Праіндоєвропейська мова – основа

План

1. Сучасна українська літературна мова і лексикологія (її складова частина) як наука і навчальна дисципліна.

2. Загальна характеристика лексикологічних наук.

3. Предмет курсу „Сучасна українська літературна мова” та „Лексикологія”.

 

Література до теми

1. George Y. Shevelov. A. Historical Phonology of the Ukrainian Language. - Heidelberg, 1979. – P. 203, 388, 560, 697 – 699.

2. Дорошенко С.І. Загальне мовознавство: Навч. пос. Київ: Центр навч. літ - ри, 2006. – С. 124 – 182.

3. Едличка А. Литературный язык в современной коммуникации // Новое в зарубежной лингвистике. М., 1988. – Вып. 20. – С. 38 – 39.

4. Жовтобрюх М.А. Українська літературна мова. – К., 1984. - С. 25.

5. Історія української мови. Фонетика. – К., 1979. – С. 30.

6. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства.- К., 200. – С. 181 – 261.

7. Півторак Г. Українці: Звідки ми і наша мова. - К.: Наукова думка, 1993. – С. 3 – 7.

8. Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. – К., 1985. – С. 218.

9. Сучасна українська літературна мова: Підручник/ А.П. Грищенко, Л.І. Мацько, М.Я. Плющ та ін.; За ред. А.П. Грищенка. – 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Вища школа, 1997. – С. 3 – 10; 98 – 102.

10. Якобсон Р. Избранные работы. – М., 1985. – С. 197.

 

Основні поняття теми

Говірка, головний принцип вивчення лексичного складу мови, давньоруська писемно – літературна мова, дві основні концепції зародження і розвитку української мови як окремої слов’янської, діалектний ареал, етимологія, контрастивна (зіставна) лінгвістика (лексикологія), лексикологія, лексикологія порівняльна, лексикографія, лексична типологія, літературна мова, методи порівняльного аналізу і внутрішньої реконструкції, національна мова, ознака(и) наддіалектності, норма, ономастика, поліфункціональність, праіндоєвропейська мова – основа, праслов’янська мова, предмет вивчення в лексикології, протоукраїнська мова, семасіологія, середньоукраїнська мова, славіст, стара українська книжна мова, старослов’янська (церковнослов’янська) мова, староукраїнська мова, сучасна українська літературна мова, універсологія, форми існування літературної мови, фразеологія.

 

З ’ясовуючи сутність поняття „сучасна українська літературна мова”, необхідно вдаватися в історію походження української літературної мови. Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох людей ця мова асоціюється з тією, яку вони щодня чують по радіо й телебаченню, яку вивчали в школі, якою читають книжки й газети, користуються у щоденному спілкуванні між собою, тобто їм уявляється сучасна українська літературна мова. Проте національна мова – це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, відшліфована майстрами художнього слова, але й мова народна, відмінна в різних діалектних ареалах.

Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві ніяких проблем немає. Загальновідомо, що її започаткував І.П. Котляревський, а основоположником став Т.Г. Шевченко, які писали свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок.

До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська мова (XIII – XYIII ст.), що сформувалася на основі давньоруських літературних традицій, а давньоруська писемно – літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов’янської (церковнослов’янської) мови, запозиченої від болгар разом з прийняттям християнства в Україні – Русі.

Шукаючи прадавні корені української мови, не можна ігнорувати того безсумнівного факту, що українці – частина слов’янського світу, а українська мова – одна із слов’янських мов. Учених, які досліджують слов’янські мови, називають славістами. Сьогодні в жодного авторитетного славіста не викликає сумніву існування спільнослов’янського (праслов’янського) періоду, під час якого праслов’янські племена мали більш – менш однорідну матеріальну та духовну культуру і користувалися близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, що й дало підставу вченим увести в науковий обіг поняття „ праслов’янська мова ”.

Праслов’янський період тривав приблизно до середини першого тисячоліття нової ери. Після розпаду праслов’янської етномовної спільності у YI – YII ст. виникали союзи східнослов’янських, зхахіднослов’янських та південнослов’янських племен, подальша консолідація яких на різних територіях Європи привела до формування 13 сучасних слов’янських живих мов слов’янських народів: українська, російська, білоруська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська.

Українська мова успадкувала давньоруську писемність і продовжувала розвивати традиції Київської Русі, що є історичною назвою України. Внаслідок цього розвитку утворилася стара українська книжна мова, а згодом і сучасна українська літературна мова.

Українська мова має давню писемну традицію, що веде свій початок від зародження книжності та перших шкіл у Києві після хрещення Русі. Щоправда, існують припущення про те, що у східних слов’ян, зокрема протоукраїнців, могли існувати регіональні писемні традиції ще до Х ст., які були першоосновою формування спільнодавньоруської літературної мови в Києві – центрі середньонаддніпрянських полян.

Ознаки української літературної мови (фонетичні, граматичні, лексичні) фіксуються у писемних пам’ятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих XI ст. Однак фіксація того або іншого мовного явища не може вважатися підставою для визначення часу його виникнення. Кожна мова має дописемний період розвитку, лінгвістичні характеристики якого з’ясовуються методами порівняльного аналізу і внутрішньої реконструкції відповідних явищ. Це стосується і української мови, окремі риси якої могли сформуватися уже в дописемний період.

Існують дві основні концепції зародження і розвитку української мови як окремої слов’янської. Згідно з першою з них українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на XIY ст. Мовотворчі процеси і поява трьох східнослов’янських мов у згаданий період стимулювалися дивергентними процесами, зумовленими припиненням існування Київської Русі, держави, що сприяла формуванню давньоруської літературної мови, спільної для всіх східнослов’янських племен. Разом з тим процеси мовної інтеграції ніколи не досягали за часів Київської Русі ступеня повної нівеляції діалектних відмінностей, що могли вести свій початок ще з праслов’янського періоду. До виникнення української мови як і двох інших східнослов’янських мов, крім власне лінгвістичних ознак системного плану, спричинилися суспільно-політичні чинники, серед яких найважливішими були поділ Київської Русі у XII ст. на кілька князівств, руйнівна монголо-татарська агресія проти східних слов’ян, а потім захоплення і поділ українських земель сусідніми державами. Припускається, що відмінності між південними, західними і північно-східними масивами східнослов’янських говорів „могли б лишитися локальними явищами і не привели б до утворення трьох східнослов’янських мов, якби не сукупність історичних умов, що спричинили формування в XIII – XIY ст. трьох східнослов’янських народностей, кожна з яких характеризується спільністю території, розвитком своєрідних рис у культурі і закріпленням у мові тих характерних особливостей, які розвивалися ще в східнослов’янський період” (5, С. 30).

Друга концепція полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається орієнтовно в YII ст. У становленні української мови виділяються такі періоди:

Праіндоєвропейська мова – основа

Праслов’янська мова ( до середини YI – YII ст. н.е. )

Протоукраїнська мова ( YII – XI ст. )

Староукраїнська мова ( XI ст., час появи перших писемних пам’яток – кінець XIY ст. )

Середньоукраїнська мова у межах якої розрізняються підперіоди:

а) рання середньоукраїнська мова (кінець XIY ст. - кінець XYI ст.);

б) середньоукраїнська мова (кінець XYI ст. – початок XYIII ст.);

в) пізня середньоукраїнська мова (початок XYIII ст. – початок XIX ст.);

г) нова українська мова (1).

 

До фонетичних характеристик української мови, використаних для обґрунтування згаданої періодизації, зараховується не лише власне індивідуальні, відмінні від інших східнослов’янських мов, а й спільні з ними.

Щодо першого погляду на історію становлення української мови, то він ґрунтується передусім на відображенні у найдавніших пам’ятках індивідуальних фонетичних і меншою мірою морфологічних ознак української мови.

Поняття „сучасна мова” вживається в різних значеннях. Під сучасною нерідко розуміють мову, носіями якої виступають представники поколінь, що живуть у часовий період, який ми називаємо сучасним. Загалом можна говорити про представників трьох поколінь: старшого, середнього і молодшого. Загальноприйнятим є твердження, що вирішальна роль належить мовній свідомості середнього покоління, у той час як у представників старшого покоління можуть зберігатися пережиткові елементи старих норм, а мовна практика молодшого покоління характеризується більшою кількістю інновацій. За такого підходу до розуміння поняття сучасна мова джерелами для її вивчення можуть служити різні писемні фіксації за останні 50 – 60 років (3, 38 - 39).

В українському мовознавстві традиційно використовуються інші часові виміри для ідентифікації сучасної української літературної мови. Вихід її на історичну арену пов’язується з конкретною датою – виданням у 1798 р. „Енеїди” І. П. Котляревського, а творча практика Т. Г. Шевченка (1840 р., коли вперше були видані твори поета) започаткувала як плідний шлях розвитку, так і нормативної стабілізації.

Нова українська літературна мова сформувалася переважно на базі говірок південно-східного наріччя, але вона належить все-таки до полі діалектних утворень, тому що у її розвитку конструктивну роль відігравали південно-західне і північне наріччя. На підстав аналізу писемних джерел, які відображають ознаки різних рівнів мовної структури, зроблено висновок, що „перехід від старої до нової якості в східнослов’янських мовах відбувався не шляхом повного розриву з попередніми традиціями, а внаслідок часткової перебудови їх систем”(8, С. 218).

Необхідно також наголосити, що „нова українська літературна мова навіть на початковому етапі своєї історії”(4, С. 25).

Літературна мова – є відшліфованою формою загальнонародної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголосі; виникає на основі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму писемному й усному різновиді обслуговує культурне життя нації.

До найістотніших ознак літературної мови належать такі: наддіалектна загальнонаціональна форма існування, поліфункціональність, наявність загальноприйнятих і кодифікованих норм (орфоепічних, граматичних, лексичних тощо), стилістична диференціація.

Ознака наддіалектності полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких просторових обмежень і як засіб існування об’єднує всіх носіїв незалежно від їхньої діалектної приналежності. Наддіалектними виступають власне структурні показники літературної мови – лексичний фонд, звукова і граматична структури.

У плані поліфункціональності літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства, виступаючи у писемній та усній формах. Літературна мова, на відміну від діалектного мовлення, діапазон функціонування якого визначається, за окремими винятками, фактично потребами побутового усного спілкування, використовується в художній і науковій літературі, всіх засобах масової інформації, театрі, системі середньої і вищої освіти, державних установах тощо.

Різні форми існування літературної мови виявляються в ряді протиставлень, до яких належать, зокрема, такі: писемна – усна мовна форма, діалогічна – монологічна форма спілкування, прямий – непрямий (опосередкований) контакт учасників комунікації, ситуативна закріпленість висловлювання – відсутність ситуативної закріпленост і тощо.

Однією з першорядних ознак літературної мови є наявність норм – сукупності найстійкіших традиційних реалізацій мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації і оцінюваних за критеріями: правильно – неправильно, доречно – недоречно, дозволяється – не дозволяється тощо. Розрізняють різні типи норм літературної мови – орфоепічні й акцентуаційні, морфологічні і синтаксичні, лексичні і стилістичні. Однак норми літературної мови не можна вважати застиглими, позбавленими тенденцій змінності, розвитку. Практика функціонування літературної мови підтверджує, що норми можуть підлягати змінам, або виявляти варіативність.

Нормативність мовного явища грунтується на взаємодії щонайменше таких трьох ознак: 1) відповідності того або іншого явища структурі мови; 2) регулярної відтворюваності відповідного явища в процесі комунікації; 3) суспільного схвалення і визнання відповідного явища як нормативного.

Фіксація різнотипних норм літературної мови, здійснювана насамперед фахівцями, розглядається як їх кодифікація. Кодифіковані норми фіксуються у правописі, підручниках і посібниках з української мови, словниках і довідниках.

Українська мова є предметом кількох лінгвістичних дисциплін, що вивчають її походження і історію формування („Історія української літературної мови”), діалектне членування („Діалектологія”), стилістичну диференціацію („Стилістика української мови”), систему норм, пов’язаних з принципами культури мовлення („Культура мовлення”), тощо. Курс „Сучасна українська літературна мова” розраховано на фахове ознайомлення студентів-філологів з теоретичними і практичними аспектами структури української мови на сучасному етапі її функціонування.

Внаслідок заборон та обмежень, яких зазнавала українська мова, певна частина її лексики, що є мовними знаками української національної культури, історії, виявилася на периферії розвитку мови, перейшла до пасивного словника. У сучасному українському суспільстві, що прагне відкритості й толерантності, до української мови повертаються ті її елементи, які були вилучені з норми силоміць, зокрема ті, які відтворюють і поповнюють національний образ нашої мови на всіх рівнях її структури завдяки приведенню у відповідність з етнічною природою української мови норм літературної вимови і правопису, граматичних форм і синтаксичних конструкцій, різноманіття лексико-семантичних варіантів, синонімії і фразеології, стильових і жанрових особливостей функціональних типів мовлення писемної та усної форм мови.

Лексикологія української мови дає повну характеристику лексичних одиниць мови з погляду того, як вони своїми лексичними значеннями відображають дійсність і яка їх мовна організація, або що вони позначають в реальному житті, з якими поняттями, уявленнями, предметами, явищами, речами співвідносяться і що означають у відношенні одна до одної, до ряду однорідних та неоднорідних одиниць у лексичній системі.

Лексикологія (гр. lexis – слово, logos - учення) – розділ мовознавчої науки, що досліджує природу слів і їх сукупність у сучасному стані і в історичному розвитку. Звідси – лексикологія сучасної мови та історична лексикологія.

Предметом вивчення в лексикології є слово, а проблематика дуже широка: виникнення слова і його зміни; встановлення структури лексики, її функціонування, розвитку, виявлення зв’язку слова з позамовною дійсністю, співвідношення слова і поняття, слова і слова і под.

Відповідно до завдань вивчення словникового складу мови виділилися лексикологічні науки, зокрема такі, як:

семасіологія (= семантика) – наука про значення слова;

ономастика – наука про власні назви;

фразеологія – наука про стійкі сполуки слів;

етимологія – наука про походження слів;

лексика (= лексикологія у вузькому розумінні) – лексикологічна наука про словниковий склад (лексику);

лексикографія – наука про укладання словників.

Лексика може вивчатися на основі зіставлення з іншими мовами. Тоді лексикологія буде називатися порівняльною. Порівнюватися можуть споріднені і неспоріднені мови.

Дослідження споріднених і особливо близькоспоріднених, тобто таких, що багато в чому збігаються, мовних систем відкривають реальні можливості для вдосконалення методів і прийомів лінгвістичного аналізу, відшліфовує сам „інструментарій” пошуку, робить його більш витонченим і проникливим. Знайти й оцінити важливість розбіжностей набагато складніше там, де їх менше чи майже немає. Але саме оце „ледь-ледь” і є тим, що відрізняє одну мову від іншої на всіх її рівнях. Знати ці розбіжності – значить знати самі мови. Перефразовуючи відомі слова Фердінана де Сосюра (1857 – 1913. Видатний швейцарський мовознавець, автор „Курсу загальної лінгвістики”, ідеї якого і досі живлять світову мовознавчу науку. Кожен сучасний лінгвіст чимось завдячує Сосюру, так чи інакше використовує його концепцію. Саме ім’я Ф. де Сосюра стало символом лінгвістики XX сторіччя), можна стверджувати: те, що відрізняє одні мови від інших і є все те, що їх утворює. Встановлення розбіжностей на тлі схожості й еквівалентності Р. Якобсон (1896 – 1982; Росія, США) відносив до кардинальних проблем лінгвістики (10, С. 197).

Будь-яке порівняння мов покликане встановити основні властивості: загальні, схожі і відмінні.

Відповідно до цього виділяють і три основні сфери у загальному порівняльному мовознавстві: універсологію, типологію й контрактивну лінгвістику.

Універсологія вивчає загальні закономірності будови людських мов, єдність їх природи й розмаїття проявів у спільному космосі людського спілкування та буття.

Цей науковий напрям окреслений лише пунктирно у світовій лінгвістиці, але вже у недалекому майбутньому може стати провідним.

Контрастивна (зіставна) лінгвістика (лексикологія) – відносно нова галузь, народжена в надрах типологічного мовознавства. Ця новизна виявляється зокрема в несталості термінології та в дискусіях щодо виявлення кінцевої мети дослідження. Сьогодні вже несуперечливим є те, що метою контрастивної лінгвістики (лексикології) є встановлення суттєвих відмінних рис між мовами на різних рівнях. Контрастивна лінгвістика порівнює дві мови (лексику) незалежно від рівня їх спорідненості, використовуючи переважно елементне порівняння, котре проводиться послідовно у площині обраних параметрів.

У власне типологічних дослідженнях відбувається пошук найбільш спільних (загальних) типів мовних структур за різними ознаками: фонетичними, морфологічними, синтаксичними, лексичними і под. Отже, основним завданням типології (лексичної типології) є встановлення мовної подібності, або типових явищ, які спостерігаються переважно у мовах споріднених. Типологічний аналіз базується на категоріальному порівнянні.

Під час вивчення розділу „Лексикологія” в курсі „Сучасна українська літературна мова” для науково-теоретичного і практичного аналізу функціонування мови важливе значення має розуміння її як цілісної системи, утворюваної щонайтіснішою взаємодією часткових підсистема, або рівнів - це головний принцип. Використання цього принципу з науковою і практичною метою має давню традицію в розмежуванні словникового складу (лексики).

 

Контрольне завдання

 

За лінгвістичними словниками з’ясуйте визначення зазначених понять до теми, започаткувавши таким чином словник курсу, запам’ятайте ці визначення.

Лекція 2