Поняття власності, її значення.

ЗМІСТ

Власність у системі економічних відносин. Поняття власності. Економічний зміст і право власності. Структура власності та її історичні типи, види і форми. Суб’єкти і об’єкти власності. Економічний устрій суспільства.

Основні типи і форми власності. Види ділових підприємств, їх характеристика і особливості. Принципи економічної відповідальності у бізнесі.

Роздержавлення і приватизація власності: сутність, цілі, завдання. Сучасні тенденції розвитку власності. Відносини власності в Україні.

 

ПЛАН:

Поняття власності, її значення.

1.1 Власність у системі економічних відносин.

1.2 Структура власності та її історичні типи, види і форми.

1.3 Суб’єкти і об’єкти власності.

2. Форми власності і тенденції їх розвитку в Україні.

2.1 Основні типи і форми власності.

2.2 Функції економічної теорії.

3. Трансформація форм власності в Україні.

 

Література:

1. Основна:

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища шк., 1995. – 471 с. (стр.66-79)

Основы экономической теории: Учебник./ Под общ. ред. С.В. Мочерного. – К.: О-во «Знання», КОО, 2000. – 607 с. (стр.167-185)

Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 2: Підприємництво, маркетинг, менеджмент. Відтворення в національному та світовому господарстві. / За ред. Ю.В. Ніколенка. - 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1998. – 272 с. та 1994 р. видання. (стр.45-75)

2. Додаткова:

2.1 Е.М. Воробьев, А.А.Гриценко, М.Н.Ким. Экономическая теория.-“Фортуна-пресс”, 2000.- 411 с. (стр.45-59)

2.2 О.Ю. Мамедов. Современная экономика.- Ростов н/Д.: “Феникс”, 1998.-672 с. (стр.310-333)

2.3 В.Д. Камаев. Экономическая теория: Учебник.- М.: “ВЛАДОС”, 1998.- 640 с. (стр.9-24)

 

 

Питання для перевірки якості засвоєння знань.

 

 

1. Чому необхідно розмежовувати типи, види і форми власності?

 

2. Державна, акціонерна, кооперативна, народна власність в су­часному капіталістичному суспільстві: чи змінюють вони природу капіталістичного суспільства?

 

3. Ваше ставлення до терміна «соціалізація капіталізму».

 

4. Прокоментуйте термін «нічия власність»

 

5. У чому полягає суть догматичних трактовок суспільної влас­ності?

 

6. Приватна й суспільна власність: антиподи чи єдність?

 

7. Охарактеризуйте основні положення Закону України «Про влас­ність»

 

8. Розкрийте суть понять роздержавлення і приватизації.

 

Питання для самостійної роботи.

 

1. Основні напрями приватизації державних підприємств в Україні. [1] с. 69-75.

1. Відносини власності у змішаній економічній системі. [1] с. 50-60.

2. Власність, її місце і роль в економічній системі. [19] с. 67-77

 

 

1. ПОНЯТТЯ ВЛАСНОСТІ. ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

Поняття власності

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить еко­номічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів вироб­ництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та еко­номічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно пере­дусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Відносини власності виникають між людьми з приводу при­власнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних істо­ричних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різни­ми суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користуван­ня і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Отже, відносини власності втілюються, насамперед, у певних юридичних нормативних актах. Але власність — це не лише юри­дична, а й економічна категорія. Причому остання сторона є виз­начальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні від­носини — базисні, юридичні — надбудовні.

Власність з економічної точки зору є складною системою гос­подарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і йо­го результатів;

б) відносини з приводу господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності.

Розглянемо їх більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні бла­га — предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі — це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворили­ся з гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія — не річ, а система еконо­мічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо роз­різнити типи, форми і види власності.

 

2. Форми власності і тенденції їх розвитку в Україні

Історії відомі два основних типи власності — приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби вироб­ництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним осо­бам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодаль­ної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на те, що в економічній літе­ратурі (особливо марксистській) нетрудові доходи часто розгля­даються як такі, що не відповідають принципам соціальної спра­ведливості. Однак таке твердження не завжди є достовірним, то­му вимагає деякого пояснення.

Історично, з початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє пеоні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

Отже в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабо­власників і феодалів — це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

В цивілізованому суспільстві, де переважає високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціальна несправедливий характер. Застосування капіта­лу підвищує продуктивну силу працівника і капітал має "власну продуктивність". Доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюється власником капіталу. Якщо, наприклад, за раху­нок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підпри­ємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту, її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна влас­ність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують од­на одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються.

Досвід країн з розвинутою ринковою і економікою переконли­во доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітню­ючи та загачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є га­лузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі при­ватної власності — це, в основному, сфера обслуговування. Су­часна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієн­тована на приватну власність. Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспільнення державою або окремим колективом (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).

Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протис­тавляти, і вважати, що одна з них більші прогресивна, а інша — регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передба­чає взаємодію цих двох типів власності, водночас не заперечуючи того, що один з них може переважати в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

Відносини власності виникають і у процесі господарського ви­користання майна, коли власник засобів виробництва сам не ве­де господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власни­ком і підприємцем виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього може бути оренда —договір про надання за певну плату майна якого-небудь власника для тимчасового користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних підприємствах — між державою як власником засобів виробництва і трудовими колективами, при концесії, в акціонерних товариствах і кооперативах тощо.

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, або різного роду платежами.

Власність у системі економічних відносин

Відносини власності охоплюють всю економічну систему і, природно, обумовлюють відносини з приводу виробництва, роз­поділу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. З про­блемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього жит­тя. В основі численних конфліктів — від дрібної лайки в транс­порті до світової війни — лежить невміння або небажання розме­жувати "моє" і "чуже". Результатом невизначеності поняття "на­ше" є безгосподарність.

Іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачен­ня власності не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосеред­ньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елемен­ти, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конку­ренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

У таких випадках економічні відносини не пов'язані з поточ­ним споживанням речей, а залежать від власності, визначаються нею, але самі не є власністю.

Отже, власність — це ядро системи виробничих відносин, сер­цевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням.

Власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва. Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають почи­натися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у гос­подарському житті.

Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововве­день, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбав­лення її власності.

 

ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ У ЗМІШАНІЙ ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ

Особливості приватно - капіталістичної власності

Суспільний лад, який прийшов на зміну феодалізму, спочатку називався розпливчате й не досить зрозуміло— "громадянським суспільство". Французькі історики, які описували Велику фран­цузьку революцію, визначили поняття "класи", і тоді новий сус­пільний лад стали називати "буржуазним" — за назвою панівно­го класу. З появою наукових праць А. Сміта, Д. Рікардо, К. Мар­кса, які розкрили суть капіталу як основного економічного відно­шення буржуазного ладу, це суспільство дістало назву, яка вжи­вається й нині, — "капіталізм".

У рабовласницькому суспільстві не лише засоби виробництва, а й сам виробник були власністю господаря. Останній міг безкар­но вбити свого раба, як міг зламати будь-яку річ, що належала йому. Раба в стародавньому світі вважали знаряддям, здатним говорити, або живим товаром, існувала відкрита експлуатація.

За феодалізму встановлюється інша форма приватної влас­ності — повна власність на землю і неповна на працівника вироб­ництва, тобто кріпосного селянина, якого феодал не міг убити, але міг продати і купити. Кріпак володів дрібними знаряддями виробництва. Основною формою реалізації феодальної влас­ності, як і за рабства, була відкрита експлуатація.

У дрібному товарному виробництві приватна власність на за­соби виробництва базується на особистій праці їхнього власника. У цьому її відмінність від усіх інших форм приватної власності.

Основу економічної системи капіталізму становить приватно­капіталістична власність. На ранніх етапах розвитку капіталізму існувала повна індивідуальна приватна власність на засоби виробництва, які концентрувалися в руках небагатьох капіталістів. Безпосередні виробники — трудящі — були позбавлені засобів виробництва, а отже, і засобів існування.

Робітничий клас юридичне є вільним класом. Капіталіст не може ні купити, ні продати, ні примусити робітника працювати на себе. Але щоб одержати засоби для утримання себе і своєї сім'ї, робітник змушений добровільно найматися на капіталіс­тичну фабрику і там зазнавати експлуатації. Капіталістична ек­сплуатація базується не на прямому насильстві, як це було за раб­ства й феодалізму, а на економічному примусі до праці.

Природно, виникає питання, чи мали місце відносини експлу­атації в суспільстві, яке ми називали соціалістичним. Звичайно, соціалістична ідея передбачала побудову суспільства повної справедливості і рівності в економічних відносинах між людьми. Проте реалізована вона не була. За умов командно-адміністра­тивної системи управління, властивої колишнім "соціалістич­ним" країнам, між бюрократичним апаратом і трудящими існу­вали відносини експлуатації. Причому останні, як свідчить, прак­тика, тією чи іншою мірою можуть поєднувати в собі відносини експлуатації, які були відомі раніше.

Матеріальна основа виникнення відносин експлуатації кри­ється в самому виробництві, у здатності робітника створювати додатковий продукт: робітник спроможний своєю працею утри­мувати не лише себе, а й іншого.

 

 

Постійний і змінний капітал

Капіталіст може одержувати доходи лише тому, що він є власни­ком капіталу. Будь-який виробничий процес починається з авансу­вання певних грошових коштів на придбання факторів виробниц­тва. Спочатку капітал виступає в грошовій формі (Г), потім пере­творюється в елементи виробництва (В), засоби виробництва (ЗВ) і робочу силу (РС). Його рух здійснюється за такою формулою:

РС

Г - Т В … Т^/ - Г^/.

 

 

ЗВ

У скороченому вигляді формула має вираз Г - Т - Г^/. Це — за­гальна формула капіталу.

Частина капіталу, яка виступає у формі засобів виробництва, називається постійним капіталом (с). Інша частина, що витра­чається на купівлю робочої сили, — це змінний капітал (v). Загаль­ну вартість авансованого капіталу можна виразити формулою:

К = С + V.

Цю формулу капіталу запропонував К.Маркс. З її допомогою, виходячи з трудової теорії вартості, він розкрив суть капіталіс­тичної експлуатації та обґрунтував теорію додаткової вартості. Дана теорія представляє собою методологію аналізу виявлення відносин експлуатації в будь-якому суспільстві.

Дві частини капіталу відіграють не однакову роль у процесі виробництва. Постійний капітал переносить свою вартість на го­товий продукт. Наприклад, якщо на кондитерській фабриці про­тягом якогось періоду витрачається цукру на 20 тис. дол., то вся ця сума включається в ціну готової продукції — цукерок, тортів тощо. Постійний капітал не збільшує існуючої вартості, тому він не може бути джерелом додаткової вартості.

Змінний капітал, представлений функціонуючими працівника­ми, створює нову вартість, у тому числі додаткову. Наприклад, на згаданій вище фабриці фонд заробітної плати робітників про­тягом місяця становить 10 тис. дол., а вони виробляють продукції (після відрахування перенесеної вартості постійного капіталу) на суму 40 тис. дол. Додаткова вартість становитиме ЗО тис. дол.

Додаткова вартість — це вартість, створена працівниками понад вартість робочої сили і безкоштовно привласнена власни­ком засобів виробництва. Виходячи з цього, вартість товару (W) можна виразити так:

W = с + v + m,

де m — додаткова вартість.

Природу додаткової вартості тривалий час виявити не вдава­лося. Вперше до її наукового обґрунтування підійшов А.Сміт. Він є родоначальником трудової теорії вартості. Виходячи з то­го, що вартість створюється працею, Сміт виникнення додатко­вого доходу пов'язував з купівлею-продажем живої праці. Проте виникла проблема: як можна продати працю, коли вона є не предметом, а процесом.

Найглибше обґрунтування суті додаткової вартості дав К.Маркс. Він показав, що на капіталістичному ринку з'являється особливий товар — робоча сила, власником якого є робітник.

Робоча сила — це не сама праця, а прихована (потенційна) здатність до праці. Можна навести аналогію, зрозумілу кожній людині, яка хоч раз відчувала голод: здатність шлунка перетрав­лювати їжу і сам процес перетравлювання — не одне й те саме. Так і здатність до праці ще не є праця; щоб вона відбулася, робітникові необхідно попередньо продати "робочі руки" тим, у кого з засоби і предмети праці,— капіталістам.

Товар робоча сила, як і будь-який інший товар, має дві влас­тивості: вартість і споживну вартість. Вартість товару робоча си­ла визначається вартістю матеріальних і духовних благ, необхід­них для нормального відтворення робочої сили і робітника як особистості, а також для утримання його сім'ї. Споживна вар­тість даного товару полягає в його здатності виробляти додат­кову вартість. На капіталістичному підприємстві робочий день ділиться на дні частини: необхідної робочий час, протягом якого відтворюється вартість і робочої сили, і додатковий, коли ство­рюється додаткова вартість.

Проілюструємо на прикладі. На підприємстві робочий день становить 8 год., протягом яких виготовляються дві одиниці то­вару А. Денна вартість товару робоча сила дорівнює 10 дол. Як­що робочий день ділиться на дві рівні частини по 4 год.— не­обхідний і додатковий час, то виробництво товару А матиме та­кий вигляд:

4 год. (перша половина дня) 4 год. (друга половина дня)

А А

Амортизація 3 дол. + 3 дол.

Сировина 20 дол. + 20 дол.

Зарплата ___ ___10 дол. __ + 10 дол. __

33 дол. 33 дол.

Відношення додаткової вартості до змінного капіталу є нор­мою додаткової вартості (т), яку ще називають нормою експлу­атації. Вона визначається за формулою:

m^, = m / v * 100%

Індивідуальна приватнокапіталістична власність була паную­чою на ранніх етапах розвитку капіталізму. Це був період роз­витку вільної конкуренції. Його завершення припадає на першу чверть XIX ст.

Державна власність

В процесі економічного розвитку поступово зростає значення інших форм власності. Так, сьогодні в США окремим приватним особам належить всього 10-15% капіталу. Водночас збільшуєть­ся частка державної власності. Це — форма власності на засоби виробництва, за якої володарем їх виступає держава. Так, у ФРН на державний сектор припадає 98% видобутку кам'яного вугілля, 70% виробництва електроенергії, 93% залізничних і 100% авіаційних перевезень, близько 70% виплавки алюмінію, понад 40% суднобудування, 11% виплавки сталі. Приблизно такі ж дані характерні й для Англії, Австрії, Італії, Франції.

Державна власність, крім виробничих підприємств та інфрас­труктури, включає рухоме й нерухоме майно, необхідне для функціонування адміністрації, армії, поліції; фонди соціальної інфраструктури — освіти, соціального забезпечення, охорони, здоров'я тощо; засоби державно-кредитної системи.

Як показує досвід розвинених країн, є дві основні причини, що викликають необхідність державного підприємництва:

по-перше, намагання ліквідувати слабкі ланки в структурі наці­ональної економіки. Наприклад, після Другої світової війни найслабшими ланками англійської економіки були транспорт і енерге­тика. Вони вимагали великих капіталовкладень з тривалим стро­ком обороту коштів, що робило їх мало привабливими для при­ватного капіталу. Націоналізувавши ці галузі, держава взяла на се­бе всі обов'язки щодо їх технічного переозброєння і розвитку;

по-друге, бажання прискорити науково-технічний прогрес. Розробка і створення дослідних зразків машин і технологічних ліній стали справою дорогою і ризикованою, тому фірми, не завжди наважуються вкладати кошти в ті напрями наукових досліджень, успіх і вигідність яких не гарантовані. Держава, вис­тупаючи ініціатором технічного прогресу, бере на себе величезні затрати, пов'язані з ризиком втрати вкладених капіталів. Так, на­приклад, була створена атомна промисловість у США, Велико­британії, Франції. Розвиток державної власності часто має супе­речливий характер, проте не заперечує того факту, що сучасна держава є крупним власником.

Кооперативна власність

Поряд з державною широкого розвитку набула також коопе­ративна форма власності Це — колективна власність кооперативів на основі добровільного усуспільнення членами коопера­тивів всіх або частини належних їм засобів виробництва і грошо­вих внесків (паїв). Спочатку кооперативні підприємства виступа­ли у формі споживчих і постачальних. Вони створювалися на ос­нові пайових внесків.

Вперше споживчий кооператив був створений в Англії в 1844 р. під назвою "Товариство справедливих рочдельських піонерів". Основними його принципами були: торгівля лише доброякісними товарами; продаж товарів за готівковий розрахунок за середніми цінами; розподіл прибутку між членами пропорційно їхнім закуп­кам; поступове нагромадження паю, що оплачується незначним процентом; рівність голосів незалежно від придбаних паїв.

Закупівельно-збутові кооперативи — це об'єднання дрібних товаровиробників. Вони ставили за мету організувати вигідний збут продукції членів кооперації, спільну закупку сировини і зна­рядь виробництва, а також предметів особистого споживання.

Пізніше створюється широка мережа кооперативних підпри­ємств. Сьогодні існує кооперація виробнича, житлова, кредитна, споживча, промислова, збутова, сільськогосподарська, поста­чальна. Кооперативні форми діяльності — невід'ємна частина господарського життя більшості країн. За деякими оцінками, сьо­годні в усьому світі діє близько 1 млн. кооперативних організацій понад 120-ти видів, які об'єднують приблизно 600 млн. чоловік.

Найміцніші економічні позиції серед кооперативів капіталіс­тичних країн належать сільськогосподарським кооперативам, тобто самодіяльним організаціям фермерів, які об'єднуються для спільного виробництва і переробки сільськогосподарської про­дукції або для забезпечення економічних потреб їхніх індивіду­альних господарств. Так, у середині 80-х років у країнах Євро­пейського Економічного Співтовариства (ЄЕС)1 на фермерські кооперативи припадала більш як половина сумарного обороту кооперативного сектора економіки.

Сьогодні в країнах Скандинавії кооперативи реалізують на внутрішніх і зовнішніх ринках до 80%, а в Японії — понад 90% товарної продукції аграрного сектора. В Нідерландах цей показ­ник дорівнює 55%, у ФРН, Франції та Іспанії — 50-52%, у США, Великобританії, Італії і Бельгії — 30%.

Нерідко кооперативи домінують на внутрішньому і на зовніш­ньому ринках. Наприклад, у Франції, Італії, Португалії і ФРН, які є лідерами на світовому ринку вина, 35-46% його виробницт­ва і збуту (у Франції — до 70%) здійснюють кооперативи.

Звичайно, кооперативам нелегко вести виробничу діяльність, конкуруючи з монополіями. Проте за свою багаторічну історію вони змогли вкоренитися, створити розгалужену систему з міц­ною матеріально-технічною базою, розвинутою інфраструкту­рою і стійкими виробничими зв'язками.

Корпоративна власність

Серед різних форм власності особлива роль належить корпо­ративній формі, фактично всі крупні корпорації будуються на акціонерних засадах. Акціонерний капітал виник ще в період капіталізму вільної конкуренції. Вже тоді розміри окремих капіталів виявилися недостатніми для створення таких крупних підприємств, як залізниці, канали, морські порти, гігантські заво­ди, електростанції тощо. Тому капіталісти стали об'єднувати свої капітали шляхом створення акціонерних товариств.

Акціонерне товариство — це одна з організаційних форм під­приємства, створеного шляхом об'єднання індивідуальних капі­талів, а також залучення коштів різних верств населення, що ку­пили акції цього товариства.

Акція являє собою цінний папір, свідоцтво про вкладення пев­ного паю в капітал акціонерного товариства. Доход, що випла­чується за акцію, називається дивідендом, а ціна, за якою акція продається, — курсом акцій. Останній не залежить від номіналь­ної ціни акції. Його можна визначити за такою формулою:

 

курс акції = дивіденд / норма банківського відсотка * 100%.

 

Наприклад: номінальна ціна акції — 150 дол., дивіденд — 10 дол., норма банківського відсотка — 5%. Отже,

 

курс акції = 10 дол. / 5% * 100% = 200 дол.

 

Різниця між нормою дивіденду і нормою позичкового відсот­ка використовується засновниками акціонерних товариств для привласнення так званого засновницького прибутку.

Існують два способи отримання засновницького прибутку.

Перший спосіб

Капітал, вкладений у підприємство - 100 тис. дол.

Кількість випущених акцій - 1000шт.

Норма банківського відсотка - 5%

Дивіденд - 10 дол.

Курс акції - 200 дол.

Курс усіх акцій - 200 тис. дол.

Засновницький прибуток: 200 тис. - 100 тис. = 100 тис. дол.

За такого способу засновникам необхідно мати великий влас­ний капітал для організації підприємства.

Другий спосіб

Майбутній дивіденд - 10 дол.

Норма банківського відсотка - 5%

Кількість випущених акцій - 1000 шт.

Капітал, вкладений у виробництво - 100 тис. дол.

Засновницький прибуток - 100 тис. дол.

Цей спосіб отримання засновницького прибутку більш поши­рений, ніж перший

Акціонерні підприємства — форма власності, яка передбачає демократизацію капіталу. Проте влада фінансового капіталу тут не зменшується, а навпаки, зростає. За допомогою "системи участі" (через володіння контрольним пакетом акцій різних ком­паній) крупні фінансові групи одержують можливість контролю­вати діяльність багатьох фірм і компаній.

Останнім часом значно зростає частка робітників в акціонер­ному капіталі. І це не випадково. Розрахунки, проведені в сере­дині 80-х років спеціалістами адміністрації штату Нью-Йорк, по­казують, що ті компанії, де частина акціонерного капіталу нале­жить працівникам, у середньому щонайменше в 1,5 рази більш прибуткові за інші. Тому в США активно реалізуються плани участі робітників у власності компанії, їхня мета — створити спе­ціальний фінансовий механізм купівлі робітниками акціонерного капіталу компаній.

На здійснення такого плану банк надає кредит. Кошти надхо­дять власникам компаній, які, в свою чергу, передають відповід­ну кількість акціонерного капіталу в особливий фонд, яким керує спеціально призначений управляючий, що представляє інтереси робітників. У 1990 р. понад 10 млн. американських робітників, або приблизно чверть зайнятих у корпораціях США, брали участь у зазначених "планах". Такі "плани" мають сьогодні по­над 10 тис. американських компаній, причому в 1,5 тис з них ро­бітникам належить більш як половина акціонерного капіталу.

Частина акціонерних підприємств перетворюється в справді народні підприємства. В США є чимало прикладів викупу підпри­ємств робітниками з метою попередження втрати робочих місць. Сьогодні в США 9% промислових підприємств передано робітни­кам, вони виробляють 10-12% загального обсягу продукції.

 

Модифікація основної суперечності й основного економічного закону капіталізму.

У зв'язку з цим слід по-новому підійти до розгляду основної су­перечності капіталізму. Лк відомо, К.Маркс її сформулював як су­перечність між суспільним характером виробництва і приватним привласненням. За сучасних умов змінилася друга частина супе­речності: привласнення стало груповим — корпоративним, ко­лективним і загальнодержавним. Це — вже не приватне привлас­нення. Тому основну суперечність капіталізму треба шукати між розвитком суспільного виробництва і відповідним удосконален­ням різних форм привласнення в межах капіталістичного ладу.

Модифікується також дія основного економічного закону ка­піталізму. Цей закон, як відомо, визначає мету виробництва і за­соби її досягнення. Його суть, за К. Марксом, полягає у вироб­ництві максимальної додаткової вартості шляхом експлуатації найманих робітників.

За сучасних умов мета виробництва зводиться до максимізації дивіденду за акціями, що передбачає ефективне ведення госпо­дарства (останнє в умовах НТП вступає в суперечність з метода­ми посилення експлуатації). Дивіденд — це вже не додаткова вартість, що виражає експлуатацію найманої робочої сили, а по­казник ефективності виробництва. Для великих фінансових груп головним стає не прибуток, а стабільний капіталістичний лад. Якщо вважати, що основна мета виробництва виражає інтереси панівного класу, то можна зробити висновок, що основною ме­тою суспільного виробництва дедалі більше стає відтворення ос­новного виробничого відношення, а саме: відтворення стабільної капіталістичної системи.

 

3. ТРАНСФОРМАЦІЯ ФОРМ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

Суспільна власність

В Україні за часів Радянського Союзу перевага надавалася суспільній власності в її двох основних формах — державній і колгоспно-кооперативній.

Таблиця 3.1 Структура основного капіталу за формами власності в Україні (в%)*

	1990 р.	1995 р.	2000 р.
Основний капітал -
Всього по національному господарству
В тому числі за формами власності
Приватна	5,3	2,0	4,0
Колективна	13,3	35,9	41,3
Державна	61,4	61,9	54,5
Власність інших держав	-	0,2	0,2

* Див. Статистичний щорічник України за 2001 р. / Держкомстат України. - К.2002. - С.308.

На сьогодні переважаючою теж є державна власність, хоча її питома вага зменшилася як в основних фондах (табл. 3.1), так і у валовому суспільному продукті.

Соціальні перетворення в Україні, як і в інших республіках ко­лишнього Союзу, ґрунтувалися на помилкових, догматичних уявленнях про суть суспільної власності. Назвемо основні з них.

По-перше, за панування марксистсько-ленінської теорії вва­жалось, що встановлення суспільної власності на засоби вироб­ництва саме по собі відкриває простір для розвитку продуктив­них сил. І дійсність (досить високі темпи зростання промислово­го виробництва в 30-ті роки, післявоєнна відбудова народного господарства за порівняно короткі строки) немовби підтверджу­вала справедливість такого уявлення. При цьому намагалися не звертати уваги на використання таких засобів забезпечення досить високих темпів індустріального розвитку, які не можуть бу­ти властивими цивілізованому суспільству. Подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.

По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від засобів ви­робництва, створюваного ними продукту й управління вироб­ництвом, яке властиве експлуататорським формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби вироб­ництва. Проте на початку 80-х років відчуження трудящих від за­собів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало незаперечним: воно може виника­ти й на ґрунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми її реалізації саме як суспільної.

По-третє, головна помилка полягала в твердженні, що держа­ва має опосередковувати якомога більше, а в ідеалі — всі проце­си привласнення. Вважалося, що соціалістична власність висту­пає в двох основних формах — державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми надавалася державній власності, а колгоспно-кооперативна мала "влитися" у держав­ну. Це означало, що реальним суб'єктом привласнення поступо­во ставала держава. Інші учасники суспільного виробництва от­римували свою частку виготовленого продукту лише після того, як держава, зосередивши у своїх руках ресурси і продукт, пере­розподілить їх за власними міркуваннями.

Одержавлення процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові ко­лективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'яз­ки між підприємствами могли встановлюватися лише на держав­ному рівні. Питання "що", "як" і "для кого" виробляти також до­водилися до підприємств "зверху"; нормативи оплати праці фор­мувалися державним апаратом і міністерствами.

Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо суспільної власності не могло не призвести до відчуження трудя­щих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарю­вання, розширення масштабів перерозподільних процесів в еко­номіці, абсолютизації адміністративних методів господарюван­ня, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї — державної.

Для реалізації цього прагнення не обов'язково утискувати (як було з особистим підсобним господарством) які-небудь форми власності або оголошувати, скажімо, кооператив державним під­приємством (як сталося з багатьма колгоспами й підприємствами промислової кооперації). Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним підпри­ємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в спо­живчій кооперації.

Монополія породжувала паразитизм і загнивання. Це прояви­лося в таких явищах:

(1) одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна влас­ність — це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістич­не виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом по­будови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх;

(2) одержавлення власності породжувало відчуження від неї тру­дящих; вони втрачали почуття господаря, а, водночас, і зацікавленість у раціональному використанні народного ба­гатства, що неминуче вело до величезних втрат у суспільстві. При цьому необхідно розрізняти зв'язок "відчуження — при­власнення за умов приватної і суспільної власності. За при­ватної власності відчуження обов'язково пов'язане з привлас­ненням: якщо від однієї особи щось відчужують, то хтось інший обов'язково привласнює це "щось". За суспільної власності те, що відчужується, являє собою сус­пільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Проте нерідко це виявляється в колосальних надлишкових витратах (грандіозні будови, які не дають народногосподарського ефекту, втрати і псування продукту після його виробництва, які інколи Досягають 40% і більше, тощо). Все це, звичайно, породжує бай­дужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї.

(3) На перший погляд здається, що держава виражає інтереси всього нараду, тому й свою власність використовує для задо­волення загальнонародних потреб. Однак у будь-якому сус­пільстві існує державний апарат, тобто певне коло людей, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість самос­тійно, на свій розсуд вирішувати суспільні справи й управляти.

 

 

Література

 

1. Е.М. Воробьев, А.А.Гриценко, М.Н.Ким. Экономическая теория.-“Фортуна-пресс”, 2000.- 411 с.

2. О.Ю. Мамедов. Современная экономика.- Ростов н/Д.: “Феникс”, 1998.-672 с.

3. В.Д. Камаев. Экономическая теория: Учебник.- М.: “ВЛАДОС”, 1998.- 640 с.

4. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища шк., 1995. – 471 с.

5. Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 1: Суспільне виробництво. Ринкова економіка / За ред. Ю.В. Ніколенка. - 2-ге вид., прероб. і доп. – К.: Либідь, 1998. – 272 с., та 1994 р. видання.

6. Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін. Основи економічної теорії.- К.: Вища шк., 1994.- 559 с.

7. Основы экономической теории: Учебник./ Под общ. ред. С.В. Мочерного. – К.: О-во «Знання», КОО, 2000. – 607 с.

8. Медведев В.А. Политическая экономия, М.: Политиздат, 1990. – 735 с.

9. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основы экономики: Учеб. пособие. – К.: Вища шк. – Знання, 1998. – 478 с.

10. В.В.Селезнев. Основи рыночной экономики.- К.: А.С.К.2000.- 544 с.

11. О.Ю. Мамедов. Политическая экономия. - Ростов н/Д.: “Феникс”, 1999.-160 с.

12. Бобров В.Я. Основи ринкової економіки: Підручник. – К.: Либідь, 1995. – 320 с.

13. Пруссова Л.Г. Экономика в вопросах и ответах. Учебно-методическое пособие. – К.: ООО «УИПК «ЭксОб», 1999. – 320 с.

14. Пруссова Л.Г. Экономика. Тренінг-курс. Учебно-методическое пособие. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОб», 1999. – 632 с.

15. Райзберг Б.А. Основы экономики: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 408 с.

16. Рузавин Г.Н., Мартынов В.Т. Курс рыночной экономики. – М.: изд-во “Банки и биржи”, 1995.

17. Шило Д.Д., Михайлов А.П. Основы рыночной экономики: Экономическая теория: Учеб. пособие [для студентов высш. учебн. заведений]. – К.: Европ. ун-т финансов, информац. систем, менеджмента и бизнеса, 2000. – 248 с.

18. Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 2: Підприємництво,маркетинг, менеджмент. Відтворення в національному та світовому господарстві. / За ред. Ю.В. Ніколенка. - 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1998. – 272 с. та 1994 р. видання.

19. Чухно А.А., П.С.Єщенко, Г.Н. Климко та ін. Основи економічної теорії.- К.: Вища шк., 2001.-606 с.

20. Роднікова Т.В. Основи економічної теорії. Навчальний посібник.- К.: 1995.-144с.

21. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. Тести. Задачі. Кроссворди.-К.: 1998,-256 с.

22. Мочерний С.В. Основи економічних знань: запитання і відповіді.-К.: 1996,-272 с.

23. Башнянин Г.І. Політична економія.-К.:Ніка-центр, 2000.-527 с.

24. А.С.Філіпченко, О.І.Рогач, І Шнирков та ін. Світова економіка: Підручник.- К.: Либідь, 2000.- 582 с.

25. Циганкова Т.М., Гордєєва Т.Ф. Міжнародні організації.-К.: КНЕУ, 2001.-340 с.

26. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Тести, ситуаційні завдання, практикум розв’язання.- К.: Четверта хвиля, 1997.- 144с.

27. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних вчень.- К.: Знання –Пресс, 2000.- 514 с.

28. Фальцман В.К. Основы микроэкономики. - М.: ТЕИС, 1999.- 81с.

29. И.П.Николаева. Основы микроэкономики.- М.: ЮНИТИ-ДАНА,2000 – 169 с.

30. Чечевицина Л.Н. Микроэкономика. Экономика предприятия.- Ростов – на- Дону: Феник, 2000.-382 с.

31. Нуреев Р.М. Курс микроэкономики.- М.: НОРМА 2002.- 572 с.

32. А.Г.Савченко. Макроекономіка.- К: Либідь, 1995.- 208 с.

33. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основи економічної теорії: вправи для студентів. Навчальний посібник.-К.: Знання,1998.-117 с.

34. А.Н.Румянцев. Политическая экономия.- М., Политиздат, 1977.-608 с.

35. А.Н.Румянцев. Политическая экономия.- М., Политиздат, 1982.-591 с.

36. А.Н. Малафеев, В.А. Прокофьева, Н.Ф.Иванова. политическая экономия - М.: Политиздат, 1987.-287 с.

37. М.И.Волков. Политическая экономия.Словарь.-М.: Политиздат, 1981.-493 с.

38. М.А. Павловський. Суспільство та економіка перехідного періоду: Шлях України.-К.: Техніка, 1997.- 152с.

39. Е.Ф. Авдокушин. Международные экономические отношения.- М.: Маркетинг, 2000.-320 с.

40. А.С. Філипенко, В.А.Вергун, І.В. Бураківський та ін. Економіка зарубіжних країн-К.: Либідь, 1996.- 416 с.

41. Э.А. Кузнєцов. Экономика: Учебное пособие.- Х.: Одисей, 2003.- 408 с.

42. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. Посібник.-К.: КНЕУ, 2001.-328 с.

43. Ніколенко Ю.В. Політекономія.- К.:ЦУЛ, 2003. - 412 с.

44. Г.А.Оганан, В.О. Паламарчук, А.П.Румянцев та ін. Політична економія.- К.: МАКП, 2003.- 520 с.