романтична винятковість особистості Рюї Блаза. Лакей став визначним державним мислителем. Його рішення вражали дотепністю, гуманністю і розумом. Але підвищення Рюї Блаза було лише частиною інтриги обуреного королевою дона Саллюстія де Базана. Інтрига проти королеви не вдалася. Вона дізналася правду про Рюї Блаза і відштовхнула його, після чого він отруївся. Тріумф цієї п'єси засвідчив утвердження романтичної драми на сцені.

3. В. Гюго – романіст.

В історію світової літератури В.Гюго ввійшов передусім як видатний романіст.

"Знедолені" (1862). Задум великого соціального роману у В.Гюго виник ще наприкінці 20-х років, але життєві проблеми надовго відсунули його здійснення. У 1840 р. був складений перший рукопис роману під назвою "Злигодні", а в 1845- 1848 рр. письменник активно працював над поповненням матеріалів і написав більшу його частину. До роману він звернувся лише у 1860 р., причому не тільки дописав нові розділи та книги, а й ґрунтовно переробив те, що було написано раніше.

Роман "Знедолені" - твір незвичайний і за своєю художньою структурою. Це роман філософський і символічний, але з виразними елементами роману історичного. Це роман про тих, хто став підніжжям соціальної драбини. Головна тема твору - тема несправедливості та її жертв. Центральним персонажем роману став Жан Вольжан, а його життєпис склав головну сюжетну лінію твору. Це сільський парубок 25 років, який займався підрізуванням дерев. Коли у нього на руках залишилась сестра і її семеро дітей, він замінив їм батька. Його молодість пройшла у праці, але на початку однієї зими він залишився без роботи. В сім'ї не було і шматочка хліба. Тоді він розбив вікно булочної і вкрав хліба. Його засудили за крадіжку на 5 років, так він перестав бути Жаном Вольжаном, а став № 24601. Про рідних чув лише одного разу. Хтось бачив його сестру, при ній була лише 1 дитина, де поділися інші, вона і сама не знала. Декілька разів в'язень намагався втекти. Його ловили і кожного разу збільшували термін покарання, який досяг 19 років.

У в'язниці герой все частіше задумувався над своїм життям, він засудив себе за вчинок молодості, бо зрозумів, що голод не був виправданням скоєного злочину. Герой довгий час шукав відповіді на запитання: чи тільки він винен у своїй долі, і врешті-решт дійшов остаточного визначення, що суспільство здійснило перед ним ще більший злочин. Вирішивши ці питання, він засудив суспільство, звинуватив у нещасній долі його родини і дав собі слово поквитатися з ним. З в'язниці герой повернувся морально спустошеним, озлобленим, сповненим ненависті до всього світу.

Коли він вийшов звідти, помираючи від голоду і втоми, Жан шукав притулку. Але ніхто не впустив колишнього каторжника навіть за гроші. На допомогу чоловіку з'явилася старенька бабуся, яка підказала йому звернутися до монсеньйора Б'єнвеню. Це був єпископ. Із 15 тисяч лір свого прибутку він залишав собі тільки 1 тисячу, інші віддавав бідним і знедоленим. Єдине його багатство - срібні прибори і підсвічники. Вольжан погано віддячив йому за притулок: вночі він пробрався до нього в кімнату і поцупив срібло.. Коли жандарми вранці привели злодія, єпископ сказав, що він сам подарував йому срібло. Добрий вчинок монсеньйора перетворив його у справжнього християнина, у корисного члена суспільства. В один день Жан Вольжан помер назавжди, а натомість народився мер Мадлен. Він став на шлях добра. Під іменем Мадлена нажив собі капітал чесною працею (в основі - технічний винахід), своє багатство вкладав у побудову утопічної фабрики, щоб допомогти іншим знедоленим.

На фабриці герой зустрівся з Фантіною. З 10 років дівчина змушена була працювати, батьків вона ніколи не знала. У 15 років вона прийшла до Парижа шукати щастя. Багато працювала, щоб вижити, ревно зберігаючи свою честь. Закохавшись дівчина була дуже щасливою. Але для її коханця цей зв'язок був не більше ніж любовна інтрига. Він покинув її, став префектом, радником, батьком родини. Фантіна народила від нього дитину і залишила її чужим людям, а сама повернулася на батьківщину. Таки чином вона і потрапила на фабрику. Вона чесно працювала і відсилала для своєї дівчинки все, що мала. Але опікуни дитини кожного разу збільшували матеріальні вимоги до матері, погрожуючи викинути дитину. На фабриці у Фантіни були вороги, дівчата заздрили її жіночій вроді. Через інтриги вона залишилася без роботи. Щоб заробляти гроші для забезпечення своєї дитини, через голод і жебрацтво, вона вийшла на панель. Життя і соціальний порядок підштовхнули жінку до крайнощів, як свого часу сталося із Жаном Вольжаном.

Потрапивши до поліцейського відділу, Фантіна зустріла там пана мера, господаря тієї фабрики, яка принесла їй стільки горя. Вона плюнула йому в обличчя за те, що він начебто був причетний до її звільнення. Цим мером був колишній каторжник Жан Вольжан. Вона розповіла йому про свої життєві негаразди. Він пожалів жінку, визволив і доглядав до останнього її подиху. Перед смертю Фантіна взяла з нього слово, що він допоможе її доньці.

Жан розшукав дитину у трактирі Тенарльє, їй було всього 8 років. Вона мила, прибирала, носила воду. Взимку ходила боса, спала під сходами в темному куточку. Він викупив у господарів дитину, назвавшись їй батьком, бо вона не знала своїх батьків. Мер дав Козетті гарне виховання у монастирі, вона стала мадемуазель Маріус Понмерсі з багатим приданим. Дівчина вийшла заміж за порядного і чесного чоловіка. До смерті Жан Вольжан жив разом з ними. Перед смертю він розповів їй про матір, що вона була нещасною настільки, наскільки була щасливою її дочка.

Все життя Жана Вольжана - це подвижництво в ім'я добра і милосердя.

"Людина, яка сміється". За проблематикою цей роман співзвучний "Знедоленим". Дія твору розкрита в Англії наприкінці XVII - початку XVIII ст., але всім змістом пов'язана із сучасністю.

З перших сторінок роману створена атмосфера таємничості: берег моря під покровом ночі, якісь люди поспішно відпливали, залишивши самотнього хлопчика; охоплений жахом, той наткнувся на шибеницю, ще далі на жінку, яка замерзла в снігу, а біля неї хлопчик знайшов живу дівчинку з обличчям янгола, вона виявилася сліпою. Пригорнувши її до себе, він йшов рівниною і натрапив на дивну колимагу, в якій живе старий комедіант Урсус з ведмедем. Освітлене обличчя хлопця спершу здивувало, а потім злякало старого: на ньому застигла гримаса божевільно-веселого сміху.

Далі сюжет орієнтований на розкриття таємниці походження головного героя - Гуінплена, який виявився сином лорда і став жертвою королівської сваволі. До нього по-різному ставилися дві жінки: Дея, яка палко кохала його всім серцем, і красуня-аристократка Джовіна, в почуттях якої панувала лише пристрасть.

У світі простих людей Гуінплен знайшов любов і гуманність. Він усім серцем покохав Урсуса і Дею, і ніколи б не залишив їх, якби не з'ясувалося його знатне походження. Він - лорд, мав місце у палаті лордів, яке йому належало по праву. Проте у парламенті його зустріли вороже: вчорашній клоун, який розважав у балагані народ, не мав місця у їхньому середовищі. Лорд Кленчарлі виступив у англійському парламенті лише один раз, він засудив соціальну систему, яка була побудована на несправедливості і пригнічення народу. Обурені такою промовою, лорди вигнали його з парламенту.

Відстоюючи свою ідеалістичну позицію, стверджуючи, що змінити суспільство могло лише милосердя, В.Гюго не переставав бути захисником знедолених, ворогом деспотизму і рабства.

"93-й рік". Створенню епічного полотна сприяло те, що В. Гюго був сучасником революцій 1830, 1848 і 1870 років, що він сам протягом багатьох років боровся за утвердження республіки в країні.

У романі три головних герої - маркіз де Лантенак - голова контрреволюції 1793 року, його внучатий небіж Говен, який стояв на чолі революційних військ, представник Конвента Сімурден, який спостерігав за діяльністю Говена за дорученням організації. Лантенак постав дуже жостокою людиною, він спалював цілі села, розстрілював жінок. Причина такої жорстокості героя - ненависть до революції. Говен - ентузіаст, він вважав, що з ворогом треба боротися відкрито, а коли ворога переможено, требанадати йому допомоги. Сімурден - терорист, він вважав, що будь-які засоби гарні для перемоги революції. Сам Гюго вважав, що вище за революцію і класову боротьбу - милосердя і любов до людини. До цього ж висновку поступово прийшли і три герої твору.

Лантенак, після того, як його замок було взято, а сам він врятувався через підземний перехід, повернувся назад: в бібліотеці залишилися діти, яких врятувати міг лише він. Його було схоплено, і він чекав на страту. Але Говен не міг стратити ворога, який виявився таким шляхетним. Він звільтнив його, а себе віддав у руки правосуддя. Революційні війська, які любили Говена, просили його звільнення. Сімурден стратив Говена на гільйотині. Але в той момент, коли ніж падав на голову Говена, він сам вбив себе, бо Говен був його улюбленцем і вихованцем. Так Гюго показав протиріччя між революцією і моральним людськи законом. Республіка "милосердя" перемогла над республікою "терору".

Роман розпочато розповіддю про гостру боротьбу, яку змушена вести молода республіка як з внутрішніми ворогами, так і з зовнішніми. В цьому творі Гюго залишився романтиком, доказом чого стали виключні характери і події; концентруючи відображення дійсності, суб'єктивність і відвертість авторської позиції, антитеза добра і зла, гротеск.

Віктора Гюго назвали пророком, який "своїми утопіями примушував трепетати серця". Його слава давно перешугнула національні межі, ще за життя він став належати усьому світу.

Для французів В. Гюго - це передусім великий національний поет, видатний драматург, і вже за цим Гюго-романіст. За межами Франції, у тому числі й у нас, В.Гюго - перш за все геніальний романіст, тоді вже драматург і поет. Пояснювалося це насамперед тим, що повноцінний переклад поезії - дуже непроста річ, і доля великих національних поетів у іншомовних країнах залежить від того, чи з'являються там їхні переклади високого рівня і чи стає вона завдяки цьому набутком національної культури. Таких перекладів поезія Гюго не мала і лишилася за межами Франції недостатньо відомою і освоєною.

Якось Віктор Гюго сказав, що "життя - це обірвана фраза". Але фраза, яку він писав усе життя, така довга, складна, так переповнена думками і почуттями, що навряд чи коли-небудь обірветься. У цій фразі вся його творчість: його поеми, п'єси, романи і статті, памфлети і подорожні замальовки, есе. Людство ніколи не забуде того, хто перед смертю, підводячи висновки своїй творчій діяльності, з повним правом сказав: "Я у своїх книжках, драмах, прозі і віршах заступався за малих і нещасних, упрошував могутніх і невблаганних. Я відновив у правах людини шута, лакея, каторжника і повію".

Художній метод В.Гюго

- вважав, що зображувати треба не повсякденне, а виключне;

- прагнув намалювати у творах велику панораму життя;

- використовував прийом контрасту;

- обирав гостру, захоплюючу фабулу, щоб зробити напруженішим сюжет;

- стверджував, що змінити світ може лише милосердя.

4. Життєвий і творчий шлях Жорж Санд.

ЖОРЖ САНД (1804-1876) - це великий світ прекрасних образів, духовних пошуків і відкриття істини. її творчість - велике істерико-літературне явище XIX ст., і проминути його в нашому курсі ми не мали права. Вона зазирнула у такі глибини людської душі, які ще не відкривалися нікому до того часу; саме з її ім'ям пов'язана постановка проблеми емансипації жінки у французькій літературі, яку пізніше запозичили Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Софія Крушельницька, Наталія Кобринська, Софія Окуневська в українській літературі.

У романах Аврори Дюпен (за чоловіком Дюдеван), яка писала під чоловічим псевдонімом Жорж Санд, зазначена проблема набула характеру протистояння з оточенням, із власними переконаннями та прагненнями або ж глибокої психологічної драми самої людини, яка зробила певний крок всупереч загальноприйнятій моралі.

Аманда Аврора Ліон Дюпен народилася у 1804 р. в невеличкому містечку Ноан, недалеко від Парижа, у дворянській родині. Батько був офіцером наполеонівської армії. Мати походила з родини міщан і була жінкою легкої поведінки. Тому рідні її майбутнього чоловіка були проти шлюбу свого сина, який одружився з незнатною і небагатою дівчиною. Вихованням дівчинки займалася спочатку рано овдовіла мати, бо рідні батька довгий час не визнавали її. Під впливом матері юна Аврора була дуже релігійною. Потім опіку над нею взяла бабуся-аристократка Марія-Аврора Дюпен, яка жила у своєму маєтку Ноан. З цього моменту в душі дівчинки назрів розкол: вона просто обожнювала свою матір, яка залишилася в Парижі, і любила бабусю. Але ці дві жінки ненавиділи одна одну. Одного разу бабуся розповіла 14-річній дівчинці всю правду про "аморальну" поведінку матері. Це був важкий удар для Аврори. Тоді вона збунтувалась і була відправлена на навчання в жіночий Августинський монастир, де хотіла залишитися на все життя. Там вона закохалась в інтелігентну і чарівну черницю Марію-Алісію і попросила удочерити її. "Вас? - здивувалась Алісія. - Але ж ви найвідчайдушніше чортеня в монастирі!"

У 1821 р. померла бабуся, і Аврора стала власницею багатого маєтку Ноан. Сучасники вважали Жорж Санд непостійною і безсердечною, називаючи її бісексуаль-ною, хоча не зовсім зрозуміло, чи були у неї сексуальні зв'язки із жінками. Своїй близькій подрузі Марі Дорвать, наприклад, Санд писала листи, які сьогодні вважалися б еротичними. Ось маленький уривок з листа Жорж Санд, який може бути свідченням того, яка тісна дружба пов'язувала цих двох жінок: "... Я надумала, що ти мене не любиш. Я ревіла, немов той осел... Моє серце переповнене любов'ю до тебе... Я хочу любити тебе завжди... Якщо ти мені відповіси одним лише словом "Приїжджай!", я поїду, хоч буде у мене навіть холера чи коханець...". Але в ті далекі часи листи такого змісту були досить розповсюдженим явищем і часто траплялися у листуванні між подругами.

Жорж Санд була коренастою жінкою, невисокою на зріст, з виразними рисами обличчя і темними очима. Вона постійно курила сигари, а її рухи були різкими. Чоловіків притягували її інтелект і жадоба життя. Вона ж не втрачала голови від слави і популярності й залишалася вірною лише собі. Оточуючі захоплювалися освіченістю і розумом майбутньої письменниці.

У 1822 р. Аврора вийшла заміж за Казіміра Дюдевана. Молоде подружжя було щасливим. Аврора стала гарною господинею. Не пройшло і року, як у сім'ї з'явилася перша дитина - син Моріс. Але було щось не так. Фізична близькість не приносила радості Аврорі, а духовної між чоловіком і дружиною не було. Вони ніби розмовляли різними мовами. В одному з листів своєму чоловікові Аврора писала: "Коли ми розмовляли, особливо про літературу, поезію чи моральні цінності, ти навіть не знав імен письменників, про яких я казала, і ти називав мої судження глупими, а почуття романтичними. Я перестала говорити про це, я почувала себе розбитою від усвідомлення того, що наші смаки ніколи не зійдуться...". Казімір дуже боявся втратити Аврору і навіть почав читати "розумні книжки". Прірва між простаком Казіміром і його розумною жінкою збільшувалася з кожним днем. Він почав пити. Вона ж мріяла про щастя жінок у шлюбі, оскільки сама такого не мала.

Після 9 років нещасливого сімейного життя перед нею постав вибір між особистою свободою та існуючими правилами поведінки в суспільстві. Аврора вирішила покинути чоловіка, знаючи осуд світського суспільства. Процес розлучення тривав понад рік, але "гра в суді" була того варта: Аврора добилася свободи від ненависного чоловіка, і діти - донька Соланж і син Моріс, незважаючи на старання Казіміра, залишилися з нею.

Намагаючись досягти економічної незалежності, Аврора почала писати романи. Залишивши чоловіка, вона поїхала в Париж. Знатна і багата жінка нічого не взяла із собою. Вона жила в дешевих кімнатах, заробляючи собі на життя роботою в газеті "Фігаро". На ці факти біографії письменниці важливо вказати й тому, що вони тією чи іншою мірою лягли в основу перших її романів і загалом багато чого проясняють у її творчості.

Уже в перші роки життя в Парижі Аврора Дюдеван носила чоловічий одяг, і свої романи підписувала чоловічим ім'ям. Від свого жіночого ім'я вона хотіла позбавитися, змінивши і його, і весь свій вигляд. З того часу про себе вона писала й говорила лише в чоловічому роді. Вона виступила проти інституту буржуазного шлюбу, який базувався на пригніченні та користі, за емансипацію жінки. Недовготривалим експериментом виявився її суто сексуальний зв'язок з письменником Проспером Меріме, майбутнім автором "Кармен", до якого Санд не мала абсолютно ніяких почуттів. Тому їхні стосунки скоро зійшли на нуль. "Я думала, - писала Санд, - що він володіє секретом щастя, що він мені відкриє його...що його безтурботність вилікує мою дитячу чуттєвість".

На початку весни 1833 року Жорж Санд познайомилася з молодим поетом Альфредом де Мюссе, який був на шість років молодший за неї. Цей союз спричинив чергову хвилю незадоволень і критики з боку вищого суспільства: "И что она только себе позволяет, эта вольтерьянка! Презирает устои общества, меняет мужчин, как перчатки, а еще..." Аврору ці розмови тільки розважали: "За зло, которое мне приписывают, отвечает Жорж Санд, а поскольку это мужчина, то и оценивать его надо соответственно. Что касается женщины, бедной Авроры, так она ни в чем не виновата - она умерла еще в самом начале". Протягом двох років вони були щасливими, особливо під час подорожі до Італії. Альфред, хоча і підкреслював чоловікоподібність своєї коханої, але шалено кохав і оспівував її у своїх віршах. Спільне життя закінчилось у Венеції, де біля ліжка хворого Мюссе вона знайшла свого нового коханця - лікаря П'єтро Паджелло.

З деякими із її коханців стосунки складалися зовсім інакше, коли Санд повністю контролювала ситуацію. Різниця в роках ніколи її не зупиняла: біляві юнаки, які викликали материнські почуття, завжди були її слабкістю. Саме в такому ракурсі відбувався її роман з видатним польським композитором Фредеріком Шопеном. Він також був на шість років молодший за неї і їхній зв'язок тривав понад дев'ять років. Жорж Санд обожнювала його музику і самого композитора, переслідуючи його всюди. їхній роман розпочався у 1838 році; на думку критиків, саме в ці роки вони створили свої кращі твори і вона стала відома світу як автор "Консуело". Аврора порвала з ним усі стосунки, коли він виступив проти неї в одній із суперечок, які вона вела з чоловіком своєї дочки.

Серед інших коханців були, наприклад, Олександр Дам'єн Мансо, який познайомився з нею, коли йому було 32 роки (їй - 45), і який мирно прожив з нею 15 років. А також художник Шарль Маршал, якого Санд називала "моє товстеньке дитя". Коли вони зустрілися, Шарлю було 39 років, а письменниці - 60.

Професійним літератором Жорж Санд стала у 1830 р., коли була співробітником журналу "Фігаро". Перший роман "Роз і Бланш" Аврора Дюпен написала у співавторстві з Жюлем Сандо, письменником другорядним і не дуже популярним. Він же став і її першим коханцем, молодшим за неї на шість років. Роман мав значний успіх у читача, і про його тайного творця під іменем Жюль Санд ходили різні чутки. Щоб підігрити інтерес читачів, Аврора вирішила залишити попереднє ім'я, злегка підправивши його. Так з'явився псевдонім Жорж Санд (у тому, що письменником повинен бути саме чоловік, вона не сумнівалася).

Загалом літературна спадщина письменниці охопила більш ніж 100 романів і повістей, 18 драм, велику кількість публіцистичних статей, багатотомну автобіографію та більше ніж 18 тис. листів. Працюючи для газет і журналів, вона щоденно писала 20 обов'язкових сторінок, що стало нормою її літературної праці.

На початку своєї творчості письменниця розробила новий жанр у французькій літературі XIX ст. - психологічний романтичний роман. Звернення до психологічного роману з мінімальною кількістю діючих осіб і зовнішніх подій випливало з уявлення письменниці про те, що людина потребувала не стільки свободи в соціальному суспільстві, скільки індивідуальної свободи її духовного життя. Тому творчість Жорж Санд - це прагнення переосмислити літературну традицію, за якою жінка залежала від соціального середовища, була приречена на приниження. Письменниця зверталася до жінки як об'єкта насамперед психологічного зображення, відстежувала її настрої, хід думок, зміну почуттів. Своїм творчим пером Жвона боролася за звільнення жінки, за її право розпоряджатися власною долею, і називала себе "Спартаком серед рабинь".

В її романах створена ціла галерея образів передових жінок, які намагалися ема-нсипуватися від гніву і приниження, в які вони були поставлені суспільством. У своїх творах Жорж Санд пропонувала ідею "вільної жінки", надавши їй можливість самій керувати своєю долею, мати рівноправні можливості з чоловіками у повсякденному житті і суспільній діяльності.

У багаточисельних романах Жорж Санд ідеї звільнення особистості (також емансипація жінки), демократизм поєднувалися з утопією. Героїням її літературних творів завжди щастило перемогти в занадто важких життєвих ситуаціях. В останній момент їм фортунило: наприклад, якщо жінці необхідно змінити коханця, її чоловік "випадково" помирав. У реальному житті, на превеликий жаль, Жорж Санд сама вживала необхідні заходи в аналогічній ситуації, не дуже, як бачимо, сподіваючись на допомогу згори.

До останніх своїх днів Жорж Санд залишалася вірною романтичній традиції. Незважаючи на це, її поєднувала тісна дружба з Г.Флобером - прибічником реалістичної течії. До останніх днів письменниця не залишала свого пера. На схилі років вона прийшла до висновку: "Мои внуки - лучшая гигиена души и тела. С ними я не чувствую заката. Я опять Аврора!" У 1876 р. серце Жорж Санд перестало битися.

У творчості письменниці критики виділяють три періоди:

I. Період романтичного визрівання і змужніння. Цей період тривав до середини 30-х років. Для нього найхарактернішими стали романи: "Валентина" (1832), "Лелія" (1833), "Жак" (1834). Провідна тема - тема залежності і приниженого становища жінки у тогочасному суспільстві.

II. Період перелому у світогляді та естетиці Жорж Санд (II пол. 30-х рр. - 1848 р.), пов'язаний з її захопленням утопічним соціалізмом. У творчості письменниці це проявилося в ідеалізації народу як носія вищих моральних чеснот. Саме в цей період були створені романи: "Мопра" (1837), "Мандруючий підмайстер" (1840), "Орас" (1841), дилогія "Консуело" і "Графиня Рудольштадт" (1843-1844), "Мельник із Анжибо" (1847). Головні герої перших романів - це бунтарі-жінки, і їхній бунт переломлений через проблему емансипації жінки.

III. Цей період творчості найбільш тривалий і найменш динамічний (після 1848 р.). Письменниця все помітніше виходила з ритму суспільного й літературного розвитку. Вона створила ряд романів, у яких центральне місце відведено зображенню вузького світу сімейного життя, де звучали мотиви примирення з дійсністю.

5. Соціально – психологічні романи Жорж Санд (на прикладі одного за вибором)

Образ сильної і незалежної жінки в дилогії "Консуело", "Графиня Рудольштадт"

У 40-х роках письменниця створила свої кращі твори - дилогію "Консуело" (1842-1843), "Графиня Рудольштад" (1843-1844). Вони писалися у той час, коли Жорж Санд перестала протиставляти людей думки і людей дії, заперечила велич незрозумілих страждань. Але натомість вона поглибила психологізм у своїх романах, закріпила суспільно-політичні погляди. Дві частини пов'язані між собою не лише фабулою - історією кохання Консуело і графа Альберта, а й динамічною дією, змінами середовища і обставин, мужнім духом пригод. Усі події розгорнулися в Німеччині в середині XVIII ст. У центрі двох частин постала простолюдинка Консуело з високими моральними рисами, мужня, сильна і незалежна жінка.

Дуже популярним був і залишається роман "Консуело". Основна мета письменниці - показ соціального обличчя мистецтва, у даному випадку музики. Тому не випадково героїнею роману стала співачка, актриса Консуело. Це новий тип жінки у творчості Жорж Санд, що проявилося у її ставленні до шлюбу і праці. Класична тріада "церква, кухня, діти" жодним чином її не стосувалося, вона не мала наміру ставати берегинею домашнього вогнища і таким чином реалізовувати свій природний жіночий потенціал. Консуело реалізувала себе поза тісними межами класичної тріади і досягла високої мети у своєму мистецтві: служити народу, збуджувати у них високі почуття. "Все ее существо было до крайности возбуждено; ей казалось, что вот-вот что-то порвется в ней, как чересчур туго натянутая струна. И это лихорадочное возбуждение уносило ее в волшебный мир: она играла точно во сне и удивлялась сама, что находит в себе силы действовать наяву".

Тема роману - мистецтво і митець, їхнє місце в суспільстві. Консуело - талановитий самородок, представниця народу, яка увібрала в себе багатство народної музики. "Консуэло запела просто, непринужденно, и под высокими церковными сводами раздался такой чистый, прекрасный голос, какой не звучал еще в этих стенах". ІЇ образ символічний: вона - "живе втілення музики".

Молода дівчина наділена великим даром співу. Вірність мистецтву вона зберегла, проходячи випробування і довгі поневіряння Італією, Німеччиною, Чехією. Героїня самовіддана у своєму служінні мистецтву, її не вабили ні слава, ні гроші, ні коштовності, ні аплодисменти публіки. "А пока вы сделали большую ошибку, отказавшись от драгоценностей и титула. Ну, ничего! У вас есть на это причины, в которые я не вхожу, но думаю, что такая уравновешенная особа, как вы, не может поступить легкомысленно".

Торуючи шлях випробувань і труднощів, переборюючи багаточисельні спокуси: відмова стати фавориткою графа Дзустіньяні, Годіца, короля Фрідріха II, дружиною багатого і знатного графа Рудольштадта, Консуело отримала свободу, незалежність, віддала своє мистецтво народу. Вона жертвувала заради мистецтва і своїм першим коханням до Андзолетто.

З музикою пов'язана більшість героїв роману, але носіями справжнього мистецтва стали Консуело, Гайдн, граф Альберт фон Рудольштадт. Дівчина разом з молодим Гайдном співала селянам та ремісникам під час поїздок, і почувалася вона при цьому краще, ніж тоді, коли виступала перед вишуканою публікою.

Так, у романі "Консуело" жінка постала у несподіваному й новому для світової літератури ракурсі: людини, свідомої власного покликання. Центральним образом Жорж Санд показала, що жінка повинна бути в суспільстві в усьому рівна з чоловіком, повинна займатися суспільно корисною діяльністю, і тільки тоді вона буде духовно багатою.

Свій задум письменниця продовжила розвивати у романі "Графиня Рудольштадт". Тоді як у першому томі Консуело постала перед нами як творча особистість, геніальна співачка, у другому томі ми майже не чуємо її співу. І це обумовлено не лише зміною атмосфери твору (у такій атмосфері музика затихає), а й наростанням внутрішньої драми героїні.

У другій частині дилогії авторка розширила межі відтворення подій: головна героїня потрапила із світу театральних і аристократичних інтриг у стихію таємниць і містичних легенд. Уже в перших главах роману виведені загадкові персонажі - відомі маги-авантюристи XVIII ст. Каліостро і Сен-Жермен, привид королівського замку. Консуело весь час знаходилася під чиїмось наглядом: то при дворі прусського короля, то в замку Шпандау, то в "райському" будинку серед володінь анонімного герцога, де за нею спостерігало око Невидимих.

У другій частині книги головна героїня сама вступила до могутнього ордену Невидимих, який графиня Ванда (мати графа Альберта) порівнюєвала з родиною. А тому центральна тема роману - місце жінки в сім'ї, перевага родинних зв'язків над соціальними. Невидимі - це таємне братство, наполовину політичного, наполовину релігійного характеру, яке свої обряди і настанови запозичило у суспільстві масонів.

В епілозі роману перед читачами постала зріла Консуело, яка втратила після хвороби свій дивний голос, залишилась без друзів і положення в суспільстві, пережила розпад ордену Невидимих. Разом зі своїм коханим Альбертом і дітьми, народженими від нього, вона повернулася до мандрівного життя циган. У фіналі письменниці розкрила мужній тип жінки: сильну духом мати сімейства - уже зовсім не геній.

В епілозі двічі згадані "могутні плечі", на які вона героїня посадила в дорозі дітей. Ця символічна деталь підвела до висновку, що емансипація, яку наполегливо відстоювала Жорж Санд, у результаті перетворилася на "право" жінки носити більше ноші і проблем на своїх плечах, ніж чоловік.

Письменницю-феміністку завжди цікавило питання, як впливає суспільство на душу людини. Вона дійшла висновку, що загальна дійсність позбавлена високих духовних ідеалів, тому це спричинює існування насильства, експлуатації, лицемірства, знецінення культури. Тому вважала за свій обов'язок як учителя і пророка показати шлях до відновлення втрачених цінностей.

Виправлення суспільства, на думку авторки, мало розпочатися з кожної окремої особистості у боротьбі за пробудження високих людських почуттів. Саме тому головні героїні романів поставали у постійній сутичці з протиприродними обставинами, які заважали по-справжньому вільно жити, мислити, любити. Письменниця плекала надію, що згодом прийде час остаточної перемоги над світом соціального абсурду.

Певна річ, у творчості Жорж Санд можна виділити ще чимало яскравих і самобутніх жіночих образів. Вона з великою майстерністю розкрила внутрішній світ своїх героїнь, описала і проаналізувала їхні вчинки, намагалася обґрунтувати причини трагічної долі жінок. Тому критики часто називали письменницю "психологом жіночої душі". Видатна діячка літератури вважала, що найбільше жіноче щастя - не в абсурдному, суспільному, емансипованому, а в сім'ї, у коханні до близьких, дорогих серцю людей.

6. Авантюрно – історичні романи О. Дюма: тематика, проблематика, художні особливості.

Он не был ни эрудитом, ни исследователем. Он любил историю, но не очень уважал её. "Что такое история? - говорил он. - Это гвоздь, на который я вешаю свои романы". Он знал, что как историка его никогда не будут принимать всерьёз, поскольку он перерабатывал исторические факты так, как того требовала художественная форма.

Успех следующего романа "Шевалье д'Арманталь" показал Дюма, что исторические романы - золотая жила. Директора крупнейших парижских газет гонялись за писателем, чтобы заручиться правом на публикацию очередного романа. "Три мушкетёра" умножили славу Дюма. Одно поколение может ошибиться в оценке произведения. Четыре или пять поколений никогда не ошибаются. Творческая манера Дюма так подходила к избранному им жанру, что она и поныне остаётся образцом для всех работающих в нем. Дюма отталкивался от известных источников, иногда поддельных, как "Мемуары Д'Артаньяна", иногда подлинных, как "Мемуары мадам де Лафайет", из которых вышел "Виконт де Бражелон".

За всю историю французской литературы ни один писатель не был столь плодовит, как Дюма с 1845 по 1855 годы. Он писал романы без передышки. В них перед нами проходит вся история Франции. За "Тремя мушкетёрами" следуют "Двадцать лет спустя", затем "Виконт де Бражелон". Другая трилогия: "Королева Марго", "Графиня де Монсоро", "Сорок пять". Одновременно в другой серии романов - "Ожерелье королевы", "Шевалье де Мезон-Руж", "Жозеф Бальзамо", "Анж Питу" и " Графиня де Шарни" -Дюма описывает закат и падение французской монархии.

Тема 2. Російський романтизм (6 год.