II. Лінгводидактичні та лінгвокультурологічні основи навчання української мови

Педагогічні технології, що плідно вивчаються й упроваджуються у практику сучасної школи, зумовлюють нові підходи до навчання української мови, а отже, й вибір методів, прийомів і засобів навчання. По-новому осмислюються й закономірності та принципи, що забезпечують технологію навчання, тобто стратегію, пріоритети, взаємодію учителя й учнів.

Сучасна методика української мови орієнтується на основні аспекти навчання, враховує закономірності засвоєння мови, спирається на загальнодидактичні і специфічні принципи, оперує методами, прийомами і засобами навчання.

Цей конгломерат і становить дидактичні основи навчання української мови.

Аспекти навчання

Традиційні Сучасні

Лінгвістичний,

Сучасні

Народознавчий (українознавчий),

педагогічний, етнопедагогічний,

психологічний, культурологічний,

моральний, комунікативно-діяльнісний,

естетичний. функціонально-стилістичний.

Кожен із цих аспектів (підходів) забезпечує всебічне, цілісне вивчення мови, спрямовує діяльність учителя й учнів на формування національно-мовної особистості – людини з високим рівнем інтелекту, духовності та мовленнєвої культури.

Процес засвоєння знань і формування мовленнєвих умінь має свої закономірності, які необхідно враховувати на всіх етапах навчання. Закономірності навчання мови виявляються в об’єктивній залежності наслідків засвоєння мовлення від ступеня розвиненості мовотворчої системи організму дитини. Ця система складається з чотирьох елементів:

- органів мовлення, які забезпечують артикуляцію звуків та інтонування висловлювань;

- інтелектуальних механізмів, що здійснюють розуміння мовних значень;

- емоційної сфери, здатної сприймати виразність мовних одиниць;

- механізмів пам’яті, необхідних для засвоєння та відтворення всієї сукупності мовних одиниць.

Закономірності можна показати так:

 

Мовлення

засвоюється і розвивається,

якщо учні набувають здатності:

- керувати мовленнєвим і слуховим апаратом;

- відчувати і усвідомлювати органічний зв’язок елементів мовленнєвої діяльності;

- розвивати дар слова, мовне чуття;

- розуміти мовні значення;

- засвоювати літературні норми;

- відчувати виражальні відтінки мовних одиниць;

- зіставляти усне і писемне мовлення, розрізняти їх ознаки.

Кожна із цих закономірностей по-різному виявляється під час навчання української мови, але урахування їх допоможе учителю визначити й реалізувати зміст шкільної програми в середніх школах різних типів.

В основі навчання української мови в усіх типах шкіл лежать принципи, які зумовлюють доцільний вибір методів і прийомів навчання, забезпечують належний рівень засвоєння змісту шкільного курсу мови і формування комунікативних умінь і навичок.

Принципи навчання української мови — це своєрідні правила діяльності, шляхи взаємодії вчителя і учнів, вихідні положення, на яких ґрунтується зміст навчання, застосування методів і прийомів, побудови системи вправ, підготовки і проведення уроків української мови.

 

Принципи навчання

Загальнодидактичні	Лінгводидактичні
Традиційні - науковість - систематичність - послідовність - наступність - перспективність - зв’язок теорії з практикою - наочність - доступність - зв’язок навчання з вихованням та ін.	Сучасні - гуманізація - гуманітаризація - єдність національного і загальнолюдського - розвивальний характер навчання - співтворчість - індивідуалізація та диференціація - оптимізація та ін.	Загальнометодичні - взаємозалежність мови і мислення - екстралінгвістичний - функціональний - міжпредметного та внутріпредметного зв’язку - зв’язок навчання двох (кількох) мов - нормативно-стилістичний - історичний -взаємозалежність усного і писемного мовлення	Специфічні (рівневі) - зв’язок вивчення мови з мовленнєвою діяльністю - вивчення морфології на синтаксичній основі - зв’язок навчання пунктуації і виразного читання - зіставлення звуків і букв - лексико-синтаксичний - структурно-семантичний - парадигматичний - інтонаційний.

 

Названі принципи, сформульовані з урахуванням закономірностей мовленнєвої діяльності, визначають зміст і організацію навчання мови та формування мовленнєвих умінь і навичок.

Дамо коротку характеристику перерахованим принципам.

Так, загальнодидактичні (традиційні) принципи. На них ґрунтується методика викладання мови, яка забезпечує процес навчання й успішного засвоєння учнями навчального матеріалу та формування мовленнєвих умінь і навичок. Принципи виступають не ізольовано, а в органічному взаємозв'язку, доповнюючи й обумовлюючи один од­ного. Вони підтверджені змістом шкільного курсу (реалізовані у шкільних програмах і підручниках) і лежать в основі сучасної методики викладання мови: організації уроків різних типів, застосування методів і прийомів нав­чання, добору дидактичного матеріалу тощо.

На думку вчених, принцип науковості є надзвичайно важливим у подоланні наявного розриву між навчальними програмами з української мови і сучасною лінгвістичною наукою [Вашуленко В.С. Удосконалення змісту і методики навчання української мови в 1-4 кл. – Рад. школа, 1991. – 110с. // С.16].

Побудова курсу навчання української мови відповідно до принципу науковості вимагає, щоб усі без винятку відомості, які здобувають учні з різних розділів науки про мову співвідносилися з лінгвістичним уявленням про відповідні мовні факти. Так, матеріали лінгвокультурологічного характеру розглядаються насамперед у мовному аспекті. Це передбачає, наприклад, засвоєння учнями безеквівалентної, фонової лексики, яка позначає реалії життя народу; лексичних та фразеологічних одиниць, які мають етнокультурний колорит та відображають характер, життєвий досвід, світосприйняття певного народу.

Таким чином, принцип науковості слід розуміти як достовірність виучуваного мовного матеріалу, відповідність його наявним у лінгвістичній науці поглядам, правильне розкриття суті мовних явищ та їх ознак [Вашуленко В.С. Удосконалення змісту і методики навчання української мови в 1-4 кл. – Рад. школа, 1991. – 110с. // С.17]. Однак це не означає прямого перенесення наукових положень до шкільного курсу. У відборі навчального матеріалу необхідно враховувати не тільки його наукову достовірність, а й ступінь висвітлення того чи іншого питання в самій лінгвістиці, відсутність суперечностей у його тлумаченні.

Під час підготовки до уроку необхідно звертати увагу на те, що шкільний „навчальний предмет є лише своєрідною проекцією наукового знання в площину засвоєння. Вона має свої закономірності, що визначаються цілями освіти, особливостями засвоєння, характером і можливостями психічної діяльності учнів та іншими факторами” [Давыдов В.В. Проблемы развивающего обучения. – М.: Педагогика, 1986. – 239 с. // С. 5].

Принципи систематичності та послідовності, як і принцип науковості, мають важливе значення, оскільки володіння основами науки передбачає насамперед засвоєння системи її понять. Основи науки вимагають, щоб кожен елемент навчального матеріалу логічно пов’язувався з іншим, щоб вичленовувалися у цьому матеріалі провідні поняття, встановлювалися зв’язки між ними, щоб витримувалася системність. Це означає, що весь шкільний курс мови і кожен його розділ мають структуруватися і вивчатися як система послідовно розміщених і взаємно пов’язаних мовних одиниць. Принцип систематичності передбачає наявність такої системи, в якій навчальний матеріал розміщено в логічній послідовності, що зумовлюється специфікою мовних категорій, існуючими між ними структурними зв’язками. Згідно з цим принципом, наприклад, у „Лексикології” спочатку вивчається слово та його лексичне значення, потім групи слів за значенням, далі походження та функціонування слів.

Теорія, як відомо, сприяє глибокому осмисленню, закріпленню і засвоєнню знань, а тому вона повинна постійно супроводжувати практику. Саме тому таке важливе місце надається принципу зв’язку теорії з практикою. Цей принцип передбачає встановлення правильного співвідношення теорії з практикою у викладанні української мови, добір таких тренувальних вправ, які б давали змогу закріплювати одержані знання, а також формувати необхідні практичні вміння, долати розрив між знаннями про мовні факти і невмінням їх знаходити у текстах та самостійно вживати в мовленні. Відповідно до цього принципу деякі теоретичні відомості та додатковий матеріал подається у структурі вправ. Принцип зв’язку теорії з практикою виявляється у тому, що, наприклад, вивчення етнокультурологічної лексики в школі з російською мовою навчання зумовлене життєвою потребою, намаганням учнів саме через мову пізнати український народ, його культуру, ментальність, спосіб життя, здійснювати обмін духовними цінностями. Реалізація цього принципу можлива при такій організації процесу навчання, коли одержані знання на уроках мови знаходять прямий практичний вихід.

Ще дуже важливий дидактичний принцип – доступності. Він спрямований на забезпечення свідомого сприймання мовного матеріалу, вимагає врахування вікових можливостей кожного з них. Це означає, що зміст мовного матеріалу не повинен бути надто ускладненим або, навпаки, спрощеним. Правильно розв’язати цю проблему допомагає сучасне трактування принципу доступності, в основу якого покладено принцип розвиваючого навчання, висунутий Л.В. Занковим. Цей принцип вимагає, щоб зміст завдань знаходився у зоні найближчого розвитку дітей, тобто був реально здійснюваний, але водночас викликав роздуми, міркування, сприяв розвитку.

Принцип доступності потрібно послідовно здійснювати у відборі дидактичного матеріалу, щоб якнайтісніше пов’язати теорію з практикою. Етнокультурологічна лексика, з якою учні знайомляться на уроках мови, повинна добиратися з урахування вікових та розумових особливостей дітей. Принцип доступності разом з іншими принципами (свідомості, активності, міцності та ін.) визначає вибір методів і прийомів навчання.

Принципи наступності і перспективності передбачають раціональне використання набутих раніше знань, вмінь і навичок під час вивчення нового матеріалу з мови і підготовку до свідомого сприйняття наступних тем. Вони повністю відповідають загальнодидактичним вимогам про необхідність опори наступного на попереднє, а також про обов’язкове врахування логіки предмета. Принципи наступності і перспективності передбачають поповнення мовленнєвого запасу з урахуванням засвоєного раніше в молодших класах і необхідність створення бази для словникової роботи в наступних класах.

Принцип наочності тісно пов’язаний з іншими загальнодидактичними принципами, оскільки реалізація його дає змогу в доступній формі викласти лінгвістичні можливості і свідомо їх засвоїти. Як відомо, в пізнанні має місце чуттєве і абстрактне мислення: якщо перше відображає лише зовнішній бік явища, то друге заглиблюється в його сутність. Мова функціонує у двох формах – усній і писемній, а тому чуттєво сприймається органами слуху і органами зору. Слухові і зорові відчуття викликають слухові і зорові враження, які у дітей дуже стійкі і полегшують сприймання мовного матеріалу, його осмислення і запам’ятовування.

Велику увагу педагоги приділяють реалізації принципу міжпредметних зв’язків у викладанні мови і літератури. Він забезпечує засвоєння, наприклад, етнокультурологічної лексики на основі аналізу текстів етнокультурологічної тематики, сприяє збагаченню мовлення учнів та умінню бачити всі відтінки значення слова.

Загальнодидактичні (сучасні) принципи.

Переорієнтація освіти на відродження духовності народу, на особистість учня вимагає організовувати навчання рідної мови з урахуванням ще й таких принципів, як гуманізація та гуманітаризація; єдність національного та загальнолюдського; розвивальний характер навчання; співтворчість, співробітництво; індивідуалізація та диференціація; оптимізація, відкритість і динамічність системи.

Вони покладені в основу концепції освіти в Україні і вимагають докорін­ної перебудови викладання усіх навчальних предметів, особливо української мови. Використання цих принципів навчання вимагає від учителя глибокого осмислення самої концепції освіти, визначення свого місця в ній, пошуків в удосконаленні змісту і форм навчання української мови. Тому більшість з них поки що залишається декларацією, але такою, що чекає наповнення новим змістом, формами і методами навчання. Творчі учителі-словесники добре розуміють цінність таких підходів до навчання української мови й активно впро­ваджують їх у свою практику. У школах нового типу, де українська мова займає особливе місце в системі освіти молоді, ці принципи надзвичайно актуальні. Уроки української мови своїм змістом реально забезпечують гуманізацію і гумані­таризацію навчального процесу, єдність національного і загальнолюдського. Як уже відзначалося, українська мова активно впливає на формування загально­людських якостей людини, її національної свідомості і патріотичних почуттів. Проблема розвивального навчання не нова, однак розв'язання її потребує від учителя розуміння суті й завдань комунікативного спрямування у навчан­ні мови. Про співтворчість і співпрацю на уроках української мови можна говорити у руслі педагогіки співробітництва, яка передбачає два суб'єкти навчальної діяльності — учителя й учнів, що взаємодіють на паритетних засадах і взаємозацікавлені в наслідках цієї діяльності.

Ставлячи в центр навчального процесу особистість учня, необхідно вра­ховувати індивідуалізацію та диференціацію навчання з метою формування його комунікативних здібностей. Це вимагає групового навчання, варіант­ності завдань, творчих підходів до проведення уроків. На допомогу вчителю тут прийшли нові підручники, в яких цей принцип реалізовано.

Зрозуміло, що оптимальний вибір форм, методів і засобів навчання сприяє кращому засвоєнню знань, умінь і навичок учнів. Але такий підхід вимагає конденсації теоретичного матеріалу, врахування спадкоємності у знаннях, уміннях і навичках, удосконалення технології уроку (блочної системи вив­чення нового матеріалу, використання опорних таблиць, конспектів тощо).

Динамічність і відкритість системи навчання спонукає учителів працю­вати творчо, шукати нові підходи до навчання української мови (функціонально-стилістичний, комунікативний, семантичний та ін.), розробляти і впровад­жувати додаткові, спеціальні курси («Культура усного і писемного мов­лення», «Стилістика української мови», «Риторика», «Історія української мови», «Мова і культура»).

Учені-методисти виділяють специфічні, або лінгводидактичні принципи. Значення і суть цих принципів уже висвітлювались у науковій літературі.

Так, В.Я. Мельничайко, М.І. Пентилюк, Л.П. Рожило [В.Я. Мельничайко, М.І. Пентилюк, Л.П. Рожило Удосконалення змісту методів і навчання української мови: навчально-методичний посібник. – К.: Радянська школа, 1982, 216с.// С. 96-97] визначають такі принципи роботи над вивченням мовного матеріалу: 1) позамовний, 2) лексико-граматичний, 3) семантичний, 4) діахронічний.

Так, екстралінгвістичний або позамовний принцип сприяє засвоєнню слова як мовної одиниці, що має певний зміст, співвідноситься з реально існуючою дійсністю. Це можуть бути малюнки без підписів (без застосування етнокультурологічних лексем), малюнки з підписами (із застосуванням етнокультурологічних лексем), тексти культурологічної тематики, репродукції картин, фото, фонозаписи тощо. Наприклад, малюнки з підписами чи без них з успіхом використовуються вчителями для з’ясування суті лексичних понять. Аналізуючи малюнки без підписів, учні йдуть до слова через його предметне зображення, а при аналізі малюнків, з підписами – від слова до предмета чи явища, зображеного на малюнку, що значно полегшує сприйняття лексичних ознак слова.

Лексико-граматичний принцип допомагає проводити роботу над збагаченням мовлення з урахуванням семантичних відношень, в яких знаходяться одиниці мови. На лексичному рівні – це відношення багатозначних слів або слів-омонімів (міжмовних омонімів) з іншими словами в реченні. У процесі ознайомлення учнів з новими словами ми акцентуємо увагу на різних лексичних значеннях того чи іншого слова, пропонуємо нові слова у типових співвідношеннях з іншими словами.

Семантичний принцип використовуємо при вивченні багатозначних слів, омонімів, синонімів, антонімів. Щоб з’ясувати значення того чи іншого члена лексичної парадигми, зіставляємо його з іншими словами. Таке зіставлення відбувається на основі семантичного принципу. Його реалізація вимагає спостережень над лексичним значенням слів і їх аналізу.

Завдяки діахронічному принципу, який розглядає мовні явища в історичному розвитку, розкривається взаємозв’язок слова з історією народу. Цей принцип допомагає формувати в учнів правильне розуміння розвитку словника і мови взагалі як явищ, зумовлених історією розвитку суспільства. Діахронічний принцип лежить в основі знайомства із застарілими словами, народними назвами.

Цікавою є класифікація принципів навчання, запропонована О. Дудниковим:

 

Стратегічні принципи	Тактичні принципи
- активізація розвивального впливу думки на мовлення і мовлення на думку вимагає оптимізації навчального процесу; - пріоритетність комунікативної функції мови і необхідність комунікативного спрямування у навчанні; - розкриття естетичної функції мови і формування естетичних відчуттів і смаків у школярів.	- надання переваги індукції як способу мислення, що активно забезпечує засвоєння мовних явищ і категорій; - дотримання міжрівневих зв’язків у навчанні мови; - опора на одиниці мовлення під час вивчення мовних явищ і на одиниці мови під час опрацювання різних жанрів мовлення.

 

Пропонована класифікація принципів навчання мови враховує соціально-психологічні функції мови і фактор структурно-лінгвістичної специфіки мови, її мовленнєвотворчий характер.

В умовах відродження Української держави, перебудови мовної освіти виникає потреба враховувати принципи етнопедагогіки, які формувалися у процесі історичного розвитку нашого народу та його мови. На думку М. Стельмаховича, „тільки спираючись на українську етнопедагогіку, спроможемося створити методику української мови альтернативну, вільну від будь-яких ідеологічних і політичних впливів, побудовану на абсолютно нових методичних принципах, новому мисленні” (Дивослово. – 1995. – №5-6. – С. 22.). Учений визначає такі принципи:

Етнодидактичні принципи ( за М. Стельмаховичем )

- народність;

- природовідповідність;

- історизм;

- етнічна соціалізація;

- гуманність і демократизм;

- європеїзм;

- культуровідповідність;

- збереження мовної єдності;

- наступності і спадкоємності поколінь;

- емоційність;

- родинно-громадсько-шкільна мовна гармонія;

- врахування регіонального, місцевого і домашнього (родинного) мовного середовища;

- система навчально-виховного впливу;

- розвиток мовлення і мислення учнів;

- стимулювання словесного самовдосконалення школярів.

Навчання мови слід розглядати як цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учнів, унаслідок якого діти засвоюють лінгвістичну теорію і розвивають мовленнєві уміння і навички.

Обґрунтовуючи принципи засвоєння української мови, її впливу на формування і розвиток людини, нова галузь – українська етнолінгводидактика розглядає етнічний чинник як вихідний, що в поєднанні з іншими чинниками забезпечує опрацювання потрібного обсягу мовних знань, умінь і навичок. Стає очевидним, що у відриві від етнолінгвістичних підходів, без урахування взаємодії української мови з народною культурою, без опори на національно-мовний компонент неможливо створити ефективну модель навчання мови.

Етнолінгвістика як галузь знань про мову, що орієнтована на вивчення мови у тісному зв’язку з національною специфікою, з огляду на етнічну своєрідність окремішність кожного народу, дає змогу по-новому підійти до вирішення багатьох проблем лінгводидактики. В.І. Кононенко зазначає „чи варто будувати курс української мови в школі лише за принципом виділення рівнів мовної системи (фонетики, лексики, морфології, синтаксису), якщо будь-яка мова – а тим паче багата на численні конотації, тобто додаткові співзначення, нюанси, відтінки. Українська мова може бути сприйнята в усій своїй красі й величі лише в потоці зв’язного мовлення, в тексті? Чи варто стільки уваги приділяти заучуванню парадигм, граматичних правил, якщо живе слово, жива думка породжують супровідні слова, цілі сполуки, де самою практикою визначено місцем і форма кожного компонента? І чи не слід зрештою змінити самі основи вивчення мови, обґрунтувавши й впровадивши підхід від прагматики, мовної дійсності, повнокровного життя мови?” (Детальніше про наукові засади етнолінгводидактики див.: Кононенко В. Українська етнолінгводидактика. – Івано-Франківськ, 1995. – С.3-9.).

Етнолінгводидактичні принципи (за В.І. Кононенком)

- урахування взаємодії української мови з народною культурою;

- урахування впливу етнокультурних, етнопсихологічних чинників на функціонування і розвиток мови;

- урахування народного світогляду, народного світобачення у змістових категоріях мовної системи;

- опора на національно-мовний компонент.

Отож етнолінгводидактика визначає принципи і прийоми вивчення мови на підвалинах етнокультурних, етнопсихологічних, етносоціальних досліджень, з одного боку, і етнолінгвістичних студій, з іншого. Очевидним стає, що у відриві від етнологічних чинників, без урахування впливу етносу на функціонування мови, а самої мови – на етнос, без опрацювання ролі і місця національно-мовного компонента неможливо створити ефективну модель навчання як рідної, так і чужої мови.

Урахування вчителем вищеназваних загальнодидактичних і специфічних принципів навчання української мови допоможе йому побудувати цей процес науково і методично грамотно, сприятиме виробленню у школярів ґрунтовних знань і вмінь з української мови, усвідомленню ними вагомості цього предмета не тільки для навчальної діяльності в межах школи, а й у різних сферах діяльності та повсякденному житті.

Навчання української мови слід розглядати як цілеспрямований процес взаємо­дії вчителя й учнів, внаслідок якого діти засвоюють лінгвістичну теорію і формують мовленнєві уміння й навички. Важливим елементом цього процесу є методи, прийоми і засоби навчання, що забезпечують засвоєння змісту шкільного курсу.