Устрій українських земель у складі ВКЛ.

Суспільний лад, в основі якого були феодально-кріпосницькі відносини, мав систему центральних і місцевих органів державної влади.

Після входження в другій половині XIV ст. південно-західних земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського тут ще довго зберігався устрій старого державного удільного ладу.

Цей державний удільний лад поступово занепадав. У другій половині XV ст. Велике князівство Литовське очолив великий князь (господар) з широкими повноваженнями в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, який правував над розпорядчо-виконавчими органами; призначав і звільняв службових осіб; командував військом; розпоряджався державним майном і коштами; керував міжнародними справами; виконував судові функції тощо. По суті, він був монархом, не обмеженим ніякими правовими нормами.

Для виконання владних функцій при господарі поступово сформувався управлінський апарат (дворські): підчаший, крайчий, конюший, дворний, чашник, підкоморій, стольник, кухмістер, мячник, маршалки та хоружі (двірські й земські), канцлери, гетьмани, каштеляни, єпископи, воєводи. Управлінські посади займали, як правило, великі землевласники. З часом з магнатів було сформовано владний орган — раду, яка дістала назву «пани радники». До нього входили особи з найближчого оточення князя, що пойменовувалися радниками, панами чи конзіляріями.

Наприкінці XV ст. пани радники почали обмежувати владу великого князя. Без ухвали цього органу жодне важливе рішення господаря не мало законної сили. Разом з тим коло повноважень і функцій великого князя залишалося широким. В його руках зосереджувалися всі ланки державного управління, він керував зовнішньою і внутр

ішньою політикою. Але найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами радниками. Він не мав права змінювати чи скасовувати попередні ухвали, позбавляти урядових посад або карати когось без згоди ради, роздавати староства, самостійно витрачати державні кошти, чи вивозити їх за кордон. Відповідно до привілею 1509 р. всі закони видавалися після обговорення їх із радою. Якщо ж думки панів радників розходилися з поглядами князя, останній повинен був підкоритися раді.

Поряд з радою діяв Сейм — станово-представницька установа. Спочатку так називали з'їзди литовсько-руських феодалів, а також литовського, українського та білоруського ли-царств, зокрема з'їзди 1401 р. (для обговорення унії) і 1446 р. (для обрання королем Польщі Казимира IV Ягеллончика). Цей останній з'їзд фактично був уже вальним (загальним) Сеймом. Наступні вальні Сейми вирішували широке коло державних питань, приймали закони.

Рада була складовою Сейму, однією з його палат — лавицею. До другої палати (кола) входили нижчі державні урядовці й лицарство (шляхта).

У XVI ст. Сейм Великого князівства Литовського перетворився на законодавчий орган. Він прийняв нову редакцію Литовського статуту, розробленого 1566 р., здійснив судову реформу. За його адміністративною реформою, литовсько-руські землі було поділено на ЗО судових повітів і 13 воєводств. Воєвод призначав великий князь. Старост обирала шляхта, а князь затверджував цей вибір.

На українських землях було створено такі воєводства й повіти: Берестейське (Берестейський, Кобринський, Пінський, Туровський), Підляське (Більський, Мельницький і До-рогочинський), Київське (Київський, Овруцький, Мозирсь-кий, Житомирський, Канівський, Черкаський, Чернігівський, Новгород-Сіверський і Путивльський), Волинське (Луцький, Володимирський і Кременецький), Брацлавське (Брацлав-ський, Вінницький і Звенигородський).

Кожен повіт об'єднував кілька волостей. Якраз вони, повіти й волості, стали основними адміністративно-територіальними одиницями на українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських общин. Їх очолювали отамани (переважно на південних землях) або старці (на півночі) й підлеглі їм адміністратори (війтики, сорочники та інші). Головна їхня функція зводилася до своєчасного збирання податків для князівської скарбниці.

Місцеве управління здійснювали воєводи, що призначалися великим князем на необмежений термін (часто ця посада переходила у спадок). Як правило, воєводами ставали великі магнати, власники більшості земель воєводства. Вони очолювали місцеву адміністрацію, стежили за стягненням державних податків, займалися питаннями організації війська під власною корогвою, вирішували судові справи.

Впливовими особами в державі були повітові старости, наділені широкими адміністративними й судовими повноваженнями.

Центральні повіти воєводства, очолювані каштелянами, які нерідко виконували функції помічників воєводи, інколи називали «каштеляніями».

Шляхта кожного повіту становила окремий військовий відділ під керівництвом повітових хорунжого й маршалка. Ці відділи об'єднувалися в більші військові одиниці — воєводства під орудою воєводи. Головним командувачем війська був великий гетьман.

Більшість міст, розташованих у тих чи інших адміністративно-територіальних одиницях України, належала феодалам. Так, 1625 р. в Брацлавському й Київському воєводствах із 323 міст і містечок понад 260 були приватними. А загалом в Україні у 40-х рр. XVII ст. налічувалося більше 1000 міст і містечок.

Із зміцненням феодальних відносин і посиленням визиску міщан зростав опір міського населення, яке домагалося самоуправління.

В Україні самоврядування почало запроваджуватися у XIV ст. 1356 р. Магдебурзьке право було надано Львову, 1432 р.— Луцьку, 1442 р.— Снятину, 1494 р.— Києву, а 1541 р.— Любомлю. Отримавши грамоти цього права, міста користувалися низкою пільг: міщани могли вільно займатися різними ремеслами, промислами, влаштовувати ярмарки й торги.

Відповідно до Магдебурзького права в містах України створювалися адміністративні й судові органи самоврядування. Одним з них був магістрат, який складався з двох колегій — міської ради і лави.

До міської ради щорічно обиралися ротмани («радці» або «райці») — як правило, багаті міщани. Кількість радців коливалася від 6 до 24 осіб залежно від величини міста. Радці обирали бургомістра (бурмістра), що головував на засіданні ради. У великокнязівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких — пан (магнат) міста. Нерідко службові особи чи пани самі призначали радців і бургомістрів. Міська рада як головний орган самоврядування виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах, обирала або призначала лавників і судового війта, а в деяких випадках і цехових старшин.

Лава на чолі з війтом була судовим органом. За відсутності війта засідання вів його заступник — ленвійт. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також їхні претензії до феодалів.

Магдебурзьке право надавало магістратові широкі повноваження. Бургомістр і ротмани розпоряджалися міськими доходами й видатками, дбали про укріплення, оборону, забезпечували функціонування міських служб.

Отже, міста, отримавши Магдебурзьке право, переходили до самоуправління на корпоративних засадах. Жителі таких міст становили громаду з власним судом і управлінням.