І. Зародження та основні етапи розвитку економічної теорії

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких та римських мислителів (Ксенофонта, Аристотеля, Платона, Катона, Варрона, Сенеки, Колумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів та явищ почала складатися лише в XVI Щ XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру.

Меркантелізм (від італ. тегсаШе - торговець). Початок 17 ст., основні представники - А.Монкретьєн, Т.Манн, Д.Манн. Основним багатством вважали золото і гроші, а джерелом - сферу обігу (торгівля). Перші протекціоністи вважали, що для збагачення країни та суспільства необхідне позитивне сальдо торгівельного балансу країни. У «Трактаті політичної економії» (1615) А.Монкретьєна вперше з’явилась і перша назва економічної науки - політична економія, яка означає в перекладі з грецької мови мистецтво управління економікою з боку держави. В цій книзі економіка вперше представлена як господарство окремої держави, яке мас бути регульоване з єдиного центру.

У XVIII ст. виникла школа фізіократів. її представники Ф.Кенне, А.Тюрго, З.Мірабо, Д.Норе перенесли акценти дослідження зі сфер обігу в сферу виробництва. Основою багатства вважали природні ресурси, а слиною продуктивною сферою сільське господарство. Промисловість, транспорт і торгівлю вважали безплідними сферами, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. У працях фізіократів, особливо у прані Ф.Кене «Економічна таблиця» (1758) присутній аналіз складних економічних процесів: нагромадження капіталу, формування нової класової структури в суспільстві, процесів відтворення суспільного виробництва.

Із розвитком капіталізму виникла класична політекономія. Засновники У.Петті (батько політекономії), А.Сміт, Д.Рікардо зосереджують увагу на аналізі економічних явищ та закономірностей розвитку усіх сфер суспільного виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Основні теоретичні засади ціп школи: ідеї природного порядку, які визначають права приватної власності, свободи вибору, конкуренції; концепція „економічної людини", яка вступає в економічні відносини з метою реалізувати власні потреби та інтереси; ідеологія економічного лібералізму, відповідно до якої держава не повинна втручатись у економічну діяльність індивідів.

Саме вони започатковують трудову теорію вартості усіх товарів, показавши, що в основі їх ціни лежать затрати праці на їх виробництво. А.Сміт та Д.Рікардо виявили, що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих працівників. Д.Рікардо відкрив закономірність, яка виражає співвідношення між оплаченою (заробітна плата робітників) та неоплаченою працею (прибуток підприємця), і довів, шо прибуток високий або низький у тій самій пропорції, в якій низька або висока заробітна плата.

Класики показали, що в умовах вільної конкуренції економікою керують об'єктивні економічні закони, такі як закони попиту, пропозиції, конкуренції, вартості і грошового обміну. Ці закони А.Сміт назвав «невидимою рукою» ринку. Найвідоміша праця А. Сміта «Дослідження про природу та причини багатства народів» (І 776), Д.Рікардо «Начала політичної економії та оподаткування» (1817).

Значний вплив на подальший розвиток економічної теорії мав марксизм. Спираючись на положення класичної школи, К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін розробили пролетарську політичну економію, яка стала теорією революційної боротьби робітничого класу проти буржуазії на рубежі XIX - XX ст. К.Маркс у своїй теорії виходив з того, що основою розвитку суспільства є матеріальне виробництво, що між продуктивними силами і виробничими відносинами в суспільстві повинна існувати відповідність для гармонійного розвитку економічної системи, логічно описав механізм дії системи економічних законів у суспільстві, систему відтворення економічних процесів, механізм взаємодії процесів виробництва, розподілу, обміну і споживання, причини виникнення та способи розв'язання економічних суперечностей, розробив методологію дослідження економічних процесів, яка використовується представниками всіх напрямків економічної думки до цього часу. К.Маркс і В.Ленін були людьми свого часу, вони науково описали сучасний їм лад, виявили закономірності розвитку капіталізму в XIX на початку XX ст. їх помилкою було те, що вони не змогли побачити перспективи розвитку цього суспільства, можливості його трансформації, пристосування до змін, розв'язку економічних і соціальних суперечностей.

У немарксистській економічній науці кінця XIX початку XX ст. склався цілий ряд нових наукових шкіл і напрямків економічної теорії, які отримали визнання в сучасній науці: неокласична школа, маржиналізм. інституціоналізм, кейнсіанство, монетарнім, неолібералізм. Така різноманітність напрямків і шкіл в економічній науці пояснюється тим. шо вони мають різні підходи до розуміння та завдань дослідження, використовують різні методи аналізу, мають свої підходи до аналізу і розв'язання економічних проблем. Вони служать основою економічної політики тих чи інших країн або політичних партій, допомагають пошуку розв'язання економічних суперечностей господарської практики, основуються на економічному досвіді національних господарств.

Неокласичний напрямок в економічній науці виник наприкінці XIX ст. Основною неокласичною теорією вважається маржиналізм. До нього відносять австрійську школу (К.Менгер, Є.Бем-Баверк, Ф.Візер), математичну (У.Джевонс, Л.Вальрас. В.Парето), американську школу граничної продуктивності (Дж.Б.Кларк), кембріджську школу (А.Маршал).

Основна ідея маржиналізму - дослідження граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ економічної системи на рівні окремої фірми чи галузі. Провідний принцип маржиналізму - суб'єктивно-психологічний підхід до економічних процесів і явиш, який дає можливість визначити загальні правила економічної поведінки господарських суб'єктів.

Представниками неокласичного напрямку вважають також Дж.Хікса, Ф.Хайека, Дж.Міда. Р.Солоу. Усіх цих вчених об'єднує прихильність до вільної конкуренції, відстоювання принципу невтручання держави в економіку. Основна сфера їх дослідження - підприємство, споживач. Вони вважають, що ринок з його законами в змозі регулювати економічні відносини, здатний встановлювати необхідні пропорцій спрямовує виробництво на потреби споживачів, стимулює і забезпечує ефективність виробництва. Вони вивчають такі проблеми, як механізм формування ринкової ціни та фактори, що його визначають; структуру потреб споживача і можливості їх задоволення при певному рівні ДОХОДІВ; формування витрат виробництва на певний товар; проблеми продуктивності капіталу. Сучасним варіантом неокласичної теорії вважається теорія раціональних очікувань, яка грунтується на тих самих принципах: раціональність поведінки господарських суб'єктів; повнота інформації; досконала конкурентність, негайна реакція попиту і пропозиції на нову економічну інформацію та ін.

Інституціоналізм - це сучасний напрямок у розвитку економічної теорії, що виник у США на початку XX ст. Його представники (Т.Веблен, У.Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я.Тінберген) вважають, що предмет економічної науки не може обмежуватись чисто економічними відносинами, оскільки на ЇЇ розвиток впливає цілий ряд соціально-економічних інститутів, таких як: держава, правові структури, банки. крупні корпорації, науково-дослідні інститути, політичні партії, церква, суспільні організації тощо. Вони виступають з критикою капіталізму, за розширення соціальних програй, створюють теорії соціально-економічного розвитку корпорацій, їх заслугою с розробка методологічних принципів соціології як науки. Неоінституціоналізм - найбільш популярний напрямок у розвитку економічної науки XX ст. У 60-х роках сформувалась теорія суспільного вибору (Дж. М. 5'юкенен), в основу якої покладено ідею взаємозалежності політичних та економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. У цей час у США виникла ідея «народного капіталізму» (А.Берлі, М.Надлер, С.Чейз), яка включає в себе: теорію «дифузії власності», теорію «управлінської революції» та теорію «революції доходів», зміст яких полягає у трансформації капіталізму.

Однією з найбільш відомих і визнаних у світовій економічній науці теорій у сучасному світі є кейнсіанство. Його засновник Дж.М.Кейнс в 30-х роках XX ст. запропонував принципово нові методи регулювання економіки, що базуються на новій економічній ролі держави. Поява цієї теорії зробила переворот в економічній науці, вивела економічну теорію із кризи, що назріла на початку XX ст., коли неокласичні методи регулювання економіки не змогли зарадити спаду виробництва, масовому безробіттю, інфляції, шо охоплювали економіку всіх розвинутих країн. У праці Дж.М.Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936) були запропоновані методи, що могли вивести економіку з кризи: активне втручання держави в економіку, формування та стимулювання ефективного попиту, регулювання інвестиційної діяльності. Інструментами такого регулювання є державні інвестиції, державні закупки товарів, кредитні ставки, тобто грошово-кредитний та бюджетний механізми. Пізніше з'явились неокейнсіанські та посткейнсіанські теорії (Р.Харрод, Е.Домар. Е.Хансен, Дж. Робінзон та ін.), які пропонували свої варіанти державного впливу на економіку.

Досвід показує, що сучасна економіка дуже складна і не існує таких методів її регулювання, які були б ідеальними. Тому багато вчених схиляється до того, що необхідно поєднувати як ринкові, так і державні методи регулювання економіки. Так, представники школи неокласичного синтезу (Дж. Хікс, П. Самуельсон) вважають, що в залежності від стану економіки треба використовувати або кейнсіанські рекомендації державного регулювання, або рецепти економістів, що стоять на позиціях обмеження державного втручання в економіку. Найкращим методом регулювання вони вважають застосування грошово-кредитних інструментів.

З другої половини 70-х років XX ст. з'явився новий підхід до регулювання економічних процесів, пов'язаний з використанням грошової маси в економіці, який отримав назву - монетаризм. Його засновник М.Фрідмен запропонував монетаристські методи регулювання ще в 50-х роках. Як відомо, на його погляди спиралась економічна політика Р.Рейгана. Монетаристські концепції служать основою грошово-кредитної політики держави в багатьох країнах. Суть концепції монетаристів у тому, що між обсягом і динамікою грошової маси і національного доходу в економіці існує тісний зв'язок, і що впливати на рівновагу в економіці можна за допомогою грошової емісії, так званих „грошових імпульсів". Грошова маса впливає на величину споживчих видатків; збільшення грошової маси веде до зростання виробництва, а після досягнення повного обсягу виробництва - до зростання цін. Така політика повинна носити довгостроковий характер, тоді вона буде сприяти зростанню виробничого потенціалу. Фрідмен виходив з того, що грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією. А для цього необхідно, щоб процент приросту грошей в обігу відповідав приросту цін і національного продукту. В цьому суть так званого правіша Фрідмена.

Неолібералізм - це сучасний напрямок в економічній науці, прихильники якого відстоюють принцип саморегулювання, економічної свободи господарських суб'єктів, обмеженості економічної ролі держави. До неолібералізму відносять представників різних шкіл: чікагської (М.Фрідмен), лондонської (Фр. фон Хайєк), фрайбургської (В. Ойксн, Л. Ерхард). Кожен із них по своєму пропонує регулювати економічні процеси в тій чи іншій країні, але всі вони дотримуються принципів лібералізму. Наприклад, Фрідріх фон Хайєк вважає за необхідне обмежити економічну діяльність держави в усіх сферах, відстоює принцип максимальної свободи людини, пропонує стимулювати розвиток дрібних господарських одиниць. Л. Ерхард, засновник теорії соціального ринкового господарства в ФРН (1948) вдало поєднує принцип саморегулювання економіки з сильною державною владою, значним державним регулюванням економіки.