Право, що підлягає захисту за Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод

Адвокат, який готує справу до подання її у Європейський Суд або представлятиме інтереси особи у Суді, повинен бути обізнаним з принципами європейських стандартів прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конвенцією. Це зумовлено тим, що Європейський Суд з прав людини захищає лише ті права та свободи, що передбачені Європейською Конвенцією та Протоколами до неї. Конвенційні права і свободи обіймають найважливіші сторони життя людини та мають громадянську, політичну, економічну і соціальну спрямованість.

Так, у розділі першому Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право на життя, свободу та особисту недоторканність, право на справедливий судовий розгляд та на повагу до особистого і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і віросповідання, право на свободу вираження поглядів, свободу мирних зібрань та об'єднань, право на шлюб і створення сім'ї, право на ефективний засіб правового захисту, а також встановлено заборону зловживання правами. Обсяг прав і свобод людини, визначений Конвенцією 1950 р., було розширено Протоколами до неї, зокрема передбачено право на захист права власності (Перший Протокол), право на свободу пересування (Протокол № 4), рівноправність жінки та чоловіка, що перебувають у шлюбі (Протокол № 7).

Водночас Конвенцією визнається право держави на встановлення певних обмежень, передбачених законом та необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, для охорони здоров'я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам. Це, зокрема, стосується обмеження щодо політичної діяльності іноземців. Конвенцією також передбачається можливість відступу держави від своїх зобов'язань в умовах надзвичайного стану. Однак право держави на встановлення обмежень прав і свобод людини не є абсолютним. За жодних підстав держава не може порушити конвенційні зобов'язання щодо заборони катувань, рабства та примусової праці, неприпустимості покарання без закону, заборони дискримінації. Протоколами до Конвенції також встановлено скасування смертної кари за будь-яких обставин (Протоколи № б, 13), заборона ув'язнення за борг, заборона вислання громадян та колективного вислання іноземців (Протокол № 4), загальна заборона дискримінації (Протокол № 12), а також передбачено процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців, права на оскарження у кримінальних справах, відшкодування в разі судової помилки, право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі (Протокол №7).

Тож звернення до Суду повинно бути спрямовано на захист виключно тих прав, що передбачені Конвенцією та Протоколами до неї. Оскільки Конвенція базується на принципі об'єктивних стандартів права особи бути захищеною від зловживань з боку державної влади, захист права має бути спрямований проти держави, що не забезпечила дотримання та належного захисту порушених прав і свобод людини і щодо якої Конвенція набрала законної сили (Див.: Додаток 1). Отож оскарженню у Європейському Суді підлягають лише рішення, дії (чи бездіяльність) державних органів влади та їх посадових осіб, у результаті яких порушене право не отримало належного захисту в національній системі захисту прав і свобод людини і громадянина, що включає всі передбачені законодавством держави засоби та механізми адміністративного і судового захисту. Водночас Суд не є апеляційною інстанцією щодо рішень національних судових органів Договірної сторони - держави, не скасовує та не змінює рішення національних судів, не втручається в діяльність національних органів влади. У своїй діяльності Суд покликаний забезпечити надання державою адекватного захисту прав і свобод, гарантованих Конвенцією, а не здійснювати контроль за правильним застосуванням національного законодавства. Це випливає зі ст. 13 Конвенції, згідно з якою кожна Договірна сторона гарантує кожному забезпечення права на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо порушення права, гарантованого Конвенцією, було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

Суд виносить нове рішення на підставі встановлення факту порушення норм Конвенції, яким зобов'язує державу-відповідача вжити відповідних заходів на виконання судового рішення. При цьому у разі необхідності Суд встановлює справедливу сатисфакцію потерпілій стороні, що, як правило, означає відшкодування витрат, пов'язаних із судовими провадженнями, компенсацію матеріальних збитків та/або моральної шкоди⁹. Справедлива сатисфакція може бути встановлена Судом і якщо національне законодавство відповідної держави передбачає можливість лише часткової компенсації (ст. 41 Конвенції).

Водночас рішення Європейського Суду не лише зобов'язує державу-відповідача вжити конкретних заходів щодо відновлення та захисту прав відповідної особи (або осіб), але й спонукає таку державу вжити загальних заходів для виконання ухваленого Судом рішення, а також щодо вдосконалення чинного законодавства, правозастосовної та судової практики.