Специфіка сільськогосподарського виробництва

Створена після Селянської війни (так ще називають війну 1648—1654 pp.) нова модель соціально-економічних відносин мала свої особливості. Було ліквідовано, за незначним винятком, велике й середнє землеволодіння, феодально-панщинну систему господарювання й кріпацтва. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівщини й католицької церкви перейшла у власність державного сектора. Зросло землеволодіння православних монастирів, яке захищали від козаків та селян гетьманські універсали. Ними ж дарувалися села, млини тощо. Київська митрополія була одним із найбільших землевласників. Було започатковано становлення гетьманського й старшинського землеволодіння, завершувався процес утвердження козацької земельної власності. Значна частина земель перейшли до рук селян, котрі виступали її співвласниками нарівні з державою. Було шляхетське землеволодіння, закріплене гетьманськими універсалами, а пізніше договорами гетьманів України з московськими царями.

 

 

Старшинське землеволодіння зростало шляхом займанщини або купівлі неосвоєних ґрунтів. Для збільшення їх розорювали "дикі поля", вирубували ліси й засновували нові хутори. Пізніше — здебільшого шляхом купівлі землі, гетьманських наділів і царських привілеїв. Старшинські володіння найбільше охоплювали Чернігівщину та Київщину. За універсалами гетьмана монастирі отримали більш як 80 маєтків, шляхта — майже 50, старшина — 20. Магнатно-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.

 

 

Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах — у приватно-спадковій і тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового (вічного) володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, у торгових операціях, які фіксували у відповідних юридичних документах. Тимчасово-умовне (рангове) володіння землею мало іншу природу і спосіб формування — ділянки видавали за службу на певний строк або до смерті. Формально це була власність Війська Запорізького, і рангові землі передавали у володіння Генеральної військової канцелярії.

 

Гетьманський уряд стимулював, підтримував процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності. На іншу позицію стала Росія. Щоб ліквідувати практику стихійної займанщини і посилити контроль за процесом зростання старшинського землеволодіння, царський уряд запровадив порядок наділення й затвердження придбаних земель виключно за царськими указами. За цих обставин у 30-х роках XVIII ст. більш ніж 35 % орних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини. У період гетьманування Д. Апостола (1727—1734) основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковим і ранговим володіннями практично стерлася. В другій половині XVIII ст. центральна влада в Росії на місцях перестала визнавати займанщину юридичною підставою для володіння земельними угіддями.

 

У цей період розпочинається процес зосередження землеволодіння в руках російських поміщиків, який ще більше посилився після ліквідації української державності. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятини) та інші російські вельможі, яким значно поступалися національні землевласники. Вони стали ініціаторами обмеження прав рядового козацтва і поступового закріпачення селян за російським прикладом.

 

Неймовірно тяжкі примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, воєнні низові походи тощо руйнували міцне козацьке господарство. Не маючи змоги за власний кошт відбувати військову службу, значна частина козаків змушені були виписуватися з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

 

Ще гіршим було становище селянства. Наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої в другій половині XVIII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Збереглися й натуральна та грошова ренти. Обмеження селянських прав розпочалося з постанови Генеральної військової канцелярії в 1727 p., згідно з якою після "ушедших" (втікачів) підданих у власності державців мали залишатися їх "ґрунти, двори, куплені і некуплені". Указ Сенату 1738 р. заборонив землевласникам у межах російських губерній приховувати у своїх маєтках посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. самочинно поширила його дію на територію Лівобережжя. Логічним фіналом цього процесу став указ Катерини II (1783), який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині, а 1796 р. у Степовій Україні.

 

У матеріалах ревізій, переписів тощо Слобожанщини досить широко великих дідичів називають не тільки власниками, а й поміщиками, яким було пожалувано помісну землю. У цьому вже в 40-х роках XVIII ст. простежується спроба ототожнити на практиці місцеву старшину з російськими сановниками-дворянами. Указом від 21 квітня 1785 р. українська старшина отримала права російського дворянства. На неї поширювалася чинність "Грамоти на права, вольності й переваги благородного російського дворянства". Згідно з "Грамотою на права і вигоди містам Російської імперії" (21 квітня 1785 р.) за тими, хто жив у містах, закріплювали й охороняли законом "власність і володіння, що кому по справедливості й законно належить, як рухоме, так і нерухоме". Селяни такого права вже не мали.

 

У другій половині XVIII ст. було проведено секуляризацію монастирських маєтків на Лівобережжі, Слобожанщині й Півдні України. Більшість церковних угідь перетворилися на державну власність або опинилася в руках світських можновладців. У цей період спостерігається поступова заміна земельних податків грошовими, причому простежується тенденція до швидкого зростання їх на користь казни. Так, ще до 1765 р. не було чітко регламентовано державного податку. Консистенські збори, що стягувалися як натурою, так і грішми, то збільшувалися, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можливостей самих посполитих). У 1765 р. було запроваджено "рубльовий оклад", якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки.

 

За указом 1783 р. обкладали вже все посполите населення чоловічої статі та рядове козацтво: міщани платили по 70 коп., казенні — замість робіт і монастирські — по 1 рублю на рік, а козаки "на утримання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства", — по 1 руб. 20 коп. Частина податей залишалася згідно з цим самим указом у розпорядженні поміщиків "на кращий і господарський розсуд". З 1797 р. відповідно до урядового розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний податок хлібом також заміняли на грошовий. Усе це сприяло розвитку товарно-грошових відносин на території України. Щоправда, не було власної національної грошової одиниці, карбування якої намагався започаткувати Б. Хмельницький ще восени 1652 р.

 

 

Правобережжя. Дещо інакше розвивалося сільське господарство на Правобережжі. Спустошені війною землі Правобережної України відроджувалися завдяки народній колонізації. Протягом кінця XVII — першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі та південно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців із Лівобережної України, Молдавського князівства, білоруських земель та власне польського воєводства. Процес відбудови місцевої економіки розтягся на багато десятиліть.

 

Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, тут переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75 % всіх дворів і відповідно такою самою земельною площею, тоді як дрібна шляхта — лише 1 %. Це було характерним і для інших правобережних регіонів. Поряд із магнатсько-шляхетським володінням були землі понад Дніпром, від Києва до Чигирина, які за умовами Вічного миру мали залишатися незаселеною нейтральною територією. Незважаючи на заборону, тут заснувалися козацькі хутори, розвивалося селянське господарство. Частина земельного фонду Правобережної України стала також здобутком українського селянства та козацтва, які освоювали відвойовані в шляхти райони. Тут селяни вільно продавали й дарували свої дідичні поля, луки, ліси, сади, ставки та хутори іншим селянам і міщанам.

 

Після довгих років козацьких воєн польська шляхта повернулася до своїх маєтків. Унаслідок не тільки відновлення батьківських володінь, а й захоплення королівських та колишніх шляхетських земель на середину XVIII ст. близько 40 магнатських родин контролювали 80 % території Правобережжя. Тут поміщики змушені були проголошувати так звані слободи, за якими селяни, що оселилися на панській землі, на певний час звільнялися від усіх повинностей. В інструкції війтам Київського староства за 1766 р. говорилося: "Від всіляких повинностей, як замкових, орендних, так і громадських, звільнити до 6 років".

 

У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Було три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому — поряд із чиншем запроваджували відробіткову ренту (панщина); у третьому — переважала панщина.

 

В економічному житті більшості земель Правобережжя, як і раніше, основну роль відігравало землеробство, досить розвинутим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон і коноплі, розводили корів, волів, свиней, овець та коней. Заможні селяни Правобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські, експортуючи продукти фільваркового виробництва через порти балтійського узбережжя до Західної Європи, мали монопольне право на продаж власних товарів на внутрішньому ринку. Крім того, магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно вплинуло на розвиток товарно-грошових відносин. Ці заборони поступово вели до повторного закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Проте, попри всі негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо), сільське господарство розвивалося. У другій половині XVII — першій чверті XVIII ст. зростання попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Лівобережжя і Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуванні жита, Волинь — на вирощуванні пшениці, Полісся вирощувало льон і коноплі, на землях між Дністром і Прутом — тютюн, який переважав і на всеросійському ринку. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв збільшенню площ під посівами технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. Сталися позитивні зміни в системі обробітку ґрунту, хоча сільське господарство розвивалося переважно за екстенсивним методом.